СМПНУМ / лекція 13

Для розвитку мовленнєвого спілкування необхідно сформувати у дітей навички користування спонукальною формою мовлення, яка поступово ускладнюється. Спочатку навчають виражати своє прохання, або речення одним словом: дай, допоможи, пішли тощо; потім словосполученням: дай ляльку, дай ложку, пішли гуляти тощо, і нарешті, реченням.

Спонукальне мовлення на першому етапі є також відображеним: дитині необхідно про щось спитати, або попросити у товариша, вихователя. Навчаючи відображеному мовленню, логопед дає зразок звернення, наприклад: «Саша, попроси у Толі м'ячик. Скажи: Толя, дай м'ячик.» Самостійні висловлювання спонукального характеру виникають у дітей під час звернення як запрошення до сумісної гри, у проханні допомогти тощо.

Коли діти навчаються давати відповіді на запитання і самостійно запитувати, в роботі застосовують коротенькі діалоги описового, або сюжетного характеру (робота за картинкою, сюжетно-рольова гра з лялькою, гра «Телефон» тощо). У процесі навчання починають застосовувати питання пошукового характеру, на кшталт: Навіщо? Чому? Чим схожі? І також включають їх у діалог.

Під час діалогу відбувається найбільш повний розвиток самостійного мовлення дітей. Діти шукають відповіді на поставлені питання, вирішують пізнавальні завдання. Однією з необхідних умов, що забезпечують розвиток самостійного мовлення дітей, є збереження природного характеру діалогічного мовлення. Враховуючи, що для діалогу характерна згорнутість відповідей на питання, необхідно заохочувати і короткі відповіді дітей. З метою формування вербально-комунікативних умінь на початкових етапах навчання діалогічного мовлення дітей із ПМР застосовують такий прийом, як моделювання різноманітних ситуацій ігрового сюжетно-рольового спрямування.

Для кращого оволодіння дітьми самостійним мовленням передбачені специфічні форми словникової роботи, роботи над фразою. Великого значення у формуванні розмовного мовлення надається вправам у підборі різних слів у відповідь на одне питання. Варіативність відповідей забезпечує самостійність дитячих висловлювань, привчає до гнучкості використання слів.

Специфіка роботи над фразою полягає у поступовому формуванні логічності і точності побудови відповіді, дотримання правильного порядку слів у реченні, варіативність його побудови.

Найбільшим досягненням першого етапу навчання є поява у дітей мовленнєвої активності і бажання говорити. Діти підчас спілкування починають активно користуватися мовленням, з бажанням відповідають на питання педагога під час заняття, за власною ініціативою вступають до спілкування з дорослим і один з одним. Основні синтаксичні конструкції, якими користуються діти, - слово-речення, словосполучення, проста поширена фраза.

У подальшому дітей навчають цілеспрямованої розмови з певної теми, тобто бесіди.

Бесіду як метод навчання починають використовувати у спеціальному дошкільному закладі тоді, коли діти володіють вже фразовим мовленням, відповідними знаннями про предмети і явища, які обговорюються.

Бесіда - це організована цілеспрямована розмова педагога з дітьми з певної теми, яка складається із запитань і відповідей. Бесіду застосовують з метою уточнення і систематизації уявлень дітей, а також для розвитку їх комунікативних здібностей. Бесіда також збагачує дитину новими знаннями або показує знайоме у новому аспекті. Під час бесіди дитина повинна пригадувати, аналізувати, порівнювати, висловлювати судження, робити умовиводи, а отже - мислити. Разом із мисленням розвивається і мовлення. Формуються діалогічні та монологічні форми зв'язного мовлення, і насамперед розмовного: уміння слухати і розуміти співрозмовника, давати зрозумілі відповіді на поставлені питання, логічно послідовно виражати свої думки. Бесіда є важливим засобом колективного спілкування дітей.

У роботі з дітьми із ПМР бесіда може застосовуватися як етап заняття або як цілісне заняття (наприклад, як підготовка до опису про сезон у цілому).

Зміст бесіди може бути тематичним (з ознайомлення з навколишнім під час формування певного словника) або складати обговорення прослуханих казок, оповідань, віршів, розглянутих картин, діафільмів, кінофільмів тощо. Зміст має бути педагогічно обґрунтованим, доступним, психологічно і мовленнєво близьким для дитини, сприяти вирішенню поставлених завдань.

Є.А.Фльоріна класифікувала бесіди в залежності від дидактичних завдань. Вона виділила три типи бесід: увідна, організуюча на той чи той вид діяльності, бесіда, яка супроводжує той чи той вид діяльності або спостереження, бесіда заключна, яка уточнює і розширює досвід дітей.

Увідна бесіда, що випереджає отримання нових знань, є єднальною ланкою між наявними знаннями дітей і тими, які вони отримують. її мета - виявлення знань дітей, їх активізація і уточнення, а також підготувати дітей до сприймання нового матеріалу, утворити інтерес до наступної діяльності. Увідні бесіди успішні, якщо вони змістовно короткі, емоційні, не виходять за межі дитячого досвіду, мають логічне продовження в основній частині заняття.

Супроводжувальні бесіди проводять зазвичай під час спостереження, екскурсій, розглядання картин, предметів, у процесі трудової та ігрової діяльності. Упереджувальні бесіди використовують для розбору змісту прочитаних літературних творів з метою подальшого їх переказу, заучування напам'ять. їх мета - забезпечити дітям найбільш повне сприймання, допомогти зрозуміти смисл прочитаного, отримати точні уявлення про предмети, явища, дії, події, доповнити їх знання. Зміст бесіди визначається процесом спостереження. Слово логопеда відіграє пояснювальну роль, розкриває зміст того матеріалу, який діти сприймають.

Заключна або узагальнювальна бесіда проводиться з метою систематизації знань, їх подальшого поглиблення та усвідомлення. Здебільшого вона планується як самостійне підсумкове заняття. Крім цього, вона використовується на заключному етапі будь-якого навчального заняття. її мета - з'ясування розуміння дітьми отриманих нових знань, їх уточнення і закріплення. Під час бесіди дітей навчають ставити питання і чітко лаконічно на них відповідати. Узагальнювальна бесіда проводиться з дітьми, які мають необхідний рівень розвитку мовних засобів (II—III, III рівень ЗНМ, ФФНМ) та вербального мислення.

Плануючи бесіду, логопед визначає тему і відбирає відповідний зміст. Враховуючи досвід і уявлення дітей, визначають пізнавальні, навчальні та виховні завдання, словник для уточнення та активізації.

Систематизувати знання у бесіді можливо за умови чіткого, послідовного розташування матеріалу^ тобто при правильному його структуруванні.

Структура бесіди залежить від теми, змісту, віку дітей, стану їх мовлення. У ній взаємопов'язані такі структурні елементи, як початок бесіди, основна та заключна частини.

Початок бесіди повинен бути виразним, емоційним, відновлювати у дітей образи тих предметів, явищ, які вони бачили, зосередити увагу дітей і зацікавити до подальшої роботи. Починати бесіду можливо по-різному - зі згадування, з короткої розповіді логопеда, розгляду картинки, іграшки, предмета, загадуванні загадки, читання вірша, які прямо стосуються до теми.

В основній частині бесіди розкривається її конкретний зміст. Готуючи бесіду, потрібно виділити суттєві компоненти того поняття, яке буде аналізуватися разом з дітьми. Перед дітьми послідовно ставлять питання, які активізують їх мислення і мовленнєву діяльність. Логопед дає пояснення, підтверджує дитячі відповіді, узагальнює їх, робить доповнення. Починають із запитань, які вимагають від дітей простої відповіді або опису (репродуктивних). Але провідна роль у бесіді належить запитанням пошукового характеру, які вимагають від дитини деяких логічних узагальнень, умовиводів, встановлення причинно-наслідкових зв'язків, розкриття змісту теми (Чому? Навіщо? Для чого? Чим схожі? тощо). Але відповісти на них діти зможуть у тому випадку, якщо будуть мати достатній запас конкретних уявлень з теми. Запитання необхідно формулювати чітко, конкретно і коротко. Неконкретні запитання часто призводять до неправильних, поверхових відповідей (наприклад, що ви знаєте про кішку?).

Після екскурсій під час узагальнювальної бесіди слід також ставити запитання, які викликали у дітей різні образи - зорові, слухові тощо. Пригадайте, що ви чули? Як шелестять листочки? Як гуде вітер?). Слухові сприймання допомагають дітям точніше описати все, що характеризує явище або предмет.

У залежності від повноти і ступеня самостійності розкриття теми виділяють основні та допоміжні питання. Основні питання - основа бесіди. Вони логічно пов'язані одне з одним і послідовні у постановці. Вони можуть бути і репродуктивними, спрямовані на те, щоб виявити уявлення дітей, і пошукові, які вимагають установлення зв'язків і умовиводів.

Якщо діти самостійно не справляються з відповіддю на основне питання, їм задають допоміжне питання - навідне або підказуюче. Навідні питання дають можливість дитині зрозуміти смисл питання, відшукати правильну відповідь. Вони активізують думку, допомагають відповісти на складне питання, що вимагає висновків, суджень, узагальнень.

Відповіді під час бесіди можуть бути короткими та розгорнутими. Але вимагати постійно розгорнутих відповідей не слід, достатньо однослівної, якщо зміст питання не вимагає більшого, інакше бесіда стане нецікавою. Але для удосконалення діалогічного мовлення і розвитку його зв'язності необхідно спонукати дітей до розгорнутих цілеспрямованих висловлювань. У зв'язку з цим доцільно передбачити найбільш оптимальне співвідношення репродуктивних та пошукових питань, підсилюючи роль останніх у залежності від теми та змісту бесіди, обсягу і складності знань, які мають бути узагальнені.

Проводячи бесіду, необхідно враховувати індивідуальні особливості дітей, різну ступінь їхньої активності. Питання задають усім дітям, але до відповідей залучають спочатку дітей із більшими мовленнєвими можливостями. Висловлювання дітей необхідно підтримувати. Під час колективної бесіди дітей навчають правилам мовленнєвого спілкування, етикету. Діти повинні відповідати по-одному, вислуховувати того, хто говорить, бути стриманими, не підвищувати голос тощо.

Ілюстративний матеріал під час бесіди використовують по-різному: одні предмети роздають кожній дитині окремо (листя дерев, овочі, предметні картинки), інші показують усім дітям (картина, тварина, предмети посуду, одягу).

Крім питань, під час бесіди використовують такі прийоми, як вказівка, пояснення, розповідь, узагальнення, відповіді логопеда.

У заключній частині бесіди дітям пропонують згадати знайомий вірш, відгадати загадку, прослухати магнітофонні записи, пов'язані з темою. Можна прочитати художній твір, провести дидактичну гру, поставити логічне мовленнєве завдання (розповідь-загадка). Іноді на завершення бесіди перед дітьми ставлять завдання для подальшого спостереження, завдання пов'язані з різними видами діяльності (щось намалювати, вивчити напам'ять, відобразити у грі тощо).

4.

Володіння зв'язним монологічним мовленням є найвищим досягненням мовленнєвого виховання дошкільників. Воно вбирає в себе засвоєння звукової сторони мови, словникового складу, граматичної будови мови і відбувається у тісному зв'язку з розвитком усіх сторін мовлення: лексичної, граматичної, фонетичної. Ця форма мовлення може виникати у відповідь на поставлене зовні запитання, або бути реалізацією задуму самого суб'єкта.

В основі монологічного розгорнутого мовлення лежить і самостійний мотив, і самостійний задум, які повинні бути достатньо стійкими, визначати утворення програми активного самостійного мовленнєвого висловлювання. Якщо внутрішній мотив відсутній, або якщо у суб'єкта порушена мотиваційна сфера, або якщо первинний задум не утримується, самостійне розгорнуте монологічне мовлення не може бути реалізоване, хоча прості форми діалогічного мовлення зберігаються.

Особливістю розгорнутого мовленнєвого висловлювання є те, що, з одного боку, воно включене у процес живого спілкування та передачі інформації від однієї особи до іншої, а з другого - у його склад входить не одне речення, а цілий ланцюг взаємопов'язаних речень. Висловлювання складає єдину цілісну систему і володіє якістю єдиної замкнутої структури. Фрази, які включені у склад розгорнутого мовленнєвого висловлювання завжди даються у певному практичному або мовленнєвому контексті, який повинен відповідати не тільки задуму того, хто говорить, але й ставленню до цього висловлювання того, хто слухає (О.Р.Лурія).

Операційними компонентами розгорнутого мовлення є морфологічні, лексичні та синтаксичні форми. І лише оволодіваючи цими формами, дитина може перейти до справжньої мовленнєвої діяльності, що спрямовується відомим мотивом, підкоряється певній задачі і має характер стійкої замкнутої смислової системи.

Висловлювання, яке складається з кількох речень, має певну змістовну і структурну завершеність, називають текстом. Він являє собою сукупність речень, що пов'язані і змістом, і мовними засобами. У кожному наступному реченні використана попередня інформація, що і становить змістовний зв'язок між його частинами. Мовні засоби тексту - узгодження форм часу і способу дієслів, займенники, синоніми, сполучники тощо.

Кожен текст, висвітлюючи якусь тему, містить певний обсяг фактів, певну інформацію. Текст і створюється заради передачі інформації. Те, про що говориться в тексті, називається темою. Вона найчастіше відображена у заголовку. Тема - ознака будь-якого тексту. Крім того, в тексті є основна думка, те головне, заради чого твориться текст. Думка в тексті розвивається. Мовець відштовхується від «даного», того, про що вже було сказано, і додає «нове», розвиває думку. Текст є засобом відтворення зв'язного мовлення.

Завдання і зміст навчання монологічного мовлення в спеціальному дошкільному закладі визначаються особливостями розвитку зв'язного мовлення дітей та особливостями зв'язного висловлювання.

Будь-яке зв'язне монологічне висловлювання характеризується низкою ознак, як то: цілісність (єдність теми, відповідність усіх мікротем головній думці); структурне оформлення (початок, середина, кінець); зв'язність (логічні зв'язки між реченнями і частинами монологу); обсяг висловлювання; плавність (відсутність подовжених пауз у процесі висловлювання).

Для досягнення зв'язності необхідно формувати у дітей такі уміння: уміння розуміти і усвідомлювати тему, визначати її межі, відбирати необхідний матеріал, розташовувати його у необхідній послідовності, користуватися засобами мови у відповідності з літературними нормами і завданнями висловлювання, будувати мовлення обумовлено і довільно. Крім цього, важливо повідомити дітям елементарні знання про побудову тексту і способи зв'язку речень.

Найбільш поширений із них - ланцюговий зв'язок. Ланцюговий текст являє собою таку смислову організацію речень, яка забезпечує послідовну передачу думки від речення до речення лінійно, за ланцюжком. Такий тип зв'язку речень найчастіше притаманний розповіді, композиція якої спирається на послідовність дій, на їх динамічний розвиток. Основними засобами цього зв'язку є займенники (Таня доглядає за квітами. Вона їх поливає), лексичне повторення (Таня доглядає за квітами. Таня їх поливає), синонімічні заміни (Таня доглядає за квітами. Дівчинка їх поливає). Ланцюговий зв'язок робить мовлення різноманітним; оволодіваючи цим способом, діти навчаються уникати повторів одних і тих самих слів і конструкцій.

Речення можуть поєднуватися і за допомогою паралельного зв'язку, коли вони співставленні або протиставлені (Пішов сильний дощ. Ми взяли парасольки). Паралельним розташуванням речень може характеризуватися і описовий текст. Складність навчання такого тексту обумовлена тим, що для утворення і розуміння цього функціонального типу мовлення недостатньо накопиченого життєвого досвіду, а необхідна активна інтелектуальна робота з виділення ознак і властивостей предмета чи явища. Внутрішня організація такого повідомлення не має «жорсткої» програми, як у розповіданні. Думка кожного нового речення не витікає з думки попереднього, а існує самостійно і підкоряється лише загальній темі. Всі думки в такому повідомлені є рівноцінними.

Велику роль в організації зв'язного висловлювання відіграє інтонація, тому формування уміння правильно використовувати інтонацію окремого речення сприяє оформленню структурної єдності і смислової завершеності тексту в цілому.

Формування зв'язності мовлення включає розвиток умінь будувати висловлювання різних типів: опис (світ у статиці), розповідь (динаміка подій у часі і русі), роздум (встановлення причинно-наслідкових зв'язків).

Опис - це висловлювання про певні властивості предмета чи явища. В описі дається характеристика людей, предметів, явищ, природи шляхом перерахування їх основних, суттєвих ознак. Найголовніше в описі - дати точне і яскраве уявлення про предмет. В описі спочатку називається об'єкт, потім іде характеристика суттєвих і другорядних ознак, якостей, дій. Завершує опис підсумкова фраза, яка виражає оціночне ставлення до предмета. Структура опису не «жорстка», дозволяє варіювати, переставляти місцями його компоненти. Для такого тексту часто використовується променевий зв'язок, коли називається предмет, а потім кожна якість або ознака предмета, як промінець, приєднується до характеристики предмета.

У спеціальному дошкільному закладі дітей навчають описувати картинки, іграшки, предмети, інтер'єр, явища природи, людей.

Розповідь - це повідомлення про події, що розгортаються в часі. Головна увага тут надається фактам, подіям, переживанням. Матеріал у ній викладається на основі тих смислових зв'язків, які підказані життєвою ситуацією. У розповіді діють персонажі, а також може бути і діалог. Структура розповіді жорстка, вона вимагає певної послідовності, не дозволяє перестановок. Загальна схема розповіді така: початок дії, розвиток дії, кінець події.

Дошкільників із порушеннями мовлення навчають двом основним типам монологів - самостійній розповіді та переказу, здебільшого на основі наочності. У першому випадку дитина навчається відбирати зміст для висловлювання і оформлювати його самостійно, в іншому матеріалом для висловлювання слугує художній твір.

Композиційні схеми опису та розповіді в-свою чергу визначають і мовні засоби, за допомогою яких розкривається зміст.

Розповідь завжди насичена іменниками та дієсловами. Здебільшого використовують наявні слова, які вказують на послідовність виконуваних (або виконаних) дій: спочатку, потім, тоді, після цього, пізніше, наступного дня тощо.

В описі, як правило, використовують прикметники, епітети, порівняння. Тут не допускають змішування двох часів - теперішнього та майбутнього, теперішнього та минулого, що цілком можливо у розповіді.

Роздум (міркування) - це логічний виклад матеріалу у формі доказу, це висловлювання про причини якостей, ознак, подій. В основі роздуму лежать причинно-наслідкові відношення. У роздумі обов'язкові три частини: 1) теза - основне твердження, чітко сформульована думка; 2) докази, аргументи, що підтверджують висунуту тезу; 3) висновок, що випливає з доказів (узагальнення).

Діти дошкільного віку оволодівають найбільш простими роздумами розмовного стилю (наприклад, обґрунтування відповіді на загадку).

Роздум може доповнювати розповідь, а описи часто пов'язані з міркуванням.

У дошкільному віці спостерігаються здебільшого контаміновані (змішані) висловлювання, в яких можуть бути використані елементи усіх типів з превалюванням одного з них.

Але в спеціальному дошкільному закладі кожному типу висловлювання спочатку навчають окремо.

В залежності від джерела висловлювання виділяють наступні монологи: 1) за іграшками, предметами; 2) за картинами; 3) з досвіду; 4) творчі розповіді.

В залежності від провідного психічного процесу, на який спирається дитяча розповідь, у методиці виділяють розповіді за сприйманням, по пам'яті, за уявою.

Розповідання за зоровим, слуховим, тактильним сприйманням має описовий характер і підводить дитину до роздуму, до даного виду розповідання належить опис іграшок, картин, натуральних предметів, явищ природи. У розповіданні за сприйманням забезпечується єдність сенсорного, розумового та мовленнєвого розвитку.

Розповідь по пам'яті - це розповідання з досвіду, про пережите, сприйняте раніше. Це є більш складною діяльністю, ніж розповідання за сприйманням. Вона спирається на довільну пам'ять.

Розповідання за уявою - це творчі розповіді дітей, основою яких, з психологічної точки зору, є творча уява. У нових комбінаціях діти використовують раніше засвоєні знання, уявлення, які зберігають у пам'яті.

В спеціальному дошкільному закладі ці розповіді використовуються по-різному в залежності від віку і ступеня порушення мовлення.