IV. Суспільний вимір євангелізації [176-258]

176. Євангелізувати означає вводити в світ Боже Царство. Але «жодне часткове і фрагментарне визначення не відображає багатої, багатогранної і динамічної дійсності, якою є євангелізація, не ризикуючи збіднити та спотворити її»^[140]. А тепер я хотів би поділитися своїм занепокоєнням суспільного виміру євангелізації саме тому, що якщо цей вимір належним чином не висвітлити, то ми ризикуємо спотворити автентичне та цілісне значення євангелізаційної місії.

 

1. Вплив керигми на спільноту й суспільство [177-185]

177. Керигма має неминучий соціальний вплив: в самому серці Євангелія існує спільнотне життя і спільна праця. Зміст першого проголошення відразу призводить до моральних наслідків, зосереджених на любові.

 

Визнання віри й суспільні обов’язки

178. Вірити в Отця, який любить усіх людей безмежною любов’ю, означає відкрити, що «завдяки цій любові Він обдаровує кожну людину безмежною гідністю»^[141]. Вірити, що Син Отця прийняв людське тіло, означає, що кожна людина була піднесена до серця самого Бога. Вірити, що Ісус пролив за нас свою кров, означає позбутися найменших сумнівів щодо його безмежної любові, яка ушляхетнює кожну людину. Відкуплення людини має соціальне значення, бо «у Христі Бог викупляє не тільки індивіда, а також людські соціальні взаємини»^[142]. Вірити, що Святий Дух діє в кожній людині, означає визнати, що Він намагається проникнути в кожну ситуацію і у всі соціальні зв’язки: «Святий Дух володіє безмежною винахідливістю, властивою божественному розуму, і вміє розв’язувати вузли людських проблем, навіть найбільш заплутані й ті, в які важко проникнути»^[143]. Євангелізація намагається співпрацювати з визволяючою дією Святого Духа. Сама таїна Пресвятої Трійці нагадує, що ми були створені на образ божественного сопричастя, і тому не можемо ні реалізувати, ні спасти себе самих власними силами. З серця Євангелія пізнаємо внутрішній зв’язок між євангелізацією і освяченням людини, який обов’язоково мусить виражатися і розвиватися в усій євангелізаційній діяльності. Акцептація першого проголошення, яке запрошує прийняти Божу любов і любити Бога любов’ю, яку ми отримали від Нього, пробуджує в житті людини і в її вчинках першу й фундаментальну реакцію: прагнути, шукати добро інших і піклуватися про нього.

179. Цей нерозривний зв’язок між проголошенням спасіння і щедрою братерською любов’ю виражений у деяких текстах Святого Письма, які слід уважно обмірковувати і медитувати, щоб витягнути з них усі необхідні висновки. До цього послання ми часто призвичаюємось, повторюємо його майже механічно, але не перевіряємо, чи воно справді впливає на наше життя і на наші спільноти. Це призвичаєння є дуже небезпечним і шкідливим, бо позбавляє нас здатності дивуватися, захоплюватися, позбавляє ентузіазму жити Євангелієм братерства і справедливості! Боже Слово навчає, що в браті безперервно продовжується Втілення для кожної людини: «усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Те, що робимо для інших, має трансцендентний вимір: «якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7, 2) і відповідає Божому милосердю по відношенню до нас: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься. Дайте, то й вам дасться: [...] Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6, 36-38). Ці тексти виражають абсолютний пріоритет «виходу з себе назустріч братові» як однієї з двох головних заповідей, які лежать у фундаменті всіх моральних норм, і як найвиразніший критерій для духовного розпізнавання духовного зростання і відповіді на абсолютно безкорисливий дар Бога. З цієї самої причини «служіння любові є також конститутивним елементом місії Церкви і незамінним вираженням її сутності»^[144]. Так як Церква по своїй природі місіонерська, то з її природи неминуче виходить дієва любов до ближнього, співчуття, яке розуміє, допомагає і підтримує.

 

Царство, яке нас кличе

180. Читаючи Святе Письмо, виразно бачимо, що пропозиція Євангелія стосується не тільки індивідуального зв’язку з Богом. Нашу відповідь любові також слід розуміти не тільки як суму дрібних особистих учинків допомоги потребуючим, щось на взір «списку благодійних учинків», серію вчинків для заспокоєння свого сумління. Пропозицією є Боже Царство (див. Лк. 4, 43); йдеться про любов до Бога, який царює в світі. Наскільки Бог буде царювати між нами, настільки соціальне життя буде середовищем братерства, справедливості, миру й гідності для всіх. Отож, як проголошення, так і християнський досвід призводять до соціальних змін. Ми шукаємо Боже Царство: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). Місія Ісуса – встановити Царство Отця, тому Він доручає учням: «Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Небесне – близько» (Мт. 10, 7).

181. Царство, яке надходить і росте в нас, стосується усього і нагадує нам про принцип, який Павло VI запропонував для розпізнавання автентичного розвитку: «Кожна людина і вся людина»^[145]. Знаємо, що «євангелізація буде неповною, якщо не братиме до уваги взаємний заклик, який постійно існує між Євангелієм та конкретним, особистим і соціальним життям людини»^[146]. Йдеться про критерій універсальності, властивий динаміці Євангелія, бо Отець прагне, щоб усі люди спаслися, а його план спасіння полягає у тому, щоб «об’єднати все у Христі: небесне й земне» (Еф. 1, 10). Наказ такий: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мк. 16, 15), бо «створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих» (Рим. 8, 19). Усе створіння – це також усі аспекти людського життя, так що «місія проголошення Доброї Новини Ісуса Христа має універсальне призначення. Заповідь любові охоплює всі виміри існування, усіх людей, усі середовища спільного життя і всі народи. Ніщо людське їй не чуже»^[147]. Справжня християнська надія, яка шукає есхатологічне Царство, завжди творить історію.

 

Соціальна доктрина Церкви

182. Навчання Церкви щодо можливих ситуацій – це теми, які можна значно й по-новому розвивати і які можуть бути предметом дискусій, але ми не можемо уникнути конкретних питань, не входячи в деталі, – щоб великі соціальні принципи не залишилися тільки загальниками, які ні до чого не закликають. З них необхідно витягнути практичні висновки, щоб вони «могли ефективно впливати також на складні актуальні ситуації»^[148]. Душпастирі, користаючись здобутками різних наук, мають право виражати свої думки стосовно всього, що стосується людського життя, бо євангелізація зумовлює і вимагає інтегрального розвитку кожної людини. Вже не можна говорити, що релігія повинна обмежуватись приватною сферою та існує тільки для того, щоб приготувати людські душі до неба. Знаємо, що Бог прагне, щоб його діти були щасливі також і на землі, хоч вони і покликані до щастя у вічності, бо Він створив усе «для вжитку» (1 Тим. 6, 17), щоб усі могли цим користуватися. Звідси випливає, що християнське навернення вимагає ревізії «особливо того, що належить до соціального порядку і реалізації загального добра»^[149].

183. І тому ніхто не може від нас вимагати, щоб ми зіпхнули релігію у внутрішнє таємне єство людини – щоб вона не впливала на соціальне і національне життя, щоб вона не турбувалася благополуччям соціальних закладів, щоб вона не висловлювала своїх думок стосовно подій, які хвилюють громадян. Хто би посмів зачинити в святині й змусити мовчати послання св. Франциска з Ассізі та блаженної Терези з Калькути? Вони би цього не прийняли. Справжня віра – яка не шукає вигоди і не індивідуалістська – завжди зумовлює глибоке прагнення змінити світ, передати цінності, залишити по собі щось добре на землі. Ми любимо цю чудову планету, на яку Бог нас помістив, і любимо людство, яке на ній живе, з усіма його драмами й бідою, з усіма прагненнями й надіями, з усіма цінностями і слабкостями. Земля – наш спільний дім, і всі ми – брати. Хоча «справедливий лад у суспільстві й державі є основним завданням політики», Церква «не може залишатися на узбіччі боротьби за справедливість»^[150]. Усі християни, також душпастирі, покликані турбуватися про вдосконалення світу. Ми наголошуємо на цьому тому, що соціальна доктрина Церкви є передовсім позитивною і конструктивною, вона направляє трансформуючу діяльність, і в цьому розумінні не перестає бути знаком надії, який проростає з люблячого серця Ісуса Христа. Водночас Церква поєднує «свої зусилля з працею, яку в соціальній сфері вже зробили інші Церкви й церковні спільноти – як у доктрині, так і на практиці»^[151].

184. Тут ми не можемо обговорювати всі важливі соціальні проблеми сьогоднішнього світу, про деякі з них я говорив у другому розділі. Цей текст – не документ про соціальну проблематику. Для рефлексії на ці різні теми маємо більш відповідний документ: Компендіум Соціальної Доктрини Церкви, використовувати і вивчати який я дуже заохочую. Окрім того, ні Папа, ні Церква не мають монополії на інтерпретування соціальної ситуації або на пропозиції щодо вирішення проблем сучасного світу. Тут я можу повторити те, на що ясно вказав Павло VI: «Перед лицем таких різноманітних ситуацій нам важко висловити однозначну думку і запропонувати рішення, яке би мало універсальну цінність. Ми не маємо наміру цього робити і це не наша місія. Обов’язок християнських спільнот – об’єктивно аналізувати ситуацію в кожній країні»^[152].

185. У наступній частині я зосереджуся на двох великих проблемах, які мені здаються фундаментальними на цьому етапі історії. Присвячу їм більше уваги, бо вважаю, що вони детермінують майбутнє людства. Йдеться, в першу чергу, про соціальну інтеграцію убогих і про мир та суспільний діалог.