- •Апостольська адгортація «Радість Євангелія» Святішого Отця Франциска до єпископів до священиків і дияконів до богопосвячених осіб і до мирян про проголошення Євангелія в сучасному світі
- •I. Місіонерська трансформація церкви [19-49]
- •1. «Вихід» церкви [20-24]
- •2. Душпастирство і навернення [25-33]
- •3. Серцевина євангелія [34-39]
- •4. Місія, втілена в людські обмеження [40-45]
- •5. Мати з відчиненим серцем [46-49]
- •II. В кризі спільнотних обов’язків [50-144]
- •1. Деякі виклики сьогодення [52-75]
- •2. Спокуси пасторальних працівників [76-109]
- •III. Проголошення євангелія [110-175]
- •1. Увесь божий люд проголошує євангеліє [111-134]
- •2. Гомілія [135-144]
- •3. Приготування до проповідування [145-159]
- •4. Євангелізація для поглиблення керигми [160-175]
- •IV. Суспільний вимір євангелізації [176-258]
- •1. Вплив керигми на спільноту й суспільство [177-185]
- •2. Соціальна інтеграція убогих [186-216]
- •3. Загальне добро і мир у суспільстві [217-237]
- •4. Суспільний діалог як вклад у справу миру [238-258]
- •V. Євангелізатори з духом [259-288]
- •1. Мотивації для відновлення місіонерського духу [262-283]
- •2. Марія, мати євангелізації
- •Франциск
5. Мати з відчиненим серцем [46-49]
46. Церква, яка «виходить», це Церква з відчиненими дверима. Вийти до інших, аби дійти до периферії людського суспільства, не означає бігти в світ куди-будь і безрозсудно. Дуже часто краще стишити ходу, відкинути набік неспокій, дивитися людям в очі й слухати їх, відкласти нагальні справи й бути разом з тими, які залишилися на узбіччі дороги. Часом Церква подібна до батька блудного сина, який залишає двері відчиненими, щоб син, коли повернеться, міг відразу ввійти.
47. Церква покликана бути домом Отця з завжди відчиненими дверима. Конкретним вираженням цього будуть церкви по всьому світі з завжди відчиненими дверима, щоб кожний, хто прийде шукати Бога, ведений Святим Духом, не зіткнувся з холодом зачинених дверей. Але існують й інші двері, які також не можна зачиняти. Кожна людина у якийсь спосіб може брати участь у церковному житті й належати до спільноти; також двері таїнств не можна зачиняти з будь-яких мотивів. Це стосується передовсім таїнства Хрещення, яке само по собі є «дверима». Євхаристія, хоча є повнотою сакраментального життя, не є нагородою для досконалих, а шляхетними ліками і поживою для слабких[51]. Таке розуміння тягне за собою пасторальні наслідки, міркувати над якими ми повинні розторопно і відважно. Дуже часто ми поводимось як контролери благодаті, а не як ті, які допомагають її отримати. Але Церква – не митниця, а батьківський дім, де є місце для кожного, яким би не було його життя.
48. Якщо вся Церква прийме цей місіонерський динамізм, то мусить дійти до всіх без винятку. Але до кого спочатку? Євангеліє виразно вказує: спочатку не до друзів і багатих знайомих, а до вбогих і хворих, до знедолених і забутих, до тих, які «не мають, чим тобі відплатити» (Лк. 14, 14). Жодні сумніви та інтерпретації не можуть послабили це дуже ясне послання. Сьогодні й завжди «вбогі є упривілейованими адресатами Євангелія»[52], і безкорислива євангелізація вбогих є знаком Царства, з яким прийшов Ісус. Необхідно заявити без усяких викрутасів, що наша віра нероздільно з’єднана з убогими. Ніколи не залишаймо їх напризволяще.
49. Виходімо, виходімо офірувати всім життя Ісуса Христа. Повторюю тут для всієї Церкви те, що багато разів говорив священикам і мирянам в Буенос-Айрес: віддаю перевагу постраждалій, зраненій і брудній Церкві на вулицях над хворою через свою замкнутість і комфортність Церквою, яка чіпляється за власну безпеку. Не хочу Церкви, яка заклопотана тим, щоб бути в центрі, а потім зачиняється в інтригах настирливості й бюрократії. Якщо щось повинно нас дійсно хвилювати й непокоїти нашу совість, то тільки факт, що стільки наших братів живуть без сили, без світла і без втіхи, які дає дружба з Ісусом Христом, без спільної віри, яка їх підтримує, без перспективи сенсу й життя. Надіюся, що нами буде керувати не страх зробити помилку, а страх зачинитися в своїх структурах, які дають фальшиве почуття безпеки, в нормах, які перетворюють нас у невблаганних суддів, у звичаях, які нас заспокоюють, у той час як довкола голодують люди й Ісус невтомно повторює: «Дайте ви їм їсти» (Мк. 6, 37).