- •Апостольська адгортація «Радість Євангелія» Святішого Отця Франциска до єпископів до священиків і дияконів до богопосвячених осіб і до мирян про проголошення Євангелія в сучасному світі
- •I. Місіонерська трансформація церкви [19-49]
- •1. «Вихід» церкви [20-24]
- •2. Душпастирство і навернення [25-33]
- •3. Серцевина євангелія [34-39]
- •4. Місія, втілена в людські обмеження [40-45]
- •5. Мати з відчиненим серцем [46-49]
- •II. В кризі спільнотних обов’язків [50-144]
- •1. Деякі виклики сьогодення [52-75]
- •2. Спокуси пасторальних працівників [76-109]
- •III. Проголошення євангелія [110-175]
- •1. Увесь божий люд проголошує євангеліє [111-134]
- •2. Гомілія [135-144]
- •3. Приготування до проповідування [145-159]
- •4. Євангелізація для поглиблення керигми [160-175]
- •IV. Суспільний вимір євангелізації [176-258]
- •1. Вплив керигми на спільноту й суспільство [177-185]
- •2. Соціальна інтеграція убогих [186-216]
- •3. Загальне добро і мир у суспільстві [217-237]
- •4. Суспільний діалог як вклад у справу миру [238-258]
- •V. Євангелізатори з духом [259-288]
- •1. Мотивації для відновлення місіонерського духу [262-283]
- •2. Марія, мати євангелізації
- •Франциск
3. Серцевина євангелія [34-39]
34. Якщо маємо намір робити все в місіонерському руслі, то це стосується також і способу переказу послання. У сучасному світі швидка комунікація і селективний відбір інформації зацікавленими ЗМІ піддають послання великому ризику спотворення і редукції до деяких вторинних аспектів. І тому деякі питання морального навчання Церкви позбавляють контексту, який надає їм сенсу. Найбільша проблема виникає тоді, коли проголошуване послання ототожнюють з вторинними аспектами, які, хоч і важливі, але самі не виражають суті Ісусового послання. Отож треба бути реалістами й не очікувати, що слухачі знають увесь контекст даної теми або можуть наші слова поєднати з серцевиною Євангелія, яка надає їм значення, краси й привабливості.
35. Душпастирство в місіонерському руслі не одержиме хаотичним переказуванням безлічі доктрин, та ще й силою і впертістю. Якщо усвідомимо душпастирську мету і приймемо місіонерський стиль діяльності, щоб дійти до всіх без винятку, то проголошення зосередиться на суттєвому, на найкрасивішому, на найбільшому, на найпривабливішому і водночас на самому необхідному. Воно стане простішим, але не втратить через це своєї глибини й правди, а стане переконливішим і виразнішим.
36. Всі об’явлені правди походять з того самого божественного джерела, і в них треба вірити однаково, але деякі з них важливіші, бо краще виражають суть Євангелія. У цій фундаментальній серцевині сяє краса спасительної любові Бога, об’явлена у розп’ятому й воскреслому Ісусі Христі. У цьому сенсі ІІ Ватиканський Собор пояснив, що «існує певний лад, тобто ієрархія правд католицької науки, тому що різний їхній зв’язок з основами християнської віри»[38]. Це стосується як догм віри, так і всієї доктрини Церкви, включно з моральною доктриною.
37. Св. Фома Аквінський навчав, що моральна доктрина Церкви також має ієрархію чеснот і дій, які з них походять[39]. Найважливішою є «віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 6). Діла любові щодо ближнього – найдосконаліше зовнішнє вираження внутрішньої благодаті Святого Духа: «Перевага нового закону полягає в благодаті Святого Духа, яка виражається у вірі, яка діє через любов»[40]. І пояснює, що у відношенні до зовнішніх діл милосердя є найбільшою з усіх чеснот: «Саме по собі милосердя є найбільшою чеснотою, бо йому притаманно дбати про інших і, що більше, допомагати їм у біді. А це ознака вищості, й тому милосердя є Божим атрибутом, в якому Божа всемогутність проявляється найбільше»[41].
38. Важливо зробити пасторальні висновки з навчання Собору, яке містить древнє переконання Церкви. Передовсім слід сказати, що в проголошенні Євангелія необхідно дотримуватись відповідних пропорцій. Це помітно у тому, як часто піднімаються деякі теми і на чому наголошує проповідь. Наприклад, якщо парох упродовж літургійного року говорить десять разів про поміркованість і тільки два чи три рази про любов і справедливість, то створюється диспропорція і на задній план відходять саме ті чесноти, які повинні бути найчастіше присутніми в проповідях й у катехизах. Це саме діється тоді, коли про закон говориться більше, ніж про благодать, про Церкву більше, ніж про Ісуса Христа, про Папу більше, ніж про Боже Слово.
39. Подібно тому, як між чеснотами існує органічна єдність, яка не дозволяє усунути якусь з них з християнського ідеалу, так само не можна заперечувати жодну правду віри. Не можна спотворювати інтегральну єдність Євангелія. Крім того кожну правду зрозуміємо краще у її відношенні до гармонійної єдності християнського послання. У цьому контексті всі правди важливі й освітлюють одна одну. Якщо проповідування вірне Євангелію, то дуже виразно видно пріоритетність деяких правд, отож стає ясно, що християнське моральне проповідування не є етикою стоїків, є чимсь більшим, ніж аскетика, не є звичайною практичною філософією, ані каталогом гріхів і провин. Євангеліє запрошує нас, перш за все, відповісти Богові, який нас любить і спасає: впізнавати Його в інших людях, виходити зі свого простору і шукати добра для всіх. Цим запрошенням не можна нехтувати в жодних обставинах! Усі чесноти служать цій відповіді любові. Якщо це запрошення не буде промовистим і привабливим, то моральна будова Церкви ризикує перетворитися на фортецю з картону, і це для нас найбільша загроза. Бо вже не буде проголошуватись Євангеліє, а тільки деякі доктринальні чи моральні норми, вибрані згідно з окресленими ідеологічними міркуваннями. Послання може втратити свою свіжість і «запах Євангелія».