Розкрийте основний зміст твору я.А.Коменського «Велика дидактика», вкажіть які її положення не втратили актуальність і в сучасній системі освіти.

Дидактика, школознавство, теорія виховання і педагогічна психологія вперше в історії педагогічної думки знайшли у «Великій дидактиці» свій предмет і склали в сукупності особливу науку, раніше не існуючу в якості самостійної області знання. Ця наука уявлена тут цілісно: виділені цілі, задачі, зміст, психологічні чинники і передумови, методи і організаційні форми освіти, становлення і вдосконалення здібностей особи. Розв'язання цих проблем набуло статус загального і необхідного, достовірного і доведеного знання, що констатує закони і, у свою чергу, грунтується на їхній непохитності. Коменський вперше в історії дидактики не тільки вказав на необхідність керуватися принципами в навчанні, але розкрив сутність принципів:

1) принцип свідомості і активності;

2) принцип наочності;

3) принцип поступовості і систематичності знань;

4) принцип вправ і міцного оволодіння знаннями і навиками.

Коменський розробив періодизацію і систему шкільної освіти. Все життя дитини він розбив на 4-ри вікових періоди по 6 років у кожному. І для окремого періоду пропонувалася своя школа:

-дитинство-від народження до 6-ти років-материнська школа;

-отроцтво-від 6-ти до 12-ти років-школа рідної мови;

-юність-від 12-ти до 18-ти років-латинська школа чи гімназія;

-змужнілість-від 18-ти до 24-х років-академія чи університет.

Ступені навчання у системі Коменського:

1)Перший ступінь навчання-материнська школа-це сім»я, де проходить життя дитини від народження до 6-ти років. Головним призначенням цієї школи він вважав захист дитини від шкідливих впливів, також створення твердої основи для всієї системи наступного навчання і виховання.Тут визначався зміст, організація, методи виховання дітей у сім»ї та обов»язки батьків.

2)Другий ступінь у системі освіти і виховання Коменського- це школа рідної мови-навчання на цьому етапі має проводитись рідною мовою, вчитись мають діти обох статей, незалежно від станів, віросповідань і національності.

3)Третій ступінь навчання, запропонований Коменсьим, латинська школа чи гімназія- на його думку, це повинна бути всезагальна школа, де навчалися б юнаки незалежно від їх майнового і станового положення. Вони мають складатись із 6-ти чи 7-ми класів. Тут, крім «семи вільних мистецтв»(граматика, діалектика, риторика, арифметика, геометрія, музика і астрономія), пропонувалося вивчати фізику, географію, історію і мораль. Кожному з 6-ти класів гімназії давалася своя назва, і кожен клас включав історію як предмет і підпорядковував її викладання вивченню основної науки. Так, наприклад, 1-й клас-граматичний; 2-й клас-фізичний, де вивчалась історія природознавства; 3-й клас-математичний, де повинна була вивчатись історія мистецтв разом з історією різних винаходів; 4-й клас-етичний-у ньому мали вивчатись історія моралі та найкращі приклади добра; 5-й клас-діалектичний-передбачав вивчення звичаїв різних народів; 6-й клас-риторичний-предметом вивчення якого повинна бути загальна історія, тобто історія всієї землі і всіх народів.

Розкрийте основний зміст теорії виховного ідеалу Г.Ващенка

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя.

Він об'єднує ціннісні орієнтації, життєві принципи і плани, рівень домагань, задуми і вчинки у цілісну лінію життєвої поведінки людини. Формування його залежить від виховання, умов життя і діяльності, від особливостей її власного досвіду. Залежно від сфер життєдіяльності формуються суспільні, політичні, національні, естетичні ідеали особистості.

Найбільш глибоко ідеал, наприклад, національного виховання розкрито у працях довго замовчуваного українського педагога Григорія Ващенка (1878—1967) (“Виховний ідеал”, “Виховна роль мистецтва”, “Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру” та ін.). Основу його ідеалу національного виховання становлять загальнолюдські (моральний закон творення добра, боротьби зі злом, пошук правди, справедливості тощо) й національні цінності, які стали духовним надбанням народу. Носієм загальнолюдських цінностей, на його думку, є християнська релігія, яка орієнтує людину на служіння вищому ідеалу.

Та оскільки людина народжується і живе в конкретному національному середовищі, що вирізняється серед інших своєю мовою, культурою, звичаями, вона проймається розумінням особливостей свого народу, етносу, нації. Тому ідеал національного виховання, за Г. Ващенком, повинен ґрунтуватися на служінні Богові та своїй нації. У педагогічному сенсі виховний ідеал — людина, яка служить Богові та Україні. Така орієнтація категорично протиставляє українське національне виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, в основі якої був матеріалізм та атеїзм; а з другого — націонал-соціалістичній ідеології фашизму, наскрізь пройнятій культом сили і зневаги до людини.

В основу своїх поглядів на ідеал українського національного виховання Г. Ващенко поклав закони віри в ідеали добра, намагання творити добро і відстоювати його на землі. Вихована на цих засадах людина у своїй поведінці керується вірою, утверджуючи її навколо себе і в самій собі: вона будує Царство Боже на землі.

У своєму трактуванні виховного ідеалу Г. Ващенко спирається на виховну традицію українського народу, на етнопедагогіку. Водночас прямо чи опосередковано його погляди випливають з наукових засад духовних наставників — наших філософів, педагогів, поетів — В. Мономаха, І. Вишенського, П. Могили, Г. Сковороди, К. Ушинського, П. Юркевича, Т. Шевченка, І. Франка та ін. Така орієнтація приводить Г. Ващенка до категоричного протиставлення ідеалу українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій його моделі, а з іншого, — націонал-соціалістичній педагогіці з її проповіддю культу сили і зневаги до людини. Виходячи з реалій нашого часу, український виховний ідеал мусить бути протиставлений також різним варіантам прагматичного (антропоцентричного) виховання, яке "заземлює" людину, розв'язує руки демонічним силам у ній, веде її до деградації.

Розроблений Г. Ващенком ідеал українського виховання є синтезом вселюдського і національного. Однак, застерігає педагог, поняття Бог і Україна міняти місцями не варто (Ващенко Г., 2000, с. 266). Цей ідеал відповідає українській виховній традиції та потребам сучасного виховання. Він утілений в конкретних історичних постатях та літературних образах — Святослава Хороброго, в княжих дружинниках та лицарях пізніших наших змагань, в українській сім'ї, інтелігентності українського селянина. Шляхетні елементи цього ідеалу знаходимо в народній творчості, мистецтві, у християнських засадах життя нації.

Розкрийте основні погляди А.Дістервега на особистість вчителя та його професійну

Дидактичні погляди, що висуває у своїх роботах А. Дістервег, можна висував такі вимоги до вчителя:

- наявність педагогічних задатків;

- моральна відповідальність за своїх випускників;

- висока професійна підготовленість;

- постійна самоосвіта;

- вимоги до особистісних якостей;

- ведення науково-дослідницької роботи;

У своїй роботі „Керівництво до навчання логічному читанню” Дістервег теоретично обґрунтовує ступені навчання логічного читання і формування відповідних умінь та навичок: вправи на розуміння простих речень; вправи на розуміння складних речень; вправи на переклад речень; аналіз тексту; вправи на розуміння і переклад оповідань, історій; відпрацьовування навичок розуміння зв’язків та переходу окремих думок тексту.

Високо оцінюючи роль учителя в житті суспільства, його відповідальність за підготовку учнів до життя, А. Дістервег підкреслював, що:

1. „майстерність учителя полягає в тому, щоб пробуджувати ці прагнення (пізнавальні) і пробуджені задовольняти”;

2) „він повинен не тільки виховувати і доводити до досконалості самого себе; він повинен виховувати й інших”;

3) „справжній учитель – самий кращий, самий вірний друг батьків”;

4) „розум учителя більш важливий, ніж усі підручники разом узяті”;

5) „поганий учитель викладає істину, гарний – вчить її знаходити”.

Серед дидактичних методів, як стверджує Дістервег, добрі ті, які спонукають учнів до самодіяльності. Але, переоцінюючи роль бесіди при навчанні, він недооцінює при цьому роль розповіді.

Великого значення у навчанні Дістервег надавав наочності, що виражено у сформульованих ним правилах йти у навчанні від чуттєвого сприймання до понять, вiд одиничного до загального, вiд конкретного до абстрактного. Принцип наочності тісно пов’язаний у нього з послідовністю і неперервністю навчання. Ця вимога відображена у правилах іти у навчанні від близького до далекого, вiд простого до складного, від легкого до важкого, від відомого до невідомого.

Щоб знання учнів були ґрунтовними, Дістервег радить частіше звертатися до вже вивченого і його повторення. Значну увагу він також приділяє свідомому навчанню. Показником такого навчання є здатність учнів ясно i чітко викладати суть справи. Тому Дістервег ставить високі вимоги до мови школярів: “Примушуй учня більше говорити, ніж слухати“.

Розкрийте сутність та зміст соціально-виховної роботи

Визначальний вплив на становлення соціальної педагогіки як самостійної галузі наукових знань і сфери практичної діяльності справила соціально-виховна робота за місцем проживання. Як самостійний напрям її було започатковано постановою 1966 року, коли школу зобов'язали займатись позакласною та позашкільною виховною роботою й було введено посаду організатора на правах заступника директора школи. Перетворенню „місця проживання в місце виховання" сприяла також діяльність педагогів-організаторів житлово-комунальних служб, які працювали в дитячих кімнатах та кімнатах школяра, представників громадськості. Аналіз практичного досвіду дозволяє стверджувати, що соціально-педагогічний характер виховної роботи за місцем проживання в Україні в другій половині ХХ століття виявлявся перш за все за змістом, оскільки вона передбачала формування в дітей навичок соціальної поведінки, соціальної активності, сприяла накопиченню соціального досвіду. Виховання за місцем проживання було соціально-педагогічним і процесуально, тобто за механізмом реалізації, і здійснювалось за активної підтримки різноманітних соціальних інститутів і громадськості.

Найпоширенішими організаційними формами цієї роботи були гуртки, самодіяльні об'єднання та клуби, різновікові й багатопрофільні загони. Визначилась тенденція до її певного дистанціювання від шкільного навчально-виховного процесу й отримання статусу самостійного напряму й у теоретичному („педагогіка мікрорайону"), і в практичному відношенні. Саме за ініціативою вчених, які розробляли проблеми педагогіки мікрорайону, наприкінці 80-х – на початку 90-х років актуалізувались і здійснювались соціально-педагогічні дослідження.

Значний вплив на теоретичне осмислення цих проблем справив видатний вітчизняний педагог В.О. Сухомлинський, який вбачав соціальну сутність виховання в гармонізації інтересів особистості й суспільства.

Система соціально-виховної роботи цілком звернена до особистості дитини, спрямована на формування творчої особистості, на розвиток індивідуальних здібностей і талантів, на забезпечення умов для самореалізації кожного вихованця.

Організація соціально-виховної роботи є важливим чинником духовно-етичного виховання підростаючого покоління. Основна мета соціалізації підлітків і молоді в нових соціально-економічних умовах, формуванні їх цивільної і патріотичної позиції, а також практичній реалізації соціальної, родинної і молодіжної політики.

Соціально-виховна робота розглядається як превентивна робота з підлітками і молоддю, направлена на запобігання асоціальним проявам в молодіжному середовищі: "Соціально-виховна робота передбачає профілактику негативних форм поведінки і розвиток особистого зростання дітей і підлітків через створення в клубному просторі позитивної моделі діяльності і співпраці».

Організація соціально-виховної роботи— вельми складна форма діяльності, яка реалізується на практиці лише ліченими установами за такими Напрями діяльності, формами соціально-виховної роботи з населенням за місцем проживання (пакет соціально-виховних послуг): 1. Організація змістовного дозвілля населення. 2. Соціально-корисна, суспільна діяльність, цивільне виховання (дитячо-юнацький рух). 3. Художньо-естетична творчість, різні види мистецтв. 4. Фізкультурно-оздоровча і спортивна робота. 5. Патріотичне виховання дітей, підлітків і молоді, розвиток військово-прикладної, історіко-патріотічної, оборонно-спортивної роботи. 6. Туристична діяльність.7. Технічні і прикладні види творчості, основи ремесел. 8. Профілактика асоціальних проявів в підлітковому і молодіжному середовищі. Соціально-реабілітаційна робота і психолого-педагогічна допомога сім'ї і дітям. 9. Соціально-реабілітаційна і коректувальна робота з дітьми і молоддю, дорослим населенням, що мають обмежені фізичні можливості. 10. Інформаційно-комунікативна діяльність, журналістика. 11.  Пізнавальна, інтелектуально-розвиваюча і просвітницька діяльність. 12. Трудове виховання дітей, підлітків і молоді за участю дорослого населення. 13. Робота з різними категоріями дорослого населення по передачі культурної спадщини, продовження родинних традицій, духовно-етичного виховання дітей, підлітків і молоді.

Безумовно, різні напрями соціально-виховної роботи можуть доповнюватися і змінюватися і, більш того, вони не мають між собою жорстких кордонів і в більшості випадків взаємно інтегровані

С Спортивна підготовка як багаторічний процес. Спортивно-тактична підготовка спортсмена.

Поняття «підготовка спортсменів» характерний для спорту вищих досягнень і підготовки спортивних резервів. Це комплекс заходів, що забезпечує високий рівень готовності до змагань і максимальну реалізацію наявних можливостей спортсмена в ході протиборства змагання. Для всього періоду «життя в спорті» (як правило, 10—20 років) характерний багатократне чергування участі в змаганнях і спеціального тренування до них.

Підготовка спортсменів охоплює період від початку спеціалізованих занять спортом до переходу в сферу спорту вищих досягнень (від 5 до 10 років в різних видах спорту). В спорті вищих досягнень спортсмен знаходиться від 4 до 10 років залежно від виду спорту. Багаторічний період спортивної підготовки ділиться на етапи, які зв'язані, з одного боку, з віком займаються, з іншою — із специфікою виду спорту. Можна навести як приклад етапи багаторічної підготовки в спортивних іграх.

Перший етап передбачає: виховання інтересу до спорту, залучення дітей до спортивної гри, початкове навчання техніці і тактиці, правилам гри, виховання фізичних якостей в загальному плані і з урахуванням специфіки гри, формування умінь змагатися індивідуально і колективно (міні-баскетбол, міні-волейбол і т. д.). Вік до 11 років.

Другий етап присвячений базовій технико-тактичній, фізичній підготовці. В цей час формуються основи техніки і тактики, але без акценту на спеціалізацію по ігрових функціях, виховання якостей змагань стосовно спортивної гри. Вік 12—14 років.

Третій етап направлений на спеціальну підготовку: технико-тактичну, фізичну, ігрову, змагання, вводяться елементи спеціалізації по ігрових функціях. Вік 15—17 років.

Четвертий етап призначений для вдосконалення технико-тактичної майстерності, спеціалізації по ігрових функціях, адаптації до вимог в командах вищих розрядів. Вік 18—20 років.

П'ятий етап — це демонстрація високих спортивних результатів на рівні спорту вищих досягнень. Вік 21—30 років.

Вказані вікові межі певною мірою умовні, основний показник — рівень спортивної майстерності. Тому самі підготовлені спортсмени за умови виконання встановлених вимог перекладаються на наступний етап в більш ранньому віці.

Шостий етап — спортивне довголіття, коли спортсмен продовжує заняття і бере участь в змаганнях у сфері масового спорту. Вікових меж тут немає.

Відповідно до основної спрямованості етапів визначаються задачі, здійснюється підбір засобів, методів, тренувальних і змагань режимів і т.д.

Спортивно-тактична підготовка. Під цим терміном слід розуміти спільну діяльність тренера і спортсмена, спрямовану на оволодіння умінням свідомо застосовувати засвоєну техніку рухових дій, свої якості і знання, зважати на дані своїх партнерів і «супротивника», щоб в умовах спортивної боротьби домогатись кращого результату – перемоги.

Спортивна форма. Закономірності розвитку спортивної форми.

Спортивна форма – щонайвища готовність спортсмена (фізична, тактична, технічна, морально-вольова, змагання) для ведення спортивної боротьби.

Відзначено, що спортивна форма проходить три фази відновлення:

• - набуття;

• - стабілізація;

• - тимчасова втрата.

Відповідно до фаз становлення спортивної форми, учбово-тренувальний рік (а в деяких видах спорту і півріччя) ділиться, на три періоди:

1.Подготовчий, - підвищення функціональних можливостей організму шляхом застосування різноманітних засобів тренувальної дії, а також різносторонній розвиток фізичних здібностей і розширення рухових умінь і навиків.

2. Змагальний – фізична підготовка набуває характеру функціональної підготовки до граничних навантажень змагань і здійснюється всіма видами підготовки, - тактичної, морально-вольової, психологічної. В цей період досягається щонайвищий рівень спортивної готовності всіх систем організму і якостей особи в комплексі.

3. Перехідний період навчально-тренувального процесу – характеризується зниженням об'ємів спеціальної фізичної підготовки, основний зміст занять складає загальна фізична підготовка, що проводиться в режимі активного відпочинку. Всі заходи повинні бути направлений на прискорення відновних процесів, тобто на накопичення «надмірної енергії» для подальшого року навчання.

З урахуванням протяжності часу, в межах якого формуються ті або інші ланки тренувального процесу розрізняють:

• мікроструктуру – структуру окремо тренувального заняття і мікроциклу (тижневого);

• мезоструктуру – структуру етапів тренування, що включають відносно закінчений ряд мікроциклів (сумарною тривалістю близько місяця);

• макроструктуру – структуру великих тренувальних циклів, типу півроку, річні і багаторічні. 1-й підготовчий період – 3-4 місяців (в циклах півроку) до 5-7 місяців (в річних циклах); 2 -й – період змагання – від 1,5-2 до 4-5 місяців; 3-й – перехідний період – від 3-4 до 6 тижнів.

Спортивний відбір і орієнтація.

Залучення людей в систематичні заняття спортом, їх інтерес і особисті досягнення залежать від відповідності індивідуальних особливостей специфіці того або іншого виду спорту.

Вибір кожною людиною виду спорту, в найбільшій мірі відповідного його індивідуальним особливостям, складає єство спортивної орієнтації. Спортивна орієнтація пов'язана перш за все з дитячо-юнацьким і масовим спортом. Добре поставлена спортивна орієнтація підвищує ефективність спортивного відбору. Технологія орієнтації і відбору єдина, відмінність тільки в підході: при орієнтації вибирають вид спорту для конкретної людини, а при відборі — людини для конкретного виду спорту

Спортивний відбір — це комплекс заходів щодо виявлення спортсменів, що володіють високим рівнем здібностей, що відповідають вимогам специфіки виду спорту. Якісно видозмінюючись, відбір входить в систему багаторічної підготовки на всіх її етапах і складається з чотирьох рівнів.

Перший рівень — початковий відбір для виявлення дітей (в більшості видів спорту це вік 9—14 років), що володіють потенційними здібностями до успішного оволодіння конкретним видом спорту. Організаційно відбір проводиться в три етапи. На першому — агітаційні заходи з метою викликати інтерес до занять; на другому — тестування і спостереження для визначення здібностей дітей до даного виду спорту; на третьому, найтривалішому — спостереження в процесі навчання і розвитку фізичних здібностей з метою встановлення темпів освоєння учбового матеріалу.

Другий рівень — поглиблений відбір для виявлення перспективних хлопців і дівчат (вік 16—17 років), що володіють високим рівнем здібностей до даного виду спорту і схильностями до певної спеціалізації (виду легкої атлетики, ігрової функції і т. п.).

Третій рівень — відбір для виявлення спортсменів (вік 18—20 років) для зарахування в колективи спортсменів високої кваліфікації. Відбір здійснюється на основі вивчення тренувальної і змагання діяльності в дитячо-юнацькому спортивному колективі, тестування і обстеження під час учбово-тренувальних зборів, що спеціально проводяться для цього.

Четвертий рівень — відбір для виявлення спортсменів в різні збірні команди (країни, регіонів, відомств і ін.), для визначення учасників відповідальних змагань. З цією метою аналізується інформація про тренувальну і змагання діяльність спортсмена в своєму клубі, в збірній команді, вивчається діяльність змагання на національних чемпіонатах, на учбово-тренувальних зборах.

У відборі беруть участь тренери, що працюють з даним контингентом, і групи експертів з числа ведучих фахівців даного регіону.

Конкретний зміст методики відбору обумовлений специфікою виду спорту. Вона грунтується на системі педагогічних, медико-біологічних і психічних показників, що мають високу прогностичну значущість (рівень фізичних якостей, специфічних для даного виду спорту, рівень здібностей, що лежать в основі технико-тактичних дій, морфологічні дані, функціональні особливості організму, властивості вищої нервової діяльності і ін.). Враховуються початковий рівень, зміна показників обстеження з віком і під впливом тренування, зв'язок цих показників із спортивними досягненнями. Якість відбору служить важливою умовою успішності багаторічної підготовки спортивних резервів. В процесі багаторічної підготовки комплекс методів відбору розширяється, сам відбір стає більш поглибленим, унаслідок чого кількість відсіваються збільшується.

Структура процесу навчання і особливості його етапів.

Структура процесу навчання. В багаторічному процесі фізичного виховання фактично постійно йде навчання тим або іншим руховим діям. Одні з них формуються як уміння, інші — як навики, треті багато разів перетворяться, придбаваючи властивості умінь і навиків. В цілому процес цей багатоетапний і багатошаровий. Якщо, проте, розглядати процес навчання окремо взятій дії, яка доводиться до сформованого певною мірою навику, то правомірно говорити про відносно завершений цикл навчання цій дії. В такому циклі виділяють три послідовні етапи: 1) етап початкового розучування дії, 2) етап поглибленого розучування дії, 3) етап результуючого відробітку дії, який має своїм результатом сформований до необхідного ступеня навик.

З сказаного раніше об закономерностях формування рухових дій не складно зробити висновок, що ці етапи навчання знаходяться в певному співвідношенні із стадіями становлення рухового уміння і навику. А саме: етапу початкового розучування дії відповідає стадія, так би мовити, передуміння, протягом якої формуються основи, або передумови, уміння; етапу поглибленого розучування дії — стадія, на якій утворюється власне уміння в його цілісних контурах і деталях; етапу результуючого відробітку дії — стадія безпосереднього становлення навику, його зміцнення, а в певних випадках і подальшого вдосконалення. Співвідношення етапів навчання дії і стадій формування його як уміння і навик може бути представлений схематично таким чином:

Перший етап - (початкове розучування дії). Навчання на першому етапі спрямоване в цілому на формування основ уміння виконувати, що розучуються дії.

Другий етап – (поглиблене розучування дії). Цільова настанова на цьому етапі розучування рухової дії – завершення її формування в якості рухового уміння, забезпечивши відносно закінчене засвоєння її в тому якості як у деталях, так і в цілому.

Третій етап – (результатуюча обробка дії). На цьому етапі реалізується кінцева мета навчання дії, тобто досягається підсумковий цільовий результат, який намічений в межах відносно завершеного циклу навчання окремо взятої дії. У цьому випадку окрім всього передбачається таке відпрацювання дії, яке привело б до створення міцного рухового навику, що доведений до визначеної ступені вдосконалення. Але мета складається і в тому, щоб забезпечити заданий рівень оволодіння дією, яка необхідна для ефективного використання її в життєвої практиці або до подальшого вдосконалення в руховій діяльності.

Теорія і методика фізичного виховання як наукова та навчальна дисципліна.

Ефективність отримання людьми знань об використовування фізичних вправ залежить як від організації педагогічного процесу так і від рівня матеріального і наукового забезпечення, досконалості органів і керівництва і контролю. Тому ТМФВ ця цілеспрямована взаємодія всіх цих частин і створює ту цілісну соціальну організацію, яка і називається системою фізичного виховання.

Система у свою чергу характеризується певним складом елементів, властивими їм функціями, особливостями взаємних зв'язків з іншими системами суспільствами.

Головна функція системи як і ТМФВ – фізичне вдосконалення людей.

Система фізичного виховання функціонує в тісному взаємозв'язку з іншими системами суспільства, розвиваючись під впливом культури, науки, економіки, політики, мистецтва.

Теоретичною основою системи фізичного виховання, є соціально-гуманітарні дисципліни (педагогіка, психологія, анатомія, фізіологія і інші),теория і методика фізичного виховання з вивченням різних видів спорту.

Джерелами виникнення і розвитку теорії і методики фізичного виховання є: 1).Практика суспільного життя; 2). Практика фізичного виховання; 3). Прогресивні ідеї про зміст і шляхи виховання гармонійно розвинутої особи; 4). Ухвали уряду про стан і шляхи вдосконалення фізичної культури в країні; 5). Результати досліджень як в області ТМФВ, так і в суміжних дисциплінах

Типова періодизація великого циклу тренування.

Відповідно до фаз становлення спортивної форми, учбово-тренувальний рік (а в деяких видах спорту і півріччя) ділиться, на три періоди:

1.Підготовчий – підвищення функціональних можливостей організму шляхом застосування різноманітних засобів тренувальної дії, а також різносторонній розвиток фізичних здібностей і розширення рухових умінь і навиків.

2.Змагальний – фізична підготовка набуває характеру функціональної підготовки до граничних навантажень змагань і здійснюється всіма видами підготовки, - тактичної, морально-вольової, психологічної. В цей період досягається щонайвищий рівень спортивної готовності всіх систем організму і якостей особи в комплексі.

3.Перехідний період навчально-тренувального процесу – характеризується зниженням об'ємів спеціальної фізичної підготовки, основний зміст занять складає загальна фізична підготовка, що проводиться в режимі активного відпочинку. Всі заходи повинні бути направлений на прискорення відновних процесів, тобто на накопичення «надмірної енергії» для подальшого року навчання.

З урахуванням протяжності часу, в межах якого формуються ті або інші ланки тренувального процесу розрізняють:

• мікроструктуру – структуру окремо тренувального заняття і мікроциклу (тижневого);

• мезоструктуру – структуру етапів тренування, що включають відносно закінчений ряд мікроциклів (сумарною тривалістю близько місяця);

макроструктуру – структуру великих тренувальних циклів, типу півроку, річні і багаторічні. 1-й підготовчий період – 3-4 місяців (в циклах півроку) до 5-7 місяців (в річних циклах); 2 -й – період змагання – від 1,5-2 до 4-5 місяців; 3-й – перехідний період – від 3-4 до 6 тижнів.

Урок фізичної культури - основна форма роботи з фізичного виховання в загальноосвітній школі.

Урок є основною формою організації навчальної роботи з фізичного виховання, яка створює найкращі умова для розв'язання оздоровчих, освітніх та виховних завдань системи фізичного виховання.

Характерні для уроку ознаки такі:

1. Постійний склад учнів: клас (у школі), учбова група, команда (в самодіяльному фізкультурному русі), які складаються з примірно однорідного колективу щодо віку, статі, рівня фізичної підготовленості, стану здоров'я, виду спорту тощо. Це створює можливість чіткої організації вихованців, однакового змісту навчальної програми занять, навантаження та інших факторів.

2. Відповідність навчального матеріалу затвердженій програмі та робочому плану, що сприяє зв'язку та наступності уроків для розв'язання задач, поставлених на планований період (чверть, семестр, етап тренування і т. ін.), та виконання нормативів фізичної підготовленості учнів.

3. Сталий розклад занять, що забезпечує таку систематичність діяльності і відпочинку, яка найсприятливіша для розв'язання задач фізичного виховання.

4. Застосування різних методів навчання (тренування), виховання та організації учнів, перевірки й оцінювання успішності навчального процесу та ін.

5. Провідна роль педагога, який організовує і спрямовує навчально-виховний процес, здійснюючи принципи системи фізичного виховання і дидактики.

Навчальні заняття з фізкультури і спорту, в яких є всі перелічені ознаки, називаються уроками, на відміну від інших форм, де окремих ознак нема, наприклад, самостійні заняття (тренування), домашні завдання, фізкультхвилинки, прогулянки та ін.

Крім характерних ознак уроку, не менш важливе значення має його типова структура, тобто така побудова -навчального процесу та внутрішній зв'язок його змісту, які забезпечують якнайкраще розв'язання завдань фізичного виховання в кожному даному уроці і в системі їх.

Фізичне виховання дітей раннього віку.

Головний зміст фізичного виховання полягає в оволодінні дитиною основами фізичної культури:

1. Опанування основ особистої гігієни. Йдеться про охайність, чистоту тіла, одягу, взуття, гігієну приміщення, режим дня (сон, харчування, раціональна організація активної діяльності й відпочинку).

З раннього віку дитину слід привчати до систематичного догляду за своїм тілом, прищепити навички здорового способу життя, бажання займатися фізичною культурою і спортом.

До культурно-гігієнічних навичок, якими повинні оволодіти діти протягом дошкільного дитинства, належать:

— навички їжі (акуратно їсти, користуватися посудом, серветкою та ін.);

— навички догляду за тілом (умивання, чищення зубів, розчісування волосся та ін.);

— навички утримання у чистоті і порядку одягу, дотримання порядку в приміщенні, його прибирання;

— навички здійснення різних видів діяльності (гри, праці, навчання) з дотриманням культурно-гігієнічних вимог.

2. Загартовування організму (здійснюють його з використанням природних факторів — сонця, повітря, води).

3. Виконання фізичних вправ, що є головним засобом фізичного виховання.

Завдання фізичного виховання дітей дошкільного віку поділяють на три групи.

1. Оздоровчі завдання. Це охорона і зміцнення здоров'я дітей, загартовування організму, підвищення його опору шкідливим впливам зовнішнього середовища, своєчасний розвиток усіх систем організму, підвищення їх функціональних можливостей, формування правильної постави і стопи.

2. Формування рухових навичок і умінь, виховання фізичних якостей. Це завдання полягає у розвитку життєво необхідних видів рухових дій: ходьби, бігу, стрибків, метання, лазіння, плавання, їзди на велосипеді; рухів рук, ніг, тулуба; шикування і перешиковування. Рухова діяльність впливає на формування таких фізичних ознак організму, як спритність, сила, гнучкість, швидкість, загальна витривалість, від яких залежить успішне подолання людиною різних життєвих труднощів. Цілеспрямований розвиток рухових умінь і якостей слід починати в ранньому віці й організовувати його відповідно до вікових та індивідуальних можливостей дітей.

Важливе значення для здоров'я і фізичного розвитку дитини має формування правильної постави — звичного положення тіла у спокої та в русі. Правильна постава створює оптимальні умови для роботи серцево-судинної, дихальної та травної систем, значною мірою впливає на самопочуття та настрій. Порушення її може бути спричинене недотриманням гігієнічних умов, недостатньою розвиненістю кістково-м'язового апарату, недостатнім рівнем рухової активності дітей, відсутністю або низьким рівнем профілактичної роботи, вродженими вадами. Тому необхідно стежити за дотриманням таких гігієнічних умов життя і діяльності дітей, як освітлення, відповідність меблів та одягу, взуття віку дітей; правильно організовувати заняття фізичними вправами: бігом, стрибками, підлізанням, пролізанням, що зміцнюють м'язи спини та підвищують гнучкість хребта. А головне — переконати дитину в значенні правильної постави для її здоров'я і краси, навчити правил самоконтролю під час сидіння, стояння, ходіння, раціонального розподілу навантаження

Фізичні вправи, як основний засіб фізичного виховання. Зміст і форма фізичної вправи.

Фізичними вправами називаються лише ті рухові дії, які спрямовані на вирішення завдань фізичного виховання і підпорядковані його закономірностям.

Засобом фізичного виховання і навіть предметом змагальної діяльності є спортивна ходьба. Нею може стати і звичайна ходьба на роботу. Але це трапиться лише за умов, якщо її тривалість буде не менша 25-30 хв, а інтенсивність роботи по ЧСС — 140-160 уд/хв.

Отже, звичайна побутова ходьба набуває значення адекватного засобу фізичного виховання лите тоді, коли позитивно впливає на функції організму, його оздоровлення, викликає зрушення у розвитку витривалості і працездатності.

До змісту відносяться дії, що входять у фізичні вправи, а також процеси (психологічні, фізіологічні, біохімічні, біологічні і т. ін.), які розгортаються в організмі по ходу вправи і визначають його дію на тих, що займаються.

Форма фізичної вправи являє собою її внутрішню і зовнішню структури.

Внутрішня структура фізичної вправи характеризується взаємодією тих процесів, які відбуваються в організмі під час виконання тої чи іншої вправи.

Зовнішня структура фізичної вправи – це її видима сторона, яка характеризується співвідношенням просторових, часових і динамічних параметрів руху.

2.Фізичне виховання школярів з ослабленим станом здоров’я.

Основні завдання: зміцнення здоров'я, сприяння правильному фізичному розвитку і гартування організму; підвищення фізичної і розумової працездатності; освоєння основних рухових умінь; навчання раціональному диханню; виховання правильної постави.

Комплектування груп:

1. Серцево-судинні захворювання.

2. Захворювання органів дихання.

3. Травлення.

4. Опорно-рухового апарату.

5. Центрально-нервової системи.

Основною формою заняття є урок ЛФК і виконання самостійних завдань в домашніх умовах.

Тривалість уроку 30-45 хв.

Групи для занять (10-15 чоловік) в основному по видах захворювань. Заняття проводяться 2-3 рази на тиждень.

Характеристика наочних методів навчання та їх прийомів.

Методами наочного навчання у фізичному вихованні є показ рухових дій, застосування наочних навчальних посібників, використання зорових, слухових і дотикових орієнтирів. Цей комплекс способів, що використовується для полегшення процесу навчання, застосовується для того, щоб: створити чітке й правильне уявлення про основний механізм рухової дії та її деталі; створити стійку увагу, активність і прагнення наслідувати; навчити відрізняти головне від другорядного і критично оцінювати виконання рухових дій.

Показ — це демонстрування рухових дій, яке здійснює сам педагог або за його завданням хто-небудь з учнів. Показ особливо важливий для тих, хто не має уявлення про дану навичку або це уявлення неповне чи неправильне.

Показ рухів буває: злитий, розчленований, імітаційний, лідирований, дзеркальний та ін.

Злитий спосіб застосовується для того, щоб дати учневі загальне уявлення про техніку рухової дії, і являє собою бездоганне виконання засвоєного руху, передуючи розчленованому. Він поєднується з розповіддю про рух у цілому.

Розчленований показ характеризується тим, що педагог, виконуючи рух, виділяє головну фазу чи деталь руху, щоб зосередити на ній увагу учня. Показ супроводиться поясненням, що стосується даної фази або деталі руху.

Імітаційний показ педагог виконує за допомогою пальців, кистей рук, ніг, тулуба і голови, щоб створити наочне уявлення про засвоюваний рух. Наприклад, показ пальцями махових рухів на коні з ручками, показ «буцаючого» руху головою при навчанні низького старту, показ рукою фехтувальної фрази та ін.

Найширше імітаційний показ застосовують для дітей, бо він позитивно діє на їхню уяву, зрозумілий їм і емоційний (як ходить ведмідь, лелека, як стрибає жаба, як рубають дрова та ін.).

Лідирований показ (пряме наслідування) полягає в тому, що. учень весь час стежить і намагається точно повторити рухові дії, що їх виконує педагог, який стоїть спереду або збоку від учня (наприклад, при навчанні техніки пересування на лижах, на ковзанах, на велосипеді, у бігу та ін.).

Характеристика практичних методів навчання.

Практичні методи. В теорії і практиці фізичного виховання розрізняють два підходи до навчання вправ: загалом, або по частинах з наступним об'єднанням частин у цілісну рухову дію. Звідси походять два методи навчання: метод навчання вправ загалом і метод навчання вправ по частинах.

Метод навчання вправ загалом застосовується на всіх етапах і передбачає їх багаторазове повторення в тому вигляді, в якому вони є предметом (кінцевою метою) навчання. На початковому етапі навчання він може використовуватись, якщо учні мають високий рівень підготовленості, а вправа, яка вивчається, порівняно проста. На заключному етапі застосовується завжди.

Метод навчання вправ по частинах полягає в тому, що складну рухову дію спочатку розділяють на частини, вивчають окремі рухи, а потім об'єднують їх. Це на початковому етапі полегшує оволодіння цілісною дією. При цьому вправу рекомендують ділити на такі найбільші частини (одиниці), які доступні учням для засвоєння, враховуючи їх підготовленість.

Характеристика словесних методів навчання та їх прийомів.

У процесі фізичного виховання використовуються загальнопедагогічні прийоми методу слова, зі своєрідним змістом і особливостями застосування.

1. Розповідь — лаконічна оповідна форма викладення інформації, що застосовується при ознайомленні учнів з вправою, організації ігрової діяльності учнів, повідомленні завдань уроку.

2. Опис використовується для ознайомлення з технікою вправ та тактичними діями при створенні уявлення про вправу або тактичні прийоми.

3. Пояснення служить прийомом передачі інформації про техніку виконання вправи. Пояснюючи, треба говорити не лише, як виконується вправа, але і чому треба робити так, а не інакше.

4. Супроводжуюче пояснення — це лаконічні коментарі і зауваження, якими супроводжують демонстрацію наочних посібників або хід виконання вправи учнями з метою спрямування і поглиблення сприймання.

5. Інструкції і вказівки даються для оперативної передачі інформації про допущені помилки та шляхи їх усунення, правила техніки безпеки, самострахування, виконання домашніх завдань, самоконтроль.

6. Бесіда служить формою вільного обміну думками з метою формування позитивного ставлення до навчання, поглиблення і розширення знань, виявлення і інтересів і бажань учнів, визначення труднощів у самостійній роботі, оцінки виконаної роботи.

7. Розбір — це особлива форма бесіди, яка проводиться після виконання певних завдань окремих занять, або участі в змаганнях з метою підведення їх підсумків. Розбір, по можливості, повинен бути двостороннім. Односторонній розбір пригнічує активність дітей, але в окремих випадках теж допускається.

8. Словесні оцінки відіграють роль мовного схвалення або осуду діяльності учнів, і є прийомом корекції їх дій. Учителям-новаторам притаманне прагнення навчати дітей оціночних міркувань і дій, адже самостійною людину можна визнати лише тоді, коли вона сама може дати точну оцінку своєї діяльності.

9. Звіти і взаємопояснення використовуються для з'ясування думки учнів про якість виконаної вправи товаришем, розуміння її техніки, активізації розумової діяльності учнів.

10. Команда служить сигналом для спільних дій і використовується для швидкого виконання дій, одночасного їх закінчення, або зміни характеру діяльності.

11. Підрахунок допомагає визначати необхідний темп і ритм дій. Не варто зловживати підрахунком. Періодично учням необхідно створювати можливість для роботи в природному для них, індивідуальному темпі. Навчання учнів працювати тільки під заданий темп позбавляє їх можливості самостійно орієнтуватись у часі.

12. "Самопроговорювання", самонакази є формою використання зв'язків між словами і діями, коли мова безпосередньо включається в процес виконання вправ як фактор керування цим процесом. Вимовлені окремі фрази, слова- накази "сильніше", "вище", "тримати" та ін. сприяють підвищенню якості виконання рухових дій і функціональних проявів.

Характеристика техніки фізичних вправ.

Техніка фізичних вправ – це спосіб виконання руху, за допомогою якого розв'язується рухова задача. В техніці фізичних вправ виділяють основи, визначальну ланку і деталі.

Основи техніки – це головні елементи вправи, необхідні для вирішення рухової задачі.

Визначальна ланка техніки – це найважливіша і вирішальна частина основи техніки даного руху.

Деталі техніки – це другорядна особливість вправи, яка може змінюватися, не порушуючи основи техніки.

Характеристика форм роботи з фізичного виховання в ЗОШ

Головною функцією позаурочних форм занять є створення найсприятливіших умов для виховання звички до систематичних занять, і як наслідок, сприяння запровадженню фізичної культури в побут народу. Фізичне виховання протягом шкільного навчального дня організовується, як звичайно, у складі класу під керівництвом класовода або класного керівника, за допомогою інструкторів-старшокласників та під методичним керівництвом учителя фізичної культури.

Форми роботи з фізичного виховання в режимі навчального дня наступні:

1) гімнастика перед заняттями – гімнастика має на меті: організацію учнів на початку навчального дня, попередження викривлень постави, підвищення працездатності учнів на перших уроках.

2) фізкультхвилинки і фізкультурні паузи – завдання цих форм однакові: 1) повернути втомленої дитині працездатність, увагу; 2) зняти м’язове і розумове напруження; 3) попередити порушення постави.

3) години здоров’я – засобом є матеріал навчальної програми кожного класу. При цьому перевага надається вправам та іграм, які найбільш цікавлять учнів.

4) спортивна година у групах подовженого дня – у цих групах треба привчати дітей чергувати розумову і фізичну діяльність, раціонально будувати режим дня, суворо дотримуватися гігієнічних вимог, зміцнювати здоров’я, покращувати свій фізичний стан, готуватися до майбутнього дорослого життя.

5) організовані перерви.

Я.А.Коменський та К.Ушинський про принципи навчання

Коменський вперше в історії дидактики не тільки вказав на необхідність керуватися принципами в навчанні, але розкрив сутність принципів:

1) принцип свідомості і активності;

2) принцип наочності;

3) принцип поступовості і систематичності знань;

4) принцип вправ і міцного оволодіння знаннями і навиками.

а.) Принцип свідомості і активності

Цей принцип припускає такий характер навчання, коли учні непасивно, шляхом зубріння і механічних вправ, а усвідомлено, глибоко і грунтовно засвоюють знання і навики. Там, де відсутня свідомість, навчання ведеться догматично і в знанні панує формалізм.

Коменський вважає головною умовою успішного навчання збагнення сутності предметів і явищ, їх розуміння учнями: «Правильно навчати юнацтво - це не значить забивати в голови зібрану з авторів суміш слів,фраз, висловів, думок, а це значить - розкривати здатність розуміти речі, щоб саме з цієї здатності, точно з живого джерела, потекли струмочки (знання )».

Свідомість в навчанні нерозривно пов'язана з активністю учня,з його творчістю. Коменський пише: «Жодна повитуха не в силах вивести на світло плід, якщо не буде живого і сильного руху і напруги самого плоду ». Виходячи з цього, одним з найголовніших ворогів навчання

Коменский вважав бездіяльність і лінь учня. У своїй праці «Про вигнання з шкіл відсталості» Коменський розкриває причини ліні і дає ряд вказівок про те, як її прискорення.

Коменський вважає, що «відсталість є відраза до праці в поєднанні з лінощами. З нею пов'язані:

1) швидкість від роботи і ухилення від задаються робіт;

2) мляве, холодне, поверхневе і байдуже виконання їх;

3) повільність і припинення вже початих робіт ».

Виховання активності і самостійності Коменський вважає найважливішим завданням: «Щоб все робилося за допомогою теорії, практики і застосування, і притому так, щоб кожний учень вивчав сам, власними відчуттями,пробував все вимовляти і робити і починав все застосовувати. У своїх учнів я завжди розвиваю самостійність у спостереженні, в мові, в практиці і взастосуванні, як єдину основу для досягнення міцного знання,чесноти, і нарешті, блаженства ».

б.) Принцип наочності

Принцип наочності навчання припускає перш за все засвоєння учнями знань шляхом безпосередніх спостережень над предметами і явищами, шляхом їх чуттєвого сприйняття. Наочність Коменський вважає золотим правилом навчання.

До використання наочності в процесі навчання зверталися ще тоді,коли не існувало писемності і самої школи. В школах стародавніх країн вона мала досить широке поширення. У середні віки, в епоху панування схоластики і догматизму, ідея наочності була забута і її припинили використовувати в педагогічній практиці. Коменський першим ввів використання наочності як загальнопедагогічної принципу.

В основі навчання Коменського про наочності лежить сенсуалістична -матеріалістична гносеологія. Для обгрунтування наочності Коменський багато раз наводив одну фразу: «Нічого не може бути в свідомості, що заздалегідь не було дане у відчутті ».

Коменський визначав наочність і її значення таким чином:

1 Тому школи повинні подавати все власним відчуттям учнів так, щоб вони самі бачили, чули, щоб відчули, нюхати, куштували все, що вони можуть і повинні бачити, чути і т.д., вони позбавлять, таким чином, людську природу від нескінченних не ясностей і галюцинацій ...»

3) Те, що потрібно знати про речі, повинно бути «преподаваемо допомогоюсамих речей, тобто повинно, наскільки можливо, виставляти для споглядання,дотику, слухання, нюху і т.п. самі речі, або заміняючі їх зображення ».

Тобто звідси видно, що Коменський наочність вважав не тільки принципом повчальним, але і що полегшує навчання. Для здійснення наочності Коменський вважав необхідним використовувати:

1) реальні предмети і безпосередній нагляд над ними;

2) коли це неможливо, моделі і копію предмету;

3) картинки як зображення предмету або явища.

Учбовий ефект кожного спостереження залежить від того, наскільки ми зуміли вселити учню, що і для чого він повинен спостерігати, і наскільки нам вдалося привернути і зберегти його увагу протягом всього процесу навчання.

Для здійснення правильного нагляду Коменський категорично вимагає: «Хай буде для учнів золотим правилом: все, що тільки можна подати для сприйняття відчуттями, а саме: видиме - для сприйняття зором, чутне - слухом, запахи - нюхом, що підлягає смаку - смаком,доступне дотик - шляхом дотику. Якщо якісь предмети одразу можна сприйняти кількома відчуттями, нехай вони одразу схоплюються декількома почуттями ».

) Принцип поступовості і систематичності знань

Послідовне вивчення основ наук і систематичність знань

Коменський вважає обов'язковим принципом навчання. Цей принцип вимагає оволодіння учнями систематизованим знанням в певній логічній і методичної послідовності.

Який зміст вкладає Коменський в своє основне положення -

«Навчання повинне вестися послідовно»

Перша вимога Коменського полягає в тому, щоб була встановлено точний порядок навчання в часі, оскільки «порядок - душа всього».

Друга вимога торкається відповідності навчання рівню знань учнів і щоб «вся сукупність учбових занять повинна бути ретельно розділена на класи ».

Третя вимога стосується того, щоб« все вивчалося послідовно з початку і до завершення ».

Четверта вимога -« підкріплювати всі основи розуму - це значить всьому учити, вказуючи на причини, тобто не тільки показувати, яким чином що-небудь відбувається, але також показувати, чому воно не може бути інакше.

« Цю послідовність, - говорить Коменський, - необхідно дотримувати всюди; всюди розум повинен переходити від історичного пізнання речей до розумного розуміння, потім до вживання кожної речі. Цими шляхами освіта розуму веде до своїх цілей подібно машин з власним рухом ».

.) Принцип вправ і міцного оволодіння знання та навички

Показником повноцінності знань і навичок є систематично проводяться вправи і повторення.

Принцип повторення і вправи також старий, як і саме навчання. Ще стародавній китайський філософ Конфуцій будував систему навчання на принципі повторення і вправи. В середні століття вони стали універсальними методами навчання.

Проте розуміння вправи змінювалося в різні часи та епохи в зв'язку із зміною цілей і змісту навчання. За часів Коменського в школах пануюче положення займали формалізм і зубріння.

Коменський в поняття вправи і повторення вклав новий зміст,він поставив перед ними нову задачу - глибоке засвоєння знань, свідомості і активності учнів. На його думку, вправа повинна служити не механічного запам'ятовування слів, а розуміння предметів і явищ,їх свідомому засвоєнню використання в практичній діяльності.

Тому Коменський не випадково називає вправи то практикою, то використанням, «Так як тільки вправа робить людей досвідченими у всіх речах, досвідчений у всьому і тому придатними до всього, ми вимагаємо, щоб у всіх класах учнів вправлялися на практиці: в читанні, листі, в повторенні і суперечках, в перекладах прямих і зворотних, в диспутах і декламації і т.д. Вправи такого роду ми розділяємо на вправи: а) відчуттів, б) розуму, в) пам'яті, г)вправи в історії, д) в стилі, е) в мові, же) в голосі, з) в правах к) в благочесті ».

Надаючи велике значення вправам і повторенням, Коменський висуває ряд вказівок і правил для здійснення цього принципу в навчанні:

«Навчання не можна довести до грунтовності без можливо більш частих і особливо майстерно поставлених повторень і вправ ».

В одній і тій же школі повинен бути« один і той же порядок і метод увсіх вправах ».

« Нічого не можна примушувати заучувати, крім того, що добре зрозуміло ».

На кожному уроці після пояснення матеріалу вчитель повинен запропонувати

«Встати одному з учнів, який все сказане вчителем повинен повторити в тому ж порядку, як ніби він сам вже був вчителем інших, пояснити правила тими ж прикладами. Якщо він в чомусь помиляється його потрібно виправляти.

Потім потрібно запропонувати втсать іншому і зробити те ж саме ...»

На думку Коменського, така вправа принесе особливу користь, тому що:

«I. Учитель завжди буде викликати до себе увагу з боку учнів »

« II. Викладач виразніше переконається в тому, що все викладене ним правильно засвоєно всіма. Якщо недостатньо засвоєно він матимемо можливість негайно виправити помилки ».

« III. Коли стільки разів повторюється одне і теж, то навіть найбільш відстаючі зрозуміють викладене настільки, щоб іти нарівні з іншими ».

« IV. Завдяки цьому стільки разів проведеному повторенню всі учні засвоять собі цей урок краще, ніж при найдовшому домашньому корпеніі над ним ».

« V. Коли таким чином учень постійно буде допускатися, таксказати, до виконання вчительських обов'язків, то в розум вселиться деякабадьорість і захоплення цим навчанням і виробиться сміливість з одушевленнямговорити про будь-який високий предмет перед зібранням людей, а це будеособливо корисно в житті ».

Коменській розробив такі вимоги для принципу навчання і повторення:

1. «Правила повинні підтримувати і закріплювати практику»

2. «Учні повинні робити не те, що їм подобається, але те, що їм наказують закони і вчителі ».

3. «Вправи розуму відбуватимуться на спеціальних уроках,що проводяться по нашому методу ».

«Кожне завдання перш ілюструється і пояснюється, причому від учнів потрібно показати, чи зрозуміли вони її і як зрозуміли. Добре також в кінці тижня влаштовувати повторення ».

З ці положень видно, що Коменський вправу і повторення повністю підпорядковує завданню свідомого і міцного засвоєння знань учнями. З цієї точки зору багато запропонованих їм правила не тільки є великим досягненням сучасного Коменському дидактики, але і понині зберігають своє теоретичне і практичне значення.

Дидактичні принципи, проголошені К.Д. Ушинським

Доступність навчання К.Д. Ушинський затверджував, що зміст навчання повинен бути адаптований з урахуванням розумових і фізичних можливостей вчаться, досягнутого ними рівня знань і умінь, розвитку. Матеріал, що разом з тим вивчається, повинен вимагати від дітей певних зусиль для його засвоєння. На думку Ушинського, навчання може виконати освітні і виховні задачі лише в тому випадку, якщо воно дотримуватиме три основні умови: зв'язок з життям, відповідність з природою дитини і особливостями його психофізичного розвитку, і навчання на рідній мові.

Принцип науковості навчання. В змісті загальної освіти К.Д. Ушинський уділяв велике місце природничо науковим знанням, а в постановці викладання гуманітарних предметів виступав проти одностороннього, класичного його напряму. Ушинський затвердив в російській дидактиці принцип виховуючого навчання (єдність навчання і виховання). Якщо розвиток, формування і виховання особи здійснюється в єдності своїй через навчання, то саме навчання неминуче, на думку Ушинського, повинне бути розвиваючим і виховуючим. Навчання Ушинський вважав могутнім органом виховання. Наука повинна діяти не тільки на розум, але і на душу, відчуття. Він пише: "До чого вивчати історію, словесність, вся безліч наук, якщо це навчання не примусить нас полюбити ідею і істину більше, ніж гроші, карти і вино, і ставити духовні достоїнства вище за випадкові переваги". "... Виховання", - вивчав К.Д. Ушинський, - "повинне діяти не на одне збільшення запасу знань, але і на переконання людини". Ведуча роль в цьому належить вчителю, що є "... живою ланкою між тим, що пройшло і майбутнім, могутнім ратоборцем істини і добра ... його справа, скромна по зовнішності, - одна з найбільших справ історії..." [7]. У формуванні особи народного вчителя Ушинський покладав надії на педагогічну літературу і спеціальну систему його підготовки.

Систематичність і послідовність в навчанні. К.Д. Ушинський попереджав про те, що голова, наповнена уривчатими, незв'язними знаннями, схожа на комору, в якій все безладно і де сам господар не відшукає те, що йому потрібно. Щоб цього не відбувалося, знання і уміння дітей повинні бути певною системою, а їх формування - здійснюватися в такій послідовності, щоб елемент учбового матеріалу, що вивчається, був логічно пов'язаний з іншими його елементами.