Khoma_istor_kultr

Українська культура в 1917–1939 рр.

261

українізація вкладається вивчення української мови і культури, а не перетворення будь-кого в українську національність».

Як вже частково було зазначено для Й. Сталіна та Л. Кагановича українізація була тимчасовим тактичним відступом. Основне своє призначення Л. Каганович вбачав у тому, щоб пильно наглядати, куди «йде українізація, гарантуючи її напрямок у бік зміцнення диктатури пролетаріату».

Упереджене ставлення Л. Кагановича до українізації позначилося на всьому подальшому її процесі. Уже 2 липня 1926 р. він через рішення Політбюро ЦК КП(б)У склав повноваження голови комісії Політбюро з українізації. Від цього моменту Політбюро ЦК КП(б)У вкрай рідко обговорювало питання, пов’язані з українізацією. Так поступово цей курс згортався, ставав дедалі формальним. Турбота про розвиток української радянської культури замінювалася «турботою» про боротьбу з існуючим й неіснуючим українським буржуазним націоналізмом.

Невдовзі розпочались перші розправи. 2 лютого 1927 р. Політбюро ЦК КП(б)У заслухало планове питання про народну освіту, політосвіту та культосвітроботу в масах. Постанова Політбюро буквально розтрощила наркома освіти О. Шумського, звинувативши його в «націоналістичному ухилі». 27 лютого О. Шумського звільнили із займаної посади.

Після О. Шумського почав створюватись міф про «національний ухил» наступного наркома освіти УСРР М. Скрипника (1872– 1933), який як і О. Шумський, послідовно впроваджував українізацію в життя. Зокрема М. Скрипник різко виступав проти «теорії боротьби двох культур» – як російської, так і української модифікації та тези про те, що великодержавний шовінізм – головна небезпека в міжнаціональних стосунках. Виступав за принципи рівноправного співробітництва в сфері культури. Все це стало предметом спрямованого проти нього морального терору. Не ви-

З вересня 1927 р. до лютого 1930 р. він працював у Ленінграді ректором Інституту народного господарства, а згодом – і політехнічного. 13 травня 1933 р. О. Шумський був заарештований, а 5 вересня того ж року засуджений до 10 років позбавлення волі. Йому так і не вдалось реабілітуватись. За особистим розпорядженням Й. Сталіна, М. Хрущова та Л. Кагановича вбили по дорозі з Саратова до Києва 18 вересня 1946 р.

262

Розділ 7

тримавши такої наруги, він 7 липня 1933 р. застрелився. Однак і мертвого його оголосили «ворогом народу».

Від самогубства М. Хвильового та М. Скрипника дослідники виводять термін «Розстріляне відродження».

«Викриття» М. Скрипника, по суті, поклало край процесові українізації, яку проводили ті українці, в яких була добре розвинена національна самосвідомість. І те, що в буквальному розумінні українізацію не згорнули в 1927 р. заслуга М. Скрипника та його оточення.

У 1934–1935 рр. провели чистку партійного апарату. Після чого українізація продовжилась, але в напрямі виховання тих кадрів, які тільки за національною ознакою були українцями, але до того ж боролися проти національного змісту української культури. Тобто розпочалось проведення більшовицької українізації. Сподвижником такої українізації був другий секретар ЦК КП (б)У П. Постишев (один з організаторів голоду в Україні 1932–1933). Цей процес тривав до наступних партійних чисток – 1937–1938 рр., яка не оминула творчу інтелігенцію.

Загалом українізація для тоталітарної системи стала тим підґрунтям, на якому сталінізм формував міф про «націоналізм» та «на- ціонал-ухильнцтво». Тим самим створювалась безмежна база для масового терору. Особливо трагічними були наслідки масових репресій серед учителів та інженерів, художньої та наукової інтелігенції.

Масштабні репресії проти української інтелігенції почалися ще в 1929 р. арештами за звинуваченням у так званій справі СВУ (Спілки визволення України). У фальшуванні цієї справи нищівного удару було завдано по ВУАН, Українській автокефальній православній церкві, освітньому й кооперативному рухам. 9 березня 1930 р. згідно з цією справою в приміщенні Харківського оперного театру розпочався судовий процес. Серед підсудних були академіки С. Єфремов (його виставляли як голову СВУ), М. Слабченко, історик Й. Гермайзе, правник З. Моргуліс, мовознавець Г. Голоскевич, філолог В. Ганцов, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Ста- рицька-Черняхівська, А. Ніковський – всього 45 осіб. Обвинувачувальний висновок твердив, що всі ці особи входили до складу ретельно законспірованої шкідницької підривної націоналістичної організації, мета якої – підготовка антирадянського заколоту.

Українська культура в 1917–1939 рр.

263

Судовий фарс завершився протизаконним вироком: чотирьох засудили до 10 років таборів, інших до тюремного ув’язнення строком від двох до восьми років та до вислання їх за межі УСРР.

У 1931 р. необґрунтованих нападів зазнав академік ВУАН М. Грушевський, нібито як один із керівників «Українського національного центру». У результаті М. Грушевського було вивезено за межі України. У 1931 р. за цією справою арештували історика, академіка ВУАН М. Яворського, а в 1937 р. його розстріляли.

У 1935 р. керівником «боротьбистської змови» оголосили драматурга М. Куліша. У січні 1936 р. у Києві таємно судили групу «шпигунів» і «терористів», котру нібито «очолював» відомий літератор, критик, професор М. Зеров, якого відправили на Соловки, де 3 листопада 1937 р. розстріляли.

Серед репресованих у 1930-х рр. були відомі українські письменники і поети Ю. Жилко, М. Ірчан, І. Кириленко, І. Кулик, В. Підмогильний, С. Пилипенко, В. Поліщук, Г. Хоткевич, А. Крушельницький, Микола Вороний, його син Марко Вороний та інші. Загалом було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло.

Згортання українізації завдало великої шкоди культурній спадщині. У першій половині 1930-х рр. мережа державних органів охорони пам’яток історії та культури фактично припинила своє існування. Ідеологізація сфери збереження пам’ятників і пам’яток історії та культури призвела до того, що провідним критерієм у його оцінюванні виступала не мистецька, художньо-естетична цінність, а ідеологічний, до того ж вульгарний зміст. Досить лише згадати про зруйновані в 1930-х роках у Києві Михайлівський золотоверхий собор (ХІІ ст.) та церкву Богородиці (ХІІ ст.). Єдиним вченим, що відмовився підписати дозвіл на знесення Михайлівського золотоверхого собору був археолог і мистецтвознавець М. Макаренко. За це в 1934 р. його заарештували і вислали з України, а 4 січня 1938 р. розстріляли.

Одночасно в 1930-ті рр. було заборонено видавати праці М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського та ін. Опубліковані ж до цього їхні роботи вилучались з читальних залів бібліотек.

264

Розділ 7

Під тотальну заборону потрапили публікації письменників, поетів, вчених, партійно-радянських працівників М. Волобуєва, Остапа Вишні, М. Ірчана, О. Слісаренка, М. Скрипника, М. Ялового та багатьох інших. Масові репресії поховали імена та твори Г. Холодного, Леся Курбаса, Г. Чупринки, Б. Антоненка-Давидовича, М. Куліша, М. Зерова, Григорія Косинки, Олександра Олеся та ін. Це був справжній організований радянською владою погром української культури.

Великою втратою став арешт та розстріл у 1936 р. художника М. Бойчука і знищення його школи. Така ж доля спіткала і Леся Курбаса, якого в 1933 р. арештували, а в 1937 р. розстріляли.

У 1934–1935 рр. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури й літературознавства – академік ВУАН В. Перетц, членкореспондент ВУАН Є. Шабліовський та ін. У 1936–1937 рр. після кампанії наклепів і необґрунтованих звинувачень загинули академіки ВУАН – геолог І. Агол, математик М. Кравчук, філософ С. Семковський.

Внаслідок такої командно-адміністративної політики терору в 1930-ті рр. припинився розвиток статистики, етнографії, демографії, краєзнавства тощо.

Глибоко негативний вплив на розвиток національної культури мало насильне вилучення зі сфери духовного життя релігії. Наприкінці 1920-х – початку 1930-х рр. жорстоко переслідувалися всі церковні організації країни, однак лише одна з них була поставлена поза законом – Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Для її організаційного розгрому 28–29 січня 1930 р. у Києві був скликаний надзвичайний собор УАПЦ. Собор ухвалив постанову із визначенням, що діяльність УАПЦ була антирадянською контрреволюційною. На процесі СВУ із 45 підсудних більше 20 осіб були священиками або дітьми священиків.

До кінця 1932 р. в Україні було закрито понад 1 тис. церков. Однак вирішальний штурм був ще попереду – в 1933–1936 рр. В УСРР тоді закрили приблизно 75–80 % церков. У Києві в 1935 р. діяли сотні церков, а після «штурму» залишилося тільки дві, та й то невеликі.

Отже, є очевидним, що в 1920–1930-х рр. українську культуру було використано для встановлення тоталітарної радянської влади в

Українська культура в 1917–1939 рр.

265

УСРР як через політику «українізації», так і її згортання – через масштабні репресії. Втім, українізація, масштаби якої вийшли далеко за межі командно-адміністративної системи і охопили всі сфери національної культури, відіграла важливу роль в утвердженні та подальшому розвитку української освіти, науки, мистецтва, літератури, мови тощо. Тобто на основі багатовікової української культурної спадщини було продовжено безперервний процес її розвитку і закладено той культурний потенціал, через який тоталітарній системі так і не вдалось принизити та денаціоналізувати українську культуру в наступних десятиліттях.

7.3. Національна культура на західноукраїнських землях у 1920–1930-ті рр.

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще позначити цей регіон можна як землі, що від 1919 р. і до 1939 р. не перебували в складі Росії та СРСР. У цей час західноукраїнські землі були поділені між Польщею (Волинь, Холмщина, Лемківщина, Галичина), Чехословаччиною (Закарпаття) та Румунією (Буковина, Бессарабія). У другій половині березня 1939 р. Закарпатську Україну як незалежну державу анексувала Угорщина. У вересні-жовтні 1939 р. українські землі опинилися під владою Польщі, а в червні–серпні 1940 р. Буковина і Бессарабія були приєднані до УРСР.

Кількість українців у Польщі на початку 1930-х рр., за неофіційними оцінками, становила 5–6 млн. осіб. Дві третини українського населення проживало в Галичині, решта на Волині, Холмщині та Лемківщині. У Польщі українці були найбільшою національною меншиною (близько 14–16 %) і заселяли майже третину міжвоєнної Польщі.

У Румунії серед національних меншин українці за чисельністю поступались угорцям, німцям та євреям. Демографи твердять, що чисельність українців досягала 1 млн. ос. У Чехословаччині в 1930 р. українське населення становило 549 тис. ос. У межах кожної з цих держав за рівнем національної свідомості та активності галичани перевершували буковинців і закарпатців.

266

Розділ 7

Найтяжча політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яка до Першої світової війни перебувала в складі Російської імперії. Українці Волині, Холмщини і Бессарабії за рівнем своєї освіченості та національної свідомості поступались навіть населенню Закарпаття.

На відміну від політики Чехословаччини, політика Польщі та Румунії зводилась до асиміляції. Адже політичні рухи насильно приєднаних національних меншин становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередились на насильному викоріненню культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншин.

Особливо наглядним прикладом є те, що територія Східної Галичини офіційно перейшла під юрисдикцію Польщі за рішенням Ради послів від 14 березня 1923 р. за умови надання українським землям автономного статусу. Але попри задекларовані добрі наміри жодного із цих зобов’язань не було дотримано. Навпаки, щоб українським етнічним землям надати польського статусу, було витіснено історичну назву цих територій – «Галичина» і замінено офіційним терміном «Східна Малопольща».

З ініціативи переконаного прибічника асиміляції українців, одного з лідерів польських націонал-демократів і міністра віросповідань та загальної освіти графа С. Грабського польський сейм 31 липня 1924 р. прийняв ганебний («кресовий») шкільний закон для Західної України і Західної Білорусі. Закон запроваджував утраквістичні (двомовні) школи. Фактично було створено умови, за яких утраквістичні школи, особливо початкові, ставали суто польськими, якщо вчителі не знали обох мов.

Щоб вчителі не знали української мови, польський уряд потурбувався окремо. У 1923 р. була закрита єдина українська чоловіча семінарія у Львові. Згодом стали двомовними українські жіночі учительські семінарії у Львові та Перемишлі. У 1922 р., за даними міністерства віросповідань та загальної освіти, у Східній Галичині працювало 9754 вчителів польської національності (72 % загальної кількості) і 3 452 – української національності (25 %). Внаслідок такої політики кількість українських народних шкіл у Галичині

Українська культура в 1917–1939 рр.

267

скоротилася з 2426 у 1921/1922 н. р. до 352 в 1937/1938 н. р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 1930-х рр. залишилося тільки вісім.

Польська влада намагалася повернути назад процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував у ХІХ ст. Офіційні документи свідомо уникали визначення «український», замінюючи його старим «русинський» або «руський». До того ж «русини» трактувались не як окрема нація, а як етнографічна група. Загалом у тій ситуації бути українцем означало бути політично неблагонадійним елементом. Хоча з боку польського суспільства не бракувало закликів до нормалізації відносин з українцями.

Не краща ситуація спостерігалась у Румунії. До 1927 р. тут було закрито або румунізовано всі українські школи, ліквідовано українські кафедри в Чернівецькому університеті.

Попри досить ліберальне ставлення чехословацької адміністрації до українців, певні асиміляційні тенденції все ж таки спостерігались. Зокрема чехословацька адміністрації уникала назви «Закарпатська Україна», а вживала «Підкарпатська Русь», а також як і Польща, обіцяла надати українцям автономію, зробивши це лише в жовтні 1938 р. Втім це не було серйозною загрозою для розвитку національного життя. Ліберальна політична система Чехословаччини уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. У результаті в 1930-х рр. український рух на Закарпатті перетворив місцевих жителів на національно свідомих українців. У той час, як польський та румунський уряди взагалі не сприяли розвитку української вищої освіти, уряд Праги дав притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам – Українському вільному університету (1921–1945), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923–1933), Українській господарській академії у Подебрадах (1922–1935).

Однак українська культура активно розвивалась: працювали та відкривались школи з українською мовою викладання, громадські та просвітні організації, науково-освітні заклади, мистецькі товариства, музеї, театри, видавалась україномовна преса, книги тощо. Так у міжвоєнний період в Галичині виходило 143 українських періодичних видань.

268

Розділ 7

Центрами національно-виховної та освітньої роботи серед українців залишались наймасовіша організація – «Просвіта». У Галичині на 1939 р. діяло 83 філії і 3214 читалень «Просвіти», які об’єднували близько 500 тисяч членів.

За активної участі української інтелігенції просвітній рух ширився і в Закарпатті, де товариство «Просвіта» успішно конкурувало з русофільським «Обществом им. А. Духновича».

Стосовно вищої освіти в Галичині, то ще 14 серпня 1919 р. ректорат Львівського університету видав розпорядок, згідно з яким до університету зараховували тільки громадян Польщі і тих, що служили в польській армії. У результаті українська молодь була позбавлена можливості навчатись у Львівському університеті.

Вже 19 серпня серед українських вчених і педагогів народилась ідея заснувати приватні університетські курси. Інституцією, яка взялась за реалізацію цієї ідеї стало НТШ у Львові. Вже 20 вересня 1919 р. було оголошено програму університетських курсів на зимовий семестр 1919/1920 н. р. Втім 27 вересня 1919 р. польська окупаційна влада заборонила курси. З огляду на це, справу впровадження курсів перебрало на себе «Товариство наукових викладів ім. Петра Могили», що мало право влаштовувати такі курси. Втім і ці курси було заборонено відкривати в листопаді 1919 р.

У відповідь університетська молодь, позбавлена змоги вчитись, кинулась до організаційної роботи. Вона відновила всі студентські організації: товариство «Академічну Громаду», «Студентський союз», «Медичну громаду» та «Кружок правників». У цих організаціях ожило студентське життя, а рівночасно з тим зародилась ініціатива до самоорганізації. Восени 1920 р. при товаристві «Академічна Громада» організовуються філософські, юридичні та медичні курси. На початку 1921 р. загалом на всіх відділах було 25 кафедр: на філософському – 14, на юридичному – 6, на медичному – 5. Усіх слухачів було понад 100.

На початку липня 1921 р. з ініціативи дійсних членів НТШ В. Щурата, І. Свєнціцького, І. Крип’якевича, В. Герасимчука та

У читальнях працювали 2230 гуртків, 1318 хорів, 156 оркестрів, 673 самоосвітні гуртки, 133 жіночі секції, понад тисячу гуртків «Молодої Просвіти».

Українська культура в 1917–1939 рр.

269

інших курси було реорганізовано в Український таємний університет.

15 вересня 1921 р. розпочались перші записи на навчання, а з ними і перші арешти. 19 вересня поліція Львова допитала В. Щурата. 6 жовтня його було арештовано і випущено тільки 4 січня 1922 р. Провели обшуки у викладачів – І. Брика, К. Студинського та І. Крип’якевича. Влада заборонила діяльність «Академічної громади», у приміщенні якої працювала університетська канцелярія. Однак польській владі так і не вдалось ліквідувати університет, який підпільно працював до 1925 р.

Головним осередком української науки та загалом культури залишалось НТШ. Хоча і діяльність його послабилася в порівнянні з періодом Австро-Угорської імперії: зменшився приплив нових наукових сил, багато вчених емігрували в інші країни, польська влада не надавала жодної фінансової підтримки. Завдяки підтримці української громади НТШ вдалося утримувати велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути. У 1920-х рр. певні кошти надходили від уряду УСРР.

Членами ВУАН у міжвоєнний період було понад 200 членів НТШ, серед них літературознавці В. Гнатюк, М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат, історики І. Крип’якевич, С. Томашівський, археолог Я. Пастернак, філолог і мистецтвознавець І. Свєнціцький, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, математик і фізик В. Левицький, лікарі М. Музика, М. Панчишин та ін. Самогубство М. Скрипника і переслідування М. Грушевського обірвали контакти

Відділи залишалися ті ж самі, що й були на курсах: філософський, юридичний та медичний. Обрано перший сенат Українського таємного університету з 11 осіб. До його складу ввійшли видатні українські вчені: В. Щурат, М. Панчишин, М. Кордуба, І. Раковський, І. Крип’якевич, В. Вергановський, М. Левицький, Р. Ковшевич, І. Куровець, М. Музика, М. Вахнянин. Першим ректором університету обрали літературознавця, фольклориста, поета, голову НТШ, директора гімназії сестер Василіянок та професора другої польської гімназії ім. К. Шайнохи – В. Щурата, проректором доктора М. Панчишина, деканами: філософського відділу – доктора М. Кордубу, юридичного – доктора В. Вергановського, медичного – доктора І. Куровця. Сенат Українського таємного університету звернувся до академій наук, університетів та інших наукових установ світу про його визнання. В основу матеріального забезпечення університету було покладено кошти, які надходили, на цю справу, від українських емігрантів із Сполучених Штатів Америки.

270

Розділ 7

між ВУАН і НТШ. Виконуючи вказівку ЦК КП(б)У від вересня 1933 р., президія ВУАН 4 жовтня відрахувала М. Возняка, Ф. Колессу, К. Студинського і В. Щурата з членів Академії.

У літературі цього періоду старше покоління літераторів представляли: В. Стефаник (1871–1936), О. Маковей (1867–1925), М. Черемшина (1874–1927), У. Кравченко (1860–1947), Б. Лепкий (1872–1941) та ін. Вони об’єднувались навколо «Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка», яке діяло у Львові в 1925– 1939 рр. Товариство об’єднувало близько 60 членів і кандидатів. Від 1933 р. влаштовувало конкурси і призначало нагороди за найкращі літературні твори року. Товариство очолювали: А. Чайковський, В. Стефаник, В. Щурат, Б. Лепкий, Р. Купчинський (з 1934).

Із Західною Україною тісно була пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, – О. Кандиби (псевдонім – Олександр Олесь, 1878–1944) та його сина, поета, археолога та політичного діяча Олега Ольжича (1907–1944), Є. Маланюка (1897–1968) та ін.

УЧернівцях продовжувала плідно працювати О. Кобилянська.

Уміжвоєнний період письменниця правдиво відобразила події Першої світової війни на території Північної Буковини в збірці «Але Господь мовчить» (1926). Симво-лізмом наповнені оповідання «Лісова мати» (1917), «Пресвятая Богородиця, помилуй нас» (1928) та «Не смійтесь» (1933).

Загалом це був час складних літературних процесів, формування національно-визвольного руху, патріотичного піднесення та осмислення політичних подій 1918–1920-х рр. Це стало основним суспільним чинником відповідних літературних процесів, значну роль у яких почало відігравати молоде покоління літераторів. Серед них: Богдан-Ігор Антонич (1909–1937), Ю. Косач (1909–1990) –

племінник Лесі Українки, І. Вільде (1907–1982), У. Самчук (1905–

1987) та інші.

Поет-імажиніст Б.-І. Антонич вирізнявся новаторським талантом. Привертають увагу його філософське осмисленням буття в збірках «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), посмертні видання «Зелена Євангелія», «Ротації»

(1938).

Ю. Косач дебютував як поет прозаїк. Упродовж 1930-х рр. у Львові одна за одною виходять збірки віршів і оповідань «Чорна пані» (1931), «Черлень»