Khoma_istor_kultr

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 191

високої художньої виразності. Неокласицизм заохочувався в спорудах державних установ, банків, для створення величних будівель. Це явище було типово російське, воно не мало будь-яких зарубіжних виявів.

Про неокласицизм в Україні засвідчує незначна кількість споруд: Київ – Педагогічний музей і Ольгінська гімназія (1911; арх. П. Альошин), Харків – Сільськогосподарський і Мечніковський інститути (1911–1914; арх. О. Бекетов), Дніпропетровськ – Дитячий пансіон (1914–1915; арх. О. Красносельський).

У малярстві на межі ХVIII–ХІХ ст. на зміну бароковим мотивам приходить класицизм. Серед жанрів домінує портрет. До європейського рівня портретний жанр піднесли українські художники Д. Левицький (1735–1822) та В. Боровиковський (1757– 1825). Д. Левицький сприймав козацький портрет як образ героїчного минулого і тодішніх прагнень незалежності. У портретах В. Боровиковський утвердив свідоме ставлення до життя, він зберіг піднесений погляд на людину і захоплення реальною природою.

Велике значення для розвитку українського живопису, зокрема портретного, мала творчість російського художника В. Тропініна (1776–1857). Він створив реалістичні портрети подільських селян-крі- паків – «Дівчина з Поділля», «Українець», «Хлопчик з сопілкою» та ін.

Органічне поєднання людини з природою прозвучало в творчості В. Штенберга (1818–1845). Вихований у дусі класицизму, він проникнувся романтичною концепцією природи і став типовим представником романтизму.

Живописні твори, в яких любовно змальована природа України, залишив художник, ініціатор визволення Т. Шевченка і його друг І. Сошенко (1807–1876). Це картини «Продаж сіна на березі Дніпра», «Біля річки», «Хлопчики-рибалки». Його перу належать пейзажі та ікони.

На добу Романтизму припадає і становлення як художника Т. Шевченка, діяльність якого ослабила засилля академізму. У час творчої діяльності Т. Шевченка і пізніше активно розвивались такі

В. Штенберг навчався в Петербурзькій академії мистецтв у класах К. Брюллова та М. Воробйова. Під час навчання товаришував з Т. Шевченком. В. Штенберг розкрив красу українського села в картинах «Садиба Г. Тарновського в Качанівці» (1837), «Вулиця на селі» (1837–1838) та інших.

192

Розділ 6

жанри як портрет, краєвид, побутова картина. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументальнодекоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта , рисунка олівцем і пером.

На розвиток українського мистецтва помітно вплинула творчість російського художника І. Рєпіна (1844–1930), який народився в м. Чугуєві (Слобожанщина). Враження дитинства давали йому творчу наснагу впродовж усього життя. Він написав відомі картини

Т. Шевченко одержав ґрунтовну фахову освіту в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв у майстерні К. Брюллова. Т. Шевченко – автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. З них близько 450 творів періоду заслання і це попри заборону писати і малювати, 350 з яких присвячені природі Казахстану, життю та побуту казахів. На жаль, не збереглося понад 165 його творів. Провідним жанром мистецької творчості Т. Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюллова й автопортрети Т. Шевченко удостоєний звання академіка гравірування.

Перший твір Т. Шевченка, що вирвався із академічних пут був «Автопортрет» (1840). За оцінкою авторів праці «Українське мистецтво», цей твір за складністю змісту, свіжим композиційним рішенням і сміливістю вкладених ідей не має в українському та російському малярстві аналогів.

Його славетна «Катерина» (1842) намальована подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну; дуб – її силу та непокору. Для утвердження романтизму цей твір мав велике значення. Т. Шевченко одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасіці», 1843 p., «Селянська родина», 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна», яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, приро-ду, історичні пам’ятки. У 1845 р. аквареллю намальовані картини «Богданова церква в Суботові» та «Будинок І. Котляревського в Полтаві». Центральне місце посідає офорт «Дари Богданові і українському народові» (1844).

Автопортрети Т. Шевченка 1843 р. і 1845 р. позбавлені романтичного захоплення і наближені до реалізму. В ескізі «Розп’яття» (1850) трагічна тема набула іншого змісту і не стільки узалежнювалась від його власних переживань, скільки розкривала програму романтизму – це свобода духу, свобода творчих можливостей, вільний розвиток людини, визволення від будь-якого сковування і поневолення. У неволі Т. Шевченко малював потрети, краєвиди, побутові сцени, просякнуті поетичністю і тонкою емоційністю.

Офорт – різновид гравюри на металі, отриманий методом гравіювання «аквафорта». На металевій дошці голкою роблять малюнок, а заглиблення елементів зображення посилюють травленням металу кислотами, витравлені місця наповнюють фарбою і на спеціальному станку віддруковують на зволоженому папері.

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 193

на українську тематику – «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880), «Вечорниці» (1881), портрет Т. Шевченка (1888), «Гопак» (1930, незакінчена).

Багатогранною та масштабною була постать С. Васильківського (1854–1917), знаного українського пейзажиста, чудового майстра історичного, монументального живопису та портрета (понад 3 тис. картин). Однією з найвідоміших є «Козацька левада» – пейзаж-картина, сповнена оптимістичного настрою.

Провідним художником у національному живописі був М. Пимоненко (1862–1912). У 1901 р. він – один з організаторів Київського художнього училища. Неперевершено відтворював працю, побут й звичаї селянства. У 1910 р. за картину «Гопак» одержав міжнародну премію.

Батальна тема посіла провідне місце в творчості М. Самокиша (1860–1944). Серед намальованих ним робіт до Першої світової війни особливо відомі з часів російсько-японської війни: «Після бою, забутий», «Сутичка роз’їздів».

Над розробленням художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І. Їжакевич (1864–1962). Низку високохудожніх творів створив видатний художник-колорист О. Мурашко (1875–1919). Він надавав перевагу неоромантичній історичній тематиці («Похорон Кошового») та захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом («Портрет Н. Некрасової», «Дівчина в червоному капелюшку» та ін.).

Видатним художником, творчість якого розвинулась на початку ХХ ст., був Ф. Кричевський (1879–1947). Він разом з братом В. Кричевським у 1905 р. організував Всеукраїнську мистецьку виставку, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.

На початку XX ст. діяли видатні художники, які плідно працювали в галузі модерністського живопису. Серед них К. Малевич (1878–1935), який належав до художників-авангардистів. Перші картини виконані ним у імпресіоністичній манері, світлій кольоровій гамі «Жінка з квіткою» (1903). Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські художники світового рівня О. Богомазов (1880–1930) «Львівська вулиця у

194

Розділ 6

Києві» (1914), Г. Нарбут («Алегорія на зруйнування Рейнського собору», 1914 p.).

Скульптура кінця XVIII – першої половини XIX ст. в Україні розвивалась під впливом класицизму. Найвидатнішим представником високого класицизму на схід від р. Збруч був Іван Мартос (1754–1835). Йому належать надгробки генерал-фельдмаршалу П. Рум’янцеву-Задунайському (1797–1805), що стоїть в Успенському соборі Києво-Печерської лаври та К. Розумовському (1803–1805) в Батурині. Він автор пам’ятника Дюку Рішельє в Одесі (1823–1829).

Для скульптури другої половини ХІХ – початку ХХ ст. характерна світоглядна й стильова тенденція переходу з класицизму в академізм та реалізм.

У Києві 1853 р. на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиновського (1779–1846) й архітектора К. Тона спорудили пам’ятник князю В. Великому. Завершив спорудження пам’ятника П. Клодт. Це бронзова статуя висотою 4,5 м, яка встановлена на п’єдесталі висотою 16 метрів.

У дні святкування 900-річчя хрещення Русі (липень, 1888) у Києві відбулося урочисте відкриття пам’ятника Б. Хмельницькому, автором якого був російський скульптор М. Микешин (1835–1896).

Помітне місце в українській скульптурі займає Л. Позен (1849–1921). Особливо широкого громадського резонансу набуло відкриття пам’ятника І. Котляревському (1903). Портретне погруддя встановлено на високому постаменті складної форми, який прикрашають три горельєфні композиції на теми творів письменника: «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».

Поширеним було пластичне оздоблення в архітектурі класицизму та модерну. У цій сфері активно працював скульптор Ф. Балавенський (1864–1943). У його творчому доробку є серія класичних статуй у Києві: «Милосердя», «Життя», «Любов», «Медицина» – на порталі іподрому (1915–1916, тепер адміністративний будинок). У реалістичній манері він виконав понад 20 скульптурних портретів Т. Шевченка, портрети М. Лисенка, І. Котляревського, надмогильне бронзове погруддя корифея українського театру М. Кропивницького

(1914, Харків).

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 195

6.2. Національна культура на західноукраїнських землях

Культура українського народу в складі Австрійської імперії (з 1867 р. – Австро-Угорська) наприкінці XVIII – на початку XX ст. розвивалась у складних умовах. У Східній Галичині українців на кінець ХVIII ст. було 74,3 %, на Буковині – 73,7 %, на Закарпатті – 61,9 %. Найпотужніше українська культура себе проявляла на території Східної Галичини з центром у Львові. Втім її розвиток, великою мірою залежав від австрійсько-українсько-польських взаємин. Оскільки у внутрішній політиці австрійський уряд використовував менш економічно, суспільно та політично організовані нації як інструмент противаги та стримування громадсько-політичної активності більш суспільно та політично організованих націй. У цьому контексті українці об’єктивно поступались суспільно-політичній організації та економічній потузі поляків. Відповідно все зводилось до того, що поляки визначали умови розвитку та характер відносин з українцями, а часто й ігнорували українські інтереси. Загалом у цій системі австрійсько-українсько-польських координат збереження українцями власної культурної та релігійної ідентичності було ціною, за яку віденський уряд купував прихильність українців і стримував активність поляків.

6.2.1.Освіта та наука

Зутвердженням австрійської влади на західноукраїнських землях «русинська» (українська) спільнота стала предметом особливої турботи австрійського абсолютизму. У 1770–1780-х рр. імператриця Марія Терезія (1717–1780) та її син Йосиф ІІ (1741–1790) скасували низку дискримінаційних положень стосовно некатолицького населення, які діяли за часів Речі Посполитої. Греко-Католицька Церква була підпорядкована державі, а священики за статусом були прирівняні до державних службовців. Було вжито спеціальних заходів щодо піднесення освітнього рівня священиків. У 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні засновано греко-католицьку семінарію для навчання українського духовенства (Барбареум), а в 1783 р. переведено до Львова.

196

Розділ 6

16 листопада 1784 р. у Львові урочисто відкрито Львівський університет. У перші десятиліття навчання велось німецькою та латинською мовами. У 1825 р. було відкрито кафедру польської мови і літератури. З часом польська мова стала мовою викладання в університеті. Після того, як 27 квітня 1869 р. польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в усьому краї, розпочалася поступова полонізація Львівського університету.

З 1787 р. до 1809 р. при теологічному факультеті діяв український інститут «Студіум рутенум» з дворічними курсами українською мовою. Інститут був призначений для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків і складався з двох відділів: філософського (термін навчання 2 роки), де вивчали логіку, етику і метафізику, математику, фізику; богословського (5 років), мав у своєму складі шість кафедр (церковної історії, єврейської мови і герменевтики Старого Завіту, грецької мови і герменевтики Нового Завіту, догматики, морального богослов’я, церковного права).

Реформи М. Терезії та Йосифа ІІ мали незворотну дію принаймні щодо формування еліти з новим освітнім і культурним рівнем.

Слід пам’ятати, що в першій третині ХІХ ст. у Східній Галичині центром національної культури був не Львів, а Перемишль, де в 1816 р. під опікою перемишльського єпископа М. Левицького (1774– 1858) організувався «гурт українських греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних». Серед них, І. Лаврівський (1773–1846) та І. Могильницький (1778– 1831). До основних надбань і заслуг І. Лаврівського належить відкриття капітульних бібліотек у Львові і Перемишлі, укладення «Українсько-польсько-німецького словника». І. Могильницький у Перемишлі в 1817 р. створив перший у Галичині дяко-вчительський інститут – своєрідна педагогічна школа-інтернат. У 1823 р. написав

У 1870 р. польською мовою викладали 13 предметів, німецькою – 46 латинською – 13 і українською – 7. 4 липня 1871 р. імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій польською і українською мовами на юридичному і філософському факультетах. Уже в 1906 р. польською мовою читали 185 предметів, німецькою – 5, латинською – 14 і українською – 19.

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 197

українською мовою «Граматику язика славено-руського», а в 1829 р. вступ до цієї роботи «Відомості о руськім язиці», у якій визнає українську мову самобутньою східнослов’янською мовою. Стараннями цих людей відкривались і початкові школи.

На початку 1830-х рр. центром національно-культурного життя стає Львів. Це пов’язано з виходом на арену молодого покоління творчої еліти, так званих «будителів», вихованців Львівської семінарії: М. Шашкевича (1811–1844), Я. Головацького (1814–1888) та І. Вагилевича (1811–1866). Організувавши літературне об’єднання «Руська трійця» (1833–1837), вони взялись за спасіння українського фольклору, який на той час був на межі забуття. Для цього організовувались експедиції селами Галичини, Буковини та Закарпаття. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов’язане з церковними традиціями і старослов’янською мовою, вони прагнули впровадити в тогочасну літературу народну мову.

Після смерті М. Шашкевича національне життя на західноукраїнських землях дещо притихло. Оскільки духовенство, яке було схильне до консерватизму, не наважувалось більш радикально діяти в розвитку української культури.

Формально в рамках сформованої системи суспільно-політич- них координат викладання в початкових школах українською мовою не заборонялося. Однак у Східній Галичині насаджувалися польські, в Закарпатті – угорські, а в Північній Буковині – румунські школи. Наприклад, у Східній Галичині 1890 р. працювало 4250 класів з польською мовою навчання і лише 2250 – з українською. Гіршою була справа з суто українськими школами. У Львові першу народну школу з українською мовою викладання відкрили в 1877/1878 н. р. Це була чотирикласна змішана школа, але в четвертому класі хлопці та дівчата навчались окремо.

8 липня 1886 р. засновано другу змішану українську чотирикласну народну школу імені М. Шашкевича (сучасна загальноосвітня середня школа № 34 м. Львова). На прохання керівництва школи фундаторами шкільної бібліотеки виступили товариства «Просвіта», Українське педагогічне товариство, «Товариство імені Шевченка». У 1892/1893 н. р. у Львові при вчительській семінарії відкрили українську дівочу чотирикласну школу, але за навчання в цій школі треба було платити.

198

Розділ 6

Велике національно-просвітнє та видавниче значення мало товариство «Просвіта», яке за підтримки українського громадськополітичного діяча Ю. Лаврівського (1819–1873) відкрито 8 грудня 1868 р. Ініціатором та першим головою «Просвіти» став А. Вахнянин. На початку 1870 р. Ю. Лаврівського обрали головою «Просвіти», цю посаду обіймав до травня 1873 р. До основних заслуг Ю. Лаврівського зараховують те, що він, будучи в той час віцемаршалком Галицького Сейму, ініціював ухвалу рішення про постійне державне фінансування товариства. Одночасно Ю. Лаврівський спромігся добитися видання за державні кошти майже всіх українських гімназійних підручників. Напередодні Першої світової війни «Просвіта» налічувала 77 філій, близько трьох тисяч читалень та понад 130 тисяч членів.

Середніми загальноосвітніми школами в регіоні були гімназії та реальні училища. До 1887 р. існувала одна українська гімназія у Львові. Пізніше на території Східної Галичини відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі та Станіславі ) і паралельні українські класи в польських гімназіях у Бережанах та Стрию. Окрім того, на 1910 р. в краю існувало 67 державних гімназій.

Уборотьбі за освіту українці засновують у першій декаді

ХХст. чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. Зокрема, в Галичині працювало 7 чоловічих і 3 жіночі учительські семінарії, всі двомовні (польсько-українські). Не було державних українських професійних шкіл. Тільки в 1908 р. для організації планового господарського навчання організовано «Господарську школу» в с. Миловані, біля Станіслава, а в 1911 р. заходами «Просвіти» у Львові постала «Торговельна школа» з дворічним курсом навчання.

Здобуття класичної вищої освіти забезпечували два універ-

ситети: Львівський і Чернівецький (1875 р.).

У енциклопедіях, довідковій літературі вказано, що рік народження Ю. Лаврівського – 1821 р., на надгоробній плиті (родинна гробниця Лаврівських на Личаківському кладовищі – п. 56) – 1819 р.

Сучасний Івано-Франківськ.

У Львівському університеті до кінця ХІХ ст. діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Найбільше українців навчалось на

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 199

Наявність українських наукових інституцій у Львівському університеті була результатом доволі активної та наполегливої громадсько-політичної боротьби, що сконцентровувала увагу на українській мові. Прояви цієї боротьби стали очевиднішими під час революційних подій 1848 р., відомих як «Весна народів». 2 травня 1848 р. у Львові була створена перша українська політична організація Головна Руська Рада, яка хоч і стояла на позиції лояльності до австрійського уряду, оголосила, що галицькі українці є частиною великого українського народу на схід від р. Збруч. Серед найбільших здобутків слід назвати з’їзд української інтелігенції «Собор руських учених» (19 жовтня 1848 р.), відкриття у Львівському університеті кафедри української мови та літератури (1848) під керівництвом Я. Головацького та наукового товариства «Галицькоруська матиця» (1849).

Кафедра української мови та літератури під керівництвом Я. Головацького в 1848–1867 рр. фактично стала першим українським науковим осередком в університеті. До речі, у 1858–1859 рр. Я. Головацький займав посаду декана філософського факультету, а в 1862–1864 рр. – ректора університету.

У жовтні 1869 р. згідно з політикою унормування українськопольських відносин українські депутати Галицького крайового сейму внесли законопроект, у якому в разі позитивного голосування передбачалось вільне використання української чи польської мов у

теологічному факультеті, хоча вдавалось вступати і на інші факультети. Зокрема випускником юридичного факультету був громадсько-політичний діяч Ю. Лаврівський (1819–1873), військово-політичний діяч Д. Вітовський (1887– 1919) та десятки інших. Випускниками філософського факультету були Я. Головацький, І. Франко та ін. Серед науковців у галузі природничо-математичних наук плідно працював В. Левицький (1872–1956), який у 1893 р. надрукував першу працю з вищої математики українською мовою.

Юридичний факультет був провідним в університеті як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р., після тривалих зволікань, австрійський імператор Франц Йосиф І (1830–1916) видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося урочисто 9 вересня 1894 р. Упродовж другої половини ХІХ ст. тривала боротьба за право жінок відвідувати університетські студії. У 1897 р. жінкам було дозволено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. – на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм навчатися на юридичному факультеті, але уряд не підтримав цього.

200

Розділ 6

відносинах з автономною та урядовою владою. До того ж, зберігався статус польської мови як урядової. В освітній галузі законопроект передбачав: перетворення Академічної гімназії у Львові на сповна українську; створення українських паралельних класів у Перемишльській, Станіславській, Самбірській, Бережанській та Тернопільській гімназіях; викладання деяких предметів у Львівській політехніці українською мовою; перетворити Львівський університет на двомовний (з польською і українською мовою викладання) і відкрити українські кафедри на правничому та філософському факультетах; у місцевостях з мішаним населенням встановити обо- в’язковим вивчення двох крайових мов у всіх середніх навчальних закладах. Втім цей законопроект через польську більшість у сеймі таки не прийняли.

У Львівському університеті лише наприкінці ХІХ ст. відкрито кілька українських кафедр, зокрема в 1894 р. кафедру всесвітньої історії на чолі з М. Грушевським. Напередодні Першої світової війни в університеті діяло 10 українських кафедр. Хоча в політичній боротьбі українські громадсько-політичні сили доволі активно розвивали ідею відкриття українського університету в Австро-Угорській імперії.

З 4 листопада 1844 р. важливим науково-освітнім осередком Галичини стає Цісарсько-королівська технічна академія – сучасний Національний університет «Львівська політехніка».

У перші роки діяльності Академії у Львові в її складі функціонували (з 1847–1848 н. р. – трирічний) технічний відділ, однорічний торговий відділ, а також реальна школа з дворічним терміном навчання. Працювали кафедри фізики й природознавства, вищої математики й механіки, технічної хімії. Навчання здійснювалось німецькою мовою, хоча пізніше перейшли на польську.

З роками академія здобуває визнання як осередок якісної технічної освіти та науки. У 1851 р. кафедру математики очолив українець Л. Жмурко (1824– 1889), який став одним із перших творців так званої львівської математичної школи. У 1871 р. академія отримала права вищого навчального закладу. Було створено три факультети: інженерії, архітектури, технічної хімії, а в 1877 р. – машинобудівний. 8 жовтня 1877 р. академію перейменували на «Політехнічну вищу школу». До речі, день перед цим у політехніці відбулася перша на теренах Австро-Угорської імперії публічна лекція із демонстрацією нового винаходу – телефону. Серед відомих українських професорів та викладачів, які працювали в цей час у політехніці слід відзначити: О. Волощака (1835–1918) – завідувача кафедри зоології, ботаніки й товарознавства; Ю. Гірняка (1881–1970) – дослідника хімічної кінематики, автора українського підручника з хімії для гімназій