Khoma_istor_kultr

Українська культура періоду бароко…

121

Стефан Яворський (1658–1722) та Феофан Прокопович (1681–1736). Між 1700 р. і 1762 р. понад 70 українців та білорусів займали найвищі церковні посади імперій, тоді як росіян лише 47.

26 вересня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус академії. Тривалий час вона була єдиним вищим загальноосвітнім, всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.

У Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. У народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували кантати й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. На ярмарках, у селах – біля церков, у містах на майданах студенти показували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи «тружеників науки».

Академія, яку засновано на принципах гуманізму й просвітництва, не лише навчала молодь, але й поширювала освіту, знання, її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники й професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства. Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Всього в академії було 8, так званих, ординарних класів, а кількість предметів сягала до 30 і більше. Серед них: церковнослов’янська, грецька, руська (українська), латинь і польська мови, арифметика, геометрія, нотний спів, катехизис та ін.

Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання. У 1784 р. було суворо заборонено викладати на українській мові.

Згодом в академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу додано німецьку, а з 1753 р. – французьку мову. З середини ХVІІІ ст. студенти вивчають російську мову, а також староєврейську. Остання з метою поглибленого вивчення християнських першоджерел.

Вертеп – мандрівний театр маріонеток, який був поширений в Україні

вбарокову добу. Мав форму двоповерхового дерев’яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому – сатирично-побутову інтермедію. Інтермедія – невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави.

122

Розділ 5

Києво-Могилянська академія стала центром філософської думки в Україні. Особливе місце серед філософів в академії належало професорам І. Гізелю, Й. Конановичу-Горбацькому, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. До слова, Ф. Прокопович започаткував в академії (і в усій тодішній Російській імперії) вивчення вищої математики.

У другій половині XVIII ст. були відкриті навіть спеціальні класи чистої математики, де викладалась алгебра і геометрія, та змішаної математики, де викладалась механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія і математична хронологія, цивільна й військова архітектура.

Що стосується архітектури, то хоча спеціального архітектурного класу не було, студенти отримували добрі знання з цього фаху. Прикладом може бути діяльність визначного випускника академії Івана Григоровича-Барського (1713–1791) – киянина, архітектора і будівничого, якому в Києві належить більше 30 споруд.

В академії започатковуються природничі науки – астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії. Формувалась також історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка-Романовський (1623–1702), Самійло Величко (1670–1728), Григорій Граб’янка (р. н. невід. – 1738) навчались в академії. Писали вони свідомо для прийдешніх поколінь.

Зі стін академії вийшли такі відомі історики, як автор «Хроніки» Ф. Софонович, П. Симоновський – автор «Краткого описания о козацком малороссийском народе», В. Рубан – автор «Краткои летописи Малой России» з додатком «Землеописание Малой России» (1777), М. Бантиш-Каменський – вчений, історіограф, управитель Московського державного архіву, дійсний член Товариства історії і старожитностей, М. Берлинський – археолог та історіограф Києва та багато ін.

Студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в академії, були: І. Митура, І. Мирський, Л. Тарасевич, Г. Левицький, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григо- ровичів-Барських.

Українська культура періоду бароко…

123

Неабиякого розвитку в могилянці досягло музичне мистецтво. Ще з середини XVII ст. тут існувала хорова школа. Хори академії та братського монастиря нараховували часом до 300 і більше осіб. Обидва залишалися незмінними, кращими серед усіх київських хорів, змагання яких відбувалося щороку на Контрактовій площі Подолу. Музика органічно впліталась у академічне життя.

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Микола Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок.

Загалом могилянка стала центром, де формувалися кадри провідної української верстви – козацької старшини, зокрема – писарі, обозні, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, бунчукові товариші, а також правники, дипломати, перекладачі тощо.

Особливо великого розвитку набула діяльність могилянців у Росії з останньої третини ХVII ст. до першої половини ХVІІІ ст. Великою подією для російської культури було відкриття в Москві на основі «Еліно-грецької школи» (1687) Слов’яно-латинської академії (1701–1775) – першого вищого навчального закладу Росії. До її відкриття долучився професор і ректор Київської академії, на той час, митрополит Рязанський і Муромський, С. Яворський. Завдяки його ініціативам, у Слов’яно-латинській академії почали вивчати латинську мову, європейські мови та філософію.

Від 1702 р. до 1762 р. в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Слов’яно-латинської академії та 95 із 125 її професорів. Працювали у Росії такі визначні вчені, вихованці могилянки, як Ф. Прокопович, С. Кулябка, Г. Бужинський, Т. Кролик. Зокрема, Ф. Прокопович, колишній ректор могилянки, а на 1724 р. один з очільників Російської православної церкви, взяв участь у створенні академії наук в Петербурзі.

Від 1775 р. до 1814 р. «Слов’яно-греко-латинська академія», потім академію переведено в Троїцько-Сергіївську лавру і реорганізовано в Московську духовну академію.

124

Розділ 5

У1734 р. в Києво-Могилянській академії навчався російський вчений-натураліст, геохімік, поет, реформатор російської мови Михайло Ломоносов (1711–1765).

За І. Мазепи в Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів як з України, так і Білорусі, Росії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції (після полтавської поразки кількість студентів зменшилась до 161, але на 1715 р. вже становила 1100 осіб). Всестановість давала змогу навчатись дітям як аристократії, так і простих козаків та селян.

Останній період підйому в культурно-освітній діяльності Києво-Могилянської академії пов’язаний із діяльністю митрополита Р. Заборовського (р. н. невід. – 1747). У 1731 р. він зібрав новий культурний-освітній осередок, до якого входили М. Довгалевський, С. Ляскоронський, П. Конюскевич, Г. Сломинський, Т. Александрович, Г. Кониський та ін. У цей час оновлено будівлі академії та реформовано навчальний процес.

Удругій половині XVIII ст. академія заходами імператриці Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва без матеріальної бази. Централістична політика Катерини ІІ поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях.

Києво-Могилянська академія підняла затребуваність освітніх закладів. В останній чверті XVII ст. відкрито школу в НовгородСіверську, на її основі в 1700 р. заснували Чернігівську колегію. У 1734 р. на основі Слов’яно-греко-латинської школи засновано Харківський колегіум, 1738 р. розпочав роботу Переяславський

колегіум.

У Чернігівському колегіумі навчання тривало шість років. Викладання велося слов’янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Завдання Переяславського колегіуму зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної України. У 1751 р. тут певний час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви. Його заборонив місцевий єпископ, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу. Навчальна програма Харківського колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладались географія, інженерна й артилерійська справи.

Українська культура періоду бароко…

125

У другій половині XVIII ст. зроблено спробу заснувати український світський університет у Батурині. За зразком західноєвропейських університетів проект такого навчального закладу в 1764 р., за дорученням гетьмана К. Розумовського, розробив його секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів у Києві та Чернігові. Однак після зречення К. Розумовського, створення українського університету вже не було можливим.

5.1.2. Література та музика

Важливою засадою розвитку освіти, науки та літератури було книгодрукування. Головну роль відігравала друкарня КиєвоПечерської лаври, а з 1674 р. і друкарня в Новгород-Сіверську, яку в 1679 р. її засновник архиєпископ чернігівський та новгородсіверський Л. Баранович переніс до Чернігова. Окрім літургійних книг, вони видають збірки проповідей і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. В обох друкарнях книги виходили не лише церковнослов’янською, але й польською, латинською та розмовною українською. Античні сюжети використовуються в пишному графічному оздобленні дорогих видань.

Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках освічених людей чималих книгозбірок. Унікальну бібліотеку мав гетьман І. Мазепа (згоріла при руйнуванні Батурина в 1708). Великі книжкові колекції належали Л. Барановичу, І. Галятовському, Ф. Прокоповичу, С. Величку та ін. У XVIII ст. фонди Києво-Моги- лянської академії налічували до 12 тис. томів та чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили видання викладачів, а також праці відомих церковних діячів і вчених.

З кінця XVII ст. культурний розвиток на українських землях ускладнюється мовною політикою російського та польського урядів. У 1696 р. у Польщі видано закон, який заборонив українську мову в адміністративному вжитку, зберігши її лише в церковній сфері. Зміни до мовної політики вніс і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині

126

Розділ 5

всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.

Національно-визвольна боротьба українського народу викликала інтерес до історичного осмислення подій, що значно позначилось на розвитку літератури.

Поширеними в ці часи стали історико-літературні твори – літописи. Першим літописом, у якому узагальнювались історія козацької революції 1648–1657 рр. і події до 1673 р., була третя частина «Хроніки з літописців стародавніх» (1672–1673) ректора могилянки (1653–1655), архимандрита Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Ф. Софоновича «Хроніка о землі Польской».

У 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря вийшов перший систематизований підручник з вітчизняної історії «Синопсис», або «Стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу», автор якого невідомий. Деякі дослідники вважають, що автором є І. Гізель (1600–1683) – освітній, церковний і суспільний діяч, вчений-богослов, філософ, історик та ректор КиєвоМогилянської колегії (1646–1650).

Важливе місце посідають історико-мемуарні твори – літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка. В них описуються події в

Автор використав багато джерел, авторами яких були не тільки представники духовенства та шляхти, а й козацької старшини, міщанства. Ф. Софонович зосередив увагу на важливих подіях з давньоруського, литовського і польського періодів української історії, а це приблизно 60 % тексту. Інформація про Хмельниччину і Руїну подана як перелік боїв. Ф. Софонович симпатизує сильній монархічній владі, мало того – висловлює несподівану для українського літописання похвалу цареві Івану ІІІ. У подіях Руїни він схвалює тих представників старшини, які підтримували царя.

Головна мета «Синопсису» – орієнтація на московську монархічну концепцію державного устрою. Україну представлено як пасивну жертву поляків. Концепція «Синопсису» була дуже швидко розтиражована через КиєвоМогилянську колегію. Вже у 1678 р. світ побачило друге видання, 1681 р. – третє, а загалом до кінця ХVIII ст. працю перевидали приблизно 30 разів.

Літопис Самовидця є одним з найголовніших творів української історіографії другої половини XVII ст. Літопис від першої до останньої сторінки відображає живу атмосферу подій. Так могла писати людина, що була сучасником, очевидцем описаних подій. Дослідники розділяють літопис на дві, хронологічно майже рівні частини – історичну та літописну. Перша частина має характер літописних мемуарів й охоплює історичні події, починаючи від 1648 р. і закінчуючи 1676 р.; друга – охоплює решту подій аж до 1702 р. Твір написаний

Українська культура періоду бароко…

127

Україні XVII – початку XVIII ст. Особливу увагу літописці надають Національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. Визначальні події в козацьких літописах відтворено із загальнонародних патріотичних позицій, незважаючи на те, що автори виражали станові інтереси старшин. Рушійною силою національної історії виступає козацтво, а українці називаються окремим «козако-руським» народом. Важливим є те, що козацькі літописи знаменують перехід від літописання до власне історичної

тогочасною українською літературною мовою з елементами народної мови. Місце написання і автор літопису невідомі. «Літописом Самовидця» назвав цей твір у ХІХ ст. П. Куліш. На думку деяких дослідників, зокрема О. Оглоблина, твір укладений на Лівобережній Україні, найімовірніше, в Стародубі. В історичній літературі існує версія, за якою, на думку М. Грушевського, В. Модзалевського, О. Оглоблина, М. Петровського, автором літопису був генеральний підскарбій Р. Ракушка-Романовський (1623–1702). Оригінал літопису не зберігся, а відомий він з копій XVIII ст. та вперше його опублікував О. Бодянський за сприяння П. Куліша у 1846 р.

Літопис Г. Граб’янки (простий козак, сотник, полковий суддя, а з 1730 р. гадяцький полковник) викладає історію України з давніх часів до 1709 р. Джерелом для написання твору слугували офіційні документи, польські хроніки, щоденники, розповіді сучасників подій. Головну увагу Г. Граб’янка приділив історії козацтва та національно-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького. Оригінал твору не зберігся. Відомо близько двадцяти списків літопису.

Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. був С. Величка (1670 – після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. C. Величко – автор першого систематичного викладу історії української козацької держави, під час написання якого використано значну кількість українських, польських та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Літопис складається з чотирьох частин. Перша – «Сказание о войне казацкой з поляками через Зиновія Богдана Хмельницького…» змальовує події 1648–1659 рр., окремими епізодами сягаючи в 1620 р. Друга і третя частини охоплюють 1660–1686 рр. та 1687–1700 рр. Ці частини містять значну кількість власних спостережень С. Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії. У четвертій частині зібрано додатки з різних документів XVII ст. Літопис написаний українською літературною мовою XVIIІ ст. з елементами народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Цей літопис є одним із найголовніших і найправдивіших творів української історіографії другої половини XVII – поч. XVIIІ ст. Вперше його опублікувала частинами з 1848 по 1864 рр. Київська археографічна комісія під назвою «Летопись событий в юго-западно России в 17 в.». С. Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника «Космографія» та передмови до нього.

128

Розділ 5

науки. Джерелами для авторів були мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають літописами лише умовно.

Цінною історичною працею, яка відображає високий рівень державницької та правової зрілості козацької еліти, є «Пакти і конституція прав і вольностей Війська Запорозького» (1710) . Автором цього правового документа є П. Орлик (1672–1742), який був і поетом, видавши дві поетичні книжечки: «Алкід Руський», присвячений І. Мазепі (1695), та «Гіппомен сарматський», присвячений полковнику І. Обидовському (1698).

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов іли Малой Росії» – найвизначніший історичний твір в Україні кінця XVIIІ – поч. ХІХ ст. Дата створення та автор залишаються невідомими. ЇЇ віднайдено в одному з родинних архівів у 1828 р., а в 1846 р. опублікував у Москві український історик О. Бодянським. Автор подає картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р., зосередивши головну увагу на козаччині, національ- но-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, Гетьманщині.

Конституція розпочинається з історичного екскурсу – так званого офіційного представлення української історії з козацького погляду. Після чого окреслено головні елементи державної правосуб’єктності – територію, фінанси, судочинство, релігію. Значну увагу приділено формам «корисного устрою», який личить «вільній нації». Документ складається з преамбули та 16 статей. У преамбулі урочисто декларувалося, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Крім конституції, перу П. Орлика належать трактати «Вивід прав України» (1712) та «Маніфест до європейських урядів» (1712), великий рукописний «Діаріуш подорожній» («Щоденник», 1720–1733), написаний польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і речень латинською мовою. У «Виводі прав України» та «Маніфесті до європейських урядів» мав на меті довести законність своїх та І. Мазепи дій. Змалювавши порушення царем прав і вольностей козацької держави, створеної Б. Хмельницьким, П. Орлик підкреслює, що козаки мають, за собою людське й природне право протестувати проти гніту і повернути попередні свої права.

Основна ідея твору – право кожного народу на самостійний державнополітичний розвиток. Боротьба українського народу проти іноземних держав становить основний зміст «Історії Русів». Їх використовували під час написання своїх історично-літературних творів Т. Шевченко, Є. Гребінка, І. Срезневський, М. Гоголь, М. Костомаров.

Українська культура періоду бароко…

129

Варто наголосити, що в епоху бароко історико-наукове осягнення своєї самобутності стало зовнішнім вираженням єдності. Культура бароко покликана своїм напруженням нікого не залишати байдужим саме через поєднання протилежностей – божественного й світського, трагічного і переможного на рідних просторах.

Розвиток барокової літератури впродовж другої половини XVII – першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, навколо якого гурту-

вались такі відомі митці і вчені	того часу,	як Л. Баранович,
О. Бучинський, І. Величковський,	А. Заруцький,	І. Галятовський,

С. Яворський, І. Орновський, П. Армашенко, П. Терлецький, П. Орлик, Д. Туптало, І. Максимович та ін. Їхня діяльність була тісно пов’язана з Києво-Могилянською академією, Чернігівською колегією та друкарнями цих міст.

Найбільше праць за життя (близько 20) видав відомий український письменник, педагог, церковний та громадський діяч другої половини XVII ст. І. Галятовський (1620–1689), який у 1658– 1668 рр. був ректором могилянки. Крім того, він був відомий ще й своїм ораторським талантом. Основу філософського світогляду І. Галятовського становив теїзм , який розвивався на гуманістичних ідеях доби Відродження. Відповідно гуманістичні ідеї просвітитель розробляв, спираючись на специфічні риси української ментальності та з урахуванням соціокультурних особливостей тогочасної ситуації в Україні. Визнаючи існування Бога, І. Галятовський водночас в дусі засад гуманізму вірив у наявність у людини свободи волі, тобто здатності вибору мети й способів її досягнення.

Визначним представником ораторсько-проповідницької прози

удругій половині XVII ст. був Л. Баранович (1616–1693). Він автор

І. Галятовський уклав збірку проповідей «Ключ розуміння» з додаванням до неї першого вітчизняного курсу гомілетики, тобто теорії проповіді під назвою «Наука альбо способ зложення казання». Автор уславився написанням також таких цінних полеміко-богословських трактатів, як «Розмова

Білоцерківська» (1676), «Стара церква» і «Фундаменти». По-бароковому І. Галятовський яскраво описує несправедливість і знущання над православними та подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень.

Теїзм є релігійним або філософським переконанням існування найвищої, надсвітової істоти – Бога, що створив світ, його підтримує та ним керує.

130

Розділ 5

збірок казань «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних» (1674) та збірки віршів польською мовою «Лютня Аполлона» (1671).

Талановитим письменником та проповідником барокової доби був А. Радивиловський (р. н. невід. – 1688), який увів у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу. Завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу А. Радивиловський намагався наблизити релігійну тематику до реального повсякденного життя широких мас народу. Найвідоміші його проповіді – «Огородок Марії Богородиці» (1676) та «Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних сплетений» (1688).

Викладання поетики в школах і колегіях стимулювало розвиток барокової поезії. Вміння віршувати вважалось ознакою риторичної освіченості та належності до суспільного прошарку носіїв культури. Так, у Києво-Могилянській академії студенти вивчали до 30 видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилів (комедія, трагедія, драма, ода, елегійна, дидактична, сатирична поезія тощо). Регулярно проводились літературні диспути, конкурси поетичної майстерності з нагородженням кращих авторів лавровими вінками. Тогочасні поети шукали нові виражальні засоби в межах риторичної поетичної традиції. Популярністю користувались вірші із різноманітними вишуканими бароковими формами курйозного вірша: акростихами (з перших літер рядків утворювалося ім’я), «раками» (рядки читались однаково як зліва направо, так і навпаки), «лунами» (другий рядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіантами фігурновізуальної поезії – вірші у формі серця, чаші, геометричного візерунку тощо. Найвідоміші поети курйозних віршів – С. Полоцький та І. Величковський. Інколи недостатність виражальних засобів компенсувалась розміром творів, про що свідчить духовний епос чернігівського архиєпископа І. Максимовича «Богородице Діво, радуйся» (1707), що містить 23 166 силабічних віршів .

«Енциклопедією життя усіх верств і прошарків» тогочасного українського суспільства називають збірку віршів «мандрівного

Силабічне віршування – система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто – 13, рідше – 11) за невпорядкованого вільного розташування наголошених та ненаголошених.