СВЯТА АНТИЧНОГО СВІТУ

Після урочистої процесії розпочинається бій-вистава. На

арену, оточену високим бар’єром, випускають бика, холка якого у різнобарвних стрічках. Назустріч йому юрбою вибігають тореро і помахами червоних плащів намагаються змусити тварину показати свій характер. За традицією матадор до початку бою не має права бачити бика. ВІН ВИВЧАЄ СВОГО СУПРОТИВНИКА ( як то швидкість реакції, прояви сили і слабкості деякі риси характеру: підступність, боягузтво, відважність ) В ТОЙ ЧАС , КОЛИ ТОРЕРО ДРАТУЮТЬ ТВАРИНУ ПЛАЩАМИ. Певний час матадор знаходиться за бар*єром, ніби на спостережному посту. В таку собі небезпечну гру з биком матадор може включитись несподівано для глядачів. Так само несподівано він і йде з арени на певний час.

Коли матадор опиняється на арені сигнал сурм сповіщає про наступний етап кориди. На арену виїжджають ПІКАДОРИ ( з іспанської picador - озброєний пікою вершник ) Зазвичай, бик може кинутись на коней. В цей момент завданням пікадорів є нанесення болючих, дратівливих, але ще не смертельних ударів піками. Це має розлютити бика

У момент найбільшої войовничості тварини знову звучать сурми, що сповіщають про вихід БАНДЕРИЛЬЄРО. Кожний з них має спис, прикрашений стрічками. Вони наближаються до бика легкими, ніби танцювальними кроками, ледве розмахуючи над головою бандериліями. В цей час бик може зупинитись, а потім кинутись на одного з них, Завдання бендерильєро спритно встромивши в холку маленькі гострі списи, ухилитись від ударів тварини. Бик досягає вищої точки люті, адже він поранений піками, увінчаний бандериліями, які при найменшому русі роз’ятрюють його рани. МАТАДОР, що був на арені лише на початку небезпечної гри з биком, знову виходить на арену і максимально наближаючись до бика РОЗГОРТАЄ МУЛЕТУ

( полотнище ). Бик має кидатись на мулету і рухатись траєкторією, заданою людиною. Тривалість такої смертельної гри визначає сам матадор. Аж ось він підводиться навшпиньки, щоб нанести останній смертельний удар сталевою еспадою між четвертим і п*ятим хребцем. Це дасть можливість загинути бику миттєво. Але цей момент є найбільш небезпечним і для матадора. Тому успіх кожного з них залежить від рівня володіння мистецтвом тавтології.

З цілою низкою традиційних обрядів пов*язані ті масові свята, котрі присвячувались пам*ятним історичним подіям, героїчному минулому тієї чи іншої країни. Так у Кракові з 13ст. святкують « ЗВЕЖИНЕЦЬКИЙ ЛЯЙКОНИК». Це міське свято, пов*язане з легендою про перемогу поляків над татарами біля ЗВЕЖИНЦЯ, під Краковом у 1288 році.

Свято починалось на світанку, як тільки переставав звучати з башти Мариацього костьолу ХЕЙНАЛ – сигнал, котрим сурмачі сповіщали про початок дня. В той день, згідно обряду, сигнал обривався на пів ноті в пам*ять про сурмача, враженого татарською стрілою. І сьогодні як і багато віків тому, вулиці і площі Кракова заповнюють веселі натовпи ряджених, перетворюючи усе місто у величезний сценічний майданчик.

Свої ТРАДИЦІЇ були і при постановці містерій. Свято, зазвичай, розпочиналось на міській площі веселою маскарадною процесією, що проходила містом, де учасники ходи ставали дійовими особами містерії. За традицією основними виконавцями у містерії були представники міських ремісничих цехів. Кожному цеху заздалегідь доручали постановку і оформлення окремого епізоду. Між цехами, згідно традиції відбувались змагання, що визначали не тільки кращу акторську гру, але і якість постановки. Традиційним був і конфлікт між БОГОМ І ДИЯВОЛОМ з показом РАЮ І ПЕКЛА, за участю ангелів і чортів.

ВПЛИВ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ТА ЕТРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА

ВИДОВИЩА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Коли йдеться про масові свята Стародавнього Риму, слід мати на увазі, що своїм корінням вони сягають грецьких народних дійств, основні різновиди й постановочні рішення котрих були винайдені в часи розквіту мистецтва Давньої Еллади. Та це й не дивно, адже південні береги Апеннінського

півострова були настільки заселені греками, що античні автори називали ці краї Великою Грецією.

Життя грецьких поселенців проходило тут у тісному спілкуванні з племенами Італії, одним з яких були етруски. Могутні в минулому етруски до 3ст.н.е. втратили свою силу і підкорились південно італійським та грецьким містам, а також новому супернику – РИМУ. Однак, саме від етрусків перейшли в культуру давньоримського масового свята так звані

ФЕСЦЕНІНИ ( від назви етруського міста ФЕСЦЕНІЇ) - веселі брутальні пісні, що являли собою діалог між хорами ряджених і виконувались на багатолюдних театралізованих святах урожаю, а також весіллях. Невеличкі одноактні комедійні п*єси, іноді політичного характеру АТЕЛЛАНИ ( від назви міста АТЕЛЛА у Кампанії) також були запозичені давніми римлянами у етрусків. Навіть спорудження ВЕЛИКОГО ЦИРКУ у Римі – для змагань на колісницях – спадщина, залишена етрусками.

В 3ст.н.е. у видовищах Стародавнього Риму часто розігрувались народні вистави «мім», в яких поєднувались імпровізовані діалоги, спів, танці, а зміст черпався з життя простого народу. Такі вистави були запозичені римлянами вже у

італійських греків. Назва ж «мім» з давньогрецької перекладається як «наслідувати», «імітувати».

Досвід еллінських свят знадобився римлянам і у проведенні спортивних змагань. Адже у стародавньому Римі проводились так звані «П*ЯТИЛІТНІ ІГРИ», що дуже нагадували Олімпійські й інші давньогрецькі ігри.

Однак, незважаючи на вплив еллінської та етруської культури, в святах Давнього Риму були і своєрідні риси, обумовлені державною політикою і ладом. Це виявлялось перш за все у зміні змісту і форми свята, зрештою, його сутності. Якщо головною дійовою особою масових свят Давньої Еллади був народ, то у Римі в масових виставах під відкритим небом народу відводилась більш пасивна роль. У римських святах вже не спостерігалась єдина святкова народна маса, а відділені один від одного виконавці і глядачі. Саме з часів римської імперії вводиться в ужиток нове й відмінне від грецького значення поняття « ВИДОВИЩЕ», яке тлумачиться вже як СИНОНІМ ПОНЯТТЯ СВЯТО.

Римська імперія трималась на силі, і в тих умовах необхідно було якось відволікати народ від політики, від класової боротьби в тому числі і за допомогою видовищ, які продовжувались по кілька днів і , зазвичай, супроводжувались роздачею безплатної

їжі. Звідси й імперське гасло « НАРОД БАЖАЄ ХЛІБА І ВИ-

ДОВИЩ». А Римські видовища – це ТРІУМФАЛЬНІ ПАРАДИ ИМПЕРАТОРІВ, ПАРАДИ-СПЕКТАКЛІ, ГЛАДІАТОРСЬКІ БОЇ, НАВМАХІЇ ( або битви на воді), ЦИРКОВІ ЗМАГАННЯ. В них театралізовані картини видатних перемог тривали багато днів і ночей. Зокрема, відкриття у 80-му році н.е. колосального АМФІТЕАТРУ ФЛАВІЇВ, що згодом став називатись КОЛІЗЕЄМ, тривало з короткими перервами близько 100 днів.

Важливо зазначити, що Колізей славився не тільки своєю грандіозністю, а й технічно досконалою рухомою ареною, сценічними механізмами, що дозволяли, приміром, перетворити арену на гігантське озеро, або «вибудувати» на ній велетенський ліс.

Особливої уваги заслуговують ТРІУМФАЛЬНІ римські ритуали, котрі завжди були пов*язані з перемогами над ворогом і були масовими спектаклями, які прославляли республіку, її силу і могутність, мужність її бойових легіонів (з латинської legionis – вища бойова одиниця римського війська). До речі, слово тріумф triumphus – перекладається з латинської як урочистий в*їзд полководця-переможця в столицю або блискучий, видатний успіх, перемога, урочистості з нагоди перемоги, успіху.

ТРІУМФАМ надавалось великого значення та й відбувались вони згідно спеціальної постанови Сенату. Центральною фігурою параду-спектаклю, де використовувалась музика, пісні, вірші, хода (шествие рос.), танці, ілюмінація ( віт латинського illuminatus - яскраве освітлення із застосуванням кольорових вогнів і різноманітних світлових ефектів будівель вулиць з нагоди урочистостей ), був тріумфатор, на честь котрого і влаштовувалось свято. Звичайно, що за режисурою тріумф був побудований таким чином, що увага глядачів зосереджувалась на героях дня. Перед урочистою колісницею тріумфатора, зазвичай, вели переможених воїнів на чолі з царем або членами царської династії переможеної країни або вождями ворожих племен. Це слугувало ніби документальним свідченням перемоги римського війська.

Обов*язковим компонентом тріумфу була участь побідоносних римських легіонів, а саме ТЕАТРАЛІЗОВАНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПАРАД, який являвся однією з основних ланок масової вистави. Організатори тріумфів були воістину невичерпними на вигадки і фантазії. Так римський історик і письменник СВІТОНІЙ розповідав про те, як після одного з тріумфів ЦЕЗАРЯ навесні 46року до н.е. увечері жителі Рима були вражені незвичайною ілюмінацією: численні факели, встановлені на спинах десятків слонів висвітлювали тріумфатору дорогу на Капітолій.

Все у святкуванні тріумфу було побудовано на тому, щоб захопити, засліпити глядачів, переконати їх у силі і могутності тріумфатора. Однак, цікавою і навіть несподіваною може здатись реакція народу, котрому представляли видовище тріумфатора. Насправді ж така реакція, а саме захоплення і водночас висміювання тріумфатора закономірно витікала із перебільшеної пишності і урочистості тріумфів. Як зазначав видатний філософ і естетик Михайло Бахтін:«Подвійний аспект сприйняття світу і людського життя існував уже на ранніх стадіях розвитку культури. У фольклорі первісних народів поруч із серйозними (за організацією і тоном ) культами існували і сміхові культи, які висміювали і лихословили божество ( так званий ритуальний сміх ), крім того, поруч із серйозними міфами існували міфи сміхові і навіть лайливі, поруч з героями їх пародійні двійники…» Але на ранніх етапах, в умовах докласового і додержавного суспільного ладу, серйозний і сміховий аспекти божества, світу і людини були, очевидно, однаково досконалими і офіційними. Це зберігається іноді в окремих обрядах в більш пізні періоди. Так, приміром, у Римі і на державному етапі церемоніал тріумфу майже на рівних правах включав у себе і ПРОСЛАВЛЯННЯ і ВИСМІЮВАННЯ переможців, а в похоронних процесіях – і оплакування-прославляння і висміювання небіжчика. Важливо, що в умовах класового державного ладу повне рівноправ*я двох аспектів стає неможливим і всі сміхові форми переходять на положення неофіційного аспекту, піддаються певному переосмисленню, ускладненню, поглибленню і стають формами вираження народного світобачення, світовідчуття народної культури.

Відомо, що один з тріумфів ЦЕЗАРЯ навесні 46року до н.е., присвячений перемозі римського війська в Єгипті і падінню Олександрії, супроводжувався пісеньками легіонерів більш ніж фривольного змісту. РИМСЬКА ТРАДИЦІЯ складалась таким чином, що у ДЕНЬ ТРІУМФІВ СОЛДАТАМ ДОЗВОЛЯЛОСЬ ВИСМІЮВАТИ своїх П О Л К О В О Д Ц І В.Чи не варто саме тут згадати ті брутальні етруські пісні ФЕСЦЕНІНИ, не без впливу котрих склалась римська традиція висміювання тріумфатора. Дослідники висловлюють припущення, що в основі цього лежали забобони, бо ж насміхання над тріумфатором, як припускали давні римляни, відвертали від нього заздрість богів. Пісні легіонерів про ЦЕЗАРЯ І КЛЕОПАТРУ, судячи з уривків, що збереглися, були досить непристойними: « Бережіть своїх дружин, громадяни, бо ми веземо лисого бабія!», - голосно виспівували солдати, зберігаючи давню РИМСЬКУ ТРАДИЦІЮ – ВИСМІЮВАТИ ТРІУМФАТОРА У НАЙУРОЧИСТІШІ ХВИЛИНИ ЙОГО ЖИТТЯ. Цікаво, що віддаючи належне традиції, могутній диктатор ЦЕЗАР з гумором сприймав витівки своїх солдатів, весело посміхаючись у відповідь, за котрі в інших обставинах (не тріумфальних) просто позбавив би життя їх авторів і виконавців. ВАЖЛИВО, що народ - свідок і співучасник тріумфу – із захопленням сприймав таку поведінку великого диктатора.

Серед масових свят Давнього Риму слід відмітити і «СТОЛІТНІ УРОЧИСТОСТІ», котрі відзначались через кожні 100 років. Підготовка до цих свят розпочиналась дуже заздалегідь. Численні поети і композитори створювали спеціальні твори. Відомо, приміром, що для СТОЛІТНІХ урочистостей, які відмічались за імператора АВГУСТА, хвалебні вірші та гімни писались самим ГОРАЦІЄМ.

Популярними були у Римі і так звані МАЛІ ТРІУМФИ або ОВАЦІЇ, під час котрих ТРІУМФАТОР ВХОДИВ У МІСТО ПІШКИ, а не в*їжджав на колісниці, як у ВЕЛИКОМУ ТРІУМФІ. В ОВАЦІЯХ ( від латинського ovation - бурхливі, тривалі оплески, що супроводжуються радісними вигуками ) були спеціальні групи так званих плескальників ( хлопальщиков рос.) Під час тріумфальної ходи плескальники бігли кругом тріумфатора, гучно аплодуючи йому. Очевидно, з тих пір в ужиток і увійшло слово АВАЦІЯ, що стало синонімом тривалих, гучних аплодисментів.

Звичайно, у Давньому Римі тріумфи були не єдиними видовищами, якими розважали глядачів. Надзвичайно популярними були БОЇ ГЛАДІАТОРІВ. ЦІКАВО, що у етрусків був звичай примушувати битися на могилах своїх близьких полонених чужоземців. У Давньому Римі БОРЦІ З РАБІВ та ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ ЧУЖОЗЕМЦІВ НАЗИВАЛИСЬ ГЛАДІАТОРАМИ. Вони були добре пристосованими до рукопашних боїв, проходили навчання у спеціальних школах, де панувала жорстока палична дисципліна. З латинської gladiatores = gladius - меч. ГЛАДІАТОРСЬКІ БОЇ МАЛИ свої РІЗНОВИДИ. Особливо популярним був бій «РИБОЛОВЛЯ» між «МУРМІЛОНОМ» і «РЕТІАРІЄМ». «Мурмілон» був озброєний мечем і щитом, на його шоломі була зображена РИБА (звідси і назва бійця-гладіатора), «ретіарій» за зброю мав гострий тризуб і металеву сітку ( ретіарій з латинської означає – той, що носить сітку). Суть гри полягала в тому, що «ретіарій» повинен був обплутати сіткою «мурмілона», повалити його на землю і , якщо того забажає публіка, убити рибу тризубом. В свою чергу «мурмілонові» належало бути недоторканим, уникати «риболова», а при першій же можливості самому дістати супротивника мечем. Якщо гладіатори вели бій вміло, красиво, то глядачі іноді прощали того, хто потерпів поразку, дозволяли зберегти йому життя. Коли поранений гладіатор ПІДНІМАВ ДОГОРИ ПАЛЕЦЬ ЛІВОЇ РУКИ або ВСЮ РУКУ, такий жест означав, що він ПРОСИТЬ ПУБЛІКУ ПРО П О М И Л У В А Н- Н Я. У відповідь глядачі МАХАЛИ ХУСТКАМИ або теж ПІДНІМАЛИ ПАЛЬЦІ, тобто давали згоду на помилування бійця, , що втратив здатність боротися далі. Якщо ж глядачі ПОВЕРТАЛИ ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ ЛІВОЇ РУКИ ДОНИЗУ або несамовито гукали «ДОБИЙ ЙОГО!» - це означало, що ПЕРЕМОЖЕНИЙ БИВСЯ НЕВМІЛО, виявив боягузтво в бою й переможець ПОВИНЕН БУВ НАНЕСТИ ОСТАННІЙ СМЕРТЕЛЬНИЙ УДАР.В кінці бою служителі Колізею заливали киплячою смолою переможених гладіаторів для того, щоб упевнитись в їхній смерті.

Серед улюблених видовищ римської публіки були і ПОЄДИНКИ ЗВІРОБОРЦІВ, воїнів-мисливців, що осідлавши коня, повинні були перемогти розлючених звірів, як от: носорогів, левів, кабанів тощо. Важливо, що поруч з воїнами-мисливцями на арену виходили і засуджені на страту злочинці.. Перемогти розлючених тварин було досить складно і тим не менш у рідкісних випадках переможець нагороджувався лавровим вінком або пальмовою гілкою. Та й то у разі, якщо був вільним громадянином. Значно частіше понівечені люди просили смерті як визволення. І їх добивали просто на арені під виття сп*янілої від кровопролиття публіки.

Полюбляла римська публіка споглядати і БИТВИ ДИКИХ ЗВІРІВ, котрих заздалегідь нацьковували один на одного і випускали на арену амфітеатру. Так, приміром, на торжествах відкриття Колізею було знищено кілька тисяч різноманітних тварин.

Серед популярних видовищ Римської імперії були НАВМАХІЇ - КОРАБЕЛЬНІ БОЇ, які влаштовувались у ШТУЧНИХ ВОДОЙМИЩАХ. Пік популярності навмахій припадає на час протягом від 1-го ст. ДО н.е. і до 1-го ст. Н.Е. Навмахії були інсценізаціями справжніх морських боїв. Під час таких ігрищ-забав задля розваги імператора і запрошених гостей гинули сотні рабів. Кожен імператор намагався перевершити своїх попередників в організації театралізованого вбивства величезної маси людей. Приміром Юлій Цезар у 46 році н.е. на честь перемоги над Галлією, Єгиптом, Понтом і Нумідією використав у навмахії 2000 бійців і 4000 веслярів. У бійні, вчиненій Клавдієм I у 52 році нашої ери, брало участь 19000 учасників і 100 кораблів. Тріумфи, навмахії, виступи гладіаторів та бестіаріїв, - все це були видовища, покликані Римською владою виховувати і підтримувати у громадян імперський дух, дух войовничості..

СВЯТО САТУРНАЛІЇ ЯК ВИЯВ РІВНОСТІ

УСІХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ

Великі і малі тріумфи, гладіаторські бої і битви звіроборців, навмахії тощо, які були частиною масових римських свят, звичайно, відображали політику держави, що виховувала і підтримувала у своїх громадян войовничий дух, однак, не відображала душі народу, його вірувань, прагнень. Адже римський народ вшановував різноманітних міфічних істот, божеств, кожному з яких давав не тільки ім*я, але й прізвисько. Так, приміром, ВАКХА (бога вина і веселощів, як і у греків, покровителя виноградарства і виноробства) називали ЛІБЕРОМ (тобто вільним), ФАВНА ( бога полів і лісів, покровителя і захисника отар) ЛУПЕРКОМ тощо. Вшанування міфічних божеств та істот, звичайно, виливалось у Давньому Римі у масові свята. Так на честь богині квітів ФЛОРИ влаштовувались ФЛОРАЛІЇ, козлоногим ФАВНАМ і ФАВНЕСАМ, що ніби то мешкали в гаях і полях, присвячувались ФАУНАЛІЇ або ЛУПЕРКАЛІЇ ( за прізвиськом Фавна). На честь ФОНСА – охоронця джерел і фонтанів – у жовтні заквітчували гірляндами квітів криниці, а у джерела кидали вінки. ЮПІТЕРУ - верховному богу неба, громовержцю і хранителю римської держави - кілька разів на рік також присвячувались народні гуляння, зокрема, під час посіву і завершення жнив. Ім*я Юпітера згадувались за будь-якої значної та особистої нагоди або державної справи. Його ім*ям клялися і така клятва вважалась непорушною.

Пощастило і доньці Юпітера МІНЕРВІ (богині мудрості і покровительці наук, ремесел). Її особистою прихильністю користувались вчителі, художники і скульптори, поети, музиканти, лікарі. Свято на честь прекрасної і мудрої богині проводилось у другій половині березня. Учні у перший день свят звільнялись від занять і приносили своїм вчителям плату за навчання. В цей день проходило загальне безкровне жертвопринесення коржиками, медом і маслом.

Богом часу, посівів і покровителем землеробства у давніх римлян вважався САТУРН (батько Юпітера).Час правління Сатурна вважався золотим віком в історії Римської імперії. Вважалось, що у той період не було ні рабовласників, ні рабів; люди не знали, що таке страх і хвороби. В пам*ять про той щасливий час по завершенню польових робіт проводилось народне свято, яке тривало 7 днів. Називалось таке свято САТУРНАЛІЇ. Характерним для сатурналій було оголошення владою на період свята вільними усіх рабів. В містах і селах протягом тижня тривали веселі карнавали. У світлій радості, під час бенкетів, де господарі милували і прощали своїх рабів, відчувалась втіленою людська мрія про рівність і справедливість. В дні САТУРНАЛІЙ відсутньою була підступність, ворожість, відкладались суди й виконання вироків, не годилось обдумувати воєнні плани.

Під час САТУРНАЛІЙ знайомі обмінювались різноманітними подарунками. Зазвичай, це були хустки, дрібні предмети домашнього вжитку, воскові свічки, глиняні фігурки. Часто до подарунка додавали жартівливого листа, а то й жартівливі вірші. Імператори в ці дні влаштовували пишні ігри, у театралізованих виставах розігрувались побутові комедії, авторами котрих могли бути і ПЛАВТ, і ТЕРЕЦІЙ. У перервах вистав наказували кидати у публіку недорогі подарунки.

На час САТУРНАЛІЙ заняття в школах припинялись і оголошувались канікули. Слід сказати, що народні свята на кшталт САТУРНАЛІЙ відігравали значну роль в ослабленні соціальної напруженості, в примиренні ( хоч і тимчасовому) антагоністичних верств населення Давнього Риму. Крім того, досить обережно, але можна висловити припущення, що в часи Римської імперії саме масові свята були рушієм культурного життя. Архітектура громадських будинків та місць видовищ, ремесла, торгівля, поезія, театр – усе це розвивалось в основному завдяки святам і для свят.

ОБРЯДОВЕ ПОХОДЖЕННЯ МАСОВИХ СВЯТ,

ЇХ СОЦІАЛЬНА СУТЬ ТА ФУНКЦІЇ

Термін С В Я Т О досить багатозначний. Бо ж СВЯТО – це особливе багатогранне суспільне явище, яке відображає життя кожної людини і суспільства в цілому. Можемо також сказати, що СВЯТО – це урочисте ознаменування тих чи інших пам*ятних історичних подій у житті людей. СВЯТО – явище загальне, оскільки воно має громадський( публічний) характер, хоч і проводиться у різних масштабах ( світу, континенту, держави, адміністративної чи етнографічної одиниці, виробничого чи навчального колективу).

Розповсюдження і зростаюча популярність масового свята пов*язана з його своєрідністю, яка в першу чергу полягає в тому, що воно (свято) у будь-якому вияві ЗАВЖДИ МАЄ ГЛИБОКЕ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ КОРІННЯ і ПОВНІСТЮ ВИКЛЮЧАЄ ЕЛЕМЕНТИ ВИПАДКОВОСТІ ПРИ ПОСТАНОВЦІ. Масове свято не може бути намічене і проведене тоді, коли цього хоче той чи інший організатор, той чи інший заклад. Воно проводиться тільки тоді, коли в широкій масі людей існує потреба в цьому, а в не в іншому святковому дійстві, коли є прагнення і готовність до нього, тобто визріла певна СВЯТКОВА СИТУАЦІЯ.

Про цінність, яку мають свята для окремої людини і суспільства загалом, можна судити з того, наскільки воно(свято) розповсюджене серед усіх без винятку народів світу. Своїм корінням свято сягає ще так званої епохи «дитинства» людства. А це свідчить про те, що свято виступає однією з найдавніших форм людської культури. Отож, свято є складовою частиною соціального життя суспільства. Разом з тим, воно виступає зосередженням вільної життєдіяльності широких мас, забезпечує по відношенню до окремо взятої особистості функцію зняття емоційної напруги, функцію розрядження.

Ще здавна СВЯТО часто трактувалось як час, день чи дні, коли люди не працювали. Очевидно таке тлумачення досить вузьке і не відображує сутності свята. Адже відпочинок у святі завжди виступає в значенні суспільного акта. В ньому ослаблюються або втрачають силу численні обмеження. В такі дні люди стають рівними учасниками масового дійства, застілля, карнавальних веселощів, намагаються поєднати реальне та ідеальне, життя та гру.

Якщо в повсякденному житті практична та ігрова дія розділені між собою, то свято такого розподілу не знає, оскільки в ньому завжди є умовний, символічний, обрядово-видовищний момент. Свято є перекладом на мову ігрових правил ( ритуалів, обрядів, символів) найбільш суттєвих переломних моментів життя, в цьому воно споріднене з театром.

Учасникам свята пропонується особливий тип поведінки, при котрому кожний повинен хоча б трохи бути актором й приймати умовну дію серйозно. Але природа свята така, що воно не може відірвати ігрову дію від реальності, бо це приведе до хибної (фальшивої) ситуації.

Таким чином, ми бачимо, що свято досить різнопланове і пропонує кілька типів поведінки людей:

- зміна стереотипу поводження;

- емоційна розрядка;

- компенсаторний момент ( тобто такий, що врівноважує,

прирівнює.

Все це лежить в основі свята й вилучення однієї з перелічених вище ланок веде до його збіднення. Але СОЦІАЛЬНА СУТНІСТЬ СВЯТА в першу чергу виявляється в тому, що воно є ОСОБЛИВИМ ТИПОМ СОЦІАЛЬНИХ ДІЙ ЛЮДЕЙ, який об*єднає їх (людей) ІДЕЙНО, утверджує світогляд даного суспільства, його політичні, моральні та естетичні ідеали.

Не даремно ж кожний новий клас, який виходив на історичну арену, надавав величезного значення своєму святковому самоутвердженню. Культура, а відповідно і масові свята тісно пов*язані з політикою, отож, не обминають і класової боротьби. Дослідник з питань світової культури Михайло Бахтін виділяв в історії класового суспільства дві групи свят ОФІЦІЙНІ та НАРОДНІ.

Масове свято завжди щось утверджує і щось заперечує. У поширюваних на святі відомостях закріплюються і отримують подальший розвиток різні психологічні та ідеологічні комплекси, передусім погляди і воля організаторів.

Отож, свято є продовженням життя суспільства, його буднів, тільки іншими засобами й в інакших формах. В самій природі людини закладена необхідність гармонійного поєднання буденності і свята, необхідність підсумувати той чи інший етап своєї діяльності, отримати оцінку свого внеску в рішення того чи іншого суспільного завдання. Чим потужнішим є соціальний прогрес, інтенсивніший ритм життя і напруженішою трудова діяльність, тим більша необхідність у святковій розрядці.

Виходячи з викладеної вище соціальної суті свята як соціально-культурного явища, можна окремо виділити ТАКІ ЙОГО Ф У Н К Ц І Ї, які визначають його місце і роль у культурі:

- КОМПЕНСАТОРНУ, оскільки свято виступає як засіб відновлення сил після буднів за допомогою активного відпочинку і розваг.

- КОМУНІКАТИВНУ, тому що свято є формою людського спілкування, використовується для обміну інформацією, налагодження контактів, подолання суперечностей.

- ВИХОВНУ, бо ж емоційно-психологічний та ідеологічний вплив стають невіддільними від усієї системи святкових дій у процесі святкування.

Свято як за своєю суттю, так і за формами – явище колективістське. На відміну від багатьох інших видів життєдіяльності людини – це завжди й обов*язково – колективне дійство, колективне переживання, яке потребує присутності й безпосередньої участі групи людей.

Багатозначність свята як явища культури дає можливість визначити НАЙХАРАКТЕРНІШІ його РИСИ:

- безперервність, спадковість ( преемственность рос.) естафети

свята з давніх часів і до наших днів;

- зв*язок свята із закономірними ритмічними явищами життя:

з ритмом природи, міфологічним часом, з ходою історії, тобто відносна сталість свята і постійна внутрішня зміна його змісту і форми;

- колективний характер свят;

- культурна цінність свята, яку зберігають і передають з покоління в покоління і яка виявляється в різних формах мистецтва: хореографії, вокальному мистецтві, поезії, драмі.

Ведучи мову про масове свято, слід ВИЯВИТИ ЙОГО ОБРЯДОВЕ ПОХОДЖЕННЯ, адже не можна заперечувати значення обрядів і обрядовості в духовному житті суспільства. Але й абсолютизувати їх також не має сенсу обряди й обрядовість необхідно розглядати в контексті масового свята як часткове його виявлення.

Отож, ОБРЯД – це сукупність встановлених звичаєм дій людей, пов*язаних суспільними або побутовими традиціями. ОБРЯДИ являють собою соціально-культурні дії людей, які викликає святкова ситуація. Адже саме святкова ситуація народжує обряд як форму масового свята. Специфіка цієї форми полягає в тому, що ОБРЯД – ПЕРСОНІФІКОВАНЕ ОСОБИСТІСНЕ СВЯТО.

ТРАДИЦІЯ являє собою сукупність елементів соціальної і культурної спадщини, котрі передаються від покоління до покоління у суспільстві впродовж тривалого часу. Можна також сказати, що традиція це ті порядки, звичаї, правила поведінки, які історично склались і передаються від покоління до покоління. В свою чергу ЗВИЧАЇ – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в історичному минулому. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенародних справах. Звичаї – це правила поведінки людей, що склалися в процесі їхнього співжиття, увійшли у звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства. Звичай, а також мова, це ті найміцніші елементи, що об*єднають окремих людей в один народ, одну націю.