СВЯТА АНТИЧНОГО СВІТУ

СВЯТКОВА СИТУАЦІЯ, що народжує обряд, завжди викликана подією особистого характеру, стосується перш за все конкретної особистості, а через неї і суспільства в цілому. Тому позиція організаторів повинна полягати в тому, щоб перетворити його із особистісного у велике суспільне свято.

Ще на ранніх етапах розвитку людського суспільства те, що сьогодні прийнято називати «МАСОВИМ СВЯТОМ», існувало у вигляді обрядових дій, пов*язаних з успіхами людини у добуванні їжі, боротьбі із силами природи. Їхня поява зумовлена

також суспільною природою людини, котра виявляється у розмаїтті форм спілкування, звідси закономірність виникнення такої форми спілкування як свято.

Первісна людина обожнювала стихійні, незрозумілі їй явища природи, уявляла їх в живих образах, яким поклонялася. Сподіваючись полегшити свою працю, людина зверталась до сонця, неба, води, благала допомоги і милості і, аби задобрити природу, влаштовувала обрядові ігри, хороводи. Отже, народні обряди, звичаї, ігри народжувались у побуті первісної людини й розвивались у тісному зв*язку з трудовими процесами. Надалі не тільки трудові процеси, а й ширше коло життєвих явищ стає змістом народних ігор, в яких картини життя поетизуються і набувають помітних форм театралізованого видовища.

Археологічні та етнографічні дослідження свідчать про те, що до НАЙДАВНІШИХ масових свят належать так звані ЗООФАГІЧНІ ОБРЯДИ, тобто свята з обрядовим колективним з*їданням тієї чи іншої тварини. ХАРАКТЕРНІ такі ЕЛЕМЕНТИ зоофагічних свят: вбивство тотемної тварини(тотемізм – одна з первісних форм вірування для якої характерною є віра в загальне(спільне) походження і кровну спорідненість людей і тварин чи рослин), обряд символічного очищення від немовби здійсненого «злочину», урочисте розбирання туші(причому на голові і лапах шкіру залишали), ритуальне «годування» голови вбитої тварини, заглядання їй у вічі, цілування морди, прикрашання, урочиста трапеза, під час якої спочатку з*ідали свій ТОТЕМ ( слово «тотем» має кілька значень:1/ тварина, рослина або предмет неживої природи, які у родових груп були о*єктом релігійного поклоніння; тотем не можна було убивати і вживати у їжу; кожний рід носив ім*я свого тотема; 2/ герб плем*я із зображенням тотема), а потім воскрешали його, тобто наслідували, імітуючи рухи тварини в особливому ритуалі.

РИТУАЛ – це різновид звичаю або традиції, норма поводження, що історично склались, або спеціально встановлені. РИТУАЛ – обрядова церемонія, демонстративного характеру, яка здійснюється, зазвичай, в урочистій обстановці з метою передачі людям певних соціальних почуттів.

Такі дії стали служити засобом передачі досвіду і поступово склалися в особливий вид діяльності. Виникли своєрідні танці, які полягали в імітації рухів тварин. Більшість мисливських і воїнських обрядів були яскравою демонстрацією компенсаторного значення емоцій, викликаних за допомогою співів, танців, магічних зображень. Якщо на полювання йшли люди, не скуті страхом, а одухотворені, згуртовані в єдине ціле, то цьому, звичайно, сприяла чудотворна дія тогочасного мистецтва, що знаходилось в зародковому стані.

Зоофагічні свята виконували також важливі соціальні функції (інформаційні, комунікативні ін.), сприяли усвідомленню первісної групової спільноти, її походження, широких родинних зв*язків та спільних інтересів.

У подальшому розвитку людства не лише трудові процеси, а й широке коло явищ стає змістом народних свят та ігор. А так звані виробничі обряди у процесі суспільного розвитку поступово змінювалися і залишалися як символічні народні ігрища, театралізовані дійства і свята. Підтвердженням цьому можуть бути свята багатьох народів світу, в тому числі і східних слов*ян.

Основним джерелом існування давніх слов*ян, як і інших народів, було збирання, мисливство, примітивне землеробство.

Короткі періоди добробуту змінювалися тривалим недоїданням, голодом. Але коли випадав успіх і їжі було вдосталь, люди разом відзначали цю радість – влаштовували бенкети, танцювали навколо вогнищ, обмінювались подарунками. Звичайно, що це траплялось у пору скресання від льоду рибної ріки, визрівання диких плодів, але з часом ставало традицією. Звідси в давніх слов*ян виникло обожнювання сил природи, поклоніння сонцю, вогню, землі.

Шануючи, наприклад, воду слов*яни надавали їй особливої живлющої сили. З культом води були по*язані і ті народні свята,

які повинні були викликати дощ, рятувати посіви від посухи. Отож, такі дії, як купання чи обливання водою, щоб викликати дощ, супроводжували саме свята весняно-літнього періоду.

Поклоніння вогню призвело до виникнення у слов*ян обрядів і свят, пов*язаних із уявою про «небесний вогонь», про сонце і блискавку, про тепло і світло. Вогонь, за їхніми уявленнями також мав очисну силу, і йому поклонялися усі без винятку народи світу, але по-різному.

Річний цикл Сонця (Ярила) у слов*ян ділився на періоди чи пори року: період Хорса ( весна), Дажбога (літо), Стрибога (осінь) і Симаргла (зима). Кожному періоду відповідали свої обряди і свята на честь сонця. Приміром, у кінці червня святкували Купала, коли під час гулянь палили вогнища й стрибали через них. Вогнища немовби підігрівали сонце, яке ближче до осені начебто охолоджувалося.

Предметом поклоніння була і земля. За давнім звичаєм нею клялися при суперечках про земельні володіння. Найдавніший аргумент чиєїсь правоти полягає у звичаї їсти землю. А мандрівники, воїни, купці брали з собою в дорогу жменю рідної землі як амулет, що оберігав їх від усіляких бід. Усім цим підкреслювалася земна суть людини, її раціональне уявлення про землю.

Поклонялися давні слов*яни також і деревам , приміром березі, на основі чого склався народний обряд свята «семика», коли дівчата приносили до берізки частування, прикрашали її і співали пісень.

У слов*ян поширене було й шанування священних тварин – бика (тура), ведмедя, вовка, кабана, цапа ін. Як і на півночі, ведмідь був також о*єктом культу у слов*ян, одним з улюблених персонажів стародавніх народних ігор, казок, дум, свят.

У слов*ян була своя система анроморфних божеств, близька до грецької. Подібно до еллінських німф, у них були русалки і берегині – шановані мешканки таємної земної і водяної стихії. Вважалося, що вони викликали благодатний дощ на поля й охороняли урожай. Із своїх покровителів – добрих духів і богів – слов*яни виділяли бога грізної стихії, грому і блискавки – ПЕРУНА, який водночас вважався богом землеробства. Його задобрювали жертвопринесенням тварин. У християнстві йому було надано образу ІЛЛІ, що підноситься до неба на колісниці. Однак, найбільш універсальним вважався Ярило – бог сонця. Спочатку це божество втілювалось в жіночій особі й асоціювалося з володаркою неба. На її честь у кінці квітня влаштовувалися веселі Ярилові свята, ігри, хороводи. Нарядивши одну з дівчат ЯРИЛОЮ – у білі шати, її саджали на білого коня і водили навколо неї хороводи. Згодом Ярило став символом-божеством чоловічого роду.

На честь іншого сонячного божества – КУПАЛИ - проводились літні свята й ігри, присвячені оспівуванню плодів і зілля. Ці свята православна церква пізніше пристосувала до днів церковного календаря.

У слов*ян шанованим був і бог ВОЛОС (Велес) – покровитель худоби, який у християнстві перетворився на святого Власія, якого зображали на іконах поруч із биком.

Серед популярних була і богиня води, грози, родючості, ткацтва - МОКОШ. У православ*ї її заступила Параскева П*ятниця – « льняниця», в жертву якій приносили перші снопи льону й виткані рушники, звідки й пішов звичай прикрашати ікони і статуї святих рушниками.

Дуже шанували слов*яни і бога-коваля Сварога, бо ж він водночас являвся охоронцем сім*ї та покровителем мистецтва. Сварог мав сина – Сварожича, який був покровителем домашнього вогнища. З розвитком християнства замість названих вище божеств були введені КОЗЬМА і ДЕМ*ЯН - святі покровителі тваринництва і ковальської справи.

Хоч названі вище божества на перший погляд і поставали центром старослов*янських свят, але все ж не були позбавлені релігійного догматизму і цілком органічно входили в життя людей, уособлюючи в собі велику кількість самобутніх рис народного мистецтва, в тому числі художні уособлення сил природи, пір року й різних побутових явищ.

Поступово в слов*ян, на основі господарського життя, спостережень над процесами вмирання і відновлення природи, тривалого трудового досвіду склалося два цикли обрядових свят, приурочених до різних періодів сільськогосподарських робіт:

- пов*язаних з підготовкою урожаю, які в свою чергу поділялися на два періоди – зимовий і весняно літній;

- таких, що супроводжують отримання урожаю.

Обрядова основа кожного народного свята – конкретні сюжети та образи народно-побутової драми, головні герої яких – трудова людина і сам народ, а також навколишня природа, образи якої знайшли місце в народному епосі, в уособлених явищах природи таких як Весна-красна, Купало, Коляда, Ярило, Зимонька-зима ін. Шануючи сили природи і усвідомлюючи залежність від них, народ створював свої свята і обряди, які відображали його земні турботи і потреби.

Церковна ж обрядовість, на противагу язичницькій і народній, створювалась і формувалась на основі церковних догматів і канонів. Протягом року православна церква відзначала 12 календарних свят на честь Христа, трійці і Богородиці, 5 «великих» свят, 4 пости і 359 свят «святих угодників», а також престольних свят, що відзначались церквами за іменами святих.

Народ перебудовував їх на свій лад, зберігаючи недоторканими свої традиції і обряди, церковні календарі в даному випадку служили орієнтиром для народного календаря, який складався з восьми трудових періодів, кожен з яких відповідав тому чи іншому видові господарських робіт, відповідно до пір року.

Таким чином, народне обрядове свято у давніх слов*ян,

а потім і на Русі у дофеодальний період було наслідком задоволення результатами праці, передчуттям добробуту, який настає після багатоденних турбот і тяжких випробувань, що народжували найрізноманітніші свята.

ПИТАННЯ

З ДИСЦІПЛІНИ «ІСТОРІЯ ТА ТЕОРІЯ МАСОВИХ СВЯТ»

ДО ДЕРЖАВНОГО ІСПИТУ З ІСТОРІЇ МИСТЕЦТВ

1.Цикл весняних свят. Великдень. Веснянки, їх види. Зелені

свята.

2.Народні вистави різдвяного циклу: «Меланка», «Коза», «Вертеп».

3.Регламентація святкового життя у 30-ті роки ХХ ст..

4.Перші пролетарські свята. Основні форми святкувань.

5.Подвійний характер свят доби феодалізму в країнах Західної Європи. Народні свята.

6.Подвійний характер свят доби феодалізму в країнах Західної Європи. Офіційні свята.

7.Ідеал давньогрецького свята, його втілення у святі Діоніса.

8.Свята античного світу. Міф- основа давньогрецького свята.

9.Традиційні святкові обряди і ритуали доби феодалізму в країнах Західної Європи.

10.Вплив давньогрецької та етруської культури на видовища Стародавнього Риму.

11.Міські свята доби феодалізму в Україні.

12.Традиційні свята народів світу. Трансформація свят в країнах Середньої Азії.

13.Традиційні свята народів світу. Історія співочих свят у країнах Балтії.

14.Масові свята на сучасному етапі.

15.Свята Великої французької буржуазної революції 1789-1794.

16.Трансформація свята Івана Купала в часі.

17.Обрядове походження свят, їх соціальна суть, функції.

18.Основні тенденції розвитку масових свят та шоу-програм на сучасному етапі.

19.Масові свята та шоу програми в незалежній Україні.

20.Основні тенденції розвитку масових свят у 50-70х роках ХХ ст..

21.Формування основних видів свят після Жовтневої революції 1917року