Тема 3. Українські землі в XIV – першій половині XVII століть

Ослабленням Русі-України скористалося Литовське князівство. У сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як “мирне приєднання”. У другій половині XIVст. під владою Литви опинилася значна територія України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, й приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів називають також Литовсько-Руською державою. Перебуваючи на нижчому рівні суспільно-політичного й культурного розвитку приєднаних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Кревська унія Литви з Польщею (1385 р.) поклала початок новому періоду в історії Литовської держави – поступового витіснення руських впливів польськими. Кревська унія передбачала: об’єднання Польщі й Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім’я Владислава II та одночасно залишався великим князем Литви; перехід у католицтво язичницького населення Литви. Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі та Литві об’єднати свої зусилля в боротьбі з Тевтонським орденом, який панував на Балтійському узбережжі та зупинити його просування на Схід, зокрема, на слов’янські землі. У Литві унія була сприйнята неоднозначно. Незадоволені згуртувалися навколо Вітовта (1392–1430 рр.), який змусив короля визнати його владу над Литовським князівство. У 1392 р. унію було скасовано. У той же час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині країни, Вітовт проводить курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Він ліквідував та території України удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Становище Вітовта ще більше зміцнилося після перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 р., наслідком якої стало укладання Городельської унії (1413 р.), яка підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння в правах і привілеях польської та литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними й католиками на українських землях.

Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною в 1340 р. була невдалою. У Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана Дмитром Дедьком. Тут жили за правом, що базувалося на законах “Руської правди” і старовинних звичаях. Унаслідок експансії 1366 р. під польською владою опинилася вся Галичина, 1430 р. – подільські землі. Запровадження польського адміністративно-територіального устрою на українських землях відбулося 1434 р.: скасовано автономне становище Галичини й утворено Руське воєводство з центром у Львові; Західне Поділля перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам’янці. У цих воєводствах скасовувалося українське й запроваджувалося польське судочинство, місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською. Також завершився процес закріпачення селян (1505 р.). Незадоволення селян знайшло прояв у ряді виступів, найбільшим з яких було повстання 1490–1492 рр. під проводом Мухи і Борулі.

Польське королівство здавна намагалося підпорядкувати собі Велике князівство Литовське. Проте реальні передумови для об’єднання двох держав склалися лише в середині XVI ст. Передумови Люблінської унії – глибока криза Великого князівства Литовського, зумовлена поразкою в московсько-литовських війнах XVII ст. Це штовхнуло правлячі кола Литви на пошук реального союзника. Польща прагнула скористатися послабленням Литви для реалізації давніх планів експансії на Схід, до якої штовхала шляхта, що сподівалася здобути нові землі та маєтки. Українська сторона сподівалась, що об’єднана держава зможе налагодити ефективну оборону проти татарських набігів, а також припиняться наїзди польської шляхти на маєтки української старшини в прикордонних областях. Литовські магнати, прихильники незалежності, втрачають свій вплив. Дрібна й середня шляхта сподівається, що в результаті унії вона отримає нові привілеї, якими користується польська шляхта. Українські князі підтримували унію за умови збереження православ’я і місцевих звичаїв, українська православна шляхта сподівалася на нові привілеї, якими користувалася польська.

Об’єднання відбулося 1569 р. у польському місті Люблін. За умовами Люблінської унії, Велике князівство Литовське об’єднувалося з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту (у перекладі з польської “республіка”) з єдиним королем, сеймом, монетою, зовнішньою політикою та католицизмом як державною релігією. Польська й литовська шляхта отримала право володіти землями в обох частинах держави. Водночас Польща зберігала окремий державний політичний статус. У Литві також зберігалося своє законодавство, уряд, військо, але власний сейм ліквідовувався. Усі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під безпосередню владу Польщі. Українські землі в складі Польщі поділялися на великі адміністративно-територіальні одиниці – воєводства: Руське (Львів), Белзьке (Белз), Підляське (Дорогочин), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав, згодом Вінниця), Київське (Київ). За Литовським князівством залишалося лише Берестейське воєводство. В українських землях, що перейшли від Литви до Польщі, зберігалися давні кордони й судовий устрій; продовжувало діяти законодавство за Литовськими статутами. Українські магнати й шляхта отримали виняткове право на посади в місцевих урядах, незалежно від віросповідання.

Наслідки Люблінської унії. Більшість українських земель було об’єднано в межах однієї держави, що сприяло культурному й політичному згуртуванню українського народу. Зросли західноєвропейські культурні впливи, розширилася мережа культурно-освітніх закладів. Через Польщу на українські землі поширилися нові форми соціального та правового життя (принципи шляхетської демократії, корпоративної організації суспільства, міського самоврядування тощо). Українське населення стало зазнавати національно-релігійних утисків, що посилювалися з кожним роком. Поступова полонізація та покатоличення української шляхти призвела до втрати українством своєї еліти.

Поступово в Україні стали дедалі більше відчуватися негативні наслідки унії. Польща не змогла налагодити ефективну систему захисту від татарських набігів і за цю справу українське населення взялося самотужки. Для селян та міщан суттєво збільшилися податки й погіршилося їхнє соціальне становище. Особливо відчутними були національно-релігійні утиски. У містах православні українці усувалися від участі в самоврядуванні, українські ремісники й купці опинились у набагато гірших умовах.

Реформація, що розпочалася у Європі на початку XVI ст., набула поширення й на теренах Речі Посполитої. Значним наслідком Реформації в Польщі стало утвердження віротерпимості, але ненадовго. Здавалося, що Реформація тут могла перемогти. Проте протестантський рух у країні мав свої особливості, що зумовило його слабкість – він не мав широкої підтримки серед основної маси населення (селян, міщан). Шляхта та магнати за допомогою нових релігійних вчень прагнули домогтись нових привілей та послаблення королівської влади, а не були переконаними протестантами. Відсутність єдності в протестантському русі (лютерани, кальвіністи, аріани) а інколи й ворожнеча між його течіями. Православне населення в основній масі було байдужим до нових вчень, його турбувало збереження православ’я.

Ідеї Реформації та віротерпимості мали й своїх супротивників як у Польщі, так і за її межами. Набуває поширення Контрреформація, головним знаряддям якої став орден єзуїтів.

Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки в поширенні нових віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на живу українську мову, заснування шкіл, друкарень, знайшли відгук в Україні. Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні набув спрямованості у боротьбі за віру. Православні міщани для того, щоб чинити опір національно-релігійним утискам намагалися згуртуватися. Це, зокрема, спричинило зміну ролі церков-них братств – релігійних та культурно-просвітницьких товариств, що утворювалися при церквах із метою боротьби проти національного гніту й насильницького окатоличення. Особливо відомими були Успенське братство у Львові (1585 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке Чеснохрестське (1617 р.) братства та ін.

В європейських політичних і релігійних колах неодноразово порушувалося питання про відновлення єдності християнської церкви. У другій половині XVI ст. католицька церква активізувала свої зусилля в реалізації ідеї церковної унії в Речі Посполитій. Деякі православні ієрархи також стали схилятися до того, щоб визнати владу Папи Римського. Вони сподівалися, що об’єднання з римським престолом піднесе престиж православної церкви, забезпечить права віруючих, зміцнить незалежність української церкви від державної влади й вселенських патріар-хів, а також захистить українську еліту від полонізації. Зі свого боку, польські католики сподівалися через унію асимілювати українське православ’я і міцніше пов’язати Україну з Польщею. Офіційне проголошення унії відбулося 1596 р. на церковному соборі в Бересті. Із восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська, Полоцька (Перемишльська прийняли іі, відповідно, 1692 та 1700 р.). У результаті утворилась Українська Греко-Католицька церква. Згідно з умовами Берестейської унії, вона зберігла східний обряд, церковно-слов'янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, використання старого календаря, право нижчого духівництва одружуватись тощо. Одночасно визнавалася зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї християнської церкви та були прийняті католицькі догми. Православне духівництво, шляхта та міщани урівнювались у правах із католиками.

Спроба об’єднати християнські церкви не вдалася. Одночасно в Бересті пройшов православний собор, який засудив унію. Обидва собори апелювали до короля, але той підтримав уніатів. Берестейська унія розмежувала українське суспільство, яке поділилося на дві конфесії: православну й греко-католицьку.