Тема 10. Україна в роки Другої світової війни і повоєнного десятиліття

23 серпня 1939 р. між СРС та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом, східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР. Радянсько-німецький договір розв’язав Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська здійснили вороже вторгнення в Польщу. 17 вересня радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусії. Розпочався “визвольний похід” Червоної армії, а фактично реалізація домовленостей таємного протоколу. 28 серпня 1939 р. радянсько-німецький альянс був підтверджений новим договором – про дружбу й кордони.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

Менш як через рік було законодавчо оформлено й приєднано до складу УРСР територію Північної Буковини та придунайські землі. У червні 1940 р., ураховуючи радянсько-німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР заявив Румунії ультиматум щодо передачі йому Бессарабії та Буковини. 2 серпня 1940 р. було утворено Молдавську РСР, а в Північній Буковині організовано Чернівецьку область й передано її УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.

Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяються два етапи: до весни 1940 р., коли режим хоча б зовні зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення; із весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За п’ять місяців війни ворогу вдалося просунутись на 900-1200 км углиб України. Неокупованими залишилися лише території на сході України.

Причини поразки радянських військ на початку війни: радянське керівництво не вжило необхідних заходів для належної підготовки до війни, війська не були вчасно приведені до бойової готовності; постійно мусувалася теза про те, що пакт про ненапад є гарантією мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, що дезорганізувало армію й народ; невдале розміщення радянських військ для ведення оборонних боїв; масові репресії в армії 1937–1938 рр. та в подальші роки призвели до винищення кращих командирів Червоної армії. Німецьке командування й бойові частини вже мали на той час значний бойовий досвіт у веденні сучасних мобільних бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків;

У липні 1942 р. відбулася повна окупація України німецько-фашистськими військами. Протягом року територія України була окупована й тут встановили “новий порядок”. Окупаційна політика здійснювалася згідно з планом “Ост”, за яким Україна розглядалася як життєвий простір для німецького народу. Україні відводилася роль постачальника продуктів та сировини “новій Європі”. Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина населення, що залишалася, перетворювалася на рабів.

Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. Із місцевого населення формувалася допоміжна поліція та найнижча ланка окупаційної адміністрації.

Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з’явилися гетто та концентраційні табори. Проводилися масові розстріли військовополонених та мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дрогобиць-кий Яр у Харкові, Доманівка й Богданівка на Одещині. На українських землях фашистами було закатовано понад 5 млн мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2,5 млн молоді. Окупаційний режим проводив політику планомірного й систематичного знищення єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес отримав назву Голокост. Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. тут за один день було знищено 33 711 євреїв.

Окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба. Найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру в 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Стро-кач. Пасивні форми опору: різноманітна допомога партизанам; відмова співробітничати з окупаційною владою; саботаж заходів окупаційної влади; випуск бракованої продукції; зрив поставок продовольства для окупаційної армії, ухиляння від робіт тощо. Активні форми опору: партизанський рух; діяльність підпілля; диверсійна діяльність; пропагандистська діяльність. Відомими командирами радянських партизанів стали: С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов.

Крім радянського руху Опору, в Україні виникає і націоналістичний, організатором якого виступила ОУН (Організація українських націоналістів). 1942 року була сформована Українська повстанська армія (УПА). Її головнокомандувачем став Р. Шухевич. У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви.

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни вів боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.

У жовтні 1944 р. вся Україна була звільнена від фашистських окупантів радянськими військами. Почалося визволення країн Центральної та Південно-Східної Європи.

Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн одержали жителі України.

Друга світова війна призвела до значних змін в Україні. Хоча у війні Україна зазнала значних збитків, проте суттєво розширились її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР; республіка вийшла на міжнародну арену як суб’єкт міжнародного права, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, уперше за багато століть майже всі українські землі опинилися у межах однієї держави.

Інтенсивно розпочалася відбудова народного господарства. Особливості відбудови в Україні: значні масштаби відбудовчих робіт; розрахунок лише на власні сили й ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу; під час відбудови ставка робилась на важку про-мисловість та енергетику за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства; відбудова здійснювалася централізовано за чітким державним планом; економіка України відбудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи; вагома роль у цьому процесі належала адміністративно-командній системі.

Одним із наслідків війни та радянської моделі відбудови народного господарства був голод 1946–1947 рр. У повоєнний час на селі склалося вкрай несприятливе становище: скоротилися посівні площі, зменшилося поголів’я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Але сталінське керівництво й думки не мало про якісні зміни, село повинно було стати одним із головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, урожайність і хлібозаготівлю. Навесні-улітку 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Валовий збір зерна був у 3 рази менший. Керівництво деяких областей зверталося до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. Було відновлено дію “Закону про п’ять колосків”, за яким було засуджено й ув’язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (Західну Україну) та міста. Щоб уникнути обезлюднення сіл, каральні загони почали відшукувати й повертати селян назад.

У період 1939–1941 рр. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцнитися. Тому після війни процес радянізації було продовжено. Він включав у себе колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію й масові репресії проти невдоволених новою владою. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну були направлені політичні та військові сили. Процес радянізації в основному був завершений наприкінці 1950-х рр.

Незважаючи на це, місцеве населення чинило опір тоталітарному режиму, вдаючись до різних методів боротьби: від саботажу до збройного опору. Організатором цього була УПА, яка в 1947 р. об’єдналася з підпіллям ОУН в єдину структуру ОУН-УПА. На завершальному етапі Другої світової війни керівництво ОУН, УПА вело активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945–1946 рр. УПА (кількість 20–25 тис. вояків) взяла під контроль значні території Західної України. Після завер-шення бойових дій в Європі радянська влада кинула проти УПА війська МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та передгір’ях Карпат блокувалися й прочісувалися. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли в Сибір. Пропаганда та жорстокість радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили неможливим продовження опору. У березні 1950 р. загинув командир УПА Р. Шухевич. Невеликі загони діяли до середини 1950-х років. Зрештою, рух опору згас. 170 тис. членів ОУН-УПА біло засуджено й відправлено до таборів.

Після закінчення Другої світової війни кордони між Радянським Союзом і Польщею, згідно з договором, пройшов в основному по так званій “лінії Керзона”. На польській території опинилися великі землі, які споконвічно заселяли українці. Водночас частина польського населення опинилася на радянській території. За домовленістю між Польщею і СРСР, передбачався обмін населенням на добровільних умовах. Проте насправді від самого початку супроводжувався насильством і численними жертвами. До кінця 1946 р. з Польщі в УРСР було вивезено майже півмільйона осіб. У 1947 р. виселення українців із південно-східної Польщі вступило в завершальну стадію. На цьому етапі воно було особливо жорстоким. Польська влада за погодженням із радянським керівництвом, провела широкомасштабну воєнно-репресивну депортаційну операцію“Вісла”, метою якої було переселення залишків українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі, на так звані “повернуті землі”. Це була помста тоталітарної влади українцям, які підтримували формування УПА, що діяли тут під час війни. Операцію “Вісла” спланували спецслужби Польщі у взаємодії з радянськими консультантами. Близько 30 тис. польських солдатів і офіцерів, спираючись на підтримку радянських сил, оточили українських партизан і в запеклих боях або знищили або захопили багатьох з них. Під загрозою розстрілу в стислі терміни з обжитих місць було переселено 140 тис. українського і змішаного українсько-польського населення. Для тих, хто уникав переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору Освенцім.

Унаслідок депортаційних акцій території Польщі, заселені українцями, були полонізовані. Одночасно з території України переселяли поляків (близько 1 млн. осіб), і також властивими радянській владі насильницьким методами.