«З вершин і низин»

Ця збірка (перше видання – 1887 р.), зокрема її друге видання 1893 р., – етапна для творчості І.Франка й усієї української літератури. Щоправда, і в дрогобицьких поетичних спробах 70-х рр., й у пізніших віршах (“Товаришам із тюрми”, “Сучасна пісня”) можна відзна­чити чимало характеристичного й нового. Наприклад, ідеали миру й волі, справедливості, праці та поступу. Проте друге видання “З вершин і низин” – унікальна книжка в загальноєвропейському кон­тексті. Вона стала першим і потужним виразом поглядів молодої української інтелігенції Східної Галичини. Самобутнім був і принцип об'єднувати вірші в окремі розділи і цикли за мо­тивами й настроями, не за часом створення.

Збірку І.Франка “З вершин і низин” іноді називають книжкою політичної лірики. Це не зовсім так, адже вона відзначається тематичним багатством і жанровою різноманітністю. Окрім політичних, тут віднаходимо поезії меди­тативні (“Sеmрег idem!”, “Нехай і так, що згину я...”), пейзажні (“Розвивайся, лозо, борзо...”, “Вже сонечко знов по лугах...”), інтимні (“Олі”, “Я не лукави­ла з тобою...”), сатиричні (“Ужас на Русі”, “Ботокуди”) та ін. Це – за тематикою. У збірці “З вершин і низин” можемо знайти твори різних жанрів: гімн (“Вічний революцьйонер”), веснянка (“Дивувалась зима”, “Гріє сонечко”), послання (“Олі”, “Анні П.”), ідилія (“Ідилія”), поема (“Смерть Каїна”, “Панські жарти”), віршоване оповідання (“Максим Цюник”, “Баба Митриха”) та ін. Спосте­рігаємо тут і такі канонічні віршовані форми, як сонет (цикли “Вольні сонети”, “Тюремні сонети”), тріолет (“Тріолет”). Втім, виробити якусь стій­ку класифікацію ліричних творів важко. Адже пейзажна поезія може нерідко вислов­лювати й інтимні (любовні й не тільки) пере­живання; роздумувати (медитувати) ліричний герой може на різні теми.

У залежності від змісту, жанрових та формальних ознак поезії збірки об'єднуються в ідейно-тематичні цикли: “Веснянки”, “Осінні думи”, “Скорбні пісні”, “Нічні думи”, “Думи пролетарія”, “Ехсеlsіог!” (тобто “вгору, на вершини”), “Картка любові”, “Профілі і маски”, “Україна”, “Знайомим і незнайомим”, “Оси”, “Сонети”, “Галицькі образки”, “Жидівські мелодії”, “Легенди”. Слід відзначити, що такі поезії циклу “Україна” , як “Не пора...”, “Розвивайся ти, високий дубе...”, “Ляхам” наснажені ідеєю національного відродження України, тому довгий час були заборонені радянською цензурою.

Збірка відкривається передмовою, в якій автор відзначає: “Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім непригожий в книжці так різномастного змісту, котрій, проте, хоті­лось мені придати яку-таку артистичну суцільність”. Отже, розміщення поезій у ній не довільне, а підпорядковане вимогам цілісності: можна говори­ти про сюжет та композицію збірки.

Не випадково вона розпочинається циклом “З глиби­ни”. Не випадково перша поезія тут – “Гімн”. Не випадково вона має під­заголовок “Замість прологи”.

Композиційну ідейно-естетичну цілісність за­початкував славнозвісний пролог “Гімн” (“Вічний революцьйонер”) (1880). Ця алегорія означила відвічний порив до волі людського духу, перед яким виявляються безсилими, як вірив мо­лодий та енергійний автор, усі тортури, “війська муштровані” і “гармати лаштовані”, “шпигунське ремесло” й узагалі тисячолітній гніт деспотичних режимів. У центрі Європи тоді, звісно, годі було передбачити вирішальні успіхи більшовицького тоталітаризму в приборканні справжнього “вічного революцьйонера”.

Віра І.Франка в те, що українці зуміють вибороти в “пітьми поля” кращу долю хоча б для наступних поколінь, відповідала його впевненості в прогресі людства, у звитязі свободи над деспотизмом. Із “Гімну” бере початок система значу­щих поетичних узагальнень і контрастів (“воля” – “зла руїна”) суспільно-політичної лірики митця. Енергійний ритм хорея, поривно відтворений композиторами М.Лисенком і С.Людкевичем у музичних композиціях, підсилюючі (“ні – ані”, “не”) й локалізуючі (“по”) анафори, виразні порівняння й конкретизуючі епітети ви­творили в межах алегорично-антитезного письма яскраву зображувально-виражальну палітру вірша духу оновлення. “Гімн” – один із віршів, що побутували як національний визвольний гімн українців.

Силу думки і виразу “Гімну” підхопив цикл “Веснянки”. Він оновив образністю громадського типу фольклорний жанр вітання весни. Ідейно центральні твори циклу, наприклад шестивірші “Гримить!”, оповиті сподіванням живлю­щої суспільної зміни, яка цілу “людськість, мов красна весна, обновить”. Як і в “Гімні”, тут лунає алітерація на “р” – гулка, як звуки грому. Нарощуючи прикмети сподіваної весни, лірик кличе в поле орача – сіяти “в щасливий час золоте зерно” (“Гріє сонечко!”). Традицію Біблії, Т.Шевченка (ідея братолюбія) молодий І.Франко пов'язав із радикальним способом удосконалення світу через бій “за добро, щастя й волю всіх!”.

“Веснянки”, за словами Д.Павличка, розкри­вають “небо і пекло людства”. Ліричний герой не сприймає пітьму, нужду і неволю рідного народу. Як носій і речник “вольних дум”, людинолю­бець, він обрав своїм лицарським гаслом “Лиш боротись – значить жить” (заключний вірш в перекладі з латині “Пам'ятай, що живеш”). Для боротьби з лихими суспільними і національними обставинами йому бракує тільки однієї краплі сили. І він чер­пає її з рідної землі у вірші “Земле, моя всеплодющая мати...”, що є рідкісним зраз­ком так званої малої сапфічної строфи. Ліричний герой циклу, своєрідний наскрізний поводир колами пекла і неба, вбачає долю цієї землі й свого народу у вірності волі, братерській згоді.

Наступні цикли поєднали особисті, сповідальні мотиви, філософські роздуми й етичні гасла за­хисника обшарпаного народу-наймита, оборонця волі та правди. Франко звернувся до політичне гострої поезії, висловив антицаристську програму дій у вірші-алегорії “Беркут”. Іще перед “Каменярами” тут оформився образ гурту однодумців. На цей раз – “стрільців стосот”, які полюють на хижих коронованих “орлів”. Таке ж колективне “ми” повносило залунало в “літературному прапорі нової формації” (М.Зеров) вірші “Каменярі” (1878), навіяному тяжкою працею робітників цього фаху.

У формі сонного видіння автор досяг спочатку свідомо пригноблюючого враження від могуття гранітної скали, до якої прикуто людей із молота­ми. Майстерні олександрини (рядки шестистоп­ного ямба) надалі змінили тональність. Адже каменярі самозречено просувалися вперед, рівняю­чи “правди путі”. Так само завзято працював для майбутнього й сам І.Франко, який міг би творити довершені сонети.

У колі європейських митців письменник уні­кальний справжнім культом праці. У циклі “Поет” він розкрив самопосвяту великим двом силам – праці й пісні (творчості), звернувся до побратимів пера з таким нагадуванням: “Будь ти, співаче, як Божа пшениця, Пісня твоя – золотеє зерно!”. Рідній землі присвячено патріотичний цикл “Ук­раїна”, більшість творів якого за радянського тоталітаризму не друкувалася. Зокрема, ті, в яких осмислено тяжкий історичний досвід співжиття українців з народами-сусідами в їх державах.

Не втратила актуальності адресація “Ляхам”, у якій піднесено рівність та взаємну толерантність як єдиноприйнятну основу для взаємин україн­ського і польського народів. Не зістарівся й гімн “Не пора”. У ньому поет-державник проголошує: “Не пора, не пора, москалеві й ляхові служить!”. І.Франко ствердив настання ери визвольних змагань українців, їх єднання під рідним стягом барв неба і стиглої пшениці. Автор сам дібрав мело­дію.

Останній із віршів, прихованих радянською цензурою, – “Розвивайся ти, високий дубе...”. Розпочатий у стилі “Веснянок”, до циклу яких він міг би ввійти, цей вірш є мрією, закликом воскресити Неньку спільною працею. Автор провістив: неодмінно спадуть колоніальні “тяжкії кайдани”, встане Україна, від Кубані аж до Сяну-річки одна нероздільна.

Морально повчальною є алегорична картина збирання материнською рукою України її блудних діток звідусюд у рідну хату. У напутньому слові автор наголосив: настав час найвищий усім “блудним сиротятам” попрацювати вже не на благо Москви та “ляхів”, а піднятися на “щирую дружбу” і “святеє діло”. Бо тільки в цей спосіб можна гідним господарем, “не слугою, Перед світом стати!”. Така Франкова державотворча наука, висловлена з “високою пристрастю, глибокими патріотичними пориваннями і поетичною щирістю” (Ф.Погребенник), повинна стати законом для всіх громадян української держави.

Цикли “Вольні сонети” й “Тюремні сонети” стали новаторським внеском в історію цієї вишуканої канонічної віршоформи. Удар думки в пер­шому з “вольних” сонетів (“Сонети – се раби” й “Сонети – се пани”) відбив у терцетах напру­ження стосунків між протилежними суспільними станами. Кінцево вірш набув гармонії думки у висновку-концепції сонетної форми як живої й грізної. Багато інших сонетів присвячено мисте­цтву й митцям, як-от третій (“Котляревський”), четвертий (“Народна пісня”), одинадцятий (“Сикстинська мадонна”). Останній, датований 1881 р., оформився як плин думок ліричного героя, самого поета, викликаних картиною-шедевром Рафаеля. У сприйнятті поета земна мадонна з дитятком на руках – “богиня”, “райська рожа”. Автор сонетної “Сикстинської мадонни” стає на прю з тим уявним я безбожником, який “без серця дрожі В твоє лице а небесне глянуть може, Неткнутий блиском твої красоти”.

Ліричний герой, друге “Я” самого поета, при­пускає можливість сумніву в якихось інших релігійних категоріях, але назавжди відкидає й тінь зневіри в божественній природі Мадонни та її краси. Фінал одинадцятого з “Вольних сонетів” припускає-таки можливість настання часу масової атеїстичної зневіри в божественному, проте; підкреслює вічність поклоніння Сикстинській богині. Під пером поета невмирущі творіння доби Відродження переросли в довічний символ вічної жіночності матері з дитям, її нетлінної с краси.

“Тюремні сонети” – поезії, незвичні в історії жанру вже тим, що вони є віршованими нотатками про щоденне буття в'язниці й співкамерників. Відбулося нечуване оновлення сонетного жанру через наснаження політичне гострим змістом. Від життя конкретного ув’язненого дому до нищівних означень будь-якої імперської тюрми народів – такий шлях поетової думки. Дух в'язня кріпила в умовах тюрми “мужицька пісня”, неприйняття всілякого зла і любов до людини. У “Кривавих снах” (така назва циклу в циклі) поетові являлися мученики та герої людства – Христос, Джордано Бруно, Т.Шевченко й ін.

Гострокритичними є сонети про Росію й Австрію. На рівні кращих зразків зарубіжної політичної сатири перебувають художні звинувачення на адресу імперії Романових. “Край крайнощів жорстоких” (відзначимо багатство співзвуч), Росія зображена краєм туги і терпіння, де дзвенять кайдани, де непробудно спить воля. Вогонь критики спрямовано й проти монархії Габсбургів. Австрія подана як “розсадник недумства і застою”, держава із самою видимістю свободи. Тож Франко-сонетяр виступив проти вад держав­них порядків, по-новаторськи надав сонетного життя і розвитку несонетним раніше темам.

Збірка “З вершин і низин” показова реалістичним опрацюванням життя знедолених селян і робітників (розділ “Галицькі образки”). І.Франко роз­ширив тематичні обрії рідного письменства співчуттям до єврейського народу в його боротьбі за волю, збереження традицій (“Жидівські мелодії”). Крім того, треба згадати оновлення дав­нього фольклорного і літературного жанру (“Легенди”). У другій редакції збірки І.Франко дав зразки не тільки програмної поезії, а й висловив осо­бисті мотиви, зважився розкрити власні пережи­вання. За А.Кримським, “З вершин і низин” – книжка, що переросла місцеві рамки.