3. Поеми і.Франка

І.Франко залишив 35 закінчених і чимало недописаних поем. У здобутках письменника в цьому складному різновиді творчості, що вимагав глибшого епічного дихання, поєдналися розум і серце – інтелектуальний та чуттєвий компоненти. Спершу поет спробував сили в історичних і сатиричних поемах.

У 80-х р.р. він здобув успіх у суспільно-побутовій поемі “Панські жарти” (1887). Беззаконню панщини в Галичині та жорстокостям польського поміщика Мигуцького протиставлено шляхетне прагнення до волі сільської української громади на чолі зі священиком. Родовою рисою українців зоб­ражено здатність багато перетерпіти за свободу. Навіть виконати жорстокі “панські жарти”: на Різдво Мигуцький, аби зламати народну волю, погнав людей орати лід. Велична християнська покора перед насильством і конструктивність доб­рих вчинків (громада допомагає хворій дружині арештованого Мигуцького) бере в поемі гору, впливає на самого пана. Важливою для соціальної гармонії суспільства була й ідея толерантного співжиття уже на волі вчорашніх панів і підданих. З художнього боку поема “Панські жарти” збагачена красою пейзажів і побутових описів, самобутність тропів і гумор поеми, багатство риму­вання. Окрім естетичної втіхи, твір дав немало думок, що “організовують психіку українця і оз­доровлююче впливають на його пом'яту віковими історичними негодами волю” (Симон Пет­люра).

На історичних фактах засновано поему “На Святоюрській горі” (1900) про облогу військом Б.Хмельницького Львова у 1655 р. Центральне місце в ній поста вставна притча про стосунки господаря і вужа, розказана гетьманом Богданом по­слам польського короля. Франко опрацював цей мандрівний сюжет так, що давня мудра історія досі може служити основою для зовнішньополі­тичних стосунків України з державами-сусідами.

Вершинні осягти І.Франко здобув у філософській поемі, починаючи з поем другої половини 80-х р.р. Спочатку твором про римського лікаря автор підніс ідеали подолання зла, людинолюбства, перемоги “любові всеоб'ємлючої і вселюдської” (поема “Святий Валентій”). У ній І.Франко впровадив фор­му діалогу боротьби думок, глибинно-афористич­ний стиль. Здобутками в царині естетики стали ліричні відступи, зокрема вперше присвячений красі вже не материнського, а батьківського сер­ця (“О серце батька! Ти як звід небесний...”). Летючий стиль І.Франка багатий на афористичні ви­рази, наприклад: “Віра без діл мертва, і лиш трудящі руки Та щире серце гори переносять”; “рани, що ненависть завдала, Одна лишень любов згоїти може”. Філософською суттю поеми (за А.Каспруком) є проповідь любові до людей, служіння їм. Водночас дослідник протиставляє гуманізм християнській заповіді любові до ближнього. Звідси концепція поеми як наскрізної дискредитації християнської свідомості – не лише фанатико-аскетичної, а й урівноважено-поміркованої, орієнтованої на буденне життя більшості людей. Носієм таких поглядів у поемі виступає ієрей Памфілій. Любов лікаря Валентія до ближніх, прагнення самовідданої праці заради полегшення їхніх страждань – усе це стало своєрідним зовнішнім виявом прихованої гордині, яка мала руйнівний вплив на моральну свідомість героя.

Переклавши містерію лорда Байрона “Каїн”, письменник продовжив її сюжет поемою “Смерть Каїна” (1889). Різні джерела, на­самперед Біблію, І.Франко підпорядкував розкрит­тю історії блукання грішника після бра­товбивства. Автор психологічно розкрив внутріш­ню зміну Каїна, вистраждану ним після всього скоєного, пережитого й баченого. Поет вичерпав сюжет про злочин і кару тоді, коли Каїн, переродившись, став на шлях слу­жіння добру і людям. Однак при наближенні до людського житла братовбивця загинув від стріли свого сліпого нащадка Лемеха. Ця поема ствердила ідеї краху антигуманного каїнізму, активного характеру добра. Зі “Смертю Каїна” можна пов'язати й кінець релігійних сумнівів автора, який недаремно підкреслив у своє­му героєві перехід від богохульства до віри у Все­держителя. Ознаки якісно нової манери, незвичної ще на той час в українській літературі (ліричність і психологізм поеми, підтекстові зв'язки з дійсністю авторського часу й універсальний характер твору, глибока ідейно-естетична трансформація джерел), дозволяють розглядати “Смерть Каїна” як перший твір літературного неороман­тизму.

Результатом постійних зацікавлень І.Франка давнім письменством і його творцями стала поема “Іван Вишенський” (1900). У біографії серед­ньовічного письменника-полеміста, котрому І.Фран­ко присвятив окрему розвідку “Іван Вишенський і його твори”, увагу поета привернув епізод пере­бування схимника задля звершення аскетичного подвигу у глибокій печері на горі Афон.

Контраст краси середземноморського світу – й поховання себе самого заживо серед скель. Свідоме відсторонення від земної суєти суєт для того, щоби ближче стати до Бога, – і вторгнен­ня життя, зокрема, в роздуми героя (епізод із павуком, пелюстки вишневого цвіту, занесені вітром у печеру, можливо, навіть з України). Патріотична пам'ять серця про батьківщину – й згадки “Іоанна, мниха з Вишні”, про вияви зневаги до нього, лідера українців у боротьбі “з єзуїтами й ляхами”, з боку деяких невдячних земляків. Усі ці суперечності не дають старцеві зосередитися на виконанні чернечого подвигу. Вони нагромаджуються й кульмінаційне в епізоді з посольством від мешканців Луцька (історичний факт із 1621 р.). Їхніми ус­тами сама Україна просить І.Вишенського повернутися, очолити відсіч ворогам. Але аскет не може зразу зректися обраного шляху служіння Господу.

Розв'язка, позначена вірою автора в силу щирої молитви, малює, як старець Іван зникає в напрямку України по морю, як по земній тверді. Знаменним висновком поеми стало непросто знайдене героєм рішення служити Богу не у відірва­ності від світу, а в праці для рідного народу, в безпосередніх зв'язках із ним через любов і спільні змагання. Ця ідея високого звучання втілена в мистецьки досконалу форму, що засвідчили вміння відтворювати динаміку внутрішніх станів і їх боротьбу, багатство поетичних означень, майстерно використовувати з творів самого І.Вишенського, гнучкість вірша.

Поема в “піснях” “Мойсей”. Тема виношувалася ще з 1875 р., але реалізована була лише в 1905 р. після подорожі до Італії, де І.Франка вразила скульптура Мойсея – могутнє творіння Мікельанджело. Біблійний сюжет розповідав про величного і трагічного про­рока. Сорок літ водив гебреїв (давніх євреїв) Мойсей пустелею. Врешті він засумнівався в можли­вості віднайти землю обітовану і був покараний богом Єговою вже на самому її порозі.

Поема відкривається “Прологом”, перекладеним тридцятьма мовами. Він є одночасно роздумом над долею рідного народу та звер­танням до нього в класичній формі терцин (це трирядкові строфи, якими Данте, написав “Божественну комедію”). Звертання “Прологу” продиктоване тривогою за майбутнє і болем за сучасний стан народу. Його вражаюче вподібнено паралітику на роздоріжжі, вкритому “людським презирством, ніби струпом”.

Авторська позиція, подана через наростання риторичних запитань, – це позиція патріота. Він не хоче змиритися з марністю численних українсь­ких жертв на вівтар свободи. Його не влаштовує роль українства впродовж останніх віків як гною для розвитку народів-сусідів, насамперед російського і польського. Він усе-таки вірить у “силу духа” рідного народу. Задивлений у майбутнє, автор “Прологу” висловлює мрії, як після визволення українців, нарешті займуть гідне місце в державних “народів вольних колі”, стануть домовитими хазяями в “своїй хаті” і на “своїм полі”, а не заробітчанами чи наймитами.

Для сюжетної частини “Мойсея” визначальним від початку є емоційний стан зневіри. Після сорока літ блукання гебреї перестають довіряти пророкові, вже не сподіваючись досягти сапфі­рових берегів Йордану. Старше покоління впало в якийсь напівсонний стан. Але з ним, як свідо­мо наголосив І.Франко, разюче контрастує енергійність дітей. Так автор увів надії на молодше покоління, підніс – на противагу па­сивній бездіяльності – ідею життєдіяльності народу. Вона особливо необхідна для племені, котре втратило батьківщину, потрапило в “єгипетський полон”. За твердим переконан­ням автора, задля найяснішої ідей свободи варто все віддати, як Мойсей.

Дуже цікавою й глибокою є авторська філосо­фія історії, релігійний месіанізм поеми. За І.Франком, кожен народ, навіть розсіяний світами, без­державний і може послу­жити добрим прикладом. Для цього, як з'ясувала притча про вибір короля дерев (шостий розділ), він не повинен “задрімати в ході”. Зневірившись в успіхові, заснувши на волі, він зневажить бо­жий заповіт, змарнує нагоду й поступиться іншим народам, а сам занидіє.

Проте ці слова – не для стомлених і зневірених гебреїв. Їм не під силу нові випробування. Їм уже досить страждань і жертв. Тому вони підда­ються філософії ситості на чужині, проповіду­ваній Авіроном (сьомий розділ). Тому поділяють погляди іншого “лихого демона громади” Датана (восьмий), згідно з якими рух безцільний, він лише нищить силу родів Ізраїлевих.

Перенесений у психологічну площину, конфлікт у поемі загострюється. У пустелі самот­ності Мойсея демон Азазель збільшує сумніви провідника в правильності власного розуміння і виконання вищих накреслень. Тяжкою є й власна Мойсеева думка: “Що значить безґрунтовній юрбі Обіцяти свободу?”. І чи гідна її вона, буду і чи непідготованою? У діалозі з пророком (XIII розділ) Азазель намагається прищепити йому дум­ки, що паралізують волю і дію. Мовляв, боротьба – марна, бо все в світі наперед визначене, свобо­да ж – недосяжна, як сонце для сліпого Оріона.

Врешті, відкинувши всі сумніви, Мойсей опи­нився перед третім випробуванням. Найстрашнішим, бо в ньому демон оперував знанням май­бутнього. Тож рух до “землі обітованої”, звістив Азазель, таки приведе до здобуття гебреями цар­ства, але такого, що коштуватиме морів пролитих крові й сліз, століть боротьби з сусідами, взаємної ненависті й руїн (словом, усього того, що передбачав автор зараз визначає ізраїльсько-арабські стосунки). Це страшне знання зламало Мойсея, – “І упав він лицем до землі: “Одурив нас Єгова!””. Втративши сенс існування, герой приречений на смерть задля остороги інших, зне­вірених на шляху.

Все ж І.Франко виправдав перед смертю свого “проводиря незрячого”. Заспокоєння Мойсееві приніс Єгова, розкривши йому мудрість провидін­ня, що керує долею народів. Не все в світі напе­ред визначене, як стверджував Азазель. У житті є місце для провидіння (цим визнанням І.Франко розпрощався з давнішим своїм детермінізмом). І нехай Мойсей “усумнивсь на момент” – але ж це він оголосив похід свого народу до Палестини. Якщо навіть вона “завва­жить у судьбах землі. Як та муха волові”, – незмірно важливим є сам рух. Адже він із лінивих кочівників утворив люд героїв, які в XX частині злинули орлами до походу. Саме рух до обраної мети породжує цінності духу, робить націю на­цією, а людину людиною, наповнює смислом життя і смерть. Таким є основний ідейний зміст поеми “Мойсей”.

У такий спосіб по-філософськи вмотивовано вибух енергії гебреїв у фіналі твору. Згуртувавшись навколо нового ватажка, “князя конюхів Єгошуа” й парубоцтва, побивши камінням Датана з Авіроном і перемігши дух сумнівів, гебреї здобудуть Палестину. Врешті, опанують єдину Мойсееву “ясну мету – Незалежність, свободу”. Далекий від бездумного оптимізму й мудрий в історичних прогнозах, І.Франко добре розумів: “про­стувать в ході духовний шлях” для себе й інших означає “І вмирати на шляху”. Тобто навіть після здобуття власної держави не всі випробування закінчаться, почнуться й нові. Та на всі сумніви й розчарування завжди знахо­дитиметься відповідь, яка зміцнює віру і людський дух. Цю відповідь дає оптимізм “Прологу” до поеми.

Геніальний твір вражає ювелірною поетичною майстерністю, відтворенням змінних настроїв, східним колоритом, композиційною симетричністю розвитку мотивів. Вдалим виявився експеримент щодо поєднання традиційного й нового в стилі та поетичному словнику поеми. Новаторськими є додаткові (понадсхемні) наголоси, що дозволяють вийти на нові рівні гармонії змісту і форми. Вони збурюють анапест, наприклад, у 32-му рядку пер­шої “пісні”, як зруйновано спокій гебреїв у пус­телі.

Тож поема “Мойсей” – “людський документ незвичайної щирості”, “філософський твір про суть історії, національного й особистого життя” (Ю.Шевельов). Поема зажила окремим життям від часу її написання.

Філософську базу поеми “Мойсей” становлять ідеалістичні судження поета-мислителя про духовне життя народу і про фактори суспільного процесу. Головна філософська теза поеми, яка чітко висловлена у монолозі “Народе мій...” цілком має ідеалістичну суть: “Вірю в силу духа...”. Філософську міркування про істотну роль духовних начал у народному житті І.Франко розвинув і утвердив далі в основних розділах поеми. У творі вагомі філософські міркування висловлює не автор, головний герой Мойсей, а його супротивники Авірон, Датан, Азазель. Це різні концепції матеріалізму, різне тлумачення і застосування матеріалістичних принципів у життєвій практиці. Зміст поеми має на лише філософський аспект, а й політичний. Отже, поему “Мойсей” слід вважати філософсько-політичним твором (за В.Лесиком). головна політична концепція твору І.Франка – ідейна настанова на державотворення, на здобуття політичної свободи та національної незалежності. Саме митець вперше увів в українське літературознавство термін “політична поема”.

Розмаїтими були фольклорні, міфологічні й літературні джерела, що лягли в основу інших поем Франка. Серед них – хорватська пісня й іспанська легенда, німецька поема і давньоєгипетська новела, вавилонський епос і твір давньо­індійської літератури, арабські казки та роман Сервантеса. Незалежно від походження джерел, ук­раїнський поет актуалізував їх і опрацьовував та­ким чином, що його твори несли потужний заряд добра й справедливості, підносили велич людсь­ких чеснот і високих почуттів, будили думку і волю. Набуток І.Франка в ліро-епічному жанрі можна охарактеризувати його словами зі збірки “По­еми”: відтворення поезії різних віків і народів збагачує душу цілої нації, присвоює їй нові форми і вирази чуття, будує золотий міст порозумін­ня і співчуття між нами та далекими людьми давніх поколінь.

Таким чином, 11 прижиттєвих збірок І.Франка, півтисячі вміщених у них поетичних творів (а ще стільки ж – поза збірками) незрівнянно розширили ідейні, тематичні й художні обрії всьо­го українського письменства. Поет збагатив систему жанрів і зображувально-виражальні можли­вості поезії, європеїзував її. Лірична спад­щина І.Франка показує вправне володіння різними формами вірша, зокрема новим тоді верлібром, багатство різновидів строф, розмаїття ритмів і віршових розмірів, засобів поетичного синтакси­су. Незрівнянний лірик “Зів'ялого листя”, глибокий філософ “Притч” і “Легенд”, дошкульний са­тирик і гуманний літописець народного життя, «поет національної честі» (С.Петлюра), єдності та волі, І.Франко – унікальна постать у післяшевченківській поезії.