10

Тема: Марко Черемшина (1874 – 1927) (Іван Юрійович Семанюк) План

1. Своєрідність творчої індивідуальності Марка Черемшини.

2. Рання творчість письменника: оповідання «Керманич», поезії в прозі.

3. Збірка «Карби» (1901). Тематика, художні особливості лірично-психологічних новел – основного жанру письменника. Новели «Чічка», «Злодія зловили», «Зведениця», «Більмо» як зразки новаторського художнього осмислення традиційних тем. Новела «Святий Николай у гарті»: своєрідність композиції та вирішення конф­лікту. Новела «Карби» – ключ до ліричного світу збірки.

4. Збірка «Село вигибає» (1925). Аналіз проблематики новел «Село потерпає», «Зрадник», «Бодай їм путь пропала», «Після бою», «Перші стріли». Протест автора проти імперіалістичної війни. Компози­ційна своєрідність збірки, ліричне та епічне в її структурі. Авто­біографічна новела «Бо як дим підоймається».

5. Засудження соціального визиску, національного гноблення в умовах панської Польщі в новелах збірки «Верховина» (1929). Цикл . новел про післявоєнне село («Верховина», «Ласка», «Писанка»). Своєрідність постановки і художнього вирішення морально-етич­ної проблематики в циклі «Парасочка» («Парасочка», «За мачуху молоденьку», «Марічка занедужала», «Парубоцька справа»).

6. Своєрідність авторського стилю Марка Черемшини: єдність нео-натуралістичних, експресіоністичних елементів в ліричній стихії його оповіді.

1. Своєрідність творчої індивідуальності Марка Черемшини

Марко Черемшина – справжнє прізвище та ім'я Іван Юрійович Семанюк – народився 13 червня 1874 р. в с. Кобаки Косівського повіту на Станіславщині (тепер район Івано-Франківської області) в сім'ї освіченого селянина, який дружив і Ю.Федьковичем, гарно співав, мав велику бібліотеку. Ю.Федькович та Ю.Семанюк були між собою на «ти», часто в'їдливо жартували з панами. Так, наприклад, Ю.Федькович перевдягався у жебрацьку одежу і просив у панів милостині. Ю.Семанюк згадував: «Проганяли його з панських дворів, ні хліба, ні гроша не давали, ні на піч не пускали. А бідні гуцули так ті й за стіл садовили, і постіль стелили. Перебирався потім Федькович у панське та й їхав фіакром до тих самих панів, у котрих жебраком був. Запрошують його до покоїв, а він на те: «Не хотіли ви мене у дранті, не приймайте і в сурдуті. Ви не люди, коли вам сурдут миліший від чоловіка»«. Батько мав вдома чималу бібліотеку, любив співати, маючи гарний голос, малювати, але вчитися живопису йому не вдалося. Навчався в багатьох дяків, аж поки, мандруючи з села в село, і сам став дяком. Після довгих років мандрівного життя батько постійно проживає в с. Кобаках, одружився з Анною Олексюк, походила із заможного роду. В хаті була єдина прикраса – кахлева піч із зображенням козаків і Довбуша.

Дитячі літа майбутнього письменника пройшли у діда по матері Дмитра Олексюка, вони взяли до себе на виховання дворічного онука й оточили любов’ю та ласкою. Роки перебування у них Черемшина вважав найщасливішими. Пізніше у автобіографічній новелі «Карби» Марко Черемшина зворушливо розповість про свої дитячі враження і переживання, про ті картини, які він виніс із гостинної дідової хати.

«Дідусь Дмитро Олексюк, у селі званий Микитком, коли Івану йшов 8 рік, війт наказав дідові записати хлопця до школи. Старий гуцул 3 дні оплакував свого улюбленого онука, а на четвертий таки день віддав до школи. І відтоді, протягом 3 років, дідусь щоранку проводив Івана до школи і виходив йому на зустріч, коли той після занять повертався додому» («Карби», «Моя біографія»).

На 10 році життя, коли Іван був у 3 класі, батьки переїхали з села жити в садибу дідуся. Батькові здавалося, що старі Олексюки надто пестять хлопця, і він забрав сина до себе. Дідусь за те дуже розгнівався на зятя, не заходив до його хати, а ліс, що мав у спадщину доньці (матері Черемшини) передати, продав і до смерті не помирився із зятем.

У батьків Іванові жилося гірше, ніж у дідуся, бо, крім нього, були ще Васюта і Єленка. Батько й мати зрання до пізньої ночі працювати по господарству («Бо як дим підоймається»). Не тільки самі батьки працювали, але й дітей до роботи привчали.

У сільській школі, де навчався Іван, панували суворі порядки. Вчителі за дрібниці шмагали дітей різками (вчителі Руговський, Пасічинський), але іншими, гуманними були директор школи Омелян Казієвич, вчитель Колцуняк. Зокрема директор школи звернув увагу на здібного хлопця і взявся навчати його німецькій мові. Прагнення до знань також підтримував і батько. Велику увагу приділяв літературі. Директор радив батькові віддати хлопця вчитися далі.

Після закінчення сільської початкової школи у 1889 р. батько віддав сина до Коломийської польської гімназії, де він, як і інші селянські діти, пройшов сувору життєву школу. Поетична картина розлуки з селом, мрії батьків і дітей про навчання, про кращу долю відтворені пізніше у «згадці», присвяченій пам'яті батька, «Бо як дим підоймається». Синова наука дорого обходилася батькам. Щоб його утримувати в гімназії, вони щороку продавали по моргові поля. Юнак зазнав різних принижень, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу, поки не опанував добре польську мову. Невдовзі Іван Семанюк став одним з перших учнів гімназії. Не задовольняючись програмою, він пильно зайнявся самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти. Це були переважно твори українських, росій­ських і польських письменників.

«У гімназії, – писав письменник у «Автобіографії», – зазнакомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем».

Гімназія зустріла 14-річного сільського хлопця непривітно, коли одягнув форму, його так само здіймали на глум і пани професори, і шляхтичі-гімназисти (не знав польської мови). Одного разу, в перші роки навчання, трапилася пригода. Коли він поспішав у клас, то зіштовхнувся з паничем. Той почав його ображати, а Іван його вдарив. За це йому була така кара: 2-годинний карцер.

Через певний час він став кращим учнем гімназії, досконало оволодів польською мовою. Знайомився з творами українських, російськими і зарубіжними з товариської бібліотеки. Цікавиться тогочасним літературним процесом.

Він встигав не тільки якнайкраще виконати уроки, але й підробляти репетиторством. Майбутній письменник познайомився зі старшими від себе В.Стефаником та Л.Мартовичем і під їхнім впливом почав писати, жив з ними по сусідству.

В старших класах гімназії Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 р. він написав драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». У драмі показано життя сільської молоді, яка боролася з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився. Збереглися лише два уривки чорнового автографа – початок першої і п'ята дія.

На початку квітня 1896 р. в чернівецькій українській газеті «Буковина», яку редагував відомий письменник, критик і публіцист О.Маковей, надруко­вано перше оповідання І.Семанюка «Керманич» під літературним ім'ям «Марко Черемшина» (Василь Заренко, Марко Легіт, Іван Семанюк). Псевдонім походить від 2 уславлених у його краї «складників»: перша версія – імені Марко, рослини черемшини, інша версія – від назви річки Черемош.

Після матури – екзаменів за гімназію (атестат про закінчення гімназії датовано 8 липня 1896 р.). Черемшина жив кілька місяців у с. Кобаки, допомагав батькам у господарстві. Заробивши приватними уроками, Марко Черемшина восени 1896 р. виїжджає до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, але там була дуже висока плата за навчання, тому записався на юридичний, де плата була найнижчою. Пізніше в «Автобіографії» Черемшина писав: «Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою»; «зачитувався в красному письменстві німецькому та російському...». У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займається культурно-громадською роботою, стає членом земляцьких студентських товариств «Січ», «Товариство студентів з Росії», робітничого товариства «Поступ». Ці товариства влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам'ятні літературні дати.

Під впливом новітньої європейської модерністської літератури він пише свій «ескіз з великоміського життя» «Нечаянна смерть» («Буковина», 1897), створює цикл поезій у прозі «Листки» («Буковина», 1897 – 1898). «Весна», «Осінь», «Симфонія», «Щоб не тії гори» – показ народного горя Гуцульщини, виступає критиком.

У травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1899 р., редагованого І.Франком (познайомився з ним в центральній кофейні у Відні), було надруковано два «образки з гуцульського життя» – «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду», які засвідчили появу нового письменника-реаліста, «Злодія зловили», «Раз мати родила», «Основини», «Більмо». Протягом 1900 і 1901 р.р. у львівському «Літературно-науковому віснику» і черніве­цькій «Буковині» надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника «Карби. Новели з гуцульського життя» (увійшло 15 новел), видану у 1901 р. заходами студентського товариства «Молода Україна» у видавництві «Руська рада». Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед україн­ських новелістів початку XX ст.

Незважаючи на трагічні постаті героїв. Черемшина показав їх сильними осо­бистостями. Недарма дружина письменника пізніше тонко підмітила: «Він вірив у людину, дужчу від своїх страждань». Черемшина був не просто митцем-самородком, він постійно займався самоосвітою, проявляв себе як прекрасний літературознавець. Влучно і лаконічно він охарактеризував стилі улюблених письменників-попередників: «Марко Вовчок була оповідачем, Франко – обсерватором-дослідником, Мартович – сатириком-фотографом, Коцюбинський – малярем, а Стефаник – поет мужицької розпуки».

Після виходу «Карбів» у літературній творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. Є кілька версій: перша версія – адвокатська діяльність, друга версія – творча залежність від В.Стефаника.

1901 р. він закінчив навчання в університеті, та лише у 1906 р. одержав диплом. В 1902 – 1905 р.р. складає річні іспити з юриспруденції, державознавства та ін. дисциплін, готується до складання докторату права. Тільки 17 липня 1906 р. оформив свою вищу освіту. Про громадське і особисте життя в цей період відомостей немає.

З 27 липня 1905 р. до 31 вересня 1906 р. перебував на судовій практиці у Відні, спочатку у карному, а потім у торговельному суді. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина з жовтня 1906 р. перебрався до містечка Ділятина, де працював адвокатом шість років – фахова практика тривала від 8 жовтня 1906 р. до 10 жовтня 1912 р в юридичній канцелярії М.Лагодинського, де Черемшина займав посаду конципієнта – кандидата адвокатури (помічника присяжного повіреного). Його називали «мужицьким адвокатом». У 1912 р. він відкрив власну адвокатську канцелярію в м. Снятині і тут залишився до кінця життя, захищаючи селян від австро-цісарської і польсько-шляхет­ської сваволі. Приятелював з В.Стефаником (жив в с. Русові, біля Снятина).

Дружина письменника згадує, що в ці роки «на його письмовому столі поруч з суворими і стислими кодексами і різними юридичними книгами були чернетки, замітки до майбутніх творів. Він завжди був у творчому настрої. В адвокатській канцелярії Черемшині набігала не одна тема, не один сюжет викреслювався в його уяві. Серед паперів були плани новел, матеріали для яких брав письменник з судової практики. Однак основний професійний обов'язок відсував творчі задуми на другий план».

Та й дружина Марка Черемшини теж походила із свідомої сім'ї. «Батько Наталії навідріз відмовився підписати свідоцтво, написане по-польськи: «Батько прочитав, погладив мене по голівці й сказав: – Передай пані вчительці, най напише свідоцтво по-руськи, бо інакше не підпишу». Його слова я відважне переповіла. Вчителька розсердилася і забагла, аби батько з'явився до канцелярії. Так я вперше зіткнулася з українською проблемою».

24 січня 1914 року Марко Черемшина одружився з народною вчителькою Наталією. З чернівецької оранжереї було привезено багато квітів, хоча стояли тріскучі морози. Черемшина дбав про рідню своєї дружини, оскільки Наталя була сиротою, надавав матеріальну допомогу двом її братам, які вчилися у Відні. Старостою на весіллі Марка Черемшини був В.Стефаник. Правда, гостював недовго, бо вдома тяжко хворіла дружина. Дружина Марка Черемшини згадувала: «Через тиждень по нашому весіллю вмерла Стефаникова дружина. Ми поїхали на похорон. Зимовий краєвид закинутого в долину Русова посилював смуток вічної розлуки, над труною стояв з малими синами ще зовсім молодий і до краю засмучений В.Стефаник. Коли грудки мерзлої землі з гуркотом посипались на домовину, він схилявся все нижче й нижче, наче та земля важким тягарем лягала на його плечі».

На початку першої світової війни Марко Черемшина разом з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилося у зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих картин воєнного лихоліття, від якого страждали насамперед прості люди, убогі гуцули. З листопада 1914 р. до січня 1915 р. письмен­ник вів щоденник, у якому занотовував свої враження від воєнних подій. «В Ілінцях дуже позбиткували людей» (10. XII 1914); «...повели гуцулів, 20 жінок і дівок..., а село їм спалили. Нагайками їх били, аж кров йшла» (20. XII 1914); «В Рожнові тиф ґрасує» (23. XII); «...наші (тобто австро-угорські солдати) зближаються, але дуже хлопів вішають» (25. XII); «В Дехтинці... багато хлопів повішано» (6. І 1915); «На Буковині страшно вішали.., а ще били страшно» (9. І 1915).

Марко Черемшина не міг лишитися байдужим до страхіть злочинної війни, у нього виникає задум цілої книги оповідань «Село за війни». У цей час він працював над новелами «Село вигибає», «Зрадник», «Село потерпає» та ін. Сюжети для своїх творів письменник брав безпосередньо з життя.

У травні 1915 р. Марко Черемшина повернувся до Снятина, де про­довжував громадську і письменницьку роботу. На початку 1918 р. був обраний місцевим населенням головою міського урядового комітету і бургомістром Снятина. Від посади бургомістра він відмовився, а обов’язки голови комітету виконував майже протягом року. На другий день після вступу румунських військ був знятий з цього поста.

Після закінчення війни і розпаду Австро-Угорщини західноукраїнські землі загарбала панська Польща. Війна закінчилася, але не закінчився гніт. На місце австро-угорських посіпак прийшли польські. У 1922 – 1925 р.р. письменник очолює прибічну раду при Снятинській міській управі. Перед тим тривалий час хворіє.

У 1922 – 1924 р.р. публікує новели про війну – «Поменник», «Село потерпає», «Перші стріли», «Зрадник», «Бодай їм путь пропала», «Після бою», «Село вигибає». Про нові трагедії народу Марко Черемшина створив два цикли оповідань – «Верховина» і «Парасочка». Для творів цих збірок характерні засоби сміху, намагання письменника затаврувати нікчемних і аморальних панів.

Марко Черемшина знову відкрив адвокатську канцелярію у Снятині, де, як писав у «Автобіографії» «заступав мужиків перед судом та різними властями».

Один з найпатріотичніших творів Марка Черемшини «Туга» був виданий у Радянській Україні в 1925 році. Черемшина хотів поїхати до Харкова чи Києва, але боявся, що звідти його вже не випустять і не зважувався. Був усунений від керівництва прибічної ради.

Письменник посилає свої нові твори в київські та харківські журнали. У 1925 р. у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини «Село вигибає», до якої ввійшли новели із збірки «Карби», а також нові оповідання і переклади. Окрилений цим успіхом, письменник активно займається літературною творчістю, готує нову книжку. Нові дві збірки оповідань – «Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн. 1» і «Верховина. Вибрані оповідання. Кн. 2» вийшли у видавництві «Книгоспілка» 1929 р. уже посмертно.

На схилі віку Марко Черемшина взявся за перекладацьку діяльність. Голландських і норвезьких авторів письменник перекладав, користуючись німецькими виданнями, а болгарських, польських, чеських, угорських та німецьких – з оригіналів.

Останні роки життя Марка Черемшини були далеко не простими: погіршилося здоров’я. Двічі обирали головою снятинської філії товариства «Сільський господар». Проблема емансипації охопила і його делікатну й тактовну дружину, і Наталя, щоб не бути придатком у сім'ї, «дружиною письменника», втекла до свого дядька. Черемшина писав коханій вірші, посилав доброзичливі листи, а сам уже тяжко хворів. Дружина повезла письменника у Львів, потім пильно доглядала вдома, але поправити здоров'я було нелегко.

Перед самою смертю Маркові Черемшині забаглося поїхати в Кобаки, провідати стареньку матір, побути біля могили батька. Село тільки відсвяткувало Великдень, було чистеньким і свіжим. Черемшина довірливо сказав дружині: «Я хотів би доживати тут. Замешкаємо в нашій хаті, через вікно будемо бачити ліси і гори, хата буде повна запахом м'яти, та ще й через вікно побачимо чудеса вечірніх неба й землі. Крім молока та чорного хліба, нічого більше нам не буде потрібно».

Але години життя письменника вже були полічені. Він поїхав на цвинтар і понервувався, що могила батька належно не доглянута, підійшов до воза, щоб їхати додому, і впав. Був понеділок, другий день Великодних свят, на цвинтарі юрмилися люди, тут зустрічається з кількома знайомими односельчанами, поговорив з Дмитром Осічним – кобацьким вчителем, попрямував до брами, сівши на віз, намірився йти до родинної хати, впав. Вони старалися врятувати письменника, але серце зупинилося. Це сталося 25 квітня 1927 року, поховали його у Снятині.

У 1973 р. на пропозицію України комісія 00Н з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) прийняла ухвалу про занесення імені письменника До календаря «Святкування роковин великих людей і подій». У Кобаках в рідній хаті письменника створено музей, є музей Марка Черемшини і в Снятині, де також споруджено пам'ятник-погруддя.