3.1. Піднесення Галицьких земель. Ярослав Осмомисл

У період феодальної роздрібненості консолідуючим центром руських земель поступово став південно-західний регіон Київської Русі, де піднімались місцеві князівства – Галицьке і Волинське. Галицька земля охоплювала схили Карпат, басейни рік Дністра і Пруту, доходила до гирла Дунаю. Це була одна з найбагатших земель Русі. Близьке сусідство з Польщею та Угорщиною сприяло розвитку торгівлі. Галицьку сіль (з–під Коломиї) везли за кордон і розвозили в усі куточки Русі. Чорноземні ґрунти давали добрі врожаї. Земля оброблялась важкими дерев’яними плугами. Селяни були ощадними і працьовитими. І якщо на Подніпров’ї та Лівобережжі Дніпра розвитку господарства заважали тривалі грабіжницькі навали половців, то тут життя було спокійне. Ось чому сюди переселялись з Наддніпрянщини значні маси жителів. Швидко росли міста і села, розвивалось ремесло й торгівля.

Князівські та боярські родини захоплювали великі земельні угіддя, привласнювали їх. Їм належали й інші джерела прибутку, зокрема, торгівля. Озброївши численні загони воїнів, світські і духовні феодали призначали й знімали князів, вели зносини з іноземними державами.

Об’єднав Галичину князь Володимирко (1124–1153 рр.). Як окреме князівство Галицька земля досягла свого розквіту за князя Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.) своє прізвисько (вісім розумів) Ярослав отримав через тонкий розум, освіченість, знання іноземних мов. Він придушив опір місцевих бояр, зайняв придунайські землі. територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляхту агресій угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова о полку Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм златокованім престолі, підпер гори угорські своїми залізними полками, заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Водночас у своєму князівстві він не мав абсолютної влади, мусив вести виснажливу боротьбу з боярською опозицією. Після смерті Ярослава Осмомисла бояри знову підвели голову і розпочали тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187–1198 рр.). Наприкінці XII ст. Галицьке князівство почало занепадати, втрачаючи єдність, а з нею й силу.

3.2. Утворення і становлення Галицько–Волинського князівства

Волинь із столицею у Володимирі почала підноситись при Романі Мстиславовичу (1173–1205 рр.). Спираючись на середнє й дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднував Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь вів активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. У 1202 р. Роман оволодів Києвом і став великим князем. Літописець називає його «самодержцем всія Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько–Волинське князівство на рубежі XII – XIII ст. за розміром своїх володінь не поступалось більшості європейських держав. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торгівельна артерія Буг – Дністер витісняє відомий шлях «із варягів – у греки». В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відсічі зовнішніх ворогів, запровадження майорату (передачі князівського столу і усіх земель старшому сину, що могло зупинити думку Романа, процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Однак галицько–волинському князю так і не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. Роман Мстиславович трагічно загинув у Польщі під час випадкової сутички з воїнами краківського князя Лежка Білого. Поховали творця Галицько–Волинської держави у Володимирі, і відразу після цього, як висловиться літописець, велика смута постала в землі Руській.