лекції Пд Америка

В екваторіальному поясі на протязі всього року панують екваторіальні повітряні маси з високою температурою +25...+27° та вологістю. Кількість опадів до 4000 мм на рік. Характерні незначні добові та річні коливання температур, рівномірне зволоження на протязі року. Сезони року не виражені. Опади тут конвективні, бо Анди затримують екваторіальний мусон з Тихого океану.

Субекваторіальний пояс - сезонно-вологий: влітку панують екваторіальні повітряні маси, а взимку - тропічні. Тому для поясу характерні вологе жарке літо та суха зима. Середньомісячні темпе ратури нижчими +20° не бувають, а кількість опадів до 1500 мм на рік. З віддаленням від екватора збільшується тривалість сухого сезону. Особливою засушливістю виділяється північний схід Бразильського нагір'я, де випадає близько 300 мм опадів на рік. Як уже згадувалося, південно-східний пасат зволожує східні схили серр, у внутрішні райони приходить сухим і рухається на північний схід. А пасат Північної півкулі, змінивши свій напрям у грудні-лютому на північно-західний, після переходу у Південну півкулю вологу сюди не доносить.

Тропічний пояс. В ньому весь рік панують тропічні повітряні маси (пасатна зона) з низхідними потоками повітря, високим тиском і температурними інверсіями. Для нього характерні значні відміни між внутрішніми та приокеанічними частинами (секторами), тому в межах цього поясу виділяється чотири типи клімату.

 Середньорічна кількість атмосферних опадів

На сході Бразильського плоскогір'я поширений тип тропічного вологого (океанічного) клімату. Опади тут випадають весь рік, як в Амазонії (їх приносить вітер з Атлантики, а також циклони, що формуються на полярних фронтах), але температури тут взимку нижчі (+18...+19°). Опадів випадає понад 2000 мм на рік. Далі на захід виділяються території з сезонно-вологим типом клімату з тривалим зимовим сухим періодом. Температури влітку тут +28...+29°, а взимку +16...+17°, і саме на цих територіях зафіксовані максимально високі температури материка. Опадів випадає до 600 мм на рік. Це - тропічний континентальний тип клімату.

В межах високогір'я Центральних Анд панує різкоконтинентальний, пустельний високогірний тип клімату з температурами влітку +12...+13°, а взимку +4...+6°. Опадів випадає до 300 мм на рік. Для західного узбережжя характерний тропічний тип клімату берегових пустель (клімат гаруа), для якого характерна значна відносна вологість повітря (до 85%). Тут постійно фіксуються тумани та рясні роси вранці. Температури, проте, невисокі - влітку +18...+20°, а взимку +12...+13°. Опадів часто немає роками.

Значні секторні відміни і в субтропічному поясі, в якому влітку переважають тропічні, а взимку помірні повітряні маси. На сході виділяється океанічний тип клімату - теплий, рівномірно вологий на протязі року. Середньомісячні температури літа +18...+22°, а зими +11...+12°. Опадів випадає понад 1000 мм на рік. З просуванням на захід наростає засушливість - це область континентального типу клімату, де температури влітку +23...+25°, взимку +7...+9°, а опадів буває до 600 мм на рік.

На крайньому заході материка, як завжди в цьому поясі, формується середземноморський тип клімату з вологою теплою зимою (+8...+12°) та сухим, але не дуже жарким літом (+20..,+21°) - відчувається вплив холодної течії. Кількість опадів різко коливається: на півночі - до 500 мм, а на півдні - до 3000 мм на рік.

Рівнинний характер внутрішніх районів субтропічного поясу сприяє вторгненням холодних повітряних мас з Антарктиди (вітри памперос), що викликає заморозки та випадання снігу взимку, хоча і на короткий час.

В помірному поясі панують західні вітри, які несуть вологу з Тихого океану, тому на західних навітряних схилах Анд випадає значна кількість опадів, а Патагонія знаходиться в тіні дощу. Тому тут виділяється два типи клімату: постійно вологий океанічний на південному заході з температурами влітку +10...+12°, взимку +4...+6° та значною кількістю опадів (понад 3000 мм на рік) і континентальний напівпустельної Патагонії з середньомісячними температурами зими +3-..+4⁰, літа +17...+18°, а опадів випадає до 150 мм на рік.

Схема кліматичного районування Південної Америки

Клімат на Заході: 1 - екваторіальний постійно вологий; 2 - субекваторіальний сезонно-вологий; 3 - тропічний берегових пустель («гаруа»); 4 - субтропічний середземноморський 5 - субтропічний океанічний; в - помірний океанічний. Клімат на Сході: 7 - екваторіальний; 8 - субекваторіальний; 9 - тропічний вологий (океанічний); 10 - тропічний континентальний; 11 - субтропічний океанічний; 12 - субтропічний континентальний засушливий; 13 - помірний континентальний напівпустельний. Клімат на міжандійських плато: 14 - екваторіальний високогірний (колумбійський); 15 -субекваторіальний високогірний; 16 - тропічний високогірний (перуанський).

Зміна типів клімату як від екватора до більш високих широт, так і всередині поясів по широті визначає закономірності розподілу зональних типів грунтів та рослинності, а також конфігурацію і протяжність природних зон.

Агрокліматичні ресурси Південної Америки мають тісний зв'язок з різноманітністю кліматичних умов. Суми активних температур складають від 1000° на півдні до 10000° на екваторі. На рівнинах середньо місячні температури влітку коливаються в межах +22...+28°. В багатьох районах материка кількість опадів значна, проте в окремих з них вони випадають нерегулярно. Майже всі теплолюбиві культури можуть дозрівати на 90% площі материка. Високогірні території Анд знаходяться в умовах, де сухо на протязі всього року. Для рослин, які вирощуються в Андах характерний короткий вегетаційний період, бо температура повітря вища +10° тримається тут від 2 до 6 місяців.

Внутрішні води

Конфігурація континенту, кліматичні умови і будова поверхні сприяють формуванню густої річкової мережі, де Анди є головним вододілом. На схід від гір лежать обширні, як правило, добре зволожені рівнини з добре розвинутими річковими басейнами, в тому числі і найбільшої в світі річкової системи Амазонки. В Тихий океан не впадає жодна велика річка.

При 12% площі суші Землі на Південну Америку припадає 27% загального об'єму стоку усіх річок планети, а показник шару стоку (580 мм) більший, ніж на інших материках. Вітри з Атлантики приносять на материк значно більше опадів, бо цьому сприяє будова поверхні континенту. Тому Південна Америка найбагатша на водні ресурси.

Найвищі показники стоку мають навітряні схили Анд та нагір'їв, а також Амазонія. Дещо менші вони в сезонновологому субекваторіальному поясі та на сході тропічного поясу. Найменші показники стоку характерні для внутрішніх пустельних плоскогір'їв Центральних Анд, берегових пустель західного узбережжя, континентальних районів субтропічного та тропічного поясів.

Значні території континенту (40% площі) добре забезпечені підземними водами, особливо синеклізи. Велике значення мають підземні води (до 50% стоку) для берегових пустель західного узбережжя, де водоносні горизонти приурочені до долин річок, конусів виносу, колювіальних відкладів, зон розломів.

Більшість річок материка мають майже виключно або переважно дощове живлення. На внутрішніх рівнинах поряд з дощовим живленням має значення і підземне живлення, яке на тихоокеанському узбережжі часто є основним. Снігове живлення домінує лише в річках Патагонії, а льодовикове - на півдні Анд. Області внутрішнього стоку займають лиже 2% площі материка.

Найбільшою річкою Південної Америки і світу є Амазонка, довжина якої близько 6800 км (за деякими даними 7194 км), а площа басейну понад 7 млн. км². Об'єм стоку складає 3800 км³- це 15% стоку всіх річок планети. Незважаючи на рівнинність басейну, річка має швидку течію внаслідок своєї повноводності. Після злиття двох витоків - Мараньйону і Укаялі - річка отримує назву Амазонка (в перекладі з мови індіанців тупігуарані означає «бурхливий натиск водяних хмар»). Ця назва з'явилася тому, що в нижній течії великий вплив на режим річки та формування ЇЇ берегів має припливна хвиля амазуну (поророка), яка проникає вверх проти течії майже на 1500 км від гирла, рухаючись зі швидкістю 1,5-5 м/сек, руйнуючи береги та знищуючи рослинність.

Річка приймає багато приток, двадцять з яких завдовжки від 1500 до 3500 км, більше сотні з них судноплавні. Найбільша ліва притока Ріу-Негру (2300 км). а права - Мадейра (3230 км). Амазонка тече по 2° ЗО' пд. ш. майже паралельно екватору. Русло у верхів'ї завширшки 1-2 км. в середній частині - 5 км, в нижній - 20, а в гирла - до 100 км. Глибини коливаються в межах 20-50 м, а максимальна становить 135 м.

За 350 км від океану починається дельта, яку утворюють численні рукави та острови, найбільшим з яких є Маражо. Двічі на рік рівень Амазонки піднімається на декілька метрів (в травні до 15 м). Ці максимуми пов'язані з періодами дощів в субекваторіальному поясі обох півкуль. Підняття рівня в квітні-травні пов'язане з опадами в Південній півкулі, а в жовтні-листопаді - з дощами у Північній півкулі (максимальне підняття рівня води спостерігається через один-два місяці після закінчення сезону дощів). Але на південь від екватора значно більше приток, в тому числі великих, тому після сезону дощів в Південній півкулі, коли основну масу води в Амазонку приносять праві притоки, Амазонка дуже розливається, затоплює величезні площі низовини, утворюючи по суті внутрішнє море. Потім річка поступово входить в береги. Максимальний рівень води в жовтні-листопаді значно поступається травневому, бо лівих приток значно менше, ніж правих.

В Амазонці дуже багата іхтіофауна. Тут зустрічаються, зокрема. найбільші прісноводні риби планети арапайми (піраруку) - до 4,5 м завдовжки, піраньї (пилкозубий окунь), скати, умбріни тощо. Є дельфіни та черепахи.

Велике транспортне значення мають річки, а багаті гідроенергоресурси використовуються ще слабо.

Річки дощового живлення субекваторіальних поясів та внутрішніх областей тропічного поясу - притоки Амазонки, Парана, Парагвай, Магдалена, Оріноко та ін. - мають добре виражений максимум в кінці літа та різке зниження рівня води взимку. Особливо складний режим має річка Парана, де повені набувають катастрофічного характеру. Підняття рівня води восени характерне також для річок східної частини субтропічного поясу, проте коливання його на протязі року незначне, бо опади тут випадають більш-менш рівномірно.

Максимальне підняття рівня води влітку-восени характерне для річок Анд в низьких та тропічних широтах, де поряд з дощовим значна питома вага льодовикового живлення. На пустельному заході тропічного поясу річки характеризуються лише періодичним, а часто епізодичним стоком. Значне підняття рівня води взимку характерне для річок середземноморського типу клімату на заході субтропічного поясу. Максимальний весняний стік мають річки Патагонії, бо в них переважає снігове живлення. Проте великі (понад 300 км завдовжки) річки живляться в основному талими водами льодовиків Анд, тому максимум їхнього стоку припадає на літо.

В басейні Оріноко, на притоці Кароні річці Чурун є обширне плато з глибокими каньйонами, прямовисними скелями. Влітку 1935 року венесуельський пілот Анхель побачив водопад, який падав з висоти 1054 м. Тепер він носить його ім'я і є найвищим у світі.

Озер на материку мало. Найбільше їх на півдні - в Андах та Патагонії (кінцеві льодовикові та запрудні озера). В Центральних Андах в тектонічній улоговині на

Водопад Ігуасу на річці Ігуасу висоті 3812 м знаходиться найбільш (басейн р. Парани)     високогірне з великих озер світу - Тітікака, площа якого досягає 8,3 тис. км², а глибина до 304 м. Недалеко знаходиться озеро реліктового походження Поопо, яке зв'язане з Тітікака річкою Десагуадеро. Окремі озера знаходяться в різних стадіях заболочення та засолення, а деякі перетворилися в солончаки. Особливо багато на материку озер в заплавах річок (ста риць) та лагун. Озера-лагуни тут найбільші в світі (Маракайбо на півночі, Патус та Лагоа-Мірін на східному узбережжі на північ від затоки Ла-Плата). Невеликі озера вулканічного походження є в Андах, хоча переважають там тектонічно-льодовикові улоговини. В засушливих областях багато дрібних безстічних та засолених озер (саларес). Цікавим є асфальтове озеро на о. Трінідад (площа 40 га, завглибшки 80 м). Щороку з озера видобувають тисячі тонн природного асфальту, але воно не міліє: біологічні процеси такі активні, що відновлення ресурсів озера відбувається безперервно. Багата Південна Америка і на підземні води, особливо Бразильське нагір'я, де поширені водопроникні пісковики (шападас) та випадає значна кількість опадів. Проте на більшій частині материка вони залягають глибоко і часто є мінералізованими. Часто їх виходи зустрічаються і в Андах, особливо там, де поширені вулканічні породи.

Незважаючи на наявність Анд з вершинами до 7000 м, сучасне зледеніння займає незначні площі. Засушливість центральних та високі температури в низьких широтах на протязі всього року обумовили високе залягання снігової лінії повсюди, крім крайнього півдня. Найнижча вона на екваторі (4500 м), а найвища - у внутрішніх та західних районах (до 6500 м). Між 33° і 41° пд. ш. відбувається її стрімке зниження (з 4500 до 1500 м), бо різко збільшується кількість опадів та понижується температура навіть на рівнинах. Тому на півдні, де температури найнижчі знаходяться покривні Патагонські льодовикові щити, площа яких досягає 20 тис. км². На островах Вогняна Земля снігова лінія починається на висоті 500 м.

ЛЕКЦІЯ 17.

БАГАТСТВО ОРГАНІЧНОГО СВІТУ ТА ҐРУНТОВИЙ ПОКРИВ.

Формування ґрунтового вкриття знаходиться в тісному взаємозв'язку з кліматом, рельєфом та розвитком рослинності. Тут немає суцільних однорідних територій, де панував би один тип грунту. В зв'язку з тим, що більша частина материка лежить в низьких широтах, тут переважають різні типи латеритних фунтів, які утворюються в областях з високими температурами на протязі року, а також при постійному зволоженні. Для територій з сезонним зволоженням типові червоні, червоно-коричневі та бурі грунти, які з просуванням на захід змінюються сіро-коричневими грунтами (результат зменшення кількості опадів). В пампі формуються червонувато-чорні та чорноземоподібні родючі ґрунти. В помірних широтах на заході грунти в основному бурі лісові, а на сході, в Патагонії, каштанові та пустельно-степові. На Вогняній Землі домінують заболочені лучні та торф'яні ґрунти. В Андах ґрунтовий покрив змінюється з висотою і кожен висотний пояс має свій тип ґрунтів, який від аналогічних рівнинних відрізняється невеликою потужністю горизонтів та профілю в цілому, присутністю уламків гірських порід по всьому ґрунтовому профілю тощо. Значні території тут займають гірські червоноземи, бурі лісові, підзолисті та гірсько-лучні ґрунти. Внутрішні райони Анд займають коричневі та високогірні пустельно-степові ґрунти. Формування багатої та різноманітної за видовим складом флори  південної Америки знаходиться в тісному зв'язку з історією геологічного розвитку материка, особливостями рельєфу та клі мату.

До кінця мезозою Південна Америка входила  до  складу Гондвани разом  з Африкою, Австралією та Антарктидою, розпад якої на початку палеогену привів до тривалої ізоляції та віддаленості континенту від інших материків та формуванню своєрідної флори і фауни, які зберегли спільні риси з іншими масивами суші. Флора материка характеризується   багатством видів (нараховує понад 40 тисяч вищих рослин) і великою кіль кістю ендеміків. Типовими для неї є бромелієві, настурцієві, каннові, кактусові. Давня флора широко представлена в основному епіфітами в Амазонії, а також в саванах та рідколіссях. Молода лучно-степова рос­линність, флора напівпустель та чагарників Патагонії сформувалася в післяльодовиковий час з антарктичної флори. В процесі виникнення Анд поступово утворювалися і рослинні формації, які зазнали значних видозмін і пристосувалися до умов високогір'я. 

Формування фауни тісно пов'язане з особливостями природних умов та палеогеографічного розвитку, а також тривалою ізоляцією Південної Америки від інших континентів. Тому фауна, як і флора, характеризується ендемізмом. Найбільші ссавці представлені двома дикими видами родини верблюдових - ламами гуанако і вікунья, які поширені в Андах на високогірних плато. Збереглися чотири види сумчастих, ендемічний загін неповнозубих (броненосці, мурахоїди тощо). Характерними для материка є широконосі мавпи, зокрема ревуни, капуцини, а також своєрідні гризуни - водосвинка капібара, шиншила, віскача та ін. 

Хижаків у Південній Америці мало - ягуар, пума, оцелот, і  гуара   або   гривастий    вовк. І  Більшість тварин пристосувалася до певного типу рослинності. Для амазонських лісів характерні мавпи, чіпкохвості дикобрази, лінивці, сумчасті криси опосуми; біля боліт і водойм мешкає реліктова тварина тапір.

Для відкритих просторів саван характерні пампаський олень, магелланова собака, пампаська кішка, броненосці та ін.

Багата і ендемічна орнітофауна материка - 1500 видів птахів. Ендеміками є страус нанду, гоацин, тінаму тощо. Типовими птахами є грифи, тукани, паламедея, папуги та колібрі, серед яких ендемічними є 300 видів.

Цікавим птахом Галапагоських островів є в'юрок дятловий, який харчується комахами та деревними личинками, що живуть в корі. Для того, щоб їх дістати ия пташка використовує колючку кактуса. Так цей птах використовує "знаряддя праці" - крім нього ше стерв'ятник єгипетський піднімається над гніздом і кидає на каміння страусині яйця, міцну шкаралупу яких важко розбити дзьобом. Численними також є ящір ки, удави (в тому числі водяний удав анаконда, яка досягає 11м завдовжки). Багато ендеміків мешкає у водоймах: водосвинкакапібара, прісноводний дельфін інія, арапайма (піраруку) в Амазонці тощо.

Флора і фауна материка зазнали потужного антропогенного впливу, особливо в районах узбережжя та долинах річок, де тропічні ліси майже повністю вирубані. Значних втрат завдано органічному світу пампи та саван, навіть високогірним районам Анд. Основна причина знищення лісів - створення пасовищ для розведення домашньої худоби, будівництво доріг та вирубка цінних порід дерев, а також створення плантацій тропічних культур. Особливо значної шкоди завдано амазонським лісам - сельві. Під час будівництва Транс амазонської магістралі від океану до океану завдовжки 5000 км було знищено 1.3 млн. км² лісу, що посилило ерозійні процеси, привело до зміни видового складу флори і фауни, клімату тощо. Слід па м'ятати, що сельва дає 50% кисню, що виділяється щоденно рослинами планети і поглинає 25% вуглекислого газу. Збереження цих лісів важливе для всього людства, але поки-що охороняється лише 1,8% їх площі. Під національними парками та біосфер-ними заповідниками знаходиться близько 9 млн. га території материка. Найвідомішими з них є Галапагоські острови в Еквадорі, Сахама'в Болівії, Ігуасу (Аргентина і Бразилія).

Природні зони

Формування природних зон Південної Америки визначається в основному зволоженістю території. Загальні закономірності розподілу природних зон материка схожі з Африкою. Проте більший порівняно з Африкою вплив океану на східну частину Південної Америки, наявність високих Анд на заході, положення південної частини в помірних широтах, особливості палеогеографічного роз витку вносять суттєві зміни в форму вання і простягання природних зон Південної Америки. На рівнинно-плоскогірному сході материка більші, ніж в Африці, площі займають пере хідні зони від східноприокеанічних лі­сових до внутрішньоматерикових засушливих областей, внутрішньоматерикових пустель практично немає, а берегові пустелі на тихоокеанському узбережжі виражені яскраво.

В екваторіальному поясі знаходиться зона вологих екваторіальних лісів (сельва) на латеритних та червоноземних ґрунтах,  де росте понад 4000 видів деревних порід. Тут багато ліан, в тому числі гігантські монстера та філодендрон, епіфітів (особливо орхідей) та ін. Найбідніша на види сельва (ігапо) займає низькі заплави, які тривалий час затоплені водою. На високих заплавах видовий склад сельви багатший, бо затоплюються вони лише під час повеней на нетривалий час. Це варзеа, де панують пальми, фікуси, гевея, какао, динне дерево.

Нижній ярус займають деревовидні папороті, бромелієві, багато епіфітів. Різноманітна фауна: мавпи, деревні мурахоїди тамандуа, хижаки з родини котячих: оце лоти, ягуари та ін. Най-багатша на види сельва займає підвищені ділянки, які не затоплюються водою, де поширені, крім тих рослин, що ростуть у варзеа бертолеція, галактодендрон, сорвейра, ховенія, цек-ропія та ін. Поширені тут також пальми -винна, сейба тощо. Сельва в середній течії Амазонки зустрічаються одні з найдавніших рослин на планеті - саговники і плаунові. Така сельва називається ете. Трав'яний покрив сельви незначний, бо на поверхню грунту падає мало світла.

На східних схилах екваторіальних і тропічних Анд росте гірська сельва з чітко вираженою поясністю: до 1500 м - волога сельва з пальмами, деревом какао, фікусами, ліанами та орхідеями; до 2000 м - типова гірська сельва, де майже немає пальм, а панують деревовидні папороті, дерево кока, хінне дерево, ліани (особливо бромелієві); до 3500 м росте низькоросла сельва з великою кількістю чагарників, бід ним видовим складом і лише за значною кількістю епіфітів вона нагадує типову сельву. Вище знаходиться нефелогіяея - туманна або хмарна сельва, де панують невисокі, з викривленими стовбурами дерева, деревовидні папороті та чагарники з родини вересових, гаї з карликового бамбуку та ожини. На висоті 4000 м з'являються парамос – високогірні луки зі злаків (ковила, бородач, кальцеолярія тощо) та чагарників і низькорослих дерев еспелецій та кульцітіумів.

В субекваторіальному поясі сельва поступово при віддаленні від екватора переходить в зону перемінно - вологих лісів, які займають схили Бразильського і Гвіанського нагір'їв. Тут вже є листопадні види дерев, які в сухий сезон скидають листя. Повсюди зустрічаються агави, мімози, опунції, а на заболочених ділянках і бамбук. Багато дерев має цінну деревину - червоні дерева махагоні та паубразіл (від останнього походить назва країни Бразилія), рожеве (жакаранда), бальсове дерево з найлегшою в світі деревиною, гуаякан (залізне дерево) та ін. В цих лісах багата фауна - лісова собака, носухи, кінкажу з родини єнотових, тапіри, свині-пекарі, олені мазамі, з гризунів чіпкохвості дикобрази, коенду, агуті, пака, опосуми та ін. У водоймах зустрічаються найбільший у світі гризун - водосвинкакапібара (до 120 см завдовжки), водяний удав анаконда, сухопутний удав боа-констріктор. Багато отруйних плазунів, ящірок, крокодилів, жаб. Виключно багата на види орнітофауна - папуги, колібрі, унікальні птахи гоацини, які мають кігті на крилах (їх мав першоптах археоптерикс), великі хижі птахи гарпії, які по люють на оленів і мавп тощо. Поступово перемінно-вологі ліси змінюються зоною саван, рідколісь і чагарників на червоно-бурих та червоно-коричневих грунтах. В залежності від тривалості вологого сезону та кількості опадів в зоні саван, як і в Африці, чітко виділяються підзони.

Підзона високотравних саван характерна для південного заходу рівнини Оріноко. Тут чергуються злаки (бородач, паспалум та ін.) і гаї з маврикієвої та копернікової пальм, повсюди зустрічаються акації, високі кактуси. Такі савани називаються льянос (або пальмові). В сезон дощів вони перетворюються в суцільне болото з осоками та окремими пальмами, іноді гаями. На плоских столоподібних межиріччях (месас) більш сухого північного сходу льянос формується підзона сухих чагарникових саван і рідколісь (монте). Ця підзона поширена також в центральній частині Бразильського нагір'я.

Савани Бразилії мають загальну назву «кампос» (поле). Тут пе реважають злаки, складноцвіті, бобові тощо. Зустрічаються і невисокі чагарники. Дерева, як правило, поодинокі, ксерофіти і сукуленти, з жорстким опушеним листям, яке часто вкрите восковим шаром. Часто рослини багаті на ефірну олію. Виділяютькампос-серадос (з низькорослими деревами) і кампос-лімпос (домінує трав'яна флора). По долинах річок повсюди зустрічаються галерейні ліси з листопадних і вічнозелених видів дерев, в основному пальм. Багата фауна - пума, ягуар, броненосці тощо.

На північному сході Бразильського нагір'я, де випадає лише до 300 мм опадів на рік, з'являється підзона пустельного рідколісся каатинга. Ґрунти тут коричнево-червоні та червоно-бурі. Опади ви падають у вигляді злив і волога не встигає засвоюватися рослинами.

Період засухи тривалий, температури високі. Типовою рослиною є воскова пальма карнауба, а також кавалі-незія, пляшкоподібний стовбур якої є своєрідним резервуаром дощової води. В рослинному покриві тут багато сукулентів, колючих ксероморфних чагарників і майже відсутні злаки.

Східні схили серр Бразильського нагір'я, які отримують до 2000 мм опадів на рік зайняті фор мацією вологих тропічних лісів, які практично нічим не відрізняються від сельви (в них менше епіфітів). При просуванні в глиб материка ці ліси змінюються пере-мінно-волагими лісами та кампосом Ще далі на захід, де панує тропічний конти нентальний тип клімату переважає ксерофітна росли нність різних формацій: монте - чагарники з акаціями, кротонами і кактусами, сухе рідколісся з деревами кебрачо білим та червоним, а також альгарро-бо; пальмові гаї та галерейні ліси тощо. Дерева кебрачо мають дуже тверду деревину, а в корі високий відсоток дубильних речовин.

В тропічному поясі Анд. на високих внутрішніх плато знаходиться зона високогірного ковилового степу - холка, яка схожа на парамос. Тут панують злаки, звіробій, чагарник брахіотум. пуйя з родини бромелієвих. Халка має цінність як пасовище. З фауни виділяються лами вікунья і гуанако, а також одомашнені лами альпака і власне лама. Альпака розводиться лише заради м'якої цінної вовни. Зустрічається також гризун шиншила з дуже цінним хутром, з птахів - кондор.

На тихоокеанському узбережжі формується зона берегових пустель, де переважає формація лама з ефемерів та ефемероїдів. Вологу рослини беруть з роси та туманів.

Вище 4000 м на міжгірських плато Анд формується пуна - тип пустельної розрідженої рослинності, який характерний для Центральних Анд. Переважають окремі види злаків, невисокі дерева (лише поуреція заввишки 10 м). В субтропічному поясі, на південному сході Бразильського нагір'я знаходиться зона субтропічних вічнозелених лісів. Часто зустрічаються ліси з бразильської сосни араукарії -пінерайа з чагарниками йерба-мате (парагвайський чай) та густим травостоєм, головним чином із злаків. З просуванням в глиб материка вони швидко переходять у савани.

У внутрішніх районах суб тропіків переважає пампа -безлісі рівнини, де домінують злаки і високе різнотрав'я. Це типовий стен, де найпоширені шими рослинами є ковила, ірис, вербена, пасльон тощо. Тут дуже родючі чорноземоподібні ґрунти, Опосум де товщина гумусового горизонту досягає 90 см. Фауна представлена гривастим вовком, пампаським оленем, гризунами віскача і туко-туко, страусом нанду; в водоймах поширена нутрія. На захід від пампи, в Прекордільсрах та Пампинських сьєрах домінує зона напівпустель з низькорослими ксерофітними чагарниками, кактусами і галофітами (кермек, солянка, лобода, шведка та ін.) на засолених ґрунтах. Тихоокеанське узбережжя субтропічного поясу займає зона вічно зелених жорстколистих лісів та чагарників на коричневих грунтах. В помірному поясі, де панують західні вітри, Патагонія знаходиться в тіні дощу. Тут переважає напівпустеля з низькорослою ксерофітною рослинністю головним чином чагарниками подушкоподібної форми (люнелія та ін.), а також ковила, типчак, вівсюг. Трав’яний покрив тут несуцільний. Повсюди зустрічаються кактуси, ефедра, вербена. Напівпустеля Патагонії - єдина в помірному поясі Землі, яка виходить на сході материка до океану. Генетичне вона є орографічною природною зоною, бо Анди затримують вологі вітри. На західних схилах Анд, які отримують понад 4000 мм на рік переважають ліси з антарктичною флорою (вічнозелені південний бук, магнолія, мирт, бамбук, хвойні араукарія, фіцройя; в підліску деревовидні папороті). Багате різнотрав'я з квіткових рослин. Східні схили Анд у помірному поясі зайняті низькорослими лісами та злаково-чагарниковою рослинністю, яка з висотою змінюється високогірними бідними на види луками (суцільного вкриття вони не утворюють).