goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Війська Донського суверенною державою і визначення з ним кор донів вилилися у гострі дискусії, які тривали аж до остаточного припинення мирної конференції.

Російська сторона посилила не лише політичний, а й силовий тиск на Україну. В доповідній записці голови української делега ції С.Шелухина, направленій 2 вересня гетьману П.Скоропадсь кому, голові уряду, а також міністрам закордонних, внутрішніх і військових справ, детально, на численних документах і фактах, висвітлювалося, як РСФРР, брутально порушуючи взяті на себе міжнародні зобов’язання, розгорнула активну більшовицьку про паганду, посилила збройні напади і провокації проти української влади, здійснювала підготовку нової війни проти України, прик риваючись при цьому імітацією мирних переговорів. «Переговори про мир, — підкреслив автор записки, — поставлені російською делегацією знову на мертву точку»47. Він зробив висновок, що «мир, на думку більшовиків, може бути тільки тоді, коли совітська вла да запанує над Доном, Кубанню і Україною, коли німці заберуть свої війська з Донського та Таганрогського округів, з Чорноморщи ни та Кубанщини, з Криму та України і коли зречуться п. 6 Брестсь кого договору, по якому більшовики зобов’язалися заключити з Ук раїною мир і не вести на Україні й проти її уряду пропаганди»48.

На пленарному засіданні 10 вересня російська делегація на про хання українців оголосила, нарешті, свою письмову декларацію стосовно Дону та донських меж. У ній зазначалося, що вона вва жає абсолютно і безумовно неприйнятною пропозицію української делегації встановлювати державний кордон між Росією та Украї ною, починаючи від Вигоновського озера до Новохоперська, оскіль ки це нібито суперечить існуючим договорам і угодам, а також вільно висловленій волі населення. Не встановленими українським Брестським договором кордони, які Україна повинна визначити спільно з Росією, названі частина західного кордону, північний кордон, починаючи з Вигоновського озера, а також всі східні і пів денні кордони49. Російська сторона ще раз заявила про свої права на Крим і Донську область, наголосивши, що визнання Україною так званої Донської Республіки та відмова встановити у згоді з ро сійською делегацією свій південно східний кордон є спробою ре візії укладеного Росією з Центральними державами Брестського договору.

Наполягаючи на тому, що РСФРР є єдиною законною спадкоє мицею колишньої Російської імперії, а Донська область її невід’єм

341

І. Гошуляк

ною складовою частиною, росіяни всіляко намагалися довести незаконність створення нового державного утворення, підкреслю вали його тимчасовий, штучний характер, кваліфікували буржуаз ним, антинародним і контрреволюційним, явно ігноруючи обстави ни створення самої РСФРР, що виникла, як відомо, не внаслідок вільного народного волевиявлення, а здійсненого більшовиць кою партією державного перевороту. Х.Раковський на засіданні 22 вересня демагогічно твердив: «Мы признаем право на самооп ределение вплоть до полного отделения, но это не значит, что мы его признаем за импровизированным учреждением, выдвинутым не своими силами, а правительством, мы признаем это право за рабочими и крестьянами, когда рабочие и крестьяне организуют ся, когда они путем опроса населения признают этот орган при отсутствии наличности всякой военной силы»50. Російські дипло мати особливо звинувачували українську сторону в неправочин ності її дій і порушенні міжнародних договорів.

Відповідаючи їм, голова української делегації нагадав, що Ук раїнська Держава є держава суверенна, а тому й не має потреби запитувати у Росії, що їй робити, оскільки вона сама собі госпо дар, у тому числі в питанні про те, з ким їй вести переговори про межі. «Ми заключили договір з Донцями, а не з добровольцями, — підкреслив він, — це я прошу зауважити... З ким ми заключаємо мир, з тим повинні говорити про межі в тих місцях, де з ними ме жуємо. В тих місцях, де з Вами межуємо, будемо говорити з Вами, а там, де з Вами не межуємо, там чого будемо з Вами годитися?

...а треба нам годитися про ті межі, які нас і Вас розділяють...

Ми з Вами межуємо од Вигоновського озера до Ново Хоперського р ну, — про цю межу будемо з Вами балакати і так воно треба»...51 Наприкінці засідання голова російської делегації зазначив, що російська сторона ніяким чином не може продовжувати пере говори, в основі яких лежить визнання з боку України донського уряду. «Я заявляю, — підкреслив він, — что мы никаким образом не можем продолжать переговоры, в основе которых лежит с Ва шей стороны признание известного правительства, которое для нас является правительством, стремящемся той или иной провинции России»52. Тим самим більшовики остаточно ставали на шлях

зриву мирних переговорів.

Ускладнило ситуацію також підписання між РСФРР і Німеч чиною ще 27 серпня в Берліні ряду додаткових договорів, які ро сіяни розглядали як зміцнення своїх позицій. В одному з них,

342

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

зокрема, зазначалося, що «визначення додаткових меж України на решті їх протягу може статись тільки за згодою Російської Фе деративної Радянської Республіки»53. Посилаючись на це, російсь ка делегація не визнавала за Україною права на укладання угод з Доном та іншими новими державними утвореннями, наполягала на праві брати участь у визначенні майже всіх кордонів України.

За звичним вже сценарієм пройшло і наступне пленарне засі дання, яке відбулося 26 вересня. Українська делегація предста вила на ньому свою декларацію, в якій спростовувалися офіційні твердження російської сторони щодо «замаху України на основи російського Брестського договору» і відкидалися її спроби поста вити під свій контроль визначення кордонів України. В деклара ції підкреслювалося: «В тенденції російської делегації поставити визнання всіх меж України під контроль і санкцію Совітської Республіки українська делегація бачить лише претензію, яка не виправдовується ні тими дипломатичними актами, на які поси лається російська делегація, ні самою ідеєю Совітської Федера тивної Республіки, ні державним станом сторін.

Як суверенна держава Україна уложила й свою угоду 8 серпня про межі з Донською державою, як з своїм безпосереднім і дійсним сусідом»53. Українська сторона ще раз закликала представників Росії до конкретної роботи щодо розмежування обопільних терито рій двох держав по лінії їх безпосереднього сусідства з тим, щоб припинити, нарешті, непевність політичних та економічних сто сунків, від якої так довго потерпають корінні інтереси обох сторін, а особливо прикордонне населення.

Однак Х.Раковський знову наполягав на тому, що визначати кордони України можна лише в рамках меж, окреслених ІІІ Уні версалом. Уся інша територія, за його словами, є російською, оку пованою Українською Державою, і тому остання повинна її звіль нити55.

Того ж дня, 26 вересня, російська делегація обнародувала свою заяву, в якій зазначила, що оголошена на засіданні відповідь ук раїнської делегації є неприйнятною для неї, а положення, вису нуті декларацією російської делегації від 9 вересня, залишаються незмінними, оскільки всі аргументи української сторони нібито базуються на неправильному трактуванні цієї декларації, дого ворів і основних положень міжнародного права. В заяві наголо шувалося на зобов’язаннях України, накладених Брестським до говором від 3 березня 1918 р., а також праві верховенства РСФРР

343

І. Гошуляк

над іншими областями колишньої Російської імперії. «С самого возникновения переговоров, — говорилось в ній, — российская делегация стояла на единственно допустимой в государственном праве точке зрения, что суверенитет РСФСР не упраздняется на том основании, что в тех или иных ее областях, в силу временных воен ных обстоятельств, не действует власть советов рабочих и кресть ян. Поэтому и вывод, который делает украинская делегация, что РСФСР утратила свои верховные права на Белоруссию, Крым, Донскую область или Бессарабию, падает сам собой»56.

Значної шкоди українській делегації, на думку С.Шелухина, завдав тоді голова Українського Національного Союзу В.Винничен ко, який таємно, за її спиною повів свої переговори з російськими більшовиками, радячи їм миритися не з гетьманською Україною, а з українськими соціал демократами, есерами та іншими соціа лістичними партіями з метою повалення існуючого в Україні ре жиму. «Це втручання Винниченка також руйнувало можливості швидче збалакатися й утворити договір та встановити кордони»57, — підкреслив він.

А ось як трактував ці свої дії сам В.Винниченко: «Під час підго товки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представника ми російської совітської мирової делегації Х.Раковським і Д.Ма нуїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу ні мецько гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолют но не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної На родної Республіки. З свого боку ми обіцяли легалізацію Комуніс тичної партії на Україні.

Д.Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропо нував мені грошей на піддержу справи, а також поїхати на кор дон для підписання цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, ко ли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає, — я їхати кудись підписувати відмо вився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишив ся договором»58.

З цього видно, що один з визнаних лідерів Української револю ції виявився, мабуть, не зовсім далекоглядним політиком, щиро

344

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

вважаючи, що для боротьби проти Гетьманату годяться будь які методи.

Прагнучи врешті решт вивести переговори з глухого кута і до вести до підписання миру, українська сторона на пленарному засіданні 3 жовтня оголосила свою ноту, в якій знову закликала росіян негайно повернутися до конкретної роботи щодо встанов лення державного кордону і навіть заявила про готовність піти на певні поступки з територіального питання. Зокрема, пропону валося провести, починаючи від Вигоновського озера на схід, та кий остаточний українсько російський кордон:

«В межах Мінської губернії — по р. Шарі, далі на Любашево, Круговичі, Локтиші, Чепелі, Погост; на Уріччя, Пасіки, Слуцк, Борову, Нов. Степ.

Вмежах Могилівської губернії: на Дніпро, 4 версти вище Жло бина, далі на Рагин, Шепетовичі; по р. Сожу до р. Бесіди, далі на Святське.

Звідси по адміністративній межі Чернігівської губернії до Крас ного Рогу, далі на Семец — Трубчевск — по р. Нерусі, по р. Сіву до р. Тари на Анешковичі — Орля.

Далі в межах Курської губернії, — на схід на Амонь, Сафра новку, р. Свапу, далі по Свапі і Сейму до Глушкова, далі на пів день по природній межі на Касторну, Медвінку і на схід до р. Сейму, на Гущено, Лук’яновку, ст. Оскол та Петропавловське (Обуховку).

Вмежах Воронезької губернії: на Шеталовку, Ріп’євку, Кол біно, до Дону вище Коротояка; далі по Дону на Ліски, Масловку, потім на Шестаково, Нижню Кислю, Козловку, Бутурліновку, Васильєвку (Водяне), Банну і до східньої межі Воронежчини»59.

Далі на південь починалася вже межа України з Всевеликим Військом Донським.

Отже, зі свого первісного проекту українці зрікалися на користь Росії західної і південно західної смуги Орловщини (в районах Трубчевська і Сєвська), західного виступу Курщини, Курського району на південь від р. Сейм і широкої смуги Воронежчини на пів ніч від Коротояка, в районі Боброва та в Новохоперському районі. Характерно, що вся ця територія була етнографічно українською. Водночас етнічно невиразні північні повіти Чернігівщини зі стратегічних мотивів залишалися за Україною.

Ознайомившись з новим проектом, російські представники знову продемонстрували свою непоступливість і в той же день, 3 жовтня, відхилили його. Після цього українські дипломати ще

345

І. Гошуляк

раз у своїй письмовій заяві настійно зажадали від своїх партнерів по переговорах погодитися на зроблені їм пропозиції, зазначив ши, що чекатимуть конкретної відповіді в справі запропонованої межі до 7 жовтня. Якщо ж позитивної відповіді не буде, то укра їнська делегація змушена буде визнати, що дальше продовження переговорів стало неможливим і через те вже повинні перервати ся до вибору іншого моменту і більш слушних умов для завершен ня цієї справи.

У названий день відбулося останнє пленарне засідання мирної конференції. Керівник української делегації П.Стебницький (С.Ше лухин тяжко захворів, а тому не брав участі в роботі двох останніх засідань), звернувшись до керівників російської делегації, запитав, чи не змінила вона свого погляду «в тім пункті, в якім для українсь кої делегації і Української Держави лежить вся вага, весь центр і значення мирових переговорів, в пункті про межі, чи сталися які небудь переміни в позиції, зайнятій російською делегацією чи ні?»60.

Відповідь російської сторони і на цей раз виявилася негатив ною. Вона заявила про незмінність своєї позиції. До 16 серпня, зазначив Х.Раковський, вони з вами весь час говорили про кор дони. Була навіть створена підкомісія для того, щоб провести ет нографічну межу. Та зовсім несподівано для них з боку Українсь кої Держави було заявлено про визнання Дону. З цього моменту російська сторона відмовляється говорити про кордони Донської області. «Говоріть з нами про всі наші кордони або ж нам доведеть ся перейти до розгляду Брестського договору і рахуватися з цим контрагентом»61, — підсумував він.

Після цього П.Стебницький, підводячи фактично підсумки чотиримісячної роботи мирної конференції, заявив, що як з боку ро сійської, так і української делегацій було приведено не мало фак тів, які свідчать про те, що її існування давало мало гарантій для реалізації договору від 12 червня. Цілковита неспроможність для української делегації перевести переговори про межі на конкретний ґрунт і переконати російську делегацію, що немає ніякої рації го ворити про межі на чужій території, поки там існує влада іншої державної організації, остаточно довела, що продовження в таких умовах переговорів не може привести до конкретних наслідків. На закінчення він зачитав відповідь української сторони на запи тання російської делегації, в якій говорилося про умови і гаран тії здійснення українсько російських відносин на час припинен ня мирних переговорів між двома державами.

346

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Не дійшли учасники переговорів згоди й з інших важливих питань, насамперед з таких, як фінансово розрахункових та поділ боргів і державного майна колишньої Російської імперії.

Отже, на початку жовтня українсько російські мирні перего вори були припинені. «Радянський уряд, який через своїх предс тавників — Раковського і Мануїльського — був у змові з керівника ми Українського національного союзу, і, знаючи, що вони готують повстання проти гетьмана, — підкреслював В.Дорошенко, — фактично зірвав переговори про мир і перебував у стані бойової готовності. З жовтня місяця він почав діяльно готуватися до зброй ного наступу на Україну»62.

Незважаючи на великі зусилля, нашим дипломатам не вдало ся підписати мирний договір з РСФРР і тим самим усунути небез пеку нової агресії з її боку. Північно східні та східні кордони Ук раїни так і залишилися невизначеними.

Подальші події яскраво підтвердили найгірші передбачення. Вже 13 листопада, тобто зразу після вибуху революції в Німеччині, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив поста нову про анулювання Брестського мирного договору. А 24 грудня 1918 р., в самий розгар нового наступу радянських військ на Ук раїну, «Известия ВЦИК» надрукували відомчий циркуляр Народ ного комісаріату закордонних справ РСФРР, в якому, між іншим, говорилось, що «з анулюванням Брестської мирної угоди Україна більш не визнається радянським урядом Російської республіки незалежною державою»63.

Узагальнюючи підсумки боротьби за справедливі територіальні межі України в період Гетьманату П.Скоропадського, зазначимо, що, незважаючи на складні внутрішні та зовнішньо політичні умови діяльності, гетьманська Українська Держава була важли вим етапом на тернистому шляху до соборності українських зе мель. Оцінюючи пізніше її територіально об’єднуюче значення, видатний український мислитель В.Липинський наголошував: «А ми відповідаємо за гетьманщину, за ту її добу, коли ми, хлібо роби, під головуванням Лизогуба у влади були, і коли ми українсь ку державу з Холмщиною, з Підляшшям, з відділеною від Польщі Галичиною, з Кримом і Бессарабією — в союзі з німецькою дер жавою, а в мирі з державою польською та з російською державою більшовицькою збудувати намагались»64.

І хоча через цілий ряд об’єктивних причин переважну біль шість цих великих соборницьких задумів реалізувати не вдалося,

347

І. Гошуляк

все ж досягнення у цій сфері, особливо якщо врахувати тодішні конкретно історичні обставини та обмежені хронологічні рамки діяльності Гетьманату, були істотні. Територія Української Дер жави була значно більшою ніж та, яку контролювала УНР доби Центральної Ради. А її занепад призвів до втрати Україною деяких своїх споконвічних земель як на заході, так і на сході. Не варто також недооцінювати досвіду української дипломатії, набутого тоді у боротьбі за соборність рідної землі.

1. Діяльність гетьманського уряду з розширення меж Української Держави

1.ЦДАВО України. — Ф. 3666. — Оп. 1. — Спр. 87. — Арк. 48.

2.Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 2. Українсь ка Держава. — Ужгород, 1930. — С. 15.

3.Войнаренко О. З гетьманських часів. Спогади самовидця з року 1918. — Детройт, 1950. — С. 21.

4.Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. Частина третя. — Львів, 1923. — С. 17.

5.ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 8. — Арк. 9.

6.Державний Вісник. — 1918. — 31 травня.

7.Соборність України. Від зародження ідеї до першої спроби ре алізації. Кн. 1. — К., 2000. — С. 101.

8.ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 36.

9.Там само.

10.Там само. — Арк. 32.

11.Там само. — Оп. 3. — Спр. 8. — Арк. 21.

12.Там само. — Оп. 1. — Спр. 187. — Арк. 5.

13.Там само. — Арк. 40.

14.Там само. — Спр. 190. — Арк. 62.

15.Там само. — Спр. 186. — Арк. 49.

16.Пеленський Л. Передмова. Спогади Гетьмана Скоропадського (кінець 1917 — грудень 1918) // Павло Скоропадський. Спогади. — Київ–Філадельфія, 1995. — С. 21.

17.Вівсяна І.А. Українські січові стрільці на Єлисаветградщині. Навчально методичні матеріали для вчителів. — Кіровоград, 2001. —

С.16.

18.Кедрин І. У горнилі революції // Золоті роковини: Календар альманах Українського Народного Союзу на 1967 рік. — Нью Йорк, 1967. — С. 103.

348

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

19.Павло Скоропадський. Спогади. — С. 268.

20.ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 41.

21.Там само. — Арк. 47.

22.Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 38.

23.ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 51.

24.Там само. — Арк. 58.

25.Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 39.

26.Там само.

27.Мироненко О. Адміністративно територіальний поділ Українсь кої Держави у квітні грудні 1918 р. — Українські політологічні уроки української державності. — К., Донецьк, 1998. — С. 19.

28.Тимощук О., Шульженко О. Західний кордон Української Дер жави у 1918 р. // Україна: культурна спадщина, національна свідо мість, державність. — Вип. 6: Західно Українська Народна Республіка: історія і традиції. — Львів, 2000. — С. 242.

29.ЦДАВО України. — Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 56. — Арк. 10.

30.Там само. — Арк. 10 зв.

31.Там само. — Арк. 11.

32.Там само.

33.Дерев’янко І. Українсько польські взаємовідносини у 1918 р. // Пам’ять століть. — 2002. — №2. — С. 71.

34.Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 32.

35.Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. — К., 1994. — С. 39.

36.ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 8. — Арк. 60.

37.Там само. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 54.

38.Там само. — Спр. 186. — Арк. 4.

39.Там само. — Арк. 14.

40.Юрченко О. Українсько російські стосунки після 1917 р. в прав ному аспекті (З приводу десятиріччя смерти О.Юрченка). — Мюнхен, 1971. — С. 190.

41.Матвієнко В. Українська дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімперської Росії / Монографія. — К., 2003. — С. 72.

42.Там само. — С. 73.

43.Там само.

44.Скоропадський П. Назв. праця. — С. 235–236.

45.Матвієнко В. Назв. праця. — С. 76.

46.Скоропадський П. Назв. праця. — С. 235.

47.ЦДАВО України. — Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 193. — Арк. 2.

48.Дорошенко Д. Мої спомини... — С. 293.

349

І. Гошуляк

49.ЦДАВО України. — Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 193. — Арк. 2.

50.Дорошенко Д. Мої спомини... — С. 293.

51.Матвієнко В. Назв. праця. — С. 80.

52.Христюк П. Українська революція. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. — Відень, 1921. — Т. 3. — С. 109.

53.Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 2. — С. 294.

54.Скоропадський П. Назв. праця. — С. 237.

55.Іванис В. Перебування кубанців на Дону і початок звільнення Північного Кавказу // Наукові записки. — Т. ХІІ (XV). — Мюнхен, 1967. — С. 204–205.

56.Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 197.

57.Там само. — С. 196.

58.Там само.

59.Див:. Іванис В. Назв. праця. — С. 206.

60.Там само.

61.Там само. — С. 206–207.

62.Там само.

63.Там само. — С. 207.

64.Матвієнко В. Назв. праця. — С. 99.

65.Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 197–198.

66.Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в ук раїнському державотворенні (1917–1920 рр.). — К., 2004. — С. 26.

67.Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 198.

68.Відродження. — 1918. — 24 серпня.

69.Матвієнко В. Назв. праця. — С. 102.

70.Бич Л.Л. Кубань у кривому дзеркалі // З приводу «Нарисів з іс торії революції на Кубані» П.П.Сулятицького. — Прага, 1927. — С. 74.

71.Деникин А.И. Очерки Русской Смуты. — Т. ІІІ. — С. 204.

72.З історії розвідки та контррозвідки України 1918–1919 рр. Збірка документів і матеріалів / за ред. ген. майора, професора В.С.Сі дака. — К., 1996. — С. 106.

73.Там само. — С. 107.

74.Там само.

75.Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 199.

76.Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Назв. праця. — С. 27–28.

77.Там само. — С. 28.

78.Матвієнко В. Назв. праця. — С. 102.

79.З історії розвідки та контррозвідки України 1918–1919 рр. Збір ка док. і мат. — С. 112.

80.Там само. — С. 112.

350