goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

71.Мальгин А. Украина: соборность и регионализм. — Симферо поль, 2005. — С. 8.

72.Грабовський С., Лосєв І. Назв. праця. — С. 105.

73.Сливка Ю. Етапи та головні напрями дослідження ЗУНР в укра їнській історіографії // Україна: культурна спадщина, національна сві домість, державність... — С. 9.

74.Будівля державності можлива лише на фундаменті злагоди та по розуміння. Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистому засіданні, присвяченому 80 річчю проголошення Західно Української Народної Республіки // Урядовий кур’єр. — 1998. — 3 листопада.

75.Виступ Президента України В.Ющенка на урочистостях з нагоди Дня Соборності України / http://www.president.gov.ua/news/8723.html.

461

ПІСЛЯМОВА

Період після обнародування Акту Злуки був наповнений як ге роїчними, так і драматичними, а нерідко навіть трагічними сто рінками боротьби українських патріотів за незалежну соборну Україну. Незважаючи на різну ідейно політичну орієнтацію, за соборність етнічно українських земель виступали тоді всі національ ні українські партії та основні напрями української суспільно по літичної думки (націонал демократи, монархісти консерватори, націонал комуністи). Природно, що їх погляди на форми організа ції Української держави були суттєво відмінними. Більшість з них боролася за демократично республіканську Україну, частина — за монархічну, інші — за республіку Рад як суб’єкта «Всесвітньої соціалістичної федерації». Але всі вони вважали, що Україна по винна розбудовуватися на всіх етнічно українських землях, не залежно від державних кордонів, які їх розділяли. Таким чином, лише ідея соборності виявилася для них спільною і, мабуть, могла б їх об’єднати. Та цього, на жаль, не сталося, оскільки соціально політичні розбіжності між ними виявилися значно сильнішими. Національні й соціальні завдання сплелися тоді не в органічний синтез, а в кривавий вузол, розв’язати який Українська револю ція 1917–1920 рр. виявилася безсилою.

Однак, безперечно, що домінуючим чинником втрати тоді не ли ше української соборності, але й державності виявився зовнішньо політичний, міжнародний. Адже ані переможниця Антанта, ані її союзники — Польща, Румунія, Чехословаччина, ані більшовиць ка і білогвардійська Росія не тільки не визнали Акту Злуки, але й всіляко поборювали українську державність. Більше того, вони з усіх боків приступили до чергового перерозподілу українських земель. Внаслідок цього національна державність нашого народу була зведена російським більшовицьким режимом фактично нані вець, а українські землі знову виявилися розірваними і поділени ми на частини. Причому, вже не між двома імперіями, як було до революції, а чотирма державами — СРСР, Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Отже, вирішення українського питання в ці лому і проблеми соборності України зокрема неймовірно ускладни лося. Знадобилася, по суті, ще ціла історична епоха, щоб її роз в’язати.

462

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Парадоксально, але факт, що саме за тоталітарного сталінсь кого комуністичного режиму вдалося вирішити стратегічне зав дання, яке протягом багатьох віків стояло перед українцями — об’єднати усі свої історичні землі в одну державну цілість. Оцінюю чи цю історичну подію, О.Довженко у своєму знаменитому щоден нику підкреслив: «Якою б не була страхітливою руйнівна війна, яким би грізним ураганом не пройшлася вона по Україні, її вели чезне позитивне значення для історії українського народу безпе речне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому підсумку український народ робить рішу чий і неминучий крок вперед»1.

І дійсно, незважаючи на фіктивний, номінальний характер дер жавності УРСР у складі СРСР, завдяки їй не лише збереглися, але й значно розширилися адміністративно територіальні межі Ук раїни. В 1939 р. Галичина і Західна Волинь, в 1940 р. Північна Бу ковина і Південна Бессарабія, а в 1945 р. Закарпатська Україна возз’єдналися з основним масивом українських земель. Заключним акордом формування нинішніх кордонів України стала передача в 1954 р. Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Після краху радянської імперії вони стали важливою передумо вою відродження суверенної, соборної Української держави.

Які ж висновки випливають з досвіду боротьби українського народу за свою соборність у розглянутий період?

Насамперед, ця його боротьба мала об’єктивний і закономірний характер. Вона базувалася на споконвічному прагненні нашого народу до власного вільного і незалежного розвитку, важливою передумовою якого було досягнення цілісності його національно го організму і території.

Українська соборницька концепція з самого початку мала спра ведливий і гуманний характер. Вона основувалася на принципі етнічності, і, на відміну від інших концепцій (як великоросійсь ка чи всепольська), не претендувала на чужі землі, не реалізову валася за рахунок поневолення інших народів, ущемлення їхніх інтересів.

Важливим фактором соборності виступала передова українська суспільно політична думка, яка вже на рубежі ХІХ–ХХ століть зусиллями своїх видатних речників, як підросійської, так і підавст рійської України, сформулювала як стратегічне завдання націо нально визвольного руху створення самостійної соборної Українсь

463

І. Гошуляк

кої держави. Згодом воно було закріплене в програмних докумен тах багатьох українських політичних партій. Щоправда, внаслідок загального жалюгідного становища українців у Російській імперії переважна більшість з них до 1917 р. включно боролася за проголо шення автономії України, а тому й українське соборництво в пер ший рік революції мало переважно автономістський характер.

На всіх етапах ідея соборності України виступала могутнім фак тором розгортання й поглиблення національно визвольного руху

ібула нерозривно пов’язана з ідеєю державності. Більше того, знач ною мірою навіть обумовлювалася нею. Не маючи своєї державнос ті, про соборність можна було лише мріяти. В свою чергу, в боротьбі за державність, розбудову незалежної України роль ідеї соборності теж важко переоцінити. З прийняттям Центральною Радою істо ричного ІV Універсалу українське соборництво набуло самостій ницького характеру, що означало перехід на новий якісно вищий етап його розвитку.

Найважливішим чинником соборності був масовий об’єднавчий рух, який виник з самого початку революції на всіх українських землях і навіть поширився далеко за межі України в місцях ком пактного проживання українців на величезних просторах Російсь кої держави. Він охопив (щоправда, з різним ступенем активності) всі українські регіони і різні верстви місцевої людності — інтеліген цію, селян, робітників, військових тощо. Саме завдяки цьому Ук раїнська революція тієї доби, очолена Центральною Радою, до сягла своїх найбільших звершень.

Після краху Австро Угорської імперії центр масового об’єднав чого руху за українську соборність тимчасово перемістився з Над дніпрянської України до Західно Української Народної Республіки. Галицькі, буковинські, закарпатські українці вписали у всеукра їнську скарбницю соборницького досвіду цікаві і неповторні рядки, збагативши його своїми своєрідними політичними традиціями. Однак столицею соборної України закономірно й правомірно став древній Київ, на Софійському майдані якого вперше були обнаро дувані довгоочікувані слова Акту Злуки про соборність всіх укра їнських земель в єдиній національній державі — Українській На родній Республіці.

Заналізу дослідженої доби випливає ще один важливий вис новок: про соборність держави необхідно дбати постійно, за неї слід активно боротися, оскільки багато чинників (як зовнішніх, так

івнутрішніх) працює над тим, щоб її підірвати і знищити.

464

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Відверті й замасковані посягання окремих зарубіжних полі тиків (насамперед Росії) на терени України, що з’явилися останнім часом, змушують нас нагадати про ті нещодавно ще українські етнічні землі, які внаслідок різних історичних і політичних обс тавин залишилися в користуванні наших сусідів. Йдеться про знач ні частини Кубані, Західного Причорномор’я, Донщини, Цент рально чорноземних областей Російської Федерації, Холмщину

іПідляшшя, окремі частини Галичини, що входять нині до скла ду Польщі, та деякі інші регіони. Це нагадування потрібне, звичай но ж, не заради відновлення історичної справедливості чи висуван ня територіальних претензій сусіднім країнам, а для констатації об’єктивної істини. Можливо, воно хоч якоюсь мірою сприятиме протвереженню свідомості тих політиків, які все ще не в ладах з історичною пам’яттю.

Після відродження на початку 90 х років суверенної України державотворча роль ідеї соборності не тільки не зменшується, а, навпаки, як свідчить сучасний досвід, ще більше зростає. Збере ження територіальної цілісності нашої країни, зміцнення єдності її регіонів, розмаїтість і відмінність яких склалися внаслідок об’єктивних історичних обставин, і надалі залишається не тільки актуальним, але й невідкладним завданням. У зв’язку з цим кон солідуюче, об’єднуюче значення соборності просто неоціниме.

На жаль, у нинішній Україні є чимало політиків і навіть окре мих політичних сил, які не лише заперечують значення української соборності, але й свідомо її підривають. У зв’язку з цим доречно, на наш погляд, нагадати слова Михайла Грушевського. У листі до канадських українців, написаному 6 грудня 1919 р., він наголо шував: «Нарід наш висловив свою волю, щоб Україна була одна, Східня і Західня, Наддніпрянська і Наддністрянська, оден край

іоден народ, одно тіло й душа, і нема чого копирсатися в другоряд них відмінах сих двох частин нашої єдиної вітчизни, заподіяних неприхильними обставинами нашої історії. Треба підносити і скріп ляти все те, що їх єднає та в’яже, а не те, що їх ріжнить та ділить»2.

Ще один наш видатний політичний мислитель В’ячеслав Ли пинський, торкаючись цієї проблеми, в листах до Осипа Назарука писав: «Майте врешті на увазі, що підкреслювання галичансько наддніпрянського антагонізму абсолютно перешкоджає нашій ідео логії», «справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями», «регіоналізм теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більший хаос в життя нашої землі, то

465

І. Гошуляк

му його треба поборювати», «об’єднання українських земель му сить бути провідною ідеєю»3.

Актуальність цих та інших думок наших великих співвітчизни ків більш ніж очевидна. Подальший цивілізаційний поступ Украї ни можливий лише за умови неухильного збереження й зміцнення

їїтериторіальної цілісності та соборності.

1.Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Кіноповість. Що денник (1941–1956). — К., 1995. — С. 362.

2.Грушевський М. Лист до канадських українців // Великий Украї нець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. — К., 1992. — С. 266.

3.Див.: Потульницький В. Політична доктрина В.Липинського // Український історичний журнал. — 1992. — №9. — С. 43.

466

НАУКОВЕ ВИДАННЯ

ГОШУЛЯК Іван Леонідович

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО СОБОРНОСТІ (від ідеї до Акту Злуки)

Монографія

Формат 60x84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура SchoolBookC. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 27,08. Обл. вид. арк. 26,23. Підписано до друку 05.05.2009. Зам. №

Наклад 300 прим.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

01011, Київ 11, вул. Кутузова, 8; тел.: [phone]

Друк ТОВ «Видавництво Дельта» 04071, м. Київ, вул. Прирічна, 37, к. 145 Свідоцтво про реєстрацію № 2044 від 23.12.2004 тел./факс: [phone]

e mail: [e-mail]