goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Через кілька днів, 15 квітня, міністр внутрішніх справ М.Тка ченко доручив члену Центральної Ради від Таврійської губернії Я.Христичу негайно виїхати до Криму (м. Сімферополь) і засну вати там філію Інформаційного бюро МВС. Вона мала інформувати місцеве населення про законодавство УНР, політику її уряду і «вес ти працю щодо зближення Криму до України»5.

19 квітня уряд УНР, заслухавши на своєму засіданні лист ні мецького посла Мумма в справі Чорноморського флоту, постановив: 1) доручити голові уряду і міністру закордонних справ В.Голубо вичу відповісти барону Мумму, що законом Центральної Ради Чорноморський флот оголошено флотом УНР, що уряд просить Німеччину допомогти йому очистити флот від злочинних більшо вицьких елементів, які його захопили, і привести флот до послуху українському уряду; 2) надіслати Чорноморському флоту телег раму про те, що він не повинен боротися з німецькими військови ми силами6.

У той же день морське міністерство УНР призначило капітана 2 го рангу Міснікова «отаманом оборони Кримського півострова, командувачем Севастопольської фортеці й отаманом нині перебу ваючого в Криму флоту із правами командувача флоту у військовий час». 23 квітня, в момент коли група П.Болбочана, взявши Джан кой, підійшла до Сімферополя, Місніков розпорядився підняти українські прапори не лише на кораблях, але й по всьому Кримсь кому узбережжі й оголосив, що «всякий збройний напад проти УНР, її влади та майна, виступ окремих осіб і організацій вважа ється розбійним»7.

Характерно, що значна частина місцевого населення Криму, натерпівшись від більшовицького свавілля, з надією й нетерпін ням очікувала на прихід українського війська. У квітні 1918 р., ще коли воно разом з німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація від кримських татар, які заявили «про готов ність прилучитися до української держави, коли запевняться їм національно культурні права»8.

Як свідчать документи, кримські татари та інші жителі півост рова радо вітали прихід українських вояків. Коли отаман Болбочан в’їжджав у Сімферополь, татари, турки, вірмени та інші супрово джували його автомобіль, обсипаючи квітами й захоплено вигу куючи: «Мурза! Великий Мурза!» Назустріч українському війсь ку до Сімферополя приїхали делегації від багатьох міст Криму. Вони заявили, «що нетерпляче чекають українців, бо їм обридла

241

І. Гошуляк

більшовицька вакханалія». Зокрема, делегація Севастополя у складі 64 чоловік підтвердила: «Севастополь здасться без бою, коли його братимуть українці»9.

Однак досить вдалий з військової точки зору наступ Кримської групи П.Болбачана, яка 24 квітня звільнила Сімферополь, 25 — Бахчисарай і готувалася до заключного рейду на Севастополь, за вершити приєднанням стратегічно важливого півострова до УНР не зміг. Традиційно розглядаючи Крим як неналежну Україні тери торію, німецьке військове командування в ультимативній формі зажадало негайного припинення наступу і виведення українсько го війська з півострова. Після напружених переговорів між пред ставниками уряду УНР і вищого німецького командування неза баром воно було відкликано в Україну.

Натомість частини 52 го німецького корпусу, окупувавши май же увесь Крим, підійшли до Севастополя. За цих умов виконуючий обов’язки командувача Чорноморським флотом контр адмірал Саблін, прибувши на лінійний корабель «Георгій Побєдоносець», віддав наказ підняти на всіх кораблях український прапор. Так, 29 квітня 1918 р. Чорноморський флот формально став українсь ким. Насправді ж такий крок уже не враховував реальний стан справ і зумовлювався загрозою неминучого захоплення флоту нім цями. Підняття українського прапора відбулося не тому, що особо вий склад Чорноморського флоту сприйняв українську ідею, хо ча багато хто з морських офіцерів і особливо матросів ставилися прихильно до неї, а, головним чином, через надію, що цей крок залишить флот під юрисдикцією УНР і не дозволить німцям йо го захопити.

Однак після того, як німецькі війська, не зважаючи на прохан ня командування флотом, уже наступного дня ввійшли в Севасто поль, контр адмірал Саблін евакуював ядро флоту — 2 дредноути і більшість міноносців — до Новоросійська, де на кораблях знову замайорів російський прапор. Над кораблями, які залишилися, було піднято німецький прапор. У Криму ж під опікою німецько го командування розпочалося формування нової крайової влади.

Водночас українська дипломатія намагалася розв’язати кримсь ку проблему, заручившись підтримкою ще однієї зацікавленої в ній країни — Туреччини, яка, судячи з усього, мала серйозні на міри щодо посилення свого впливу в Криму, в тому числі шляхом створення там мусульманської держави. Деякі радикально на лаштовані турецькі політики вимагали приєднання півострова

242

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

до Туреччини або ж встановлення там влади турецького принца. Наприкінці березня було навіть схвалено план направлення турець ких військ до Криму, для здійснення якого призначалися допоміж ний мусульманський корпус та румелійський (або 177 й) піхот ний полк, що дислокувалися біля Одеси. Але німецьке військове командування, прихильно поставившись на перших порах до цих намірів, незабаром дало зрозуміти турецькому керівництву, що воно проти посилки турецьких військ в Крим. Тимчасовий пові рений у справах УНР в Стамбулі, активний учасник Брест Литовсь кої мирної конференції М.Левитський у своєму конфіденційному листі до міністра закордонних справ від 30 квітня 1918 р. так ха рактеризував тодішні політичні настрої в турецькому суспільстві: «...в турецькій пресі як до мого приїзду, так і до сього часу ведеться агітація за утворення окремої незалежної Кримської Республіки із мусульманського населення. Одні часописи приєднують Крим до Туреччини, а другі мріють про протекторат Туреччини над не залежним Кримом». У військових колах, зазначав далі дипломат, «багато балакали про експедицію на Крим», аби «заняти Крим під виглядом допомоги проти большевиків, щоб потім, залишив шись, провести необхідне самоозначення мусульман»10.

Під час зустрічі з великим візиром Енвер пашою, яка відбулася 24 квітня, М.Левитський заявив, що український уряд «дивить ся на Крим як на частину Укр.Нар.Респ., в котрій мусульмансь кому населенню повинні бути забезпечені всі його національні права». На запитання турецького прем’єра, в якій формі це відбу вається, український посол роз’яснив, що внаслідок розсіяного проживання кримських татар серед інших етносів (за винятком Ялтинського повіту) про федеративний зв’язок півострова з УНР не може бути й мови, тому «тут лише може йти балачка про гаран тії національної свободи, але в яких юридичних формах се вильєть ся, я зараз сказати не можу, се питання в найближчім часі буде вирішено в порозумінню з національнім кримськім совітом, який збереться після очищення Криму від большевиків»11. Задовольнив шись цією заявою, Енвер паша зазначив, що його уряд «не думав і не думає» про приєднання Криму до Туреччини чи встановлен ня над ним протекторату.

Але доля півострова вирішувалася тоді не в Києві, не в Сімферо полі і навіть не в Стамбулі, а в Берліні, в стратегічних планах якого йому відводилося значне місце. У Центральної Ради, як відомо, сто сунки з Берліном і Віднем тимчасом катастрофічно погіршувалися.

243

І. Гошуляк

Будівництво держави в умовах невизначеності значної части ни її кордонів, насамперед з Росією, породжувало багато проблем і незручностей. Тому це питання турбувало як місцеві, так і цент ральні органи влади, політичні і громадські організації, широкі верстви суспільства. Не випадково, що на адресу Міністерства за кордонних справ, інших державних інституцій постійно йшли за пити різних установ і організацій щодо належності окремих від далених і спірних місцевостей до України. Наприклад, Міністерство харчових справ просило повідомити його, які повіти Воронезької губернії входять до складу УНР. Канцелярія генерального писарст ва 17 квітня запитувала, чи входить Мозирський повіт до її скла ду і взагалі, як стоїть на цей момент справа з межами України12.

Відповідаючи, зокрема, на другий запит, Міністерство закор донних справ роз’яснило, що остаточно питання про прилучення Мозирського повіту буде вирішено на майбутній мирній конфе ренції. Оскільки ж у ньому населення в більшості — українське, то уряд зацікавлений у справі його приєднання до УНР і надасть йому всіляку допомогу. Уряд не має під цим кутом зору жодних причин, щоб перешкоджати постачанню збіжжя та налагоджен ню правного ладу в повіті13.

На прохання Міністерства харчових справ від 30 квітня 1918 р. повідомити для складання продовольчого плану, чи входить Біл городський повіт Курської губернії в землі України, Міністерст во закордонних справ відповіло, що цей повіт «належить до тери торії України»14.

Питання про межі України порушувалося також на засіданнях Центральної Ради, але внаслідок своєї складності так і залиша лося невирішеним. Наприклад, 6 квітня 1918 р. М.Салтан вніс на засіданні Малої Ради від імені фракції українських есерів запи тання міністру закордонних справ про телеграму Буше щодо гра ниць України (в межах дев’яти губерній), адресовану російсько му уряду, яка була опублікована в пресі. «Ці границі, — сказав він, — намічалися по ІІІ Універсалові. Але передбачалася згода

знаселенням других місцевостей, піднялося потім питання про Бессарабію і про другі місцевості. Ми питаємо, чи вживаються за ходи до остаточного опреділення границь України, і чи робляться заходи, щоб з нашого боку був оповіщений декрет міжнародного значення про границі України»15. Отже, українські есери, судячи

зцього запиту, очікували від Центральної Ради чіткого визна чення окремим декретом кордонів УНР.

244

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Михайло Грушевський, виступивши з цього приводу, пояснив, що вміщене в німецькій телеграмі, «помічене у ІІІ Універсалі, як ядро України, коли ще говорилося про Російську федерацію. Але вже при виборах до Українських Установчих зборів просторінь України розширювалася і захватувала нові землі»16. Від кого ж по винен бути «оповіщений декрет про границі України»: від уряду, чи від Центральної Ради, запитав він. Запит Салтана підтримав також М.Балабанов, який, однак, наполягав на тому, щоб не уряд, а саме населення встановило границі.

Реагуючи на поставлене запитання, міністр закордонних справ В.Голубович заявив: «Відповіді ми поки що не дамо, а дамо її тоді, коли нам буде представлена відповідна мапа границь України»17. Така позиція, мабуть, не задовольнила деяких членів Малої Ради. Тому під час обговорення на цьому засіданні запиту в Холмській справі М.Корчинський від імені фракції соціалістів федералістів зажадав відповіді на такі два запитання: чи вжиті заходи, щоб по літична влада українського уряду поширилася на всю територію України і чи думає міністр щось робити для захисту наших грома дян на території РСФРР? Але й вони залишилися без відповіді.

Безперечно, що одним з найважливіших завдань зовнішньої політики УНР у тих умовах було підписання мирного договору з Росією, який, окрім інших нагальних двосторонніх проблем, по винен був розв’язати й проблему північно східних і східних кордо нів. У телеграмі Ради Народних Міністрів УНР Раднаркому РСФРР від 30 березня 1918 р. знову, вже в котрий раз, пропонувалося закінчити «не по нашій вині і не нами сповіщену війну», «опреді лить окремими умовами наші кордони і наші правові відносини», негайно приступити до переговорів про умови демократичного ми ру, визначити місце і час їх проведення18. Незважаючи на пози тивну відповідь російської сторони, початок переговорів через узгодження процедурних питань затягнувся, а тимчасом влада в Україні змінилася.

Значну увагу українські власті приділяли реалізації положень Брестського мирного договору щодо кордонів з майбутньою Польсь кою державою, тобто приєднанню Холмщини і частини Підляшшя до УНР. Як уже відзначалося, внаслідок тиску польських політич них кіл на віденський уряд практичне вирішення цього питання за гальмувалось, а політична боротьба навколо нього дуже загострилась.

Проблема Холмщини і Підляшшя активно обговорювалася гро мадськістю, широко висвітлювалася в пресі, неодноразово розгля

245

І. Гошуляк

далася на засіданнях Центральної Ради й уряду. Ще 15 лютого Ра да Народних Міністрів, обговоривши її, ухвалила негайно присту пити до заведення в Холмщині і Підляшші українського адмі ністративного і громадського урядування. З цією метою міністру внутрішніх справ доручалося призначити туди крайового комісара, якому на видатки для організації апарату й управління виділя лось 120 тисяч карбованців19. 3 березня уряд ухвалив рішення виділити на ці ж цілі комісару Холмщини і Підляшшя кредит на 250 тисяч карбованців.

Після оголошення М. Любинським на засіданні Малої Ради 13 березня додаткових договорів до Брестського миру О.Севрюк так пояснив позицію УНР з Холмського питання: «Додатковий дого вір у справі Холмщини зовсім не значить, що Україна зрікається Холмщини, як то говорив австрійський міністер президент Зайд лер, а навпаки, — цей додатковий договір забезпечує можливість перевести в Холмщині плебісцит у той час, коли це визнає відпо відним Українська Республіка»20.

Багато зусиль з метою приєднання Холмщини докладав Голо ва Центральної Ради М.Грушевський. У своїй промові під час об говорення Брестського договору 15 березня в Малій Раді він знову переконливо обґрунтував правомірність українських домагань та безпідставність польських претензій щодо цієї території. В спе ціально написаній у ті дні праці «За Холмщину» видатний вчений і державний діяч розвінчав шалену антиукраїнську кампанію, розгорнуту в Польщі, розкрив сутність українсько польського протистояння в цьому питанні, ще раз наголосивши на тому, що «Холмщина дійсно одвічна українська земля і ніколи не вважала ся польською в розумінню етнографічнім»21. За умовами Брестсько го миру УНР, на його думку, сповнила надії та гарячі бажання ви селених зі своїх осель і розкиданих по світу холмщан і підляшан, відстояла їх отчину. Однак тепер першочерговим завданням є по вернути їм її, допомогти ужитися знову в ріднім краю, дати їм те, чого вони були досі позбавлені — українські школу, церкву, пресу, бібліотеки, читальні, театральні вистави, музеї. Словом, усе те, на чому б вони змогли опертись і протистояти польському натиску22.

Боротьба за Холмщину посилювалася, оскільки поляки, ко ристуючись тимчасовим обезлюдненням її від українців і підтрим кою австро угорських властей, намагалися включити цей край до майбутньої Польської держави. Про становище, яке склалося там на середину квітня, можна судити з доповіді комісара Холм

246

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

щини і Підляшшя О.Скорописа Йолтуховського під час обгово рення урядом цього питання. «Номінальна влада комісара, — зазначив він, — поширюється тільки на Холмщину і Підляшшя; а окуповані частини Волині — Ковельський і Володимирський по віти — залишаються цілком без українського заступництва. Вся окупована часть української території поділена на сфери впливу германської і австрійської влади. З боку германської влади Комісаріат Холмщини і Підляшшя дістав признання, але поки що тільки формальне, бо жодних адміністративних функцій йому ще не передано. Нема місцевого самоврядування, тому нема тих органів, на котрі Комісаріат міг би опертися. В частині германської окупації зараз може іти лише підготовча робота до перейняття адміністративної влади, головним чином в сфері церкви, школи, повороту біженців. Австрійська влада ще не признала Комісаріату, з одного боку, через те, що не ратифікований ще мир, а з другого, не вияснені остаточно кордони Української Держави. Весь край зруйнований, руїна, особливо в австрійській частині, іде далі...

В австрійській частині іде полонізація; австрійські власті свідо мо не допускають відкриття українських шкіл»23.

Враховуючи те, що доповідач поставив під сумнів доцільність існування в таких складних умовах Холмського комісаріату, уряд ухвалив наступне рішення. «Комісаріат Холмщини і Підляшшя повинен існувати зараз; під власть Холмського і Підляського ко місаріату віддати Полісся і Західну Волинь в межах окупації.

Холмський комісаріат повинен повернутися до своєї роботи для охорони інтересів людності і підготовки краю до перейняття йо го українським урядом»24.

У боротьбі за реалізацію умов Брестського миру з територіаль них питань впевнено лунав з різних трибун також голос західно українських політиків. Уже при перших спробах уряду Австро Угорщини ігнорувати угоду про створення з українських частин Галичини і Буковини єдиного коронного краю вони вимагали від нього її неухильного дотримування. 22 лютого 1918 р. в Палаті Послів австрійського парламенту К.Левицьким від імені Укра їнської парламентської репрезентації була виголошена заява про прагнення українців Галичини та Буковини мати свій окремий державно правний лад, автономний в межах Австрії. Якщо ж уряд не здійснить його, то вони домагатимуться приєднання до УНР. 28 лютого з подібною заявою у Палаті Панів виступив митрополит А.Шептицький. Висловивши задоволення з приводу підписання

247

І. Гошуляк

Брестського миру, він підкреслив невід’ємне право українського народу на самовизначення в межах етнографічних кордонів, а та кож наголосив на належності Холмщини до української території25.

У зв’язку з тим, що австро угорські власті, ігноруючи інтере си як УНР, так і західних українців, робили нові поступки на ко ристь новостворюваній Польській державі, критика офіційної політики Відня посилювалася. Скликаний 25 березня у Львові Українською парламентською репрезентацією з’їзд мужів довір’я всіх українських партій Галичини, в якому взяли участь близько 500 осіб, у тому числі представники з Великої України (генерал Коленко і письменник Коваленко), ухвалив наступні резолюції:

«І. Стоючи на становищі права національного самовизначення, з’їзд стверджує, що постанова Берестейського миру з 9 лютого 1918 р. є першим етапом здійснення цього права у відношенні до ук раїнського народу і супроти цього домагається його невідмінного та негайного переведення, зокрема його ратифікації в Австро Угорщині.

ІІ. З огляду на те, що частина українського народу остає в ме жах тієї монархії, з’їзд домагається... щоби з українських земель Галичини і Буковини утворено окремий державний організм...

ІІІ. Щодо Холмщини та Підляшшя з’їзд стверджує, що супро ти артикулу ІІ мирового договору, опертого якраз на основі само означення, поляки не мають ніякої слушної причини до про тестів, тим більше, що передбачена трактатом міжнародна комісія має повести дефінітивну границю після етнографічного розмежування та свобідної волі самого населення. Супроти цього з’їзд протестує проти насильної полонізації Холмщини під тепе рішньою ц. і к. військовою управою та домагається згідно з поста новами Берестейського договору безпроволочного передання цієї землі українській державі»26.

21 квітня 1918 р. українська делегація в складі президії Ук раїнської парламентської репрезентації Галичини і Клубу укра їнських послів Буковини на чолі з членом Палати Панів митропо литом А.Шептицьким зустрілася з головою австрійського уряду Є.Зайдлером. Від імені українців Галичини та Буковини вона за стерегла цісарський уряд від дій, які суперечили б умовам Брестсь кого договору, а також будь яких таємних пактів, які б пересуджу вали на майбутнє державно правне становище Східної Галичини та Буковини. Зайдлер пообіцяв своїм співрозмовникам, що в липні поточного року винесе проект поділу Галичини на українську й польську частини на обговорення парламенту27.

248

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Та ця обіцянка була нещирою. Насправді австро угорські власті, вважаючи, що будь які угоди про об’єднання українських земель навіть у складі Габсбурзької монархії мали б негативні наслідки для неї, під різними приводами відкладали ратифікацію Брестсь кого договору. Саме в цей час уряд Угорщини, в руках якого пе ребувало питання східної політики імперії, розробив концепцію про її східні кордони. «Для майбутнього країни, — зазначалося в ній, — є життєво важливим зберегти кордони недоторканними»28. В названій концепції Україна зараховувалася до числа особливо небезпечних держав, не зацікавлених у збереженні цілісності Авст ро Угорщини. Натомість майбутня Польща розглядалася як держа ва, що допоможе зберегти їй решту своїх територій від претензій

збоку України, Румунії, Сербії і Словаччини.

Зметою захисту національних інтересів українського народу і викриття агресивної політики поляків щодо України активно використовувалася періодична преса. Так, у передовій статті га зети «Відродження» за 24 квітня 1918 р. з цього приводу наголо шувалося: «Державна політика старої Польщі погубила польську державу. Та від історії поляки нічого не навчилися. Всі нові факти вказують на те, що мрії про відбудову давньої Польщі історично їх не покинули (залицяння до Австрійського та Німецького уряду, заклик до міністра та намісника Галичини в справі анексії По ділля й Волині, підготовка такої анексії при помочі польських легіонів). Таку ж програму дає й лист посла Радзівіла до «Вибор ців», який подав «Дзенік Кійовскі». Радзівіл пише, що поляки не признають Берестейського миру. Скасування його правдоподібне і для польських інтересів конче потрібно. Чим скоріше йти на роз вій польської держави, тим більше поляки покажуть енергії та здібності у державно творчій діяльності, тим більше виглядів бу де на польське територіальне розширення на сході. Холмське пи тання це тільки перший крок у польськім напорі на Схід»29. Ця відверта антиукраїнська програма, на жаль, реалізовувалася, заго стрюючи протистояння між двома сусідніми народами.

За Брестським миром на півночі до УНР відійшли Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії, в яких більшість населення становили українці. Ці території були приєднані до Волинської губернії. 13 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів, заслухавши лист делегації від Гомельського повіту про приєднан ня цього повіту до України і забезпечення інтересів громадян Го мельського повіту, постановила: «прийняти під охорону держав не майно і інтереси громадян Гомельського повіту».

249

І. Гошуляк

Ці та інші дії українського уряду викликали протест з боку про голошеної 9 березня 1918 р. Білоруської Народної Республіки. З метою врегулювання спірних питань і встановлення лінії кор дону в квітні 1918 р. в Києві велися переговори між делегаціями УНР і БНР. До складу української делегації увійшли: А.Ліхня кевич (голова), М.Свідерський і Т.Петрівський. До Білоруської — О.Цвікевич (голова делегації), М.Довнар Запольський і С.Рак Михайловський.

Розпочалися офіційні засідання делегацій 19 квітня обміном привітань, з якими виступили їх керівники, після чого було при ступлено до визначення принципів ведення переговорного процесу. В ході дискусії в основу переговорів було покладено етнографічний принцип, який у разі необхідності мав доповнюватися економічним

ігеографічним принципами. Білоруська делегація також зазначи ла, що буде користуватися, як основою, картою академіка Я.Карсь кого, виданою в 1917 році. Українська сторона заявила, що не бра тиме за основу жодної карти, а користуватиметься різними.

Через змішаний склад населення прикордонних територій, а та кож етнічну близькість двох народів вирішення територіальних проблем між ними виявилося не простою справою. Переговори були складними й напруженими. Вже на першому засіданні білорусь ка сторона заявила, що не визнає Брестського мирного договору

івизначеного ним північного кордону УНР. «Українсько Білорусь ка границя, яка проведена до Вигоновського озера, — підкреслив О.Цвікевич, — не обов’язкова для Білорусії тому, що вона була визначена без участі представників Білорусії. Тепер, коли прого лошено незалежність Білорусії, ми лічим необхідним установити цілу границю між Україною та Білорусією там, де ті два народи між собою сусідують»30.

Представники України твердо обстоювали умови, зафіксовані Брестським договором. Заперечуючи білоруській стороні, П.Пет ровський зазначив, що західний пункт кордону з міжнародно прав ного погляду змінювати не можна, оскільки під час Брестських переговорів суверенної БНР просто не існувало, а тому правочин ною стороною за білорусів виступала ще Російська держава. Через це західний пункт — Вигоновське озеро, як зв’язаний міжнародно правним узлом, мусить бути фундаментом, від якого треба прово дити подальшу роботу31.

Оскільки визначення західної точки відліку українсько біло руського кордону викликало занадто великі суперечки, то на про

250