3.Вихідні принципи Феноменології духу.

«Таємницею й джерелом» гегелівської філософії є «Феноменологія духу». У цій роботі (1807) уже досить чітко сформульоване Вихідне Положення філософії Гегеля - тотожність мислення і буття, тобто розуміння реального світу як прояву ідеї, поняття, духу. Цю тотожність мислитель трактував як процес самопізнання абсолютною ідеєю самої себе, процес, що історично розвивається і є процесом породження всієї дійсності. В «Феноменології духу» розглядається еволюція людської свідомості від перших її проблисків до свідомого оволодіння наукою й науковою методологією, до абсолютного знання (філософії). Тим самим феноменологія з'являється як «сходи знання», що зводить індивіда від безпосередньої повсякденної свідомості до філософського мислення й абсолютного знання. Найбільш важливі раціональні ідеї «Феноменології духу» полягають у наступному: 1. Розробка й реалізація принципу історизму. Необхідність історизму як закону (принципу) пізнання випливає в Гегеля насамперед з необхідності доказу вихідного пункту його філософської системи - ідеї про тотожність мислення і буття. Показуючи в «Феноменології духу» процес розвитку абсолютної ідеї «від природної свідомості до чистого поняття», де й досягається повна тотожність буття й знання.

2. Підкреслення важливої ролі трудової діяльності в житті людей, у тому числі у формуванні їхньої свідомості. Гегель «вхоплює сутність праці», розуміє людину як результат її власної праці. Але це в нього «абстрактно-духовна праця». У процесі трудової діяльності людина, по Гегелю, формує, «творить» не тільки речі, але й себе саму. 3. Розуміння історії як спільної діяльності індивідів, а природи їхньої свідомості - як суспільного продукту, результату й процесу їхньої соціально-історичної діяльності. 4. Уявлення про філософію як цілісну систему знання, що розвивається. Він уважав, що філософія може плідно розвиватися тільки в раціонально-понятійній формі. Однак згодом Гегель сильно перебільшив значення своєї філософії як «науки наук», у дусі свого панлогізму (тобто логічної діяльності світового розуму). 5. Формулювання ідеї ТріадичностІ (теза - антитезис - синтез), виявлення форми розвитку - спіралі. 6. Аналіз основних форм суспільної свідомості: філософії, релігії, мистецтва, моралі (моральності), правосвідомості в їхньому взаємозв'язку й субординації. 7. Розуміння істини як процесу. Істина в нього тісно пов'язана з оманою як своєю протилежністю.

8. Постановка питання про соціальні антагонізми - «діалектика пана й раба». Проблемі соціальної боротьби пригноблювачів і гноблених, включаючи гранично гостру форму цієї боротьби, Гегель приділив значну увагу, дуже співчутливо ставився до Великої французької революції. Для гегеля свідомість є предметом особливої уваги. Він розглядав такі рівні свідомості: 1) свідомість взагалі як безпосередня свідомість, чуттєва – як те, що протистоїть предметові, незалежному від суб’єкта, 2) самосвідомість, 3) єдність свідомості та самосвідомості – розум. Ця частина теоретичного міркування гегеля позначена ним як феноменологія – наука про свідомість та форми її розвитку. Феноменологія гегеля досліджувала такі проблеми як співвідношення ввідчуття та сприйняття,зв'язок сприйнять та глуздового мислення, взаємозв’язок глузду та розуму, роль праці у розвитку свідомості тощо.

4.Пізнання як діалектичний взаємоперехід суб'єктивного і об'єктивного: "досвід свідомості" Вершиною класичної німецької діалектики стала філософія Гегеля. Він розробив діалектику в систематичній, цілісній формі, але на основі ідеалізму й із включенням елементів метафізичності. Велика заслуга Гегеля - в тому, що він Уперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному Русі, зміні, перетворенні й розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок, закони цього руху й розвитку. У кожній з розглянутих у його філософії сфер дійсності - від суто логічних категорій до категоріальної діалектики історичного процесу - Гегель намагався виявити лінію розвитку, що проходить крізь них, хоча схематизму й штучних побудов при цьому уникнути не вдалося. Його фундаментальний внесок у розвиток філософії полягав у тому, що Він уперше в історії філософської думки дав глибоку систематичну розробку діалектичного методу мислення й прагнув реалізувати його принципи при аналізі всіх сфер дійсності. ДІалектика Гегелем була розвинена на об'єктивно-ідеалістичній базі, оскільки за основу всіх явищ він приймав духовний початок, що позначав різними термінами (світовий розум, світовий дух, абсолютна ідея). Ця абсолютна ідея відчужує себе (тобто перетворюється) у природу, а потім у дусі, тобто в мисленні й історії знову повертається до себе. Найбільше повно діалектика Гегеля викладена в його роботі «Наука логіки». У цьому Добутку він дав аналіз найважливіших законів, категорій і принципів діалектики, обґрунтував положення про єдність діалектики, логіки й теорії пізнання, створив першу в історії думки розгорнуту систему діалектичної логіки і дав критику метафізичному методу мислення.Якщо Кант у формі трансцендентальної логіки представив лише «неясний абрис» діалектичної логіки, то Гегель цілком ясно, виразно виклав зміст останньої як цілісну систему знання (логіку розуму). При цьому він не принизив роль і значення формальної (розумової) логіки в пізнанні. Гегель критикував не формальну логіку (без її взагалі неможливо ніяке пізнання), а тих її непомірних прихильників, які вважали її єдиною, вищою логікою, не бачили (або не хотіли бачити) логіки розуму, не розуміли необхідності переходу до діалектичного мислення. Разом з тим філософ Відзначав обмеженість (але не порок!) формальної логіки, Обумовлену тим, що вона розглядає форми мислення в їхній незмінності й розходженні, поза їхнім взаємозв'язком і субординацією. Визнаючи важливе значення формальної логіки, Гегель призивав «іти далі» - до логіки діалектичної, котра вивчає форми мислення як форми справжнього знання в їхньому взаємному зв'язку й розвитку, у їхній субординації.Діалектика - основа, справжній центр всієї філософської проблематики в Гегеля. Він підкреслював, що Неможливо зрозуміти предмет, не усвідомивши Всього попереднього шляху його розвитку. Тому дійсним цілим є не «голий результат», а результат разом зі своїм становленням. Він звертав увагу на те, що Розвиток відбувається не по Замкнутому колу, а по «спіралі», поступально, від нижчих форм до вищих, від змісту до змісту. У цьому процесі відбувається Взаємоперехід кількісних і якісних змін (еволюції й перегони). Джерелом розвитку є протиріччя, що рухає світом, є «корінь усякого руху й життєвості», принцип усякого саморуху й пізнання.

5. Принцип історизму. Істина і заблудження.

Розум у гегеля зявляється як надіндивідуальний, всесвітньо-історичний початок, що здійснюється в історії як розвиток світового духу або абсолютної ідеї. Вся історія є , по стуі, історія думки, історія саморозвитку розуму. Звідси історія у своїй основі виявляється логічним процесом, тобто суть лише реалізація логічного. У цьому виразився загальний пан логічний погляд гегеля. Мета всесвітної іторії по гегелю полягає в пізнанні світовим духом самого себе. У цьому пізнавальному процесі він проходить ряд конкретних ступеней, втілюючись у понятті народного духу(що полягає в єдності ззаконів, державних установ, мистецтва,релігії і філософії). Носієм світового духу дух якогось однго конкретного народу, у той час як інші народи вже пройшли етап свого найкращого досвіду, і хиляться до заходу, а інші ще тільки народжуються. Згідно з гегелем розум в історії здійснюється таким чином, що кожен народ отримує право внети свою мету у процес вихідного самопізнання світового духу. Але процес цей є не хаотичний. Погляд на історію суспільства як на внутрішню закономірність, необхідний процес розвивання представників німецького класичного ідеалізму. Однак і вони приносили цю необхідність в історію ззовні, з області філософії. Вищим етапом розвитку демарсистського історизму була філософія гегеля, він перший намагався показати розвиток, внутрішній зв'язок історії. Філософія історії гегеля поєднує ідею специфічності кожної історичної епохи з визнанням загальної поступальності суспільного розвитку в цілому. Разом з тим істориз гегеля знаходився в непримиренній суперечності з ідеалістичною сутністю його загальної концепції, із позиції цього історизму конкретн-історичний аналіз явищ дійсності виявлявся неможливим. Світову історію ділить на 4 періоди: східний світ(китай,Індія,Єгипет), грецький світ, римський світ, німецький світ, розуміння історії як прогресу в усвідомленні і досягнені індивідами все більшої свободи.

Істину прийнято розглядати як складний процес, що перебуває в постійному переборенні заблуджень. Наука – це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення – це рух від знань неточних, приблизних до знань дедалі точніших і визначеніших. Тому істину і вважають відносною. Це означає, що мислення відображає об’єкт не повністю, а в певних межах, відношеннях, умовах, які постійно зміннюються. До того ж кожен об’єкт має безліч властивостей , зв’язків тощо. Як відомо, теорії що передували сучасним, тлумачаться вченими в системі найновіших досягнень науки як відносні істини. Хибне знання про що-небудь означає нерівність знання з його субстанцією. Однак саме ця нерівність, виступаючи як епізод у розвитку істини, не може бути протиставлено істині як зовнішнє і чуже їй. Для гегеля знання не може бути неістинним взагалі,тому що воно саме є факт знання, тобто такий момент у розвитку істини, коли остання виступає у формі неістинного.