18. Філософія історії Гегеля.

Історія — саморозвиток об'єктивного духу. В першу чергу, це політична історія, а не мистецтво, релігія чи філософія. Останні є допоміжними факторами, але не розвиваються самі по собі.

Сенс та цінність буття окремої людини полягає тільки в її підлеглості історичній силі, особливо державі. Світовий дух діє через окрему людину, часто проти цілей та спрямувань останньої. Існує «хитрість розуму», яка діє так, щоб окрема людина в кожній стадії розвитку робить історично правильне. Таким чином, великі історичні особистості — інструменти світового духу.

Індивіди, народи, епохи — необхідні стадії переходу у великому світо-історичному процесі. Світова історія не є дном радості. Періоди радості є тільки чистими листками в ній. Світова історія є кінцевим пунктом, який в нейтралізованому сенсі є водночас початком. Подорож духу порівнюється із подорожжю Одіссея, який повертається до свого вихідного пункту, але вже у зміненій формі.

Історія здійснила у визначений час історично необхідне та розумне. «Все що є розумним, є реальним, все що є реальним, є розумним.» Як зазначив Адорно: «після Аушвіца це не може бути дійсним». Коли Гегелю вказували на нерозумність та погане у світі, він казав, що ці речі не мають реальності, вони є тільки явищами. Отже, масові вбивства не мають реальності (для порівняння — вчення про зло у Платона).

Здійснення демократичних вимог мислилося Гегелем у вигляді компромісу зі становим ладом, у рамках конституційної монархії. Також Гегель визначає три фази розвитку свободи:

• східна деспотія — тільки одна особа вільна;

• грецько-римський світ — деякі є вільними;

• християнсько-германська спільнота, де в принципі всі вільні (недарма, його, гегелівська, філософія виникла в Німеччині). Таким чином, дух повертається до себе назад.

Філософія історії у нього відповідно теж постає не лише як філософське дослідження планетарного поступу всесвітньо-історичних народів, а й як філософія космічного духу.

19. Періодизація всесвітньої історії у вченні Гегеля.

Подібно до просвітників, Г. також предметом свого розгляду обирає саме всесвітню історію. Цілком небезпідставно мислитель був переконаний, що якраз з'ясування всесвітнього характеру людської історії, філософське осмислення її сутності й форм вияву, основних тенденцій, стадій і закономірностей уможливлює коректну постановку та продуктивне вирішення будь-яких локальніших проблем історичного пізнання. Як, скажімо, і у Тюрго, у Г. історія теж протиставляється природі, так само як прогрес — коловороту. Німецький філософ вважав, що попри все невичерпне розмаїття змін, що відбуваються у природі, вони є ніщо інше, як лише вічний коловорот, тому така розмаїта гра форм природи, зрештою, викликає лише нудьгу. Тільки у змінах, які відбуваються у духовному житті, виникає, за Г., нове, тобто справді має місце історія. Розглядаючи історичний процес як предмет філософії історії Г., необхідно розрізняти підхід до її вивчення, суб'єктивно декларований філософом, і те реальне дослідження всесвітньої історії, яке здійснюється в його системі насправді. На словах Г. твердить, що рівня всесвітньої історії (а саме на цьому рівні історія стає, як вважав він, предметом філософсько-історичного вивчення) може сягнути не суб'єктивний, а лише об'єктивний дух. Та й для останнього всесвітня історія постає, за Г., як досить пізній етап самоусвідомлення та само-здійснення — після проходження ним як попередніх етапів права, моральності та нравственності, послідовними стадіями котрої він вважав сім'ю, громадянське суспільство та державу. Всесвітню історію Г. трактує при цьому як, з одного боку, результат синтезу внутрішнього та зовнішнього державного права, через які здійснює себе держава; з іншого ж — як проміжний щабель, що безпосередньо передує рівневі абсолютного духу. Отже, спільним з просвітителями є у Г. не тільки ідеалізація науки та її тлумачення як найавтентичнішої форми історичного пізнання, а й трактування історичного прогресу як розвитку розуму. Виходячи саме з такого розуміння, він доходить висновку, що "всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності". На доробок попередників, зокрема Гоббса та Спінози, спирається Г. і при з'ясуванні глибинного зв'язку свободи та необхідності в історичному процесі, завдяки якому (з'ясуванню) він здійснює загальну періодизацію всесвітньої історії. Виокремлюючи певним чином ступені осягнення та здійснення свободи в історії, філософ відповідно й поділяє всесвітньо-історичний процес. А саме: на східний світ, де лише один вільний; греко-римський світ, де вільні деякі; і, нарешті, германський світ, який, за Г., виходить з того, що вільні всі люди в собі, тобто людина вільна як така.