«Квебецька проблема» та шляхи її вирішення.

Серйозною політичною проблемою Канади є відносини між двома найбільшими національними групами: англо-канадською (44 % всього населення. 1981) і франко- канадською (27 %). Основна маса франкомовного населення мешкає у Квебеку (84 % всього 6.5-мільйонного населення провінції). Неабияке значення має також конфесійна приналежність: англо-канадці — протестанти, а франко-канадці — католики. Розкол за національною та релігійною ознаками вносить серйозний дисонанс у суспільно-політичне життя країни. Квебекська проблема має не тільки національно-релігійний, а й, насамперед, соціально-економічний характер. Підтвердженням цьому є більш високий життєвий рівень англо-канадського населення, значне переважання англо-канадців над франко-канадцями стосовно обіймання престижних та високооплачуваних посад. У 70-х роках частка франко- канадців в економічній еліті країни становила лише 8.4 %, у той час як англо­канадців — 86,2 %. Щоб зупинити наростання сепаратизму у Квебеку, канадські >ряди в 60—70-х роках здійснили низку заходів, спрямованих на поліпшення ситуації. Зокрема, 1968 р. федеральна влада здійснила значні капіталовкладення в економіку Квебеку. У 70-х роках з федеральної скарбниці Квебек отримував на ті чи інші потреби близько 1 млрд дол. на рік. Тоді ж у провінції була створена

мережа професійно-технічних закладів і зроблена спроба вирішити мовну проблему (згадаємо, що англо-канадці і франко-канадці не є корінними жителями Канади, ті й інші емігрували всого часу з Свропи). Прийнятий 7 вересня 1969 р. "Закон про офіційні мови" проголошував, що "англійська та французька мови є офіційними мовами Канади і в плані користування ними мають рівні статус і права ". Однак, відповідно до урядового пояснення, виявилося, що термін "офіційний" має значення лише в розумінні визнання французької мови "як засобу комунікації, а не як вираження якогось національного чи культурного начала ". Закон передбачав виконання державної служби мовою, якій віддають перевагу самі громадяни. Він був частковою поступкою франко-канадцям, певною мірою підвищував статус французької мови, маючи на меті зміцнення канадської федерації. Проте покінчити з квебекським сепаратизмом федеральній владі не вдалося. Створена у 1968 р. сепаратистами Квебекська партія відкрито взяла курс на відокремлення Квебеку від Канади. Вона здобула чимало прихильників і в 70—80-х роках постійно формувала уряд франкомовної провінції.

Найважливішим завданням своєї внутрішньої політики уряд Малруні вважав зміцнення канадської федерації шляхом умиротворення Квебеку. Наслідком такої політики було підписання у травні 1987 р. на зустрічі з прем'єрами десяти канадських провінцій у Міч-Лейку угоди про приєднання Квебеку до конституції 1982 р., що означало завершення конституційної реформи. Одним із її нслідків було розширення прав провінцій. Зокрема, запроваджувалося право вето при зміні положень кон­ституції, що стосувалося, насамперед, питань мови, культури та імміграції. Провінції дістали можливість брати участь у призначенні членів Верховного суду та сенаторів, що раніше було виключно прерогативою Оттави.

Угода визнавала Квебек як "особливе суспільство", передбачала деякі пільги для провінцій у сфері фінансів та автономії. Проте виявилося, що угоду 1987 р. реалізувати непросто. Перші кроки у цьому напрямі призвели до загострення міжнаціональних конфліктів. Англомовна провінція Онтаріо відмовилася надавати муніципальні послуги французькою мовою, а Квебек протестував проти міграції у провінцію осіб, які не розмовляли французькою. Знову розгорнулися дискусії про майбутнє канадської нації з Квебеком у складі Канади. До того ж спроба ратифікувати угоду в парламенті у 1990 р. провалилася. Англо-канадці відреклися від неї, вважаючи, що протягом 25 років Квебеку й так було зроблено надто багато поступок з боку федерального уряду і провінція фактично домоглася особливого статусу. Проте самі квебекці вважали, що цього не досить. Боротьба між Оттавою і Квебеком щодо поділу повноважень та фінансів розгорілася з новою силою. Квебекська партія, яка з 1990 р. перебувала в опозиції, почала вимагати негайного проведення референдуму про незалежність Квебеку. Квебекці знову підняли проблему "особливого суспільства", вимагали надання провінції більшої автономії в итаннях мови та культури, імміграції, а також контролю над федеральними програмами розвитку і фінансування професійного навчання

Особливості економічного розвитку Бразилії в кінці XX століття.

Бразилія — найбільша затериторією та населенням країна Латинської Америки. Її населення — 170 млн. чол. — складає майже половину жителів Південної Америки. Національна економіка оцінюється в 450 млрд. дол., що у два рази більше вартості економіки країн Східної Європи. За обсягом ВВП Бразилія входить у першу десятку країн світу. Потужна модерна промисловість, створена в повоєнний період, виробляє літаки, підводні човни, автомобілі, військову та космічну техніку. У країні збудовано два космодроми. Кількість жителів у десяти містах перевищує 1 млн. чол.

У середині і другій половині 90-х років прискорився процес економічного розвитку країни. Це стало наслідком стабілізаційної програми, розробленої командою тодішнього президента країни Ф. Кардозу (відома підд назвою "план реал"). З 1 липня 1994 р. запроваджена нова грошова одиниця — реал.

Найбільш високих темпів розвитку досягнуто у виробництві споживчих товарів і 95.5 % усього приросту за 1991 — 1997 рр.) і товарів тривалого користування. Гак, за випуском автомобілів Бразилія займає сьоме місце у світі (2,2 млн). Темпи зростання в обробній промисловості в 1997 р. — 5 %. Виробництво сільськогосподарської продукції в 1991 — 1997 рр. виросло на 20 %. Бразилія утримує перше місце у світі за експортом апельсинового соку і друге —кави. Зростання виробництва бройлерів за сім років становило 60 % (третє місце у світі). Обсяг зовнішньої торгівлі за цей же період збільшився у два рази і становив 111,5 млрд. дол. ВВП за 1997 р. сягнув 1 трлн. дол. Швидкими темпами розгорталася приватизація. Бразилія володіє великим внутрішнім ринком і динамічним експортним сектором.

У 90-х роках у країні відбувалися процеси, які багато в чому нагадували чилійські: економіка прагнула покінчити з характерною для попередніх часів закритістю — йшла приватизація державних компаній, у Бразилію залучалися іноземні інвестиції. Проте цілий ряд причин утруднював цей украй необхідний процес. Згубний вплив на економіку Бразилії мав високий рівень інфляції, який у 1993 р. становив 30 % за місяць. Породжені нею високі проценти ставки гальмували продуктивне підприємництво, спричиняли корупцію та загострення ситуації в соціальній сфері Та й сам процес роздержавлення наштовхувався на цілу низку перепон. Так, енергетичні та телекомунікаційні компанії не можуть бути продані без відповідних змін у конституції. Заходи центральної влади гальмувала також надмірна незалежність бразильських штатів. А навність у країні 43 політичних партії свідчила, що демократичне суспільство з ринковою економікою в Бразлії ще тільки починає формуватися. Значною перепоною був і роздутий державний сектор. Проте було з кого брати приклад: на відміну вщід державного, приватне виробництво у Бразилії надзвичайно ефективне, з інтенсивним припливом інестицій, а його продукція відповідає високим стандартам.

Загальний спад виробництва у світі з початку XXI ст. не ообійшов і бразильську економіку, тісно пов'язану з коньюнктурою на світових ринках. У 2001 р. спад виробництва становив 0,6 %. Значних втрат країні завдала також енергетична криза, шо стала наслідком посухи, оскільки 90 % енергетичних потужностей країни припадає на ГЕС. Впали реальні доходи населення — 50 млн. бразильців живуть сьогодні нижче прожиткового мінімуму. У країні налічується 8 млн

безробітних, а зовнішній борг на 1 січня 2002 р. сягнув 212 млрд дол. Економічні та соціальні проблеми привели до заміни владних виконавців біля керма державної машини. 27 жовтня 2002 р. президентом Бразилії був обраний лідер партії робітників Луїс Інасіу да Сілва.

Визнання Бразилєю України ввібулося 26 грудня 1991 р., а дипломатичні відносини встановлено 11 лютого 1992 р. Важливе значення для налагодження зв'язків між обома країнами мав офіційний візит до Бразилії президента України Л. Кучми, що відбувся 26 жовтня — 1 листопада 1995 р. У ході візиту між

Бразиліеєю і Україною був підписаний Договір про дружні відносини

та ствробітництво. З того часу між обома країнами укладено близько двох десятків міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод. Виникли сприятливі умови для

5 4

У 4

7 7

Творцем аргентинського "економічного дива" був випускник Гарвардського університету міністр економіки Д. Кавалло Він дотримувався монетаристських -е\ принципів управління економікою. Однак доларової маси постійно не вистачало, не­се.- ільки на ринку США збувалося лише 10- 11 % аргентинської продукції, а достатніх зав внутрішніх джерел нагромадження не було. За такої ситуації країна змушена була вдатися до зховнішніх кредитів, сума яких у 90-ті роки зросла у 2,5 рази. Багата ресурсами країна стала жити, по суті, в борг, що загрожувало негативними <ю< наслідками. Нас У 90-ті роки Аргентина взяла курс на входження до міжнародного ринку, ;е: державна участь в економіці була зведена до мінімуму, проведена майже цілковита ска приватизація державних підприємств. Національна валюта прирівнювалася до долара -т: (1 песо 1 долар). тог У міжнародному плані Аргентина схилялася до тісної співпраці з США, бізі вийшла з Руху неприєднання, у рамках МЕРКОСУР посилила інтеграційні с\> стосунки з Бразилією. роз 1С. Менем після 1993 р., коли пероністи на проміжних виборах до нижньої -гз палати парламенту втратили більшість, провів конституційну реформу, яка звелася до скорочення терміну перебування на посаді президента з шести до чотирьох років з правом повторного обрання. У 1995 р. К. Менем знову став президентом. Проте уже з Е

1996 р. економічна ситуація стала погіршуватися. На аргентинську економіку негативно вплинули такі чинники, як мексиканська (1995) та азійська (1997—1998) фінансово-економічні кризи. Монетаристські методи господарювання виявилися неефективними. У 1998 р. спад в економіці сягнув 3 %. З рівнем життя аргектинців падав і рейтинг Менема, зростало безробіття. Почастішала практика невиплат зарплати державним службовцям. А тому перемога на президентських виборах наприкінці 1999 р. кандидата від опозиційного лівоцентристського Альянсу за працю Фернандо де ла Руа була цілком закономірною.

Новий президент своїми головними завданнями за ситуації, що склалася, вважав боротьбу з корупцією та безробіттям, досягнення конкурентоспроможності аргентинської економіки на світовому ринку. Однак уже на середину 2001 р. де ла Руа змушений був визнати, що поставлені цілі за перші 500 днів його президентства не досягнуті. Більше того, країні загрожував дефолт, оскільки в рамках обслуговування загального зовнішнього боргу в 170 млрд дол. треба було виплатити 20 млрд дол. Таких коштів країна не мала. Де ла Руа вдалося домовитися з МВФ про виділення 40 млрд дол., у тому числі й на оздоровлення економіки. Умовою отримання нових кредитів було зобов'язання скоротити внутрішньодержавні витрати, дефіцит бюджету тощо. Це означало крах социально']' політики. Скорочувалися витрати на охорону здоров'я, освіту, та соціальні потреби. Затримувалися виплати пенсій. Запроваджувалися обмеження на виплату банківських вкладів. Тріщав бюджет. Зовнішній борг сягнув 200 млрд дол., що становило 45 % ВВП.

Вибух загального невдоволення стався 19 грудня 2001 р.. коли уряд заявив про неможливість здійснювати чертові платежі, що означало дефолт. Натовпи людей почали громити "Макдональдси", банки. У сутичках з силами правопорядку під час заворушень 19—20 грудня загинуло 27 осіб, сотні бу ли поранені. 21 грудня президент і уряд пішли у відставку.

Чинники, що спричинили аргентинську кризу, — комплексні, мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер, не тільки економічні, а й політичні корені. Насамперед, Аргентина перестала отримувати ренту від сільського господарства і зерно, м'ясо), котра раніше була джерелом суттєвих надходжень до державної скарбниці. Причиною такого становища, на думку економістів, було застосування прогресивних технологій у сільськогосподарському виробництві багатьох країн. Крім того, еміграція аргентинських фірм у Бразилію в пошуках сприятливих умов для бізнесу значно звузила податкову базу в Аргентині, внаслідок чого зменшилися суми додаткових надходжень до бюджету. Гроші від приватизації були частково розкрадені, частково використаін правлячою елітою не за призначенням, а отже не працювали на майбутню тривалу перспективу в розбудові ринкової економіки.

Ні ЗІДНОСИНИ

івох десятків \мови для 2002 р. - і аграрно-

нням (37 млн

економіки. :::-; ?ї) партії, :^:ї. зміни економісти їе державну ■ -. закон>', м. золотом і ри роки гобої терапії

. .^дського Ьгар істських

• істачало, й а достатніх

• . іа сула

Багата ■ивними

ЧОГО ринку, :е цілковита ^с до долара

США, нтеграційні

нижньої і звелася до )ьох років з Проте уже з

Упродовж бурхливих днів грудня 2001 — січня 2002 р. змінилося кілька тимчасових президентів. П'ятим став Едуардо Дуальде — губернатор провінції Буенос-Айрес. У січні 2002 р. Дуальде здійснив девальвацію песо. Водночас держава

стала повертатися до регулюючих чинників. На найбдижчі два роки (2002 -2003)

5 4

У 4

7 7

суттю якого залишалося возз'єднання Н1 ме-ччини. : е: де

Нерозв'язані проблеми економічного розвитку країни, незгоди між СДПН і ВДП призвели до розпаду «малої коаліції». У 1982 р. бундестаг обрав канцлером ФРН

голову ХДС Гельмута Коля. який сформував кабінет у складі представників ХДС/ХСС ВДП. Новий уряд вважав головним завданням своеєї діяльності поліпшення "осподарського становища, що ускладнилося внаслідок економічних криз ] 974- ! 975рр.. 1980-1982 рр. З 1983 р. в економіці відбувалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Промислове виробництво щороку збільшувалося на 3,5-5%, зменшувалася кількість безробітних, припинилася інфляція,

У той час правляча верхівка Східної Німеччини з недовір'ям і тривогою зустріла суспільно-політичні зміни в СРСР. З 1985 р. Е. Хонеккер та його оточення недвозначно заявляли, що наслідувати радянському прикладові, проводити в себе ■перебудову» вони аж нія не збираються. Однак, незважаючи на порівняно високий життєвий рівень, населення НДР виявляло чимраз більше невдоволення всевладдям СЄПН і органів безпеки, відсутністю елементарних громадянських прав і свобод, лензурою, забороною приватних поїздоке до ФРН та інших західних країн, ізоляцією НДР від вільного світу..

Обурення й протести громадськості викликала фальсифікація результатів виборів ло місцевих органів влади у травні 1989 р. Групи інакомислячих стали об'єднуватися в широкий демократичний рух під назвою «Новий форум». Улітку того ж року набули масового характеру втечі громадян НДР на Захід, які стали можливими після відкриття Угорщиною свого кордону з Австрією для туристів з НДР. Десятки тисяч східних -імців поспішили скористатися з можливості покинути державу. Одночасно у Лейпцигу, Дрездені, Берліні та інших містах НДР почали проводитися масові демонстрації з вимогами свободи і демократичних змін.

Незважаючи на кадрові зміни у СЄПН, стихійні демонстрації у містах НДР тривали, влада поступово втрачала контроль за ходом подій.

Знаменною подією стало відкриття, піднатиском населення, у ніч на 10 листопада 1989 р. кордону Мміж Східним і Західним Берліном. Сумнозвісний Берлінський мур рухнув. Він простояв понад 28 років. За цей час 5075 втікачам зі Східного Берліна вдалося подолати даний бар'єр, але 79 перебіжчиків було вбито. З 245 затримано й засуджено.

У вирі подій СЄПН втрачала владу й розпадалася.

Вуличні виступи в Берліні та інших містах перетворювались на бурхливі демонстрації. Виникали нові політичні партії й угруповання. Усе ширшими верствами суспільства НДР і ФРН оволодівала ідея об'єднання двох німецьких держав, відновлення єдиної Німеччини. На ці тенденції змушена була зважати оновлена ССПН-ПДС.

сторони Того ж заємних >вір між

Для ендерівського керівництва проблема об'єднання була найболючішою. Воно намагалося будь-що її відтягнути, відстрочити, якимось чином загальмувати. Адже йшлося про кінець соціалістичного експерименту, про визнання безперспективності шляху, яким йшла Східна Німеччина, про історичну відповідальність і керівництва. З великими труднощами еволюцінувало в бік беззастережного об'єднання Німеччини також радянське керівництво. Певні

побоювання німецьке об'єднання викликало в Польщі'. Навіть в урядових кабінетах західних держав замислювалися над можливими наслідками зламу установлено порядку в європейському балансі сил. Скориставшись ситуацією. Модров 1 лютого 1990 р. висунув триетапний план об'єднання Німеччини: від співробітництва обох країн у різних галузях, особливо економіці через конфедерацію до утворення насамперед Німецької Федерації чи Німецького Союзу. Але для східних німців та їхніх нових політичних партій такий тривалий шлях був неприйнятним. Вони поспішали скористатися плодами революції. ФРН виступила ініціатором негайного об'єднання уже влітку 1990 р. шляхом укладення економічного, валютного та соціального союзів між ФРН і НДР через обмін східних марок на західні тощо. Вирішальне слово у цьому плані мали сказати вибори у Східнвй Німеччині, призначені на 18 березня 1990 р.

У передвиборній кампанії склалися три основні блоки. Насамперед, це блок правоцентристських партій - ХДС, НСС (Німецький соціальний союз) та «Демократичне пробудження" — під назвою "Альянс за Німеччину". Другий блок — "Союз вільних демократів" - представляв союз трьох ліберальних партій - — Ліберально-демократичної, Вільної демократичної і Партії демократичного форуму. Головним завдання у своїй виборчів програмі обидва блоки ставили об'.днання Німеччини на основі статті 23 Конституції ФРН від 1949 р. Тільки ПДС (колишня ССПН) третя сила на виборах — наполягала на збереженії НДР. А взагалі місця в Народний палаті виборювали 24 парптіїта об'єднання.

На виборах до Народної палати — законодавчого органу НДР - перекокливу перемогу здобув "Альянс за Німеччину" — 40.7 % голосів виборців. ПДС набрала п іе 22 %. Перехідний коаліційний уряд з представників "Альянсу" та "Союзу вільних демократів" очолив християнський демократ Лотар де Мезьєр. Тепер шлях до єдиної Німеччини був відкритий. 31 серпня було підписано договір про об'єднання Німеччини. 12 вересня у Москві договором 2 ! 4 СРСР, США, Англія та Франція як держави, що несли відповідальність за долю Німеччини після 1945 p., підтвердили її об'єднання. Німецькі кордони на Сході по Одеру і Нейсе визнавалися остаточними. А З жовтня 1990 р. відбулося саме об'еєнання.

Таким чином, християнсько-демократичний уряд Г. Коля здійснив найкращу з можливих моделей об'єднання Німеччини без війни та зовнішньополітичних колізій. З її території почалося виведення 380-тйсячного утрушування радянських військ, і Німеччина залишилася членом НАТО. Столицею об'єднаної Німеччини став Берлін. Німеччина знову стала найбільшою державою Європи (82 млн населення). У протиборстві НДР ФРН перемогли демократія і ринкова система.