Особливості поділу Німеччини у післявоєнний часи.

Якщо на Заході Німеччини США, Англія та .Франція надали німцям реальну підтримку в розбудові демократії, то на Сході, де порядкувала Радянська військова адмінстрація в Німеччині (СВАГ), відбувалися соціалістичні перетворення. Тим самим було започатковано розкол Німеччини. Одні не хотіли бачити її соціалістичною, інші демократичною. За такої ситуації ідея єдиної Німеччини, проголошена в Ялті та Потсдамі лідерами антигітлерівської коалції, була надовго похована.

Розкол став наслідком наростання протиборства між світовою демократією і світовим тоталітаризмом. Конкретні дії— створення Бізлнії(1946), Тризонії (1948), "план Маршалла", грошова та господарська реформа (1948) — не вплинули істотно на те, бути чи не бути розколу. Навряд чи було б справедливо провин) за розкол Німеччини звалювати мату чи іншу сторону. У світі, роз'єднаному протиборством, небезпекою війни, наступом комунізму і протидією цьому демократії, об'єднаній Німеччині місця не було. Саме через неї майже півстоліття пролягала лінія найбільш жорсткого протиборства між двома суспільними системами. Саме в Німеччині на десятки років встановився фронт нестійкої рівноваги. Необачний тиск з будь-якого боку міг призвести до глобальної катастрофи, зупинити яку ніхто і ніколи не зумів би.

Для післявоєнних німців, денний раціон яких у середньому не перевишу вава 1000 калорій, головним було вижити, і в Німеччині глибоко помилялися ті, хто вважав, що шлях до забезпеченого життя лежить через соціальний експеримент сощцілізм.

Західні імці, керуючись здоровий глуздом, обрали засобом створення матеріальних благ систему загальної заітересованості. Німеччина відроджувалась після Другої світової війни завдяки залученню в її західній частині міжнароднога капиталу і значним інвестиціям зарубіжних фірм. У цьому плані спрацювало не тільки поширення "плану Маршалла" на ззахідні окупаційні зони, а й, насамперед, економічна та ірошова реформи.

Громадянська війна в Югославії: причині), хід та наслідки.

Розпад СФРЮ розпочався в 1990 р. У країні швидко розповсюджувалися ідеї

• __:онального суверенітету та антикомунізму. Діяльність СКЮ як загальнодержавної ^_: ~ пічної структури фактично була паралізована. Республіканські організації СК

рватії та СК Словенії розпочали процес трансформації в парії соціал- ~ечократичної спрямованості. Під тиском подій у країнах Центрально-Східно -Гвропи федеральна влада дозволила проведення в країні виборе на "-"атопартійній основі. Утворення нових партій здебільшого відбувалося на

• :_:ональному грунті, а деякі з них проголошували себе спадкоємцями партій,

існували ще в міжвоєнний період.

Вибори до законодавчих органів у Словенії та Хорватії відбулися у квітні- ~івні 1990 р. У Словенії, де майже всі партії апелювали до національних інтересів. ~=оемогу (55 % голосів) одержав блок «Демократична опозиція», який складався з гистиянських демократів, соціал-демократів, «зелених» аграрної партії. Партія :; ' зкратичного розвитку (реформована СКС), отримавши 17 % голосів, "і^ейшладо опозиції. Однак головою президії республіки був обраний М. Кучан.

Хорватії більшість (64 % голосів) отримала національна партія - Хорватська :: .жратична співдружність (ХДС), яка виступала на виборах під гаслом : : ^:тнення незалежності. її лідер Ф. Туджман став головою президії республіки.

Переконлива перемога національноорієнтованих партій на північному заході •ті ни та реальна загроза розпаду СФРЮ примусила провідні політичні сили в

• - республіках посилити національні компоненти у передбиьорчих прграмах. і- лідер СК Сербії (невдовзі перейменованого на соціалістичну партію - СПС) С.

лошевич у своїх публічних виступах наголошував на тому, що існуючі «республканські кордони є лише адміністративними, а не міждержавними, тому у ; "їдку розпаду СФРЮ всі серби повинні жити в єдиній державі.

У Сербії на грудневих (1990) парламентських виборах головним суперником -ГХ була демократична партія (ДПС), яка виступала під гаслами економічної ;;:5оди. ринкових відносин, забезпечення широких соціальних прав і "^атаментаризму. За підсумками виборів СПС отримала майже 80 % депутатських :дь у скупщині, а С. Мілошевич став президентом Сербії. За підсумками парламентских виборів, у Чорногорії переконливу перемогу : і збули комуністи. Невдовзі СКЧ перейменували на Демократичну партію ::::злістів Чорногорії (ДПСЧ). а її лідер М. Булатович став головою Президії геспубліки.

ликооританія, е відновлення . посилилися

»європейської гтєвого рівня то позитивне Європи під США.

мцям реальну •ька військова ворення. Тим »піаністичною, лошена в Ялті

Мсмс кратіею і іизонії (1948), пули істотно

і :т за розкол ютиборством, тії. об'єднаній лінія найбільш Німеччині на ї з будь-якого КОЛІЇ не зумів

іншу вава 1000 то вважав, що сощцілізм. і матеріальних після Другої галу і значним и поширення ■кономічна та

г

На листопадових (1990) виборах до скупщини Боснії і Герцеговини ~;оеможцями вийшли національно-політичні угруповання, які виступали під і-тикомуністичними гаслами; мусульманська Партія демократичних дій (ПДД), -Мрбська демократична партія (СДП) та Хорватська демократична вдружність (ХДС). Відповідно була поділена і влада: головою президії геспубліки став мусульманський лідер А. Ізетбегович, головою скупщини - серб М. - гаїшник. а його заступником - хорват М. Любич.

За підсумками листопадово-грудневих виборів (1990) до зібрання (парламенту) в Македонії увійшли Внутрішня македонська революційна організація - Демократич­на партія за македонську національну єдність, які виступали під гаслами «національного порятунку й македонського суверенітету» та СК

Македонії - Партія демократичних перетворень. Президентом Македонії був обраний К. Глігоров.

Підсумки виборів на багатопартійній основі в усіх суб'єктах федерації, формування на їх основі республіканських парламентів, урядів та інших владних структур супроводжувалися процесом прийняття нових конституцій та декларацій про державну незалежність, у яких проголошувався пріоритет республіканських законів над федеральними. Внаслідок цих дій відбувся розпад єдиного конституційного порядку СФРЮ та виникнення паралельних конституційно-правових систем.

Наприкінці 1990 р. відбулася низка нарад і консультацій за участю президій СФРЮ та керівництва республік, на яких були розглянуті різноманітні проекти реформування югославської федерації. У результаті не ттільки позиції сторін, а й виявилися їхні розбіжності неокомуністичні Сербія й Чорногорія прогнули зберегти федерацію, Македонія та схилялась до конфедеративного устрою, Словенія й Хорватія виступали за союз суверенних держав, базований на конфедеративних відносинах.

Розраховані на існування умов єдиного економічного простору економічні реформи, які здійснювалися союзним урядом А. Марковича, захлинулися. Між республіками розпочалися економічні війни: торговельні зв'язки розривались, транспортні перевезення блокувалися, а на майно «чужих» фірм накладався арешт.

Федеральні оргони СФРЮ поступово втрачали владні важелі Ставало дедалі очевидним, що швидко реформувати федерацію, з необхідністю чого погоджувалися всі суб'єкти, не вдасться. Нозе керівництво республік відмовлялося проводити погоджену з Союзним виконавчим вічем політику, що призвело до розвалу єдиних правової, фінансової та кредитної систем СФРЮ, припинення існування загальноюгославського ринку, зумовило війну федеральних та республіканських законів, остаточно порвало міжнаціональну стабільність федерації.

Президія СФРЮ 3 квітня 1991 р. прийняла концепцію уряду А. Марковича щодо функціонування СФРЮ в перехідний період за формулою «11+3». Заходами передбачалося прийняття трьох невідкладних поправок до конституції СФРЮ, у тому числі щодо проведения вільних виборів до союзної скупщини, та одинадцяти законів, спрямованих на забезпечення нормального функціонування федерації до прийняття остаточного рішення про майбутній державний устрій. Але прийняття цього пакету проектів було заблоковане в республіках.