Організації Об'єднаних Націй та її роль у повоєнному світі.

На Ялтинській конференції керівників держав антигітлерівської коаліції («великої трійки») було ухвалено рішення про створення нової міжнародної організації для розв'язання проблем післявоєнного світу надійного механізму безпеки. Восени 1944 р. в Думбартон-Оксі (США) відбувається конференція великих держав — СРСР.

США, Англія (в ході роботи приєднався також Китай). Конференція однозначно висловилась за створення міжнародної організації та виробила загальні міркування щодо її характеру та цілей. З цією метою вирішено було скликати спеціальну міжнародну конференцію для вироблення сталуту організації. Конференція 50 держав (у тому числі і Української PCP) розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско.

Участь України у заснуванні ООН має свою передтсторію. У 1944 р. з ініціативи Й. Сталіна Верховна Рада СРСР одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Ці заходи повинні були створити у світової громадськості враження про крутий перелом у національній полггиці Москви, яка досі не давала республікам найменших прав і тримала їх у становищі напівколоній.

Перелічені заходи Москви щодо розширення прав союзних республік, які насправді так і залишились нездійсненими, були викликані зовсім не піклуванням про інтереси поневолених народів. Цього вимагали реалії міжнародного становища які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об'єднаних Націй. Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли всі радянські республіки. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежності республік, у тому числі і України. Крім того, постанови служили своєрідною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни судилося обрати соціалістичний шлях розвитку .

Питання про членство країн в ООН вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав СРСР, США і Великобританії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне заперечення з боку країн Заходу Пропуск у члени ООН. крім СРСР, отримали лише Україна та Білорусія як республіки, що найбільше постраждали в ході війни і внесли вагомий вклад у розгром агресора.

26 червня було ухвалено Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. вій набрав чинності. Цей день вважається днем ООН (Організації Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений ухваленою в 1948 р. Генерального Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне

призначення ООН, згідно зі Статутом, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світу. Головними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збирається на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки (РБ), яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Англія, Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються строком на 2 роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в РБ посідає Росія. А в число тимчасових членів РБ восени 1999 р: обрано Україну.

7

Рада Безпеки — дуже важливий постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рішення ухвалюються на основі принципу одностайності постійних членів і є обов'язковими до виконання всіма членами ООН. В іншому випадку ООН може вдатися до санкцій. У компетенції РБ також функції врегулювання спорів між державами. Крім Генеральної Асамблеї та РБ, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне призначення яких - сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Фінанси ООН створюються за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий нацніональний продукт, тим більші відчислення на рахунок ООН. Головні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, низка служб — в Женеві та Відні.

Перші ж практичні кроки ООН засвідчили доцільність такої організації. Зразу ж після війни, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяльності ООН виявилися перші успіхи. Так. в 1946 р. ООН домоглася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. У 1948 р. (і під час першої арабо-ізраїльської війни вперше були використаш сили ООН («голубі каски») для підтримання миру на Близькому Сході.

Не раз в ці роки ставилося питания про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозищею СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію у справах контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував виключити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси знищити в тримісячний термін. В умовах наростання конфронтації це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налагодити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час йшла гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу.

Американська атомна політика була сформульована в плані Баруха, висунутому США в комісії ООН у справах атомної енегрії в 1946-1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компонента, необхідної для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямування розвитку атомної енергії в мирне русло. Якби план Баруха було ухвалено, без сумніву, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна катастрофа не стала всезагрожуючою. Радянський Союз. що. з одного боку, з пропагандиською метою виступав за заборону ядерної зброї, а з іншого — таємно її створював, категорично відкинув план Баруха під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі, однак сам не запропонував механізму зупинки ядерної гонки. Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут.

Подібним чином розвивалися також події навколо гонки озброєнь. У 1948р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що в цей час було більш реатьним. ніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли жодна сторона не довіряла одна одній. Радянський Союз не допускав навіть самої ідеї контролю за озброєннями, вбачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація посилювалася. Зі зростанням напруженості та протистояння роль ООН на початку 50-х рр. все більше зводиться до дискусійного клубу, до «рішучих і найбільш правильних» заяв конфронтуючих сторін.

Особливості «оксамитової революції» 1989 р. в Чехословаччині.

Оксамитова революція 1989 (чеськ. Батеига геуоіисе) — безкровне повалення комуністичного режиму в Чехословаччині у результаті вуличних акцій протестів 16 листопада 29 грудня. Початок революції поклала студентська демонстрація.

18 листопада — до акцій студентів приєдналася творча інтелігенція з театрів.

21 листопада — опозицію підтримав кардинал Чехії Франтішек Томашек.

29 листопада — Парламент відмінив статтю конституції про провідну роль комуністичної партії.

10 грудня — Густав Гусак сформував перший з 1948 не комуністичний уряд.

29 гру дня - Парламент обрав Вацлава Гавела на пост президента.

Успіх Оксамитової революції був забезпечений сприятливим міжнародним станом (падіння Берлінської стіни і Перебудова в СРСР).

Рух протест)' проти політичного режиму в Чехословаччині розгортався під гаслами демократії, незалежності і зближення з Європою. Перебудова, що почалася в СРСР, підштовхнула опозицію в Чехословаччині до рішучіших дій. В якості головного методу була обрана кампанія вуличних демонстрацій з провокуванням влади на застосування насильства.

Перші відкриті прояви опозиційних настроїв суспільства в країні почалися ще в 1088 році у вигляді вуличних акцій протесту, але всі вони розганялися поліцією. Наступна серія масових маніфестацій пройшла в січні 1989 року за підтримки церкви. Зіткнувшись з проявом невдоволення, влада не пішла на діалог з інакодумцями, зробивши ставку на їхнє придушення силою, що зрештою й поклало початок безкровному поваленню самого комуністичного режиму.

Відкрите зіткнення з владою почалося 17 листопада 1989, після розгрому у Празі багатотисячної мирної студентської демонстрації, яка була організована в пам'ять Яна Оплетала. чеського студента, який загинув у 1939 році під час протестів проти нацистської окупації Чехії. Спочатку демонстрація проходила під суто студентськими гаслами, але з розвитком набула політичного звучання і була жорстоко розігнана поліцією.

Детонатором антиурядових виступів стали чутки, що поширилися на день пізніше, про вбивство одного зі студентів, «Жертвою» став студент Мартін Шмід, який нібито загинув у результаті застосування сили поліцією гіри розгоні демонстрації. Це ключова подія «оксамитової революції» виявилося виставою.

влаштованим спецслужбами самого правлячого режиму ЧССР. Роль пораненого студента, якого під об'єктивами телекамер безлічі укладали в карету «швидкої допомоги», зіграв лейтенант держбезпеки.

20 листопада студенти столиці оголосили про страйк, який відразу ж протягом першого дня. підтримали практично всі вищі навчальні заклади країни. Одночасно в центрі Праги і в інших містах почалися масові демонстрації (у столиці щоденна кількість їхніх учасників сягала чверті мільйона чоловік). До акцій студентів приєдналися представники інтелігенції, а згодом і колективи багатьох підприємств країни.

Лідери неофіційних угруповань, які утворили в Чехії та Моравії політичний рух «Громадянський форум» (у Словаччині аналогічне рух отримав назву «Громадськість проти насильства» (ГПН), очолили народне невдоволення, зуміли надати йому організованого характеру і протягом кількох тижнів домогтися докорінних змін у суспільно-політичному житті Чехословаччини. 21 листопада опозицію підтримав кардинал Чехії Франтішек Томашек.

Під тиском опозиції і масових демонстрацій 24 листопада керівництво Комуністичної партії Чехословаччини пішов у відставку. Новим генеральним секретарем партії був обраний Карел Урбанек.

На п'ятий день демонстрацій протесту пішло у відставку політбюро ЦК КПЧ. пав уряд. Опозиції запропонували четверту частину місць у новому уряді, але цю пропозицію не було прийнято. Оскільки новий уряд відмовився беззастережно передати владу опозиції, вона перейшла до наступного акту революції. 26 листопада в центрі Праги відбувся грандіозний мітинг, через день почався загальний страйк.

28 листопада за підсумками зустрічі делегації уряду Чехословаччини і правлячого Народного Фронту з представниками опозиційного «Громадського форуму» було прийнято рішення про скасування закріпленого в конституції положення про керівну роль комуністичної партії. 29 листопада парламент скасував статтю конституції про керівну роль КПЧ.

10 грудня президент Чехословаччини Густав Гусак пішов у відставку, і був сформований новий коаліційний уряд національної згоди, в якому комуністи і опозиція отримали однакову кількість місць.

Була здійснена «реконструкція» парламенту, де КПЧ втратила більшість. Припинили свою діяльність і органи та організації КПЧ в армії, прикордонних військах, військах МВС, корпусі національної безпеки, органах прокуратури, юстиції тощо.

На своєму позачерговому з'їзді (20-21 грудня) КПЧ відмежувалася від сектантської-догматичної моделі партії і суспільства. Була прийнята програма дій КПЧ «За демократичне соціалістичне суспільство». Скасовано партійний статут, натомість прийнятий демократичніший тимчасовий регламент. Радикально скорочений апарат партії. Переглянута оцінка подій 1968-1969 років, оголошено про намір виробити новий погляд на історію партії, починаючи з моменту її утворення. Ряд колишніх керівників КПЧ виключений з партії.

Зміна політичної системи спричинила за собою стрімке входження нових осіб до складу державної еліти. Ядро цієї нової політичної еліти склали дисиденти, шо існували в Чехословаччині в 1970-1980-х роках.

29 грудня 1989 реорганізований парламент обрав своїм головою Олександра Дубчека, головного ініціатора курсу реформ 1968-1969 років, відомих як «Празька весна», а президентом ЧССР — письменника, правозахисника, главу «Громадського форуму» Вацлава Гавела.

Нове керівництво Чехословаччини взяло курс на утвердження політичного плюралізму, ринкової економіки.

Перемога нових політичних сил призвела до відновлення законодавчої та виконавчої влади на федеральному рівні та місцевих органів влади. У червні 1990 року були проведені вибори в Федеральні збори, у листопаді 1990 року - - до місцевих рад.

У передвиборчий період «Громадський форум» та ГПН трансформувалися у рух, який об'єднав безпартійних громадян і дрібні партії. Відродджені партії, а також ті, які грали другорядну роль при комуністах, розгорнули з «Громадським форумом» та ГПН боротьбу на конкурентній основі. До 1990 року в Чехословаччині налічувалося близько 40 партій.

У березні 1990 року Федеральні збори скасувади стару назву країни - Чехословацька Соціалістична Республіка; в квітні воно було замінено новою назвою - Чеська і Словацька Федеративна Республіка. З 1 січня 1993 року існують дві незалежні держави - Чеська та Словацька Республіки.

У Чехії день 17 листопада оголошено Днем боротьби за свободу і демократію, а в Словаччині - Днем боротьби проти тоталітаризму.