Встановлення фашистської диктатури в Італії.

Італія програла Першу світову війну і прагнула реваншу. Соціальною опорою італійського фашизму виступали фронтовики, селяни та частина національно

налаштованої інтелігенції. Унаслідок післявоєнної розрухи вони перебували у важкій ситуації і шукали виходу з неї. Розв'язання усіх цих проблем обіцяли фашисти. Підтримані великим капіталом, італійські фашисти розпочали боротьбу за владу. Вони висунули програму, обіцяючи восьмигодинний робочий день, республіканський лад і соціальне страхування. Оскільки Італія була аграрного країною, Муссоліні обіцяв селянам провести аграрну реформу і дати землю.

24 жовтня 1822 р. у Неаполі розпочався з'їзд фашистських союзів. На з'їзді Муссоліні в ультимативній формі зажадав від уряду надати фашистам п'ять міністерських портфелів і керівництво комісаріатом авіації. Того ж дня фашисти розробили план захоплення влади: 27 жовтня — загальна мобілізація фашистів, 28 — атака на головні центи країни. Три колони сквадристів членів фашистських бойових загонів — повинні були увійти до Рима, висунути уряду ультиматум та заволодіти головними міністерствами.

Під час фашистського «походу на Рим» кабінет міністрів пішов у відставку, але заздалегідь затвердив і розіслав на місця декрет про облогове становище, за яким армія отримала необхідні повноваження наведення порядку. Проте король, Віктор Еммануїл III. відмовився підписувати цей декрет і призначив Б. Муссоліні

прем'єр-міністром. 28 жовтня Муссоліні прибув до Риму. Італійські фашисти прийшли до влади.

На чолі італійського фашизму стояв Беніто Муссоліні (1883-1945 рр.). За

професією Муссоліні був учителем. Свою політичну кар'єр) розпочав у рядах соціалістичного руху. У 1912-1914 рр. — редактор соціалістичної газети «Аванті». За агітацію за вступ Італії у війну на боці Антанти в листопаді 1914 р. був виключений з соціалістичної газети. Тоді ж заснував газету «Поноло д'Італіе» (майбутня газета італійських фашистів).

У березні 1919 р. став засновником фашистської організації «Фашіо ді комбатіменто). У 1922 р. Муссоліні прийшов до влади внаслідок державного перевороту'. У цьому сенсі характерна його висловлювання: «Або нам дадуть владу, або я її візьму сам». Після захоплення влади Муссоліні приступив до ліквідації кокстигуцінних свобод і встановлення відкритої фашистської диктатури. Проводив експансіоністську політику, яка виразилась у захопленні Ефіопії (1936), Албанії (1939).

Після приход}' до влади Гітлера підписав з Німеччиною політичний і військовий союз і вступив у 1940 р. у Другу світову війну як союзник Третього Рейху. У 1945 р. Муссоліні був захоплений партизанами і стра-чений.

Соціально-економічний розвиток Болгарії за «диктатури т. Живкова» (1954-1989 рр.).

Смерть Й. Сгсліна та зміни в СРСР спонукали керівництва БКП до перегляду політичної лінії: було розпочото процес нормалізації відносин з Югославією,

Грецією, США, ліквіцовано трудові тобори. підвищено зарплату, пом'якшено дію закону, яким регламентували трудову дисципліну. На VI з'їзді БКП (березень 1954) посаду генерального секретаря було замінено секретаріатом, а першим секретарем став Т. Живков.

На квітневому (1956) пленумі ЦК БКП під впливом рішень XX з'їзду КПРС та радянської «відлиги» було засуджено культ особи, відзначено необхідність відновлення «ленінських принципів» партійного життя, розвитку самостійної ініціативи трудових колективів і громадських організацій. Уряд очолив А. Югов, відомий як «жертва червенковського терору», а сам В. Червенков став його заступником. Між старим і новим керівництвом до 1962 р. існували суперечності, які не давали переваги жодному з лідерів, що призвело до утвердження в БКП «колективного» керівництва.

Квітневий (1956) пленум ЦК БКП на перший план висунув завдання прискорення індустріалізації та завершення кооперації сільського господарства. Передбачалося надати кооператорам право на отримання пенсій, які б співвідносилися з прибутками від діяльності конкретного ТКЗГ, підвищити мінімальні пенсій та зарплату, скоротити робочий тиждень до 44 годин тощо.

У зв'язку з народним повстанням восени 1956 р. в Угорщині болгарська влада заходилася створювати спеціальні робггничі загони, а в БКП розпочалася нова хвиля чисток, які зачепили в першу чергу тих, хто вже на початку «відлиги» виявив ознаки вільнодумства.

На VII з'їзді БКП (червень 1958) було констатовано, що в Болгарії побудована матеріально-технічна база соціалізму та утвердилися дві головні форми власності - державна й кооперативно. А в 1959 р. партія взяла курс на «прискорення економічного розвитку країни».

Згідно з адміністративно-територіальною реформою, кількість округів досягла 28. Вони набули статусу адміністративно-господарських одиниць з широкою економічною самостійністю.

Перетворення в галузі сільського господарства розпочалися з укрупнення існуючих кооперативів (в середньому до 4,2 тис. гектарів), ТКЗГ отримали техніку, яка раніше належала машинно-тракторним станціям. Змінилася й система закупівлі сільгосппродукції - вона стала договірною. Однак, незважаючи на вжиті заходи, рівень виробництва сільгосппродукції сягав лише довоєнного рівня. У жовтні 1962 р. в Болгарії було прийнято рішення про імпорт канадського зерна.

Стан економіки примусив владу відмовитися від подальшої децентралізації управління країною. Уже з 1966 р. стала запроваджуватися політика «інтенсифікації суспільного виробництва». На підприємствах відбувалася заміна застарілої техніки та механізації виробничих ділянок з високим рівнем ручної праці.

Вихід із гострих суперечностей серед керівництва БКП наприкінці 50-х років був знайдений у рішеннях XXII з'їзду КПРС. що розвінчували культ особи Й.

Сталіна. У Болгарії, керівництво, якої діяло в радянському політичному фарватері, всю відповідальність «за допущені прорахунки» було покладено на В. Червенкова, якого в 1962 р. позбавили всіх посад та виключили з партії. Однак порушення балансу сил у «колективному керівництві призвело до посилення протиріч між Т. Живковим та А. Юговим. Голова ради міністрів був позбавлений посади.

На VIII з'їзді БКП (листопад 1962) було ухвалено перспек-тивний план розвитку Волгарн на 20 РОКІВ (1961-1980), який передбачав завершення будівництва соціалізмута поступовий перехщдо комунізму.

Завдяки підтримці кремлівського керівництва Т. Живков зумів усунути А. Югова від влади і в 1962 р. сам очолив роду міністрів. У 1971 р. Т.

Живкова у відповідності з новою конституцією обрали головою Державної ради. Так поступово захоплюючи вищі посади в партії та державі, Т. Живков упродовж десятиліть міцно утримував важливі важелі влади в Болгарії. Значною мірою цьому сприяла і вміла ротація номенклатурного керівництва країни.

У 1971 р. було прийнято нову конституцію, яка проголошувала НРБ соціалістичною державою, а БКП - керівною силою суспільства. Основний закон увібрав у себе ключові положення нової програми БКП. ухваленої X з'їздом. Головним своїм завданням партія вважала побудову соціально однорідного розвинутого соціалістичного суспільства.

На початку 80-х років, як і раніше, комуністичний режим у Болгарії на перший погляд був стабільним, але в різних сферах економічного й полічного життя суспільства поступово наростали кризові явища. Уже в 60-х роках екстенсивний розвиток економіки вичерпав свої можливості, а демографічні зміни вели до скорочення чисельності населення, зайнятого у сфері матеріального виробництва. Все це спонукало до переведення економіки країни на рейки інтенсифікації та підвищення продуктивності праці. Однак розпочата годі економічна реформа так і не привела до радикальних зрушень у формах та методах управління економічною сферою. Створена ще на рубежі 50-х років централізована командно-розподільча система залишалася фундаментом комуністичного режиму в Болгарії. Незважаючи на те, що в 70-ті роки було введено в дію понад 100 нових великих промислових підприємств, темпи економічного зростання ставали дедалі повільнішими: якщо в 60 х роках приріст ВНП досяг 6,4 - 5 %, то у 80-х роках - близько 3 %.

На початку 70-х років стввідношення продукції промислового та аграрного секторів економіки становило 80 і 20 % відповідно. Але, зважаючи на пріоритети індустріалізації, болгарське керівництво після завершення колективізації докладало зусиль до того, щоб підвищити ефективність сільського господарства. Ставка була зроблена на укрупнення діючих кооперативів. За радянським прикладом було ліквідовано машиннотракторні станції, а техніку продано господарствам. У 1970 р. розпочалося створення аграрно-промислових комплексе (АПК) шляхом об'єднання кооперативів та державних господарств. Але тотальне одержавлення ми призвели до зниження основних показників виробництва.

Наростаючі труднощі зумовлювали зниження життєвого рівня людей. Наростання соціальної напруги в болгарському сустльстві посилювалися негативними явищами в громадсько-політичній сфері. Зосередження влади в руках керівництво БКГІ давало йому змогу здійснювати повний контроль над виробництвом.

На початку 80-х років різко загострилася демографічна ситуація. Дані перепису вказували на те, що населения Болгарії неухильно старіло, а народжуваність (окрім турюв і циган) -падала. Всі заходи влади (підтримка молодої сім'ї, стимулювання народжуваності тощо) виявилися неефективними. В цих умовах у грудні 1984 р. в країні була розпочата кампанія під назвою «Процес відродження» по заміні неболгарських імен та прізвищ на болгарські. Майже 850 тис. громадян (10 % населення) - турків, тюркомовних та помаків (болгар-мусульман) - були піддані принизливій процедурі, за результатами якої оголосили, що турки в Болгарії не проживають взагалі.

Рорзпочаті в квітні 1985 р, радикальні зміни в Москві не могли не позначитися й на долі режиму Т. Живкова. Кремлівське керівництво на чолі з М. Горбочовим турбував стан справ у Болгарії, оскільки наростаючі там бюрократизм, корупція перетворювалися на джерело громадського незадоволення. Спершу режим Т. Живкова досить скептично ставився до змін у СРСР. висловлюючи переконаність у тому, що Болгарія значно випередила СРСР за напрямами реформування суспільства. Саме тоді горбачовське керівництво було звинувачене Софією у «прозахідній орієнтації».

Однак уже в 1987 р. керівництво БКГІ стало усвідомлювати, що такий курс позбавлений необхідної політичної перспективи. Тому болгарські керівники стали робити заяви про своє прагнення до змін.

Але на липневому (1987) пленумі ЦК БКГІ становище в країні було названо «переломним моментом у розвитку соціалізму» і прийнято рішення про початок «переустрою» болгарського суспільства, головним засобом якого мало стати самоврядування. У рішенні пленуму зазначалось, що запровадження самоврядування в трудових колективах повинне супроводжуватися зміною ставлення до власності, суб'єктом якої мають стати об'єднання людей або окремі особи.

Незважаючи на певні заходи уряду щодо реформування існуючої соціально- економічної моделі соціалізму, становище в країні продовжувало погіршуватися: зростав дефіцит споживчих товарів, конвертованої валюти, нових технологій та комп'ютерної техніки тощо.

Керівництво БКП демонструвало свою готовність до демократичних перетворень, однак лише у межах, визначених особисто Т. Живковим. Та це вже не влаштовувало громадськість, яка розпочата здійснювати акції протесту, спрямовані проти забруднення навколишнього середовища.

В березні було створено Комітет екологічного порятунку Русе. Саме з цього часу починають свою діяльність такі опозиційні організації, як Незалежне товариство захисту прав людини в Болгарії, Клуб підтримки гласності, Комітет захисту релігійних прав тощо.

Наприкінці травня 1989 р. напередодні відкриття в Парижі Конференії з безпеки і співробітництва в Свропі трупа болгарских мусульманських лідерів оголосила голодовку протесту проти зневажання прав населення, що сповідує іслам. З цього приводу Т. Живков заявив, що етнічні турки можуть залишити Болгарію. До серпня у Туреччину виїхало понад 350 тис. осіб.

Поштовхом до змін у політичному керівництві Болгарії наприкінці 1989 р. стати революційні зміни в соціалістичних країнах Центральної Свропи. Проте головним фактором, безумовно, була позиція кремлівського керівництва, яке домагаюся зміни режиму в Софії. У липні 1989 р. в Бухаресті відбулася зустріч М. Горбачова з П. Младеновим, на якій обговорювався механізм зміни політичного керівництва Болгарії.

Відставці Т. Живкова передував період боротьби і!ж прихильниками реформ та «старою гвардією» консерваторів у керівництві БКП. Тільки після того як Т. Живков усвідомив, що утримувати владу у ссвоїх руках немає ніякого сенсу, він погодився залишити політичну арену. 9 листопада 1989 р. Т. Живков подав у відставку, а наступного дня генсеком партії був обраний ГІ. Младенов.