3. Державна політика зайнятості

За кейнсіанською теорією зайнятості, в умовах ринкової економіки не існує механізму, який забезпечує і гарантує повну зайнятість.

Одним із висновків цієї теорії є фундаментальне положення про те, що ринкова система не може вважатися саморегулюючою і потребує планомірного і цілеспрямованого державного регулювання.

Політика зайнятості – сукупність заходів прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Вона має декілька рівнів: державний, регіональний і локальний.

Державне регулювання здійснюється мережею спеціальних державних установ для підтримання прийнятного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць.

На сьогоднішній час можливо виділити три основні моделі державної політики зайнятості.

1. Європейська модель – це скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростання доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомог для великої кількості безробітних.

2. Скандинавська модель – це забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що спричиняє звільнення.

3. Американська модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Державне регулювання зайнятості населення ґрунтується на:

• забезпеченні соціального партнерства суб’єктів ринку праці;

• сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць;

• добровільному виборі сфери діяльності й робочих місць;

• дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;

• підтримці працездатних громадян в працездатному віці, які потребують соціального захисту;

• забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

• повній гарантії збереження робочих місць і професій, одержання доходів тощо.

Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається два основних варіанти заходів проведення політики зайнятості: активний і пасивний.

Активна політика зайнятості – це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, які проводить держава з ціллю зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи з профілактики звільнення, навчання і підвищення кваліфікації, активний пошук і підбір робочих місць, фінансування створення нових робочих місць.

Пасивна політика зайнятості передбачає виплату допомог безробітним і надання простих послуг щодо підбору робочих місць через державну службу зайнятості. Така політика може себе виправдати лише при високій гнучкості ринку праці в цілому.

В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайнятості: розвиток приватного підприємництва, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї ринкової інфраструктури тощо.

Нині в Україні частка працівників промисловості істотно нижче, ніж у більшості економічно розвинених країн. Виняток становлять тільки Франція та Швеція, у структурах зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається пріоритет добувних галузей, характерний для сировинних економік, а в Україні це частково є результатом розпаду ВПК СРСР.

Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві (5,4 млн. осіб, або 25,2 % всіх зайнятих у 2002 p.), що значно перевищує чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва, спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної чисельності зайнятих, у Франції – 3,6% в Угорщині – 6,3%, у Польщі – 19,3% у Чехії – 4,8%.

З огляду на соціальну важливість проблеми зайнятості ринок праці потребує кваліфікованого державного регулювання. Одним з основних показників, що характеризують ступінь державного регулювання ринку праці є відсоток ВВП, який витрачається на здійснення програм такого регулювання. У країнах-членах ОЕСР на різноманітні державні програми на ринку праці витрачається від 0,5 до 5 % ВВП (зокрема 1% у США та Японії та 5% у Данії). В Україні впродовж 1992–2000 pp. обсяг цих видатків коливався від 0,3 до 0,6 % ВВП.

Досвід багатьох країн показує, що особливо важливе значення мають такі чотири напрями регулювання ринку праці.

По-перше, стимулювання зростання зайнятості і збільшення кількості робочих місць.

По-друге, підготовка й перепідготовка робочої сили.

По-третє, сприяння найманню робочої сили.

По-четверте, соціальне страхування безробіття.

Основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:

• невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфікаційними ознаками;

• високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;

• «вимивання» через трудову міграцію прошарку населення із середнім рівнем кваліфікації, але високою економічною активністю.

Основними напрямками сучасної державної політики зайнятості населення є:

• збереження наявних та створення нових високопродуктивних робочих місць;

• формування професійно-кваліфікаційного складу робочої сили відповідно до потреб ринку праці;

• забезпечення активної участі у міжнародному розподілі праці;

• створення умов для розвитку самозайнятості населення та підприємницької ініціативи, поширення вторинної зайнятості працездатного населення;

• створення правової основи соціально-трудових відносин на селі, що виникають внаслідок розпаювання та передачі землі у приватну власність;

• підтримка регіонів, у яких склалася критична ситуація на ринку праці, шляхом створення механізму сприяння розвитку колишніх депресивних територій;

• сприяння працевлаштуванню неконкурентноздатних на ринку праці верств населення (осіб з обмеженими фізичними можливостями, молоді, жінок, осіб, які звільняються з місць позбавлення волі або примусового лікування) і створення надійного економічного механізму забезпечення їх зайнятості;

• забезпечення роботою працездатних осіб із сімей з дітьми;

• розвиток громадських робіт, що оплачуються за рахунок бюджетів.