Класифікація приголосних звуків.

Класифікація приголосних звуків сучасної англійської мови ґрунтується на загальних принципах творення приголосних звуків і проводиться у двох головних аспектах:

1.  за дією головного активного мовного

2.  за способом творення шуму

Крім того, в ролі допоміжного аспекту класифікації приголосних виступає поділ за участю голосових зв’язок.

І. За активним мовним органом усі приголосні звуки поділяються на губні, язикові та глоткові (фарингальні).

Губні (лабіальні) приголосні творяться в момент долання повітряним струменем перепони між верхньою та нижньою губою – губно-губні [п],[б],[м] та /p/,/b/,/m/) або між нижньою губою та верхніми зубами – губно-зубні [ф],[в] та /f/,/v/).

Язикові приголосні утворюються за активної участі язика. Залежно від того, яка частина язика бере найактивнішу участь підчас артикуляції звука, приголосні поділяються на передньо-, середньо- та задньоязикові.

Активними мовними органами при утворенні передньоязикових приголосних виступають передня частина спинки язика та кінчик язика. Серед передньоязикових звуків розрізняють дорсальні, підчас вимови яких кінчик язика знаходиться біля зубів, а передня частина піднімається до твердого піднебіння, наприклад: українські [т,н]; апікальні, при артикуляції яких кінчик язика активний та спрямований вверх до ясен (альвеол), наприклад: англійські /t/,/d/,/l/; та какумінальні, при вимові яких кінчик язика загинається назад, наприклад: український [р] та англійський /r/.

Середньоязикові приголосні творяться при активній участі середньої частини спинки язика, що піднімається вгору і зближується з твердим піднебінням. Саме тому їх називають ще піднебінними або палатальними. Так утворюється приголосний /j/ як в українській так і в англійській мовах.

Задньоязикові приголосні (українські [к,г,х] та англійські /k/,/g/,/ŋ/), артикулюються при проходженні струменем повітря перепони, що утворюється задньою частиною спинки язика при зімкненні чи зближенні з м’яким піднебінням.

Глоткові (фарингальні) приголосні (український [г] та англійський /h/) утворюються, на відміну від вищезгаданих, у порожнині глотки: при проходженні повітря через звуження, що утворюється при наближенні кореня язика до задньої частини глотки.

ІІ. За способом творення шуму усі приголосні звуки поділяються на наступні групи: зімкнені, щілинні, африкати та дрижачі.

Зімкненими називають приголосні звуки, що творяться в момент прориву струменем повітря повного зімкнення між активним та пасивним мовними органами. Якщо внаслідок того, що повітря прориває зімкнення раптово, відчувається сильний, подібний вибуху звук, то такі зімкнені приголосні називають проривними, або вибуховими, наприклад: українські [к, г, п, б] та англійські /k/,/g/,/p/,/b/. Українські приголосні [м, н] та англійські /m/,/n/,/ŋ/ називають носовими, так як струмінь повітря направляється назовні не через ротову, а через носову порожнину. Особливу групу в межах зімкнених приголосних становлять зімкнено-щілинні або африкативні приголосні (українські [дз,дж,щ,ч,ц] та англійські /ʤ/,/tʃ/). Підчас їх творення повне зімкнення не руйнується, а переходить поступово в щілину, а отже вибух при їх утворенні не виникає.

Група щілинних приголосних об’єднує звуки, які складаються із шуму, що твориться при проходженні струменем повітря щілиною, яка виникає внаслідок наближення активного мовного органу до пасивного. Наприклад: українські приголосні [в,ф,з,с,ж,ш] та англійські щілинні шумні (фрикативні) /f/,/v/,/h/,/ʃ/,/θ/ та щілинні сонанти /l/,/r/,/w/,/j/.

До дрижачих, або вібрантів належить звук [р] в українській мові, при вимові якого активний мовний орган (кінчик язика) вібрує.

ІІІ. За звучністю, або сонорністю як зімкнені так і щілинні приголосні поділяються на сонорні та шумні.

Сонорні приголосні (сонанти) акустично наближаються до голосних: в їх вимові тон (голос) переважає над шумом, наприклад: українські [р,л,м,н] та англійські /l/,/r/,/w/,/j/,/m/,/n/,/ŋ/. Усі інші приголосні належать до шумних приголосних звуків.

ІV. За участю голосових зв’язок в артикуляції усі приголосні звуки підрозділяються на дзвінкі та глухі.

При творенні дзвінких звуків голосові зв’язки зближені і дрижать, створюючи тон; підчас вимови ж глухих приголосних звуків вібрація голосових зв’язок відсутня.

Щодо артикуляційно-акустичних особливостей приголосних звуків англійської мови, доречно було б відмітити сильну артикуляцію кінцевих глухих приголосних та значне послаблення артикуляції кінцевих дзвінких приголосних. Також характерним є сильний видох (аспірація), яка супроводжує зімкнені глухі вибухові приголосні /p/,/t/,/k/ та характеризується різним ступінем сили залежно від їх положення в слові. Найбільше аспірація відчувається перед довгим наголошеним голосним чи дифтонгом; дещо слабше перед коротким або ненаголошеним голосним та відсутня, якщо вибуховий приголосний знаходиться після приголосного /s/, або перед будь-яким приголосним.

Функції фонем: конститутивна, дистинктивна (розпізнавальна), делімітативна. Фонемні опозиції та їх нейтралізація. Реалізація фонеми у процесі мовлення.

Фонема — це найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Функції фонеми

Зазвичай виділяють:

• конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою яких творяться одиниці вищих рівнів;

• ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

• дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони). Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Фонема і звук

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:

• фонема — явище соціальне, фонема є впізнаваною не залежно від особливостей її вимови окремими людьми

  • звук — явище індивідуальне

• фонема — мовна одиниця

  • звук — мовленнєва одиниця

• фонема — абстрактна одиниця

  • звук — конкретна одиниця

• фонема — величина стала

  • звук — величина залежна

Протиставлення в мові називають опозицією. Протиставлення фонем називають фонологічною опозицією. Опозиції бувають релевантні (англ. relevant – доречний, до діла), тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) та недиференційні (нерозрізнювальні) ознаки.

Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік – пік – тік – сік – лік).

Недиференційні, або інтегральні, ознаки – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота / короткість є інтегральними ознаками в українській мові, оскільки вони не розрізняють значень слів, а для англійської – диференційними (sit [s i t] – сидіти, seat [s i: t] – місце для сидіння.

Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Отже, кількість фонем у певній мові залежить від здатності фонем творити фонологічні опозиції.

 Фонетичні процеси.

Позиційні звукові зміни.

Одним з поширених видів позиційних змін є редукція голосних (від лат. reducere - 'приводити в певний стан').

1. Редукція - це послаблення артикуляції голосного, яке приводить до кількісно-якісних змін у ньому і навіть до повного його знеголошення. Редукції піддаються нснаголошені склади тих мов, у яких є значні відміни в силі видиху при творенні наголошених і ненаголошених голосних. Як свідчать русисти (спеціалісти з російської мови), російське п'ятискладове слово з наголосом на середньому складі має приблизно таку схему розподілу відповідної сили (напруги у видиху повітря) наголошених і ненаголошених складів (сила видиху умовно передається цифрами):

Переднаголосні склади		Наголошений склад	Післянаголосні склади
Другий	Перший	3	Перший	Другий
1	2		1	1

За умов такої разючої (три проти одного) відміни сили (напруги) видиху голосних у наголошеному та нснаголошеному складах і виникає редукція ненаголошених голосних.

У російській мові редукуються всі голосні. Проте одні з них піддаються кількісній, інші - якісній ред\тсції. Тільки кількісні зміни спостерігаються у вимові ненаголошених [и], [у], [ы]. Так, у словах дуть, дутье, дуновение звук [у]

відрізняється в кожному випадку лише більшою чи меншою силою видиху і тривалістю: він сильний у наголошеній позиції (дуть), слабкий у першому переднаголосному складі (дутье) і короткий у другому переднаголосному складі (дуновение). Артикуляційні особливості його залишаються в основному сталими.

Ненаголошені ж звуки [з], [оі, [а] зазнають не тільки кількісних, але й якісних змін. Для розгляд}' .можна взяти слово молодой (вимова - [мьллддй]. у якому звук [о] виступає одразу в трьох варіантах: [о] - у наголошеному складі, [л] - у першому переднаголосному (чується невиразний звук, наближений до [а], але не [а]; у фонетичній транскрипції передається знаком л), |ъ] - у другому переднаголосному (знак фонетичної транскрипціїъ передає майже нечутний короткий звук).

Позиційні варіанти звука [о] відрізняються один від одного не лише слабкою чи короткою вимовою, а й тим, що мають відмінну артикуляційну характеристику: [о] - голосний заднього ряду; середнього піднесення, лабіалізований, [л] - низького піднесення, середньо-заднього ряд\, нелабіалізований, [ъ] - голосний середнього ряду, середнього піднесення, нелабіалізований.

В історії східнослов'янських мов відома повна редукція голосних. Голосні неповного творення, що позначалися буквами ъ, ь, у так званих слабких позиціях (слабкою була позиція їх у кінці слова, перед голосним повного творення і ін.) редукувалися (давнє сынь перетворилось в українській мові в син, дьня - в дня).

В історії французької мови процес послаблення післянаголосних складів ішов настільки інтенсивно, що вся післянаголосна частина старофранцузьких слів повністю реду кувалася, внаслідок чого утворився вторинний тип будови слів з наголосом на кінцевому складі, що й спостерігається тепер у французькій мові: пор. запозичені з французької слова: візаві, бефіс, діалог, монолог, каталог, партер. Це стало важливою фонетичною прикметою французької мови.

2. До позиційних звукових змін належить також приглушення дзвінких у кінці слова. Це явище властиве не всім мовам. Наприклад, в англійській мові жоден з кінцевих дзвінких не змінює характеру у вимові, наприклад: cab(вим. [кеб])-'таксі^. У французькій мові дзвінкі можливі в кінці слова, як-от [rob] (орф. robe -'сукня'), [ro:z] (орф. rose - 'троянда').

Зате в російській, польській і німецькій мовах приглушення кінцевого дзвінкого приголосного становить важливу фонетичну рису: будь-який дзвінкий у кінці слова вимовляється тільки глухо, nop.: рос. дед (вим. [д'зт]), дуб. (вим. [дуп]) ров [роф]) раз (вим. [рас]), рожь (вим.[рош]), польск. ogród (вим. [огрут]) - 'сад': нім das Bad (вим. [дас ба:т]) - ванна, 'курорт', der Tag (вим. [дер та:к]) - 'день'.

Дослідження останніх років констатують, що українській мові теж властиве оглушення дзвінких у кінці слів. Засвідчується це у мовців усіх діалектних масивів, у мовленні освіченої частини суспільства, яка володіє нормативною мовою. Між тим вузівські підручники з української мови вказують на збереження дзвінких приголосних у кінцевій позиції. Проблема вимагає додаткового обстеження.

3. Протеза – поява приголос­ного звука на початку слова перед а, о, у та і. Наприклад: вугілля, гострий, вухо, віслюк.

В українській мові характерне особливо у діалектах, напр. Гандрій, Гумань, горати, гобід тощо.

Протезу можна розглядати як і позиційну так і комбінаторну фонетичну зміну, оскільки приголосний появляється саме перед голосним, а не перед будь-яким звуком.

Комбінаторні зміни.

Зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, називаються комбінаторними.

1. Акомода́ція (лат. accomodatioo – пристосування) – пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. Розрізняють два види акомодації звуків: прогресивна та регресивна.

Акомодація виникає тоді, коли кінцевий момент вимови попереднього звука збігається з початковим моментом вимови наступного, наприклад у слові «рядити» звук «а» (я) пристосувався до попереднього м'якого звука «р'», а в слові «радіти» звук «и» (і) – до м'якого звука «д'».

2. Асиміля́ція (лат.assimilo – уподібнюю)  – уподібнення звукадо сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і вакустичномувідношенні.

Види.  Асиміляція буває:

1. регресивною, коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся),

2. прогресивною, якщо, навпаки, попередній звук впливає на наступний (пор. укр. бджола із давнім бъчела).

Як регресивна, так і прогресивна асиміляція може бути повною і неповною.

При повній асиміляції звук цілком уподібнюється сусідньому (напр., розсіяти вимовляється як россіяти); при неповній – звук уподібнюється сусідньому частково, напр. за дзвінкістю (слово молотьба вимовляється як молодьба) або за глухістю (слово нігті – як ніхті).

Слов'янським мовамбільш властива регресивна асиміляція, тюркським мовам – прогресивна.

Асиміляційні процеси класифікуються за трьома основними ознаками:

• напрямом

• обсягом

• характером змін

Асиміляція за напрямом може бути прогресивною і регресивною. При прогресивній асиміляції наступний звук уподібнюється до попереднього, при прогресивній — навпаки. У більшості сучасних мов, зокрема і в українській, характерна регресивна асиміляція. Наприклад: просьба — [проз'ьба]. Прогресивна асиміляція у тюркських мовах. Також приклади прогресивної асиміляції зафіксовані в історії української мови: бъчела — бчела — бджела (бджола). Одним з найтиповіших наслідків прогресивної асиміляції в давнину є другий звук, який виник внаслідок колишнього уподібнення звука [й] до попереднього м'ягкого приголосного. Наприклад: знання, сіллю, зрання, ллють тощо.

Обсяг асиміляції вказує на міру уподібнення одного звука до іншого. Звук може уподібнюватися за одними ознаками і не уподібнюватися за іншими, а може уподібнюватися за всіма. За обсягом асиміляційні процеси класифікують на часткові і повні. В українській мові притаманні і часткові, і повні асиміляції.

За характером змін можна виділити такі різновиди асиміляцій:

1. за дзвінкістю. Асиміляції за дзвінкістю зазнають тільки ті глухі, які мають дзвінкі відповідники, однак її не зазнають губні [п], [ф]. Крім того, глухі не уподібнюються до наступних сонорних, бо різняться великим ступенем розходження між собою.

2. За глухістю. При асиміляції за глухістю відбувається оглушення дзвінких. Таке явище є характерним для багатьох мов, зокрема російської, німецької, нідерландської. Проте асиміляція за глухістю не притаманна українській мові і є швидше вийняток, а не правило чи закономірність. Лише в окремих словах і формах окремі приголосні оглушуються. Наприклад: [кіхті], [ніхті],[лехко],[вохко],[діхтяр]. Може також оглушуватися звук [з], але якщо він є у складі прийменника або префіксів з- і роз-.

3. Асиміляція за м'якістю. За м'якістю уподібнюються тільки ті звуки, які мають м'ягкі відповідники. Зокрема цього роду асиміляцій зазнають зубні приголосні. Ступінб пом'якшення під впливом наступного приголосного можу бути різним. Очевидно, що меншим ступінь пом'якшення буде на межі між префіксом і коренем, ніж у корені. З іншого боку, перед пом'якшеними приголосними попередні звуки, як правило тверді (напр.: свій, срібний — [с] не пом'якшується). Проте в українській мові є ряд слів, в яких [з], [ц], [с] перед наступним пом'якшеним, а не м'яким пом'якшуються. Наприклад: світло, звір, цвіт.

4. Асиміляція за місцем і способом творення. У цих асиміляціях можна виділити три основні закономірності:

1. зубні перед ясенними шиплячими уподібнюються до них ([д], [т], [ц], [з], [с], [т'], [з'], [с'])

2) Ясенні шиплячі перед зубними м'ягкими [з'], [ц'], [с'] уподібнюються до них.

3) Звуки [д], [т], [т'], [д'], перед [з], [ц], [с], і їх м'ягкими відповідниками уподібнюються до них.

3. Дисиміляція — комбінаторний фонетичний процес — заміна одного із двох одна­кових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова на інший звук, відмінний щодо способу тво­рення. Дисиміляція може відбуватися з голосними і з приго­лосними.

Розрізняють також поняття:

1. дистантна дисиміляція — роз­подібнення звуків, розділе­них іншими. *рицар – лицар, *мурар – муляр, *сребро – срібло.

2. контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції — розподібнення суміжних зву­ків. кт – хт : доктор –[ д о х т о р] *; ручник – рушник

3. прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: близ-ш-ий -> ближ-ший -→ ближчий.

4. регре­сивна дисиміляція — на противагу прогресивній — зміна першого приголосного звука у сполу­ченні двох. Напр.: хто <-кто <- къто, сердешний <- сердечний.

В українській мовідисиміляція є виявом історичних змін. Тому розрізняють дисиміляціюсинхронічнуі дисиміляціюдіахронічну.

В усній мові процеси дисиміляції мо­жуть кваліфікуватися як не­нормативні. Напр.: транвай (замість трамвай), колідор (замість коридор).

4. Гаплоло́гія (грец. haplos – простий і logos – слово, вчення) – спрощення звукового складу слова внаслідок дисимілятивного випадання одного з двох сусідніх близьких за значенням слів, як-от «трагікомедія» – «трагікокомедія», «мінералогія» – «мінералологія», «воєначальник» – «воєноначальник» та ін.

5. Епентеза. Вставка в середину слова зайвого звука (напр., просторічна вимова рос. слів "нрав", "проблема" як "ндрав", "промблема").

6. Дієреза – Втратазвукачискладуумовленнєвомупотоці: користний – корисний, сонце – сонце, серце – серце, чесний – чесний, обвязать – обязать.

7. Метатеза (перестановка) —перестановка звуків або складів на основі асиміляції чи дисиміляції.

Частіше за все відбувається при переході слова з однієї мови до іншої:

• У запозичених словах: футляр (нім. Futteral), тарелка (раньше: талерка, пор. польске talerz, швед tallrik, немецкое Teller), Фрол (лат. floris — «квітка»), Селиверст (лат. silvester — «лісний»); рос. слова нерв, нервный походять від латинського nervus, тоді як у грец. Було neuron, звідти невроз, неврит, невропатолог, але нейрохірургія;

• При переході слів у диалект:ведмедь\медвідь (замість медведь\ведмідь), ралёк (замість ларёк), Таждикістан (замість Таджикістан);

• У дитячому мовленні при опануванні мови: рос. салатка (з ласатка, тобто лошадка), макейка (з камейка, тобто скамейка).

8. Субституція – заміна в запозичених словах чужого звука своїм (Филип – Пилип).

9. Гіперизм – невмотивована заміна звука, напр. [хв] на [ф] : фороба, фіст.

Структура мовленнєвого апарату та функції його складових.

Мовлення – це комплексна послідовність рухів, спрямована на здійснення певного комунікативного наміру і комунікативного впливу на слухача, яка планується, керується та координується центральною нервовою системою.

У корі головного мозку зосереджена група рушійних відцентрових нервів, яка веде до периферійних органів мовлення. По цих нервах імпульси передаються до тих чи інших органів мовлення (голосові зв'язки, язик, губи), які здійснюють певні рухи, спрямовані на виконання і вимовляння відповідного звука мовлення. При сприйнятті звуків слухачем, діє група доцентрових нервів, які ще називаються сенсорними. Вони сприймають подразнення через органи слуху і передають його в центральний апарат — кору головного мозку.

Матеріалом для створення звуків є видихуване повітря. Лише в небагатьох мовах окремі звуки вимовляються, навпаки, па вдисі. Поза тим існують і недихальні звуки — так звані цмокаючі або клікси (англ. click — цмокання), що входять до фонемного складу мов готентотів та бушменів (Південна Африка). Типовий зубний і цмокаючий звук поданий українським вигуком, що виражає почуття осуду, здивування (його передача на письмі: ц-ц-ц!).

Створюються звуки при проходженні повітря через апарат і мовлення, внаслідок роботи апарату. До апарату мовлення належить увесь дихальний тракт і всі органи вздовж нього — від губ до легенів. Слід додати, що утворення звуків є, так би мовити, побічним продуктом органів, призначених для дихання і прийняття їжі. Потреба в цьому “побічному продукті” видозмінила й удосконалила відповідні органи.

Апарат мовлення складається з трьох груп органів, з трьох поверхів.

1. Дихальні органи, нижній поверх апарату мовлення, включають легені і дихальне горло (трахею). Нижня частина трахеї розділяється на дві бронхи, які йдуть у легені, розгалужуючись на більш дрібні трубки, які закінчуються альвеолярними ходами. Процес дихання здійснюється м'язами діафрагми і ребер. При вдиханні м'язи скорочуються, піднімаючи ребра і опускаючи діафрагму. Об'єм легенів збільшується, і відбувається вдих. Під час видиху м'язи послаблюються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через дихальний тракт. Утворюється повітряний струмінь, який служить матеріалом для витворення звука у верхніх поверхах апарату мовлення.

2. Гортань становить собою верхню, розширену частину трахеї і містить голосовий апарат. Каркасом для нього служать персневидний (знизу) і щитовидний (зверху) хрящі, що виконують охоронну функцію. На внутрішніх стінках щитовидного хряща — дві еластичні голосові зв'язки, які прикріплені спереду до щитовидного, а ззаду до двох черпаловидних (пірамідальних) хрящів. Останні можуть зміщуватись, розходячись і сходячись. Внаслідок цього голосова щілина, що розташована між голосовими зв'язками, може змінювати свою конфігурацію.

Напружені голосові зв'язки, подібно до натягнутих струн, під великим тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль в утворенні голосу різної сили і висоти. Розслаблені голосові зв'язки не мають такої здатності.

Голос відіграє велику роль при творенні голосних, дзвінких і сонорних приголосних.

Отже, основна функція гортані полягає в голосоутворенні. Голосові зв'язки можуть утворювати й шепіт, якщо при проходженні повітря вони зімкнені, але залишається невелика щілина між пірамідальними хрящами, протискуючись крізь яку, повітря утворює шум, характерний для шепітних звуків.

У процесі дихання, а також при вимові глухих приголосних голосові зв'язки розслаблені і розсунуті в сторони: вони виключені і не працюють. У процесі ж мовлення, при вимові звуків (крім глухих приголосних) голосові зв'язки зближені й напружені, як струни гітари: вони працюють. Повітряний струмінь, проходячи крізь звужену голосову щілину, приводить напружені голосові зв'язки у коливальний рух. Вони бринять, породжуючи звукові коливання повітряного струменя — голос. У цьому й полягає мовленнєва функція гортані. Звук, що виходить безпосередньо з гортані, ще є нечленороздільним — це один звук, а не різні звуки (згадаймо про основний тон!). Це ще ніби звукове “ тісто", з якого мають бути "виліплені" різні окремі звуки. Втім, деякі звукові варіації беруть початок і в самій гортані: 1) шепіт (повітряний струмінь проходить переважно між черпаловидними хрящами), 2) фальцет (неприродно високий голос, при якому перенапружені голосові зв'язки розходяться тільки в передній своїй частині), 3) гортанні чи ларингальні звуки (існують глухі щілинні, глухі й дзвінкі проривні гортанні приголосні, а також особливі абруптивні приголосні деяких кавказьких мов, при утворенні яких паралельно із зімкненням в роті твориться зімкнення між голосовими зв'язками).

Органи дихання (легені, бронхи і трахея, або дихальне горло) не беруть безпосередньої участі в звукоутворенні. 3. Надгортанні порожнини складаються з порожнин глотки, ротової і носової. Разом вони називаються ще надставною трубою. Порожнина глотки (гр. “ фаринкс", звідки термін — фарингальні звуки) розміщена зразу ж над гортанню. Верхня її частина називається носоглоткою, а середня — зівом. Порожнина глотки з'єднується з ротовою, а вище — з носовою порожниною. Всі три порожнини є резонаторами звуків. Найважливішим органом для утворення звуків є ротова порожнина. Вона являє собою резонатор, обсяг і форма якого змінюються завдяки рухові і зміні позиції

Незмінна носова порожнина використовується при творенні лише невеликої кількості носових (нозалізованих) звуків — як приголосних (м, н), такі голосних. Носові голосні є, наприклад, у польській мові (reka- рука, dab — дуб), у французькій та ін., колись вони були і в давньоруській мові. При утворенні носових звуків носова порожнина лише підключається як додатковий резонатор до двох інших порожнин. Ротова ж порожнина завдяки своїй великій змінності є місцем творення панівної більшості звуків усіх мов, використовуючись і як резонатор, і як джерело різноманітних шумів.

Формантна структура звуків твориться передусім у ротовій порожнині, завдяки її змінам. Так, подовження ротового резонатора (напр., при огубленні) викликає пониження формант, перегородження його язиком (напр., при вимові передньоязичних приголосних) послаблює низькі форманти. Включення ж носової порожнини призводить до появи двох додатковий формант — низької (близько 200 герц) та високої (близько 2500 герц).

Носова й ротова порожнини розділяються піднебіннями Передня його частина тверда і тому називається твердим піднебінням (лат. palatum). Задню частину піднебіння склада м'яке піднебіння (velum), яке називається також піднебінною завісою, тому що відкриває і закриває хід у носову порожнину. Закінчується м'яке піднебіння язичком (uvula)

Тверде ж піднебіння закінчується верхніми зубами, над якими знаходяться тверді пухирці — альвеоли (лат. alveolus — виїмка).

У нижній частині ротової порожнини розміщений язик, найрухоміший з усіх органів мовлення. Надзвичайна важливість язика для мови виразилася серед іншого в тому, що часто саму мову позначають словом на означення язика. “Язик” і “мова” означає рос. язык, лат. lingua, тур. dil та ін. Язик складається з кореня, спинки (вона ділиться на передню, середню і задню частини) і кінчика — найрухомішої частини язика. Відповідні латинські терміни: radix — корінь, низ, основа; dorsum — спина, хребет; apex — верхівка. Ротова порожнина закінчується зубами (dentes) і далі губами.

До безпосередніх органів артикуляції належать гортань і три надгортанні порожнини: глоткова, або фарингальна, ротова і носова.

Всі органи мовлення діляться на активні, що є рухомими, і пасивні, нездатні до переміщень.

До активних органів мовлення належать легені, голосові зв'язки, язик, м'яке піднебіння (піднебінна завіса), язичок і губи. В деяких випадках активною стає також задня стінка зіва. Зокрема вона є активною при утворенні українського фарингального звука г (голова, голос, Ганна). За спостереженням Л. І. Прокопової, при вимові цього звука язик у районі його кореня і задня стінка зіва наближаються одне до одного, утворюючи щілину, в якій і породжується звук.

До пасивних органів належать зокрема зуби, альвеоли, тверде піднебіння, носова порожнина. Не слід думати, що нерухомість пасивних органів робить їх малоістотними. Без них звуки так само не можуть утворюватись, як і без активних органів.

Артикуляція  — це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання даного звука. Іншими словами — рухи та відповідні позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того або іншого звука (лат. articulare — членоподільно вимовляти).

Артикуляція всіх звуків полягає у видозміні (підготовці) резонаторів для витворення звука, а для приголосних ще в утворенні на шляху повітряного струменя перешкоди, яка долається в процесі вимови звука. При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють тільки губи. Навіть язик, найактивніший орган мовлення, в артикуляції звука [п] участі не бере.

В артикуляції звука прийнято розрізняти три фази:

1. Приступ, або екскурсію, яка полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука.

2. Витримку, тобто саму вимову звука і збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.

3. Відступ, або рекурсію, тобто закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан спокою.