Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекція_2_tekst.doc
Скачиваний:
7
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
121.86 Кб
Скачать

11

Тема 2. Принципи, методологічні парадигми і методи політичної аналітики. Ситуаційний аналіз і порівняння як метод аналізу. Етапи здійснення прикладного політичного аналізу.

  1. Принципи і методологічні підходи політичної аналітики.

  2. Методи політичного аналізу (загальна характеристика).

  3. Ситуаційний аналіз як фундамент політичної аналітики.

  4. Порівняння як метод аналізу. Види порівняльних досліджень.

  5. Етапи здійснення прикладного політичного аналізу.

1. Принципи і методологічні підходи політичної аналітики.

Ефективність прикладного політичного аналізу зале­жить від правильності ідентифікування політичної про­блеми, формулювання його мети, вибору методів дослідження.

У пізнанні політичної реальності політичний аналіз ґрунтується на основних філософських принципах (прин­цип взаємозв'язку політичних явищ, принцип розвитку політичних явищ), законах діалектики (закон переходу кількісних змін у якісні, закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення).

Если рассмотреть наиболее распространенные в современной теоретической политологии методологические парадигмы, можно также прийти к выводу, что они используются не только в полити­ческих исследованиях. Так, активно применяемый сравнительный подход используется и в других об­ществоведческих дисциплинах, причем компаративный метод на­чал применяться в социологии и лишь затем был позаимствован политологами. Аналогичным образом обстоят дела и с системным анализом.

Еще одно достаточно популярное в настоящий момент направ­ление исследований — культурологический подход — также пред­ставляет собой использование методологических наработок других гуманитарных наук на политическом материале.

Необходимо братить внимание на тот факт, что боль­шинство политологов-теоретиков работают не только с непосред­ственным объектом политологии, но и с объектами других гуманитарных дисциплин, например философии, антро­пологии и в особенности социологии. Не случайно многие классики политологической мысли, такие, как К. Маркс, М. Вебер, Э. Дюркгейм, Ю. Хабермас, считаются «своими» как у политологов, так и у социологов. Это не только говорит о наличии большого числа меж­дисциплинарных проблем, но и указывает на значительную уни­версальность гуманитарной методологии.

Найпродуктивнішими методологічними підходами або методологічними парадигмами вважають інституційний, біхевіористський, структурно-функціональний, систем­ний, синергетичний, історичний, статистичний, теорію раціонального вибору, дискурсний, позиційний, діяльнісний.

Інститу­ціоналізм в аналізі політичного життя зосереджується на пізнанні закономірностей, особливостей форм функціону­вання політичних інститутів і їх впливу на політичні про­цеси, події. Предметом уваги його представників є консти­туційні документи, реалізація їх положень на практиці, структурні елементи політичних явищ, процесів. Головне за інституційного підходу — розчленування політичної системи на інститути, аналіз особливостей кожного з них і форм їх взаємодії. Перевагами інституційного підходу є конкретність досліджуваних політичних інститутів. Ос­новні недоліки — обмеженість предмета аналізу; недостат­ня увага дослідника до політичної поведінки і її неполітичних (соціально-психологічних, морально-етичних, етніч­них, релігійних та ін.) основ; надмірна зосередженість на вивченні політичних інститутів за недостатньої уваги до неформальних аспектів їх функціонування, ролі їх керів­ників, лідерів, політичних угруповань у їх структурі, опи­совість.

Біхевіо­ризм ґрунтується на дослідженні поведінки на індивідуаль­ному і соціальному (групи, спільноти) рівнях у різних полі­тичних ситуаціях (масові акції, голосування) та політичної діяльності лідерів, груп інтересів тощо. Його представників цікавлять причини, передусім психологічні, політичної по­ведінки, переживання людей у різних політичних ситуа­ціях. Найчастіше біхевіористи послуговуються методами спостереження, анкетних опитувань, інтерв'ю, лаборатор­них експериментів, емпіричної перевірки висновків. Однак за такого підходу часто ігноруються історико-культурні, інституційні та інші чинники.

Структурно-функціональний підхід політична наука запозичила його у соціології. Суть його полягає у виокремленні конкретної політичної структури, яка цікавить дослідника, вивченні її загальних параметрів і функцій, що виконують її елементи. Завдяки використанню структурно-функціонального аналізу вда­ється подолати основну ваду біхевіористського підходу, яка полягає в недостатньому баченні політики як систем­ної цілісності.

Системний підхід у політичному аналізі дозволяє ідентифікувати та описати структурні елементи політичного феномену як системи (учасників політичного процесу, їхніх цілей, можливостей, співвідно­шення сил тощо) і їх зв'язків, чинників, які забезпечують стійкість чи дестабілізують її (руйнують зв'язки). Кожна система є частиною (підсистемою) іншої систе­ми, а її компоненти теж становлять системи. Властивості будь-якої з них не є сумою властивостей їх елементів. Елемен­ти кожної системи перебувають в особливих зв'язках, а сама вона має різноманітні зв'язки з іншими системами (середовищем).

Синергетичний підхід у політичному аналізі звертає увагу на політичне явище як систему, що самоорганізовується, має особливі джерела розвитку, є відкритим для зовнішніх впливів. Розвиток політичного явища як системи може від­буватися за багатьма варіантами, особливо якщо воно пере­буває у точці біфуркації (лат. bifurcus — роздвоєння) — розгалуження, напрям якого може змінитися під впливом флуктуації (лат. fluctuatio — коливання) — незначних від­хилень величини від середнього значення. Проблематичність цього підходу пов'язана з поглядом на системи і процеси в політиці як на залежні від випадкових чинників феномени, що здебільшого не підтверджується політичною практикою.

Історичний підхід у політичному аналізі звертає увагу на те, що кожне полі­тичне явище пов'язане з минулим, елементи якого наявні в ньо­му; в його структурі зріють і зародки майбутнього політич­ного явища. Цим обумовлений аналіз особливостей політичного явища у взаємозв'язках його минулого, суча­сного і майбутнього, що спонукає до використання при цьому і потенціалу політичного прогнозування.

Статистичний підхід передбачає використанням кількісних даних, при цьому аналітика мало ціка­вить якісна інформація, оскільки він послуговується пере­важно математичними засобами. Найвикористовуванішими методами за статистичного підходу є кореляційний аналіз (вимірювання й аналіз зв'язків між двома змінними: як впливають зміни значень однієї змінної на зміни значень іншої; ця залежність ха­рактерна для всіх змінних чи лише для їх певної кілько­сті), множинний аналіз (регресійна модель: дві або більше незалежних змінних сукупно впливають на залежну; багатофакторний аналіз: виявлення прихованих факторів, здатних впливати на змінні; аналіз часових рядів: вимірю­вання змінних через певні інтервали часу).

Методологічна криза, що спіткала у 60—70-ті роки XX ст. біхевіоризм і структурно-функціональний підхід, спону­кала до пошуку нової методологічної основи пізнання політичних процесів, результатом чого було оновлення кла­сичних методологічних підходів, створення системи тео­рій «середнього рівня», а також технократичних теорій і використання їх як методологічної основи в політичному аналізі. Політичний аналіз запозичив теорію раціональної поведінки в економіці, де вчені аналізували економічну поведінку людини, беручи за основу індивідуальний характер її установок і цінностей.

Методологічними засадами теорії раціонального вибору є індивідуалізм (політика і суспільство, соціальні і політичні структури вторинні стосовно індивідів, які своєю діяльністю створюють політичні інститути політичні відносини); егоїзм індивіда (індивід завжди праг­нутиме максимізувати свою вигоду, а якщо він буде демон­струвати альтруїстичну поведінку, це свідчитиме, що вона для нього вигідна); раціональність індивіда (індивід визна­чає свою діяльність, орієнтуючись на максимальну вигоду, співвідносячи витрати й очікувані результати: максималізуючи результати і мінімізуючи витрати).

Засновниками дискурсного підходу у політичному аналізі вважають російських формалістів, розквіт діяль­ності яких припадає на 20-ті роки XX ст. Дискурс (лат. dis­cursus — мовлення, міркування) - це фрагмент дійсності, тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, що має різні форми вияву (усну, писем­ну, паралінгвальну, тобто невербальну), відбувається у ме­жах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників. Стосовно політичного дискурсу використовують семіо­тичний аналіз (вивчення дискурсу-рамки), знання ритори­ки і літературознавства (аналіз конкретного дискурсу-твору). Одним із найрозвиненіших напрямів є контекстний аналіз політичного дискурсу. Із дискурсним пов'язаний постмодерністський підхід у політичному аналізі, прихильники якого заперечують мо­жливість існування єдиного для всіх учасників політичного процесу образу реальності.

Позиційний підхід у політичному аналізі зосереджується на пізнанні реальних можливостей (ресурсів) впливу учасників політичного процесу на його зміст і перебіг, ухвалення і реалізацію по­літичних рішень, розв'язання конкретних проблем. Дже­релом інформації при цьому є правові акти, програмні до­кументи партій, біографії політичних лідерів та ін.

Діяльнісний підхід у політичному аналізі концентрується на вивченні результатів, ефективності діяльності політичних гравців, особливостей їх взаємодій у конкретних політич­них ситуаціях. Пізнавальним матеріалом при цьому є до­кументи, статистичні звіти, які стосуються діяльності об'єкта аналізу, безпосередні спостереження аналітиків.