Діяльність козацьких шкіл в Україні (полкові, музичні та ін.)

У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл з підготовки кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи на Україні. Учителями працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями проводились індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистецький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі часто були і поетами, і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій з ворогом, кобзарі і лірники розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

Осередком освіти ХVІІ ст. був звичайно Київ, але такі школи існували і в Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та ін.

Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках України. Ці школи розміщувались переважно у приміщеннях, які належали церквам, їх іноді й називали за назвою церкви: Покровська, Успенська та ін. Учителі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали “школярами”, “молодиками”, “виростками”. Учні жили в будинку дяка і, крім навчання, виконували роботи по господарству.

Методи навчання в школах були обмежені, хоча вчителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки. Вчитель, узявши руки в боки, зображував букву “Ф”, піднявши одну руку вверх, а другу опустивши вниз, – “Х”; опустивши руки і розставивши ноги – “Л” і т.д.

Ці школи існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, часослова – 1–2, Псалтиря – до 5 карбованців.

Дітей навчали читати, писати, рахувати та ін. Виховання було переважно релігійним. Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання “військового служителя” і користувалися високим авторитетом.

Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання.

№3.

З кінця 18 ст. Україна перебуває під владою двох імперій: Російської та Австрійської.

У 1786 р. було затверджено «Статут народних училищ у Російській імперії», згідно з яким у губернських містах запроваджувались головні народні училища — школи з 4-х класів, але з 5-річним курсом навчання, а в повітових — малі народні училища — двокласні з дворічним терміном навчання. Навчальна програма малих училищ відповідала першим двом класам головних училищ.

Зміст освіти в училищах носив загальноосвітній і реальний характер. У малих училищах (і в молодших класах головних училищ) вивчали читання, письмо, лічбу, історію церкви, граматику, малювання і книгу «О должностях человека ли гражданина», а в старших класах головних училищ -- загальну і російську історію, географію, елементи природознавства, фізики, основи геометрії, механіки, циві­льної архітектури, бажаючі - - латинську мову.

Навчання оголошувалось безстановим і безплатним.

Реформа 1786 р. мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Проте охопити все населення ці училища не могли і не стали масовою школою. Так, на кінець XVIII ст. на Лівобережній Україні діяло тільки 8 головних і 17 малих училищ, у яких відповідно навчалось 1701 і 1629 учнів. Широкі маси українського народу, по суті, були позбавлені можливості здобувати освіту в нових навчальних закладах та й сам її зміст мав антинародний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населення.

Український народ по старому волів учити своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнавав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і заганяючи їх до урядових.

Дещо інший шлях у другій половині 18 ст. пройшла освіта і школа в Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті (внаслідок першого поділу Польщі — 1772 ), які опинилися під юрисдикцією австро-угорської монархії.

Вже на початку XIX століття в Східній Галичині було відмінено обов'язкове навчання, встановлено плату за навчання у головних школах. Це був продуманий крок, спрямований на гальмування розвитку освіти для простого люду. Посилювався суворий нагляд за діяльністю навчальних закладів, весь навчальний процес був просякнутий релігійністю.

На основі проведеної у 1774 р. шкільної реформи і «Політичної шкільної конституції» (1805 р.) на західноукраїнських землях склалася державна система освіти, яка майже без змін проіснувала до 60—70-х рр. XIX ст. Запроваджувалися два типи початкових шкіл — тривіальні і головні. Навчання проподилося полською мовою.

Тривіальні школи відкривалися у більших селах і невеликих містах і складалися з трьох класів: підготовчого, першого і другого.

Головні школи організовувались у великих містах і на відміну від тривіальних мали ще й третій клас.

Після їх закінчення випускники з багатих сімей вступали в гімназії і реальні школи.

У Галичині, на Буковині й Закарпатті значна частина початкових шкіл складалася з однокласник парафіяльних, в яких учителями були дяки, а весь курс навчання зводився до вивчення «святого письма».

Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх дуже низький).

Крім вищезгаданих типів шкіл, в кінці XVIII ст. в Галичині існували і гімназії (у 1785 р. функціонувало 47 гімназій, зокрема у Стрию, Бережанах, Дрогобичі, Долині тощо).

У 1784 р. у Львові було відкрито університет. Митрополит Ангелович виборов право українцям навчатися рідною мовою богослов'я та філософії.

Прогресивно настроєні представники українського народу напо­легливо добивалися права навчатися рідною мовою: І цісарський уряд змушений був піти на певні поступки. Новий шкільний статут, прийнятий у 1787 р., визнав українську мову як основну в школах Галичини.

З таким шкільним балансом вступала Україна в нове XIX століття.

На початку XIX ст. під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи осві­ти в Росії, результат – прийняття статуту 1804 р.

«Статут університетів» і «Статут учбових закладів, підпо­рядкованих університетам» регламентували структуру і принципи побудови системи народної освіти. На території України функціонувало два Харківський (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославсь­ка, Херсонська, Одеська, Таврійська, Курська, Орловська, Воронезька губернії) — та Віленський (Волинська, Київська, Подільська гу­бернії) учбові округи.

Існували такі навчальні заклади:

університет
гімназія	4
повітове училище	2
парафіяльне училище	1

Однорічні парафіяльні училища організовувались при кожній церковній парафії і давали дітям «землеробського та інших станів» релігійне виховання та навички читання, письма і лічби. Випускники могли після завершення річного курсу продовжити навчання в • дворічних повітових училищах, де діти різного стану отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм можливість навчатись в гімназіях (4 р.).

Кидається у очі енциклопедичний характер освіти, що давалась як в повітових училищах (17 предметів), так і в гімназіях (25 предметів), хоч і при обмеженому навчальному часі, а також зростання уваги з боку реформаторів освіти до покращання навчально-матеріальної бази (обов'язкова наявність бібліотек; зібрання географічних і історичних карт, глобусів, атласів; гербарії, моделі, геометричні тіла, фігури тощо).

Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, які включали такі факультети: морально-політичний, фізико-математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.

Університет у Харкові відкрито 17 січня 1805.р. в складі чотирьох факультетів: словесного, етико-політичного, фізико-математичного та медичного. Першим ректором університету був проф. Іван Рижевський (філолог).

У 1811 р. з складу університету виділився педагогічний інститут, що був спочатку своєрідною учбовою базою для підготовки кадрів викладачів перш за все для самого університету, а також різних типів тогочасних навчальних закладів.

У 1828 р. було проведено контр реформу школи. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувався наступний зв'язок між окремими з них і кожний тип школи обслуговував певний стан: парафіяльні училища • - дітей селян І збіднілих міщан, повітові — дітей купецтва, унтер-офіцерських, гімназії — для дворянських дітей. Змінювався і термін навчання в кожній школі.

Статут 1828 р. насаджувавав в учбових закладах муштру, зубріння, дозволяв тілесні покарання, встановлював систему суворого нагляду за учнями і викладачами, дріб'язкову, придирливу регла­ментацію умов їх життя, навчання і поведінки. Учбове навантаження учнів було різко збільшене з метою заповнення їх часу, позбавити можливості займатись самостійним читанням і зустрічатись з однолітками поза учбовим закладом.

Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими школами на Україні були «інститути шляхетних дівчат» (1818 р. в Харкові, в Полтаві, в 1829 р. - - в Одесі, в 1833 р. - - в Києві). Згодом почало відкривати середні школи для дівчат, духовне відомство - - так звані жіночі єпархіальні школи та Міністерство освіти - - жіночі гімназії.

Курс дівочих гімназій був восьмирічний — восьмий клас мав спеціальне завдання — підготовляти учительок і домашніх вихова­тельок. Програми дівочих гімназій відрізнялися від програм хлоп'ячих гімназій головне тим, що в них не було класичних мов, а натомість заведено природознавство.

В кінці 50-х років повстав на Україні новий тип шкіл для підлітків і дорослих — це так звані недільні школи (перша недільна школа повстала в Києві у 1859 р.). Але не довге було життя недільних шкіл: і 2. 06. 1962 р. розпорядком міністра освіти закрито всі недільні школи до часу перетворення їх на нових основах (у 1864 р.).

№ 5.

Навіть у важчі часи русифікації України передові люди усвідомлювали, що без національної школи неможливо буде розви­нутись українській державі. Силою, що взялася за справу національного відродження, стала демократично настроєна інтелігенція і перш за все літератори, вчені.

Російська імперія не обмежувалась русифікацією української школи. Враховуючи те, що українське друковане слово проникало в школи з-за кордону, царський уряд в 1876 р. видав указ, який перекривав і цей доступ рідного слова до українського народу. Конче була потрібна національна школа. Необхідно було піднімати самосвідомість українців.

Необхідність освіти для українського народу добре усвідомлювали члени Кирило-Мефодіївського братства.

Завдання Кирило-Мефодіївського братства:

1. видавнича справа, випуск книжок українською мовою;

1. спорудження простолюдних шкіл на кошти панів;

2. нахилити до цього деяких панів-гуманістів і цим закласти основи народної освіти;

3. добре навчання дівчат, як матерів тих діячів, що могли б колись вирости серед стуманілого люду.

Після розправи з членами братства царизм посилив репресії проти України. Тут заборонялись будь-які книги українською мовою, переслідувались навіть наукові статті про Україну московською мовою.

ХІХ ст.. відбувається зміни. Скасування кріпосного права, розвиток капіталізму, загострення соціальних суперечностей, зростання селян­ських заворушень, революційно-демократичний рух — усе це об'єктивно сприяло розвитку шкільної освіти. Суспільно політичний рух 60-х років яскраво виявив кризу урядової політики в галузі освіти. На фоні суспільно-політичного руху розвинувся суспільно педагогічний.

Суспільно-педагогічний рух 60-х років характеризується такими рисами;

1. Критикою кріпосницького виховання, боротьбою проти станової школи.

2. Вимогою широкої мережі народних шкіл, автономії вищої школи.

3. Виникненням недільних шкіл;

4. Захопленням західною педагогікою (з'являється перекладна література, ґрунтовні огляди вчень зах. педагогів).

5. Створенням комітетів грамотності, де обговорюються питання організації народної школи, ліквідації неписьменності.

6. Виникненням педагогічних товариств і гуртків, де обговорювались проблеми педагогіки.

7. Появою цілого ряду педагогічних журналів і газет («Журнал для воспитания», «Журнал Министерства народного образования», «Учитель», Педагогический сборник, Нар. школа.

8. Боротьбою за освіту жінок.

9. Боротьбою за демократизацію школи, проти догматизму і схоластики, зубріння і муштри.

10. Розробкою цілого ряду проектів реформи народної освіти.

11. Створенням гуртків різночинної інтелігенції.

12. Боротьбою за українську національну школу.

Суспільно-педагогічний рух 60-х років не був, звичайно, однорідним. Педагоги, що належали до різних напрямків, трактували питання з своїх класових позицій.

І. Революційно-демократичний напрямок, представники якого вимагали революційно-демократичних перетворень у галузі освіти, навчання і виховання підростаючого покоління, закликали до революції.

ІІ. Буржуазно-ліберальний напрямок, представники якого також виступали з критикою станово-кріпосницької системи освіти і виховання, вимагали поліпшення навчання учнів у школах, але обмежувались тільки вимогою шкільних реформ, не підносили рішуче свого голосу за цілковиту ліквідацію старих основ шкільної політики, не виступали послідовно за розвиток жіночої освіти.

III. Буржуазно-демократичний напрямок, представники якого виступали за поліпшення навчання, вимагали здійснення принципу народності, критикували зарубіжну, буржуазну, реакційну педагогіку, відстоювали навчання рідною мовою, поширення жіночої освіти тощо, але всі свої вимоги розглядали в межах існуючого суспільно- політичного ладу в Росії.

IV. Офіційний напрямок, представники якого добивались виховання в дусі релігії, поваги до прав власності і дотримання існуючих начал громадського порядку.

Під тиском громадсько-педагогічного руху 60-х років царський уряд змушений був піти на деякі поступки в галузі освіти. Шкільні реформи 60-х років проводились зверху, руками крі­посників, внаслідок чого вони носили половинчастий обмежений і незавершений характер.

Згідно з реформою 1864 р. встановлювались три типи загально­освітніх закладів:

• народні училища;

• класичні і реальні прогімназії;

- класичні і реальні гімназії, причому перехід з класичної в реальну і навпаки допускався лише по спец екзамену.

Навчальні плани реальних навчальних закладів були більш життєвими і прогресивними, хоч вступ в університет був доступний лише випускникам класичних гімназій.

У жодній середній школі навчання не проводилось українською мовою. Не вивчалась українська мова і як навчальний предмет.

На території Галичини, яка була під володінням Австро-Угорщини, з метою зменшення польського впливу на українців, прихилення до цісаря українського народу, австрійський уряд надав ряд полегшень галичанам. Все це спонукало українське населення Галичини почувати себе повноцінним народом, який має свою мову, культуру. Починається українське відродження.

Українська інтелігенція законними методами боролася за запро­вадження в українських школах якщо не викладання рідною мовою, то хоч би вивчення української мови як предмета. У 1818 р. було дозволено вивчати українську мову як предмет у школах Галичини і Буковини.

З 1848 р. поступово початкові школи Галичини переводились на українську мову викладання (головні, тривіальні). Почали працювати вчительські конференції. На початку 1849 р. українська мова запроваджується як обов'язковий предмет в гімназіях. Відкриваються кафедри української мови в Львівському університеті. Зростає число українських шкіл на Буковині і в Закарпатті.

10