XX вік! — а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці. [40, 61]

Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева – символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом – це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші «Послухаю цей дощ» [27, 57] про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

То, може, це і є моя найвища сутність. [27, 57]

А ось чудовий образ ще не знищеного радіацією лісу, який після вибуху на ЧАЕС назвуть Рудим і про який одинадцятикласники ще прочитають у «Чорнобильській мадонні» І Драча:

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

Людьми забуті звечора в лісах… [44, 152]

Якщо П.Тичина був поетом весни, Ліна Костенко, як і Василь Стус, жриця осені. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й серйозних висновків. Неупередженому й уважному читачеві є що відкривати у вірші «Виходжу в сад, він чорний і худий»:

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь. [27, 63]

У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремі звуки пропадають взагалі.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського:

Гіркі черешні

Де шлях летючими штрихами

за обрій віддалі несе —

гіркі черешні над шляхами –

Спасибі вам за все, за все! [40, 334]

Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська з сумом пише: «Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її відпочинку… А зараз там — ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і смерть. І чи не про не говорила мама в «Древлянському триптиху» – так задовго до Чорнобильської трагедії: «Моя печаль – ріка без переправи…» Що бачила, коли писала: «А вже земля древлянська рве на собі вогненні коси…»? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на себе вже давно не схожі ліси – це також і нація…» [57, 4] Тема Чорнобиля в ліриці Ліни Костенко особливо терпка. У «Інкрустаціях» [40; 534] зустрічаємо вражаючі мініатюри:

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царственний цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі. [40, 544]

Ці рядки й пояснювати чи аналізувати не треба: вони промовляють самі за себе високим болем. Космічною пусткою тягне від поезії «Дзвенять у відрах крижані кружальця» [40, 536]. Самотність природи, її мало не дитинна туга за людиною, за господарем, видає, що подія відбувається у зоні, в покинутому селі, біля порожньої і давно не зігрітої теплом людського щастя чи нещастя, чи й просто буденного життя, оселі:

Дзвенять у відрах крижані кружальця.

Село в снігах, і стежка ані руш.

Старенька груша дихає на пальці,

їй, певно, сняться повні жмені груш…

Найцікавішою є інтимна лірика Ліни Костенко. В цієї поетеси йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об’єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінально. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання – нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи їі люблять, чи й не відповідають на почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в «Світлому сонеті» Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону [52, 5]:

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Фото: http://www.mgarsky-monastery.orgВисоке небо Ліни Костенко

Ліна Костенко належить до плеяди найталановитіших, глибоко українських митців, зоря яких сяє гордо і чисто на поетичному небосхилі України. Постать письменниці овіяна різними легендами, вигадками. "Нерозгадане чудо", "Казка казок", "Спартанка Києва" - так в народі називають горду, непоступливу у своїх принципах, кришталево чесну українську поетесу.

Як давить світ, як обступає Як приголомшує, як мне! Як зберегти в собі це серце, коли воно не кам'яне? Як зберегти в собі цю душу в глобальнім клекоті біди? Кити хоч викидаються на сушу, А людству викидатися куди?

Ліна Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. Вона належить до того покоління, на долю якого випало важке дитинство, коли зранена земля стогнала від болю, плакала гарячими слізьми дітей-сиріт і вдів-солдаток. Повоєнні роки... Це стінки окопів, на яких писані перші вірші юної поетеси, яки ще не поросли травою, біль тяжких втрат ще не став сумним спогадом, а переживався фізично.

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі, моє дитинство, вбите на війні. 0, перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа.

Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші немов самі народжуються з її душі. У 1936 р. Ліна Костенко переїжджає у Київ, де вона закінчила середню школу на Куренівці. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті імені М.Горького. З педінституту в Києві життєва дорога повела Ліну Костенко в літінститут імені М.Горького в Москві. Ще був живий Сталін. Як писав класик, "людина у сірій шинелі стоїть в зореноснім Кремлі..." Ця доба позначена хвилею репресій серед митців і особливо, письменників. І вже в першу книгу "Проміння землі" вриваються дисонанси часу перед якими поетеса почувається несміливо, розгублено.

Так часом тяжко, що мені здається, що серце в грудях вже не б'ється. Що залишилась по мені Лиш тінь від мене на стіні. І ця печаль, прискіплива, як - слідчий. І ця строфа, оголена, як відчай. І дикий хміль, примерзлий до воріт. І на криниці необбитий лід.

Те монументальне стояння кремлівського тирана здавалося вічним, - аж поки не настала пора суспільного потепління, її початок був ознаменований громоподібною доповіддю М.Хрущова XX з'їздові. Хрущовську відлигу Ліна Костенко зустріла в Москві. З особливої атмосфери тих років і постало покоління шістдесятників. Поетеса прийшла в літературу з такими поетами-"шістдесятниками", як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграновський. Навколо імені Ліни Костенко створювався ореол підозри і недовіри. Зловісне табу, накладено на її поезію, тривало впродовж майже двох десятиліть. Але незважаючи на непросту долю митця, поетеса безкомпромісна й смілива, лірична й громадянські активна, її творчість характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, нескінченними творчими пошуками.

Чекаю дня, коли собі скажу: оця строфа, нарешті, досконала. О, як тоді, мабуть, я затужу! І як захочу, щоб вона сконала. І як злякаюсь: а куди ж тепер?! Уже вершина, де ж мої дороги?

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка "Проміння землі" вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: "Мандрівка серця" (1961), "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), "Вибране" (1989). Драматичні поеми "Скіфська одісея", "Сніг у Флоренції", поема-балада "Дума про братів не-азовських", - це жагуче минуле в сучасності, без якого народ не може повнокровно існувати, претендувати на безсмертя. Перу письменниці належить історичний роман у віршах "Маруся Чурай" (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім.Т. Г. Шевченка. Цією високою нагородою відмічена також збірка "Неповторність".