Історичний роман "Маруся Чурай"

Як і в кожного митця, в поетеси є головний твір, так би мовити, лебедина пісня її життя. І таким твором є історичний роман у віршах "Маруся Чурай", який побачив світ в 1977 році. Цей твір став сенсацією номер один в літературі. Він потряс весь український мистецький світ. Досі жоден з письменників не міг узятися за цю майже до дна вичерпну тему. Адже легенда про дівчину-пісняра 17 ст. вже давно стала темою української драматургії, прози 19-20 століть.

Його авторка щиро призналася, як в процесі роботи над романом вона настільки органічно злилася з образом своєї героїні, що не могла відрізнити себе від Марусі Чурай. Вона пропустила через свою душу й серце трагізм ролі легендарної дівчини.

"Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях "Маруся Чурай" Ліни Костенко" ,- писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Але насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році "Радянським письменником".

В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу "Ой не ходи, Грицю...". Баладу, авторство якої приписується легендарній народній поетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,- Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко- Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті "В неділю рано зілля копала..." О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за настільки, здавалось би, зужитий в літературі матеріал.

Роман "Маруся Чурай" захоплює один раз i назавжди, бо Лiна Костенко, тiльки-но розпочавши розповiдь у романi, запрошує нас у вир пристрастей, де Iван любив Марусю, а Маруся - Гриця, де на iсторичному тлi розгортаються, дiйсно, безсмертнi, вiчнi подiї i проблеми життєвi, якi з особливою мудрiстю i майстернiстю вирiшує талановитий митець.

Маруся. Дiвчина з легенди чи iсторична постать? До цього часу достовiрних доказiв так i немає. Але в народi розповiдають, переспiвують долю цiєї дiвчини, що мала незвичайний голос i здiбностi створювати i спiвати пiснi, але ж i життя її незвичайне! Чуйна душа Лiни Костенко не могла бути байдужою до цього, а тому ми пiзнаємо через долю героїнi роману неповторну долю поетеси, її доби.

Ця дівчина не просто так Маруся. Це - голос наш. Це пісня. Це - душа. Коли в похід виходила батава - її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була, як Голос України, Що клекотів у наших корогвах!

"Маруся Чурай" - це справжнiй iсторичний роман з легендарною героїнею, з трагiчним i водночас пiднесено-величним вiдчуттям iсторичної доби, iм'я якiй Хмельниччина, доби змагань, духовної звитяги всього народу. На нас дивиться iсторiя змалку чувана, у юностi романтизована, у зрiлостi вiдлита в бронзу усвiдомленням необхiдностi пiзнати її у всiх подробицях.

Укpаїнська дівчини Маpусі Чуpай, являє собою взіpець моpальної кpаси й таланту pідного наpоду. Гоpда й кpасива, вона була мpією не одного паpубка чи козака. Та Маpуся щиpо покохала Гpиця. Однак саме чеpез кохання зазнає вона найбільшого гоpя, бо її любов - це були найвищі неземні почуття, а Гpиць ходив ногами по землі. Для нього більше в житті значили гpоші, багатство, ніж світле почуття любові. Маpуся... Вона була іншою... Вона будь-яку зpаду пpиpівнювала до злочину. Зpадливий вчинок коханого (він засилає стаpостів до багатої дівчини) пpиводить до тpагічної pозвязки: він випиває зілля, яке Маpуся пpиготувала для себе. Hа суді, жодним словом не обмовившись у своє випpавдання, дівчина постає пеpед нами не як убивця, а як жеpтва зpади. Hіщо не може закаламутити чисту душу, моpальну кpасу Маpусі. Маючи від пpиpоди піснетвоpчу вдачу, вона складає пісні, які на вечоpницях співають дівчата й паpубки, і з якими відпpавлялися в похід на воpогів козаки.

Маpуся стає виpазником ідеї свого часу, співцем своєї геpоїчної доби. Обдаpована, ліpична й гоpда натуpа, Маpуся Чуpай виступає в pомані як символ усієї Укpаїни доби козацьких воєн за своє звільнення. Саме чеpез обpаз Маpусі автоp вводить нас в духовний світ наших пpедків, pозкpиває забуті стоpінки істоpії, вчить мужності, совісті, пpобуджує почуття власної гідності... Маpуся Чуpай - це обpаз взятий з наpоду, і так майстеpно оспіваній Ліною Костенко для наpоду. Завдячуючи високiй майстерностi авторки, ми протягом усього роману бачимо, як вправно вплiтає вона долю Марусi Чурай у долю iсторичну нашого народу. Думи, якi виринають у пам'ятi Марусi, нею ж сприймаються, як власна бiографiя. Адже кобзар спiвав про страту "орлика Чурая", про батька, який "...пiшов у смерть - i повернувся в думi, i вже тепер нiхто його не вб'є". Лiнi Костенко вдалося створити пряму проекцiю долi батька на долю страдницi Марусi. Пiснярка шукає i знаходить у собi сили вистояти. А переспiв оскарження, викладений в гетьманському унiверсалi, привезений Iваном Iскрою у трагiчнi хвилини вироку - страти Марусi Чурай, свiдчить, що:

Лише в пiснях вогонь отой пашить. Таку спiвачку покарать на горло, - то це ж не що, а пiсню задушить!

Виявляється, що захищати свою людську гiднiсть Марусi було надзвичайно, неймовiрно важко, та все одно легше, нiж беззахисне жiноче серце. Бо кожний, хто любив, знає, що найчорнiший антипод кохання - не смерть, а зрада. В чому "хвороба" Гриця? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка:

Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в бога і продавати душу сатані.

Лiна Костенко - тонкий психолог, а тому намагається розкривати, пояснювати трагедiю Марусi через подробицi психологiчних характеристик усiх персонажiв, намагається розплутати генетичний код двох родiв - Чураїв i Бобренкiв. Розв'язує проблему, як же сталося так, що одна Бобренчиха заворожила i звела на нiщо двох таких могутнiх козакiв - батька i сина. Соцiальнi корiння, робить авторка висновок, належать до вiчних, як любов i смерть. I сьогоднi, коли настав час великих зрушень, мiграцiя населення призвела до набуття нових гнiзд на нових мiсцях, коли деяких молодих людей блакить кахлю у ваннiй хвилює бiльше вiд блакитi неба, пафос Лiни Костенко звучить однозначно: не топiть свою безсмертну душу в багнi споживацтва. А головна героїня Маруся з болем душевним промовляє:

Моя любов чолом торкалась неба, А Гриць ходив ногами по землi.

В цих словах - не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, туга... Як i авторка, ми на боцi Марусi, вона визнана невинною у смертi Гриця, вона перетлiла душею, але у хвилини вiдчаю, всупереч усьому, твердила: "...невiрного, брехливого, чужого, огидного, - а я ж його люблю!" I як голос самого серця:

Хоч би менi хто жменьку землi з могили його принiс Натертися проти серця... може б трохи полегшало...

Мудрiсть жiночого серця пiдказала Л.Костенко кiнцiвку роману, драматичну i до болю реалiстичну, що хоч криком кричи, та усвiдомлюєш - правда! Прощання з Iваном, виступ Полтавського полку, i знову звучать невмирущi пiснi Марусi, що линуть над корогвами, вершниками - висока хвиля звучання, i раптом - емоцiйно-лiричний зойк, жалiсливе благання:

Дiвчата вчора берегом iшли, - та й заспiвали "Ой не ходи, Грицю". А я стояла... Що ж менi кричати?.. Якi менi сказати їм слова?.. Дiвчаточка, дiвчатонька, дiвчата! Цю не спiвайте, я iще жива.

Доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя. Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:

Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені.

А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:

Останні дні вже якось перебуду. Та вже й кінець. Переночую в смерть.

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу. Ось така, високопатетична, а часом надто розумна, чарує нас своєю красою дiвчина з легенди Маруся Чурай, якiй судилося жити вічно. Пісні Марусі Чурай пройшли крізь роки, йдуть у нові віки. Не відлетить з них квіт народної душі, не розвіється з вітром їх потужна енергія добра, що вибудовує світ нових поколінь. Жива Маруся Чурай - вічна наша сучасниця. А з Марусею вічно жива велика і горда душа України.

Не питай мене, хто я. Не питай... Ми зійшли, як роса. На Великій Руїні Я - найменша сеструня Марусі Чурай. В мене серце так само болить, Україно. І той самий в нас, Часе самісінький біль! Все не можемо долі своєї впіймати. Крає небо вкраїнське Чужа заметіль. І сивіє над шляхом сумуючи мати. І сеструнине серце - посеред віків Чую голос прощання. Такий оксамитний! Виряджає в походи своїх козаків, А я тільки своїх починаю будити, Я найменша сеструня Марусі Чурай. В мене серце так само болить, Україно! Так само...

* * *

Є люди, які, крім особистого, несуть ще й хрест свого народу. Це люди неймовірно тонкі і талановиті. Такою і є наша сучасниця, можливо, найвидатніша українська поетеса часу Ліна Костенко. Недарма Американський літературознавець Джордж Луцький назвав Ліну Костенко "царицею поезії в Україні". Поезію Ліни Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони людей в Україні. Ліна Костенко несе не тільки глибоку, а й свіжу неординарну думку. Говорить правду там, де багато хто хотів би відмовчатись. Такою вона була раніше, така й сьогодні. Ось що говорить академік Микола Жулинський: "Ліна Костенко - унікальне явище не тільки в українській, а й у європейській, світовій літературі, тому що такої глибини переживань і самокритичних катувань, проекцій на долю своєї країни, я думаю, ще українська література не знала. У неї чи не кожен твір - проблема митця і свого народу. Наголошую - українського митця". Її слова в усьому гранично вагомі:

Ми переможем. Не такі ми й кволі. Не допускай такої мислі, Що Бог покаже нам неласку. Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку.