Лекція 7.
Тема 7. Українська народна кулінарія.
План:
Традиції народної кулінарії. Заготівля продуктів.
Страви та напої буденного та святкового столу.
Режим харчування та харчові заборони. Обрядові страви.
Поняття та терміни: прянощі; старовинні назви мір (гарц, золотник, кварта, лот, слоїк, фляжка гарцева, фунт, чвертка, четвертик, штоф); українська “вариста” піч; страви з круп та борошна; овочеві страви; м’ясні страви; молочні страви (“набіл”); напої; мінеральні елементи; пісні та скоромні страви; способи приготування їжі, різновиди посуду.
Література:
Артюх Л. Українська народна кулінарія. – К.,2007.
Етнографія України. /За ред. С. А. Макарчука. – Львів, 1994.
Українське народознавство. /За ред. С. П. Павлюка та ін. – Львів, 1994.
Українознавство. – К., 1994.
Українська минувшина. – К., 1994.
Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. – М., 1991.
Вовк. Ф.К. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995.
Маркевич М. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. – К., 1992
Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу. – К., 2000.
Товстуха Є. Українські настоянки. – К., 1992.
1. Традиції народної кулінарії.
Традиційними способами обробки продуктів для приготування їжі були переважно варіння і тушкування, меншою мірою — печіння та смаження, пряження. Заготівлю продуктів на запас (харчі) проводили теж засобами термічної обробки (сушіння), а також безтермічної ферментації (соління, квашення) та в'ялення. Менш поширеним було вудження, характерне передусім для деяких західних районів.
Кліматичні умови сприяли різноманітності рослинних компонентів, що споживалися на Україні: досить велика кількість різних зернових — жито, пшениця, гречка, просо, ячмінь, кукурудза, овес; бобових — горох, квасоля, боби; овочевих — буряк, морква, пастернак, капуста, цибуля, часник, огірки, пізніше картопля тощо; а також фруктів, ягід, грибів. Досить розвинене вже до кінця XIX — початку XX ст. тваринництво сприяло збільшенню споживання м'ясопродуктів, здебільшого свинини, щоправда, у щоденному побуті переважно у вигляді сала і смальцю.
Українській системі харчування, як і системі харчування кожного етносу, притаманні своєрідні звичаї, пов'язані з приготуванням повсякденних і ритуальних страв, харчові заборони, обмеження та переваги, певні смакові стереотипи у меню повсякденних та обрядових трапез. Святкові страви (в тому числі недільні) готувалися за рецептами повсякденної кухні, але при цьому мали вищу калорійність завдяки м'ясним, рибним, жировим компонентам, різноманітним набілам із сметани, ряжанки тощо.
Повсякденні страви складалися з тих компонентів харчування, які були доступні на даній території і які великою мірою залежали від заможності селянина. Ось як описував побут заможного козака з Полтавщини кінця XIX ст. журнал "Киевская старина": "Козак на Узбережжі (очевидно, на лівому березі Дніпра) всього має у себе повну чашу: хліба в нього повні засіки. Срібні карбованці і червінці скриню ламали, корови дають молоко, жирні свині не лише для домашнього вжитку, але й для продажу постачали претовстим салом, а в борщі завжди кипить курка. Дійсно, козаки завжди мали у себе чисто й смачно приготовлену їжу: молочна каша, вареники, на вечерю неодмінно гречані галушки з салом, а в пісний день: "Звари мені, жінко, чабака". За свідченням того ж часу, бідний селянин "навіть у скоромні дні взагалі часто харчується лише пшоняною кашею й квашеною капустою". Хоча і бідні, і заможні селяни готували однакові страви, останні споживали більше білкових компонентів (м'яса, риби), жирів, набілів із молочних продуктів, тому їхня їжа була калорійнішою та смачнішою. На сніданок готували: каші (у м'ясоїд— з молоком); картоплю, яку теж споживали з молоком або кисляком, у піст — із квасом, капустою чи огірком; коржі до молока; крупники або куліш, засмажені салом або олією з цибулею. Обід майже завжди складався з борщу, гречаної або пшоняної каші та (у піст) кваші. Іноді замість борщу варили капусняк. Полуденок, чи підвечірок, проходив на сухом'ятку: хліб, сало, огірок, часник, хліб з молоком чи з яблуком (грушею, кавуном, динею). На вечерю завжди готували гарячу страву, здебільшого рідку: куліш, крупник, юшку, а також лемішку, галушки, локшину, затірку, деруни або картопляники, варену картоплю, у південно-західних районах — мамалигу.
Звичайно, на меню впливали й пори року. Навесні та влітку готували щавлеві борщі, холодник; узимку — буряковий борщ. Весною споживали свіжу зелень, улітку — свіжу городину, восени і взимку — квашені овочі й сушені фрукти, фруктові та ягідні кваси. Взимку, особливо на зимові святки, споживали чи не найбільшу кількість м'ясних страв, віддаючи перевагу свинині. На літо — час косовиці та жнив — зберігали сало й іноді м'ясо-солонину, прагнучи у ці гарячі дні повноцінно харчуватися.
Заготівля продуктів. У XIX ст. основним способом переробки зерна був млинарський. На борошно мололи жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу, гречку, просо, овес, тобто кожне збіжжя. З цього ж зерна, окрім житнього, робили й крупи.
Головним способом тривалого збереження овочів, фруктів та ягід було соління (квашення) й сушіння. Найбільш поширеними харчами восени, взимку і на початку весни була квашена шаткована й ціла (головками) капуста. Для смаку до неї додавали яблука, журавлину, брусницю, калину, кмин або насіння чорнухи (цибулі-сіянки). Квасили городні червоні буряки, солили огірки, додаючи у діжки листя й коріння хрону, часник, кріп, вишневе, дубове й смородинове листя з молодим гіллям. Помідори, перець, виноградне листя почали квасити лише у 30-ті роки нашого століття, а соління помідорів і виготовлення томатного соку набули поширення лише у повоєнний час. Квасили садові яблука й дички. На Полтавщині солили сливи: їх укладали шарами у великі сорокавідерні діжі, заливали холодним розсолом і залишали на пару тижнів. Особливий смак сливам надавали діжі з-під вина. На Півдні України, Полтавщині й Слобожанщині солили кавуни, переважно скороспілих сортів. Солили, звичайно, гриби: опеньки, рижики, зеленушки, хрящі. Гриби перебирали, ретельно вимивали, вкладали у діжки ніжками догори, перекладаючи сіллю, корінням хріну, зубцями часнику, насінням кропу або кмину. Гриби пригнічували так, щоб сік, який вони випускали, підіймався нагору.
Сушили фрукти й ягоди, прив'ялюючи їх у печі, а потім досушуючи на повітрі (на горищі, на подвір'ї). На Поділлі й Полтавщині, особливо багатих садами, будували спеціальні печі (лозні), де сушили сливи, груші, яблука, вишні. З лісових ягід для власного споживання сушили передусім чорниці й малину — у негарячій печі або на печі. Сушили й гриби, переважно білі, підосичники (красноголовці), підберезники (бабки) та маслюки. З витопленої печі вимітали мокрим помелом жар і попіл, вистеляли черінь соломою і укладали на неї гриби ніжками догори. Коли гриби пров'ялювались, випустивши вологу, їх нанизували на нитку й вішали на повітрі досушуватись.
Із продуктів тваринництва найважливішими харчовими запасами були жири: свиняче сало і смалець. Сало засолювали разом зі шкурою, лише обсмаливши щетину, а у деяких західних районах його ще й вудили. Засолювали на запас також і уздір (нутряний жир). З уздору та кишкового жиру виготовляли смалець, який цінувався дуже високо. Його зберігали у глечиках окремо, ним же заливали для тривалішого зберігання ковбаси. Шкварки, що лишалися після відтоплення смальцю, також ішли в їжу. З м'яса рідко робили запаси солонини, лише іноді у крутій ропі у діжках зберігали солонину від Паски до жнив. Зберігали й овечий жир — лой, який мав цілющі властивості.
Рибу солили у діжках. Витриману у розсолі зо дві доби в'ялили на сонці. Чищену і короновану (розрізану по спинці й розплескану) рибу солили й сушили у негарячій печі. Сушену (опікану) рибу переважно споживали взимку в піст в юшках, кулешах, із картоплею. У другій половині XIX ст. осетрову ікру (кав'яр) ще можна було побачити на селянському столі, але рідко.
Олію виготовляли у спеціальних олійницях з конопляного, рідше лляного, макового, рижієвого, свіріп’яного насіння, а з початку XX ст. — із соняшникового. Макуху, що залишалася, зберігали не лише для відгодівлі худоби, а й для власного споживання.
З коров'ячого молока робили сир, який вкладали у діжки, заливали добре підсоленою сироваткою, маслянкою або вершковим маслом. Масло збивали зі сметани або вершків у масничках. Його зберігали підсоленим на холоді, а у теплу пору перетоплювали. У районах вівчарства виготовляли бринзу.