20

Лекція № 3

Тема 3. Етногенеза українців. (1год.) План:

1. Поняття етногенези. Формування української етногенетичної ніші.

2. Концепції етногенези українців.

Література:

1. Брайчевський М. Походження українського народу.// Матеріали до української етнології. –1995.Вип..4.

2. Грушевський М. Історія України – Руси. – В 11 томах, 12 книгах. – До початку ХІ віка. – К.,1991.

3. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1993.

4. Дашкевич Я. Основні етапи етнічної історії української нації.// Родовід. Черкаси, 1991.

5. Нельга О.В. Теорія етносу. – К., 1997.

6. Пономарьов А. П. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994.

7. Пономарьов А.П. Етнічність та етнічна історія України. – К., 1996.

8. Етнографія України. /За ред. С. А. Макарчука. – Львів, 1994.

9. Культура і побут населення України. – К., 1993, - Передмова.

10. Українське народознавство. /За ред. С. П. Павлюка та ін. – Львів, 1994.

11. Українознавство. – К., 1994. – С. 55-67.

12. Попович м. Нарис історії культури України. – к.: АртЕк, 1999. – с.7-16, 23-32.

13. Залізняк Л. Давня історія України. – К., 1994. Його ж, Від склавинів до української нації – К., 2002; Залізняк Л. Походження українців: між концепцією «общеруської історії» та трипільською Аратою. //Дзеркало тижня. - № 24 (603). – 24-30 червня 2006 р.

14. Балушок В. Формування об’єктивної основи для етногенезу українців. //Народна творчість та етнографія. – 2000. – № 1. – С. 82-89.

Наочні матеріали:

1. Мапа території давньої України.

2. Схема етногенези українців (за А. Пономарьовим).

3. Реконструкції господарсько-культурних комплексів давніх етносів України (за П. Толочком).

1. Поняття етногенези. Формування української етногенетичної ніші.

Українські вчені – М. Грушевський, М. Брайчевський, О. Пріцак, Я. Дашкевич, А. Пономарьов, Л. Залізняк, Г. Півторак, В. Балушок розробили методологічні підходи до висвітлення проблеми етногенези українців та окреслили її магістральну лінію. Класик української історіографії М. Грушевський слушно вважав, що питання етногенези індоєвропейських народів можна вирішити лише за поєднання зусиль лінгвістики, археології, історії, етнографії, антропології, палеобіології. Проблема етногенези вимагає застосування спеціальних наукових методів лінгвістичної археології (Т.Гамкрелідзе, В.Іванов, К.Тищенко), археологічної ретроспекції (Г.Коссіна), культурної типологізації (М.Гімбутас, К.Ренфрю, В.Сафронов, Л.Залізняк), етнологічної інтерпретації (Н.Яковенко, Я.Грицак, В.Балушок).

Дефініція етногенези українського етнолога О.Нельги (сукупність соціально – історичних та духовно – культурних процесів, що призводить до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвиток) не акцентує ролі природного фактору на перебіг етнотворчих процесів. Л.Гумільов – автор універсальної схеми етногенези, вважав етносферу частиною біосфери Землі а етнічну розмаїтість людства пояснював необхідністю його адаптації до різних ландшафтно – кліматичних умов. На багатьох історичних прикладах осмислюючи загальні закономірності етногенез, етнолог виявив обєктивні (природно-географічні) та суб’єктивні (пасіонарність, субпасіонарність) причини їх циклічності. Крива етногенези за Л. Гумільовим складається з фаз підйому, акматичної, надлому, інерційної, обскурації, меморіальної (регенерації та реліктової).

Рушійною силою етногенези за Л.Гумільовим є консорції, або інтелектуальна еліта, прихильниками цієї ідеї були і українські історики, зокрема, О.Пріцак.

Приступаючи до вивчення етногенези, пригадаємо, чим є етнос? До­слідження етнологів показують, що етноси є об'єктивними, незалежними від волі самих людей утвореннями. Етнічна самосвідомість з'являється лише на завершальному етапі етногенези. Кожен етнос виступає соціокультурним механізмом адаптації даного локального варіанту людства до пев­них, спочатку лише природно-географічних, а далі все більше й соціаль­них, умов. Таким засобом пристосування виступає етнічна культура. Крім того, обживаючи ту чи іншу природну нішу, люди впли­вають на неї, змінюють умови існування в ній, виробляють традиції взаємодії з природним середовищем. Згодом ніша перетворюється з лише природної на природно-соціальну. Причому, чим довше мешкають у даній місцевості люди, тим соціальний аспект такої ніші набуває більшої ваги і поступово перетво­рюється на визначальний (значною мірою завдяки демографічному чиннику).

Без наявності етногенетичної ніші жоден етнос не може утворитись, і навпаки, існування та­ких ніш детермінує утворення етносів. Тобто, слід говорити про конкретні англійську, шотландську, німецьку, польську та інші етногенетичні і, відповідно, етнічні (стосовно вже подальшого існу­вання народу) ніші. Конфігурація та межі їх у кожному конкретному ви­падку визначається конкретними природно-географічними й соціальни­ми умовами.

Всі сусідні з українцями народи мають свої етноге­нетичні ніші. Польський, словацький, білоруський, ро­сійський, а також румунський, молдавський та угорський етноси сформу­валися на конкретних територіях, з властивими лише їм природно-геогра­фічними характеристиками та місцевими етнокультурними традиціями. Останні склалися протягом тисячоліть, завершилося ж формування со­ціальних складників етногенетичних ніш названих етносів у більшості в І тис. н. е.

Природна основа української етногенетичної ніші

Природна основа української етногенетичної ніші сформувалася 8 – 10 тис. років тому, після відступу останнього льодовика. Північний кор­дон її складає лісисто-болотисте Полісся, західний – Карпати і Польська рівнина, вкрита мішаними та листяними лісами, східний – межа поши­рення чорноземів, південний – Чорне і Азовське моря. Основною ланд­шафтною зоною даної території є лісостеп. Полісся й степ виступають пе­риферійними зонами відносно нього. Усю цю територію об'єднує єдина водна система – басейн Дніпра та інших річок, що впадають у названі мо­ря. До цього слід додати властиві лише цьому регіонові ґрунти, підсоння, флору і фауну, клімат, що теж виокремлюють територію України в само­стійне ціле. Вперше дану природно-географічну одиницю як таку ви­ділив ще у IV ст. до н. е. Геродот (його т. з. "скіфський квадрат"). Ця природно-географічна ніша й послужила першоосновою при виникненні окремого, притаманного населенню лише даного регіону, типу етнічності. Але, незважаючи на те, що дана природно-географічна ніша сформувалася кілька тисяч років тому, окремий самостійний етнос, що заселив її майже всю, з'явився порівняно недавно. Маємо на увазі саме українців. І це не випадково. Мусили прой­ти тисячоліття, перш ніж витворився соціальний елемент даної етногенетичної ніші, що в її складі є визначальним.

Однією з обов'язкових умов формування будь-якого етносу є єдність території, що виникає внаслідок відсутності в її межах природно-геогра­фічних, а також політичних кордонів. Дана територія повинна мати ін­формаційну проникність, серед населення в її межах мусить функціонува­ти єдина система передачі етнокультурної інформації, у тому числі інфор­мації про "своїх" і про існування поза нею "чужих". У первісну епоху, за відсутності такого засобу комунікації, як писемність, а також в умовах слабкої заселеності теренів України, нерозвиненості транспортних засобів та роз'єднаності організаційно-політичної, її територія неминуче поділя­лася на локальні ніші, що служили основами для виникнення самостійних етносів, аж до слов'янських "племен" (насправді груп споріднених пле­мен – співплемінностей), відомих з літопису.

Соціальна складова української етногенетичної ніші

Соціальна складова української етногенетичної (і етнічної) ніші тво­рилася цілим рядом етнічних спільнот та їхніх угруповань, кожне з яких хоча й не займало повністю дану територію (таке взагалі буває рідко), але спричиняло формування населення, етнічно відмінного від сусідніх регіо­нів Європи. Тут слід назвати і творців перших високих неолітично-енеолітичних культур, особливо трипільської, етнічна належність яких дискутується, і угруповання стародавніх індоєвропейців (культури шнурової ке­раміки, ямна культурно-історична спільність), і стародавні індо-іранські, а потім кіммерійські, скіфські, сарматські, фракійські, германські, тюрк­ські та інші етнічні групи. При їх етногенезі велику роль грав як місцевий елемент, так і прийшлий. Змінюючи один одного, ці народи не зникали безслідно, але "накладалися" один на одного. І кожен попередній народ служив етнічною підосновою для наступного, який, як правило, засвою­вав культурні досягнення попередників, а також вносив якісь свої додат­ки й корективи в місцеву етнокультурну традицію, і так аж до слов'ян включно.

Саме на цих ідеях ґрунтується концепція етногенези сучасного українського історика Я.Дашкевича, який вводить поняття «етнос-нація», та символи на позначення досліджуваних ним «етносів-націй»: українська – альфа, новгородсько – псковська – бета, російська – гама, білоруська – дельта. Етнічна основа в цих «етносів-націй» одна, словянська, їх різнять іноетнічні домішки. Альфа – іранський субстрат та норманський суперстрат, бета – балтський субстрат і і норманський суперстрат, гама - угрофінський субстрат і дельта – балтський субстрат. Етногенетичні процеси серед словянства за Я. Дашкевичем розпочинаються в 7- 9 ст. Альфа-нація із утворенням Київської Русі стає панівною нацією, (одержавленим етносом), але нетривалість державницької традиції спричинила крихкість держави Київська Русь, відцентрувавши від неї ще 2 нації – бета і гама, причому гама, як більш агресивна, асимілює націю бета. Агресія з боку Степу, Речі Посполитої, Угорщини спричинила занепад нації – альфа. Її відродження розпочалося на рубежі 16 – 17 ст., на хвилі національно-визвольної боротьби і її каталізатором стала козаччина.

Прабатьківщину слов'ян, як відомо, дослідники розміщують у різних місцях Центрально-Східної Європи, проте найбільш раннім районом ло­калізації праслов'янства, засвідченим історично, є землі на території По­льщі (на схід від Одеру) і Правобережної України (південніше Прип'яті й західніше Дніпра). Звідси слов'яни заселили сучасні землі свого прожи­вання. При цьому зовсім різні природні ніші та етнічні субстрати, на які наклався слов'янський суперстрат, утворили й різні етногенетичні ніші. Результатом стало виникнення сучасних слов'янських народів. Українці також мали власний етнічний субстрат, що успадкував місцеву етнокультурну традицію попереднього населення. Тут у першу чергу слід назвати іранців. Зокрема, слов'янізація деяких груп пізньоскіфського населення почалася ще в зарубинецьку епоху (рубіж н. е. – І в. н. е.), коли вони під тиском сарматів відступили з пониззя Дніпра в заселене слов'янами Середнє Подніпров'я. Пізніше, у черняхівську епоху, в результаті міграції слов'ян під тиском сарматів у дніпров­ське Надпоріжжя, на Південний Буг і сусідні райони та розселення сарма­тів у Середньому Подніпров'ї й на Правобережжі, відбувається їх етнічна взаємодія. А далі, в VI—VII ст., у ході широкого розселення слов'ян у лісо­степовій і степовій зонах України, тутешнє сарматське і пізньоскіфське населення, що залишилося на місцях після нашестя гунів і руху утвореного ними політичного об'єднання на захід, було асимільоване слов'янами. Зокрема, дуже численний іранський компонент включало до свого складу антське об'єднання, а також відомі з літопису племінні групи тиверців, уличів, хорватів, сіверян. Рухаючись на південь та пів­денний схід, слов'яни асимілювали також велику кількість тюрків – пере­важно булгар, які з'явилися тут у результаті міграції гунів, і, в свою чергу, включили до свого складу численні групи іранців. Навіть назви літопис­них сіверян і тиверців пов'язані своїм походженням з іранцями чи тюрка­ми. Взаємодія слов'ян з іранцями на території України тривала і пізніше. Останні дослідження показують, що значні за чисельністю групи ірансь­кого населення (алани, яси та ін.) займали великі території у басейні Сіверського Дінця, в Криму, можливо, в пониззі Прута й Дністра та інших районах аж до монгольського завоювання.

У західних та південно-західних районах України слов'яни в процесі великого розселення VI–VII ст. асимілювали численне фракійське насе­лення (даків – творців липицької археологічної культури та ін.). Взагалі ж фракійське населення, що проживало на теренах України ще з II тисячо­ліття до н. е., замешкувало то більші території лісостепової зони, то мен­ші, будучи відтіснюваним на захід і південний захід племенами, що руха­лися зі сходу. А ці народи, які відтісняли фракійців на Балкани (іранці та ін.), асимільовували значну їх частину. И таким чином, етнокультурний вплив фракійців передався нашим слов'янським предкам також і через посередництво інших етносів. Фіксується перебування на теренах України в давнину і якихось ілірійських, а також (особливо в західних областях) кельтських груп.

Досить помітним на формування української етногенетичної ніші був вплив германців, контакти з якими на землях західних регіонів України, очевидно, почалися задовго до нашої ери, а в зарубинецьку епоху деякі германські групи, можливо, проникають майже до Подніпров'я (носії пшеворської та ястрофської культур). УII ст. н. є. з Повіслення на тери­торію Волині й далі на південь вторглися германські племена гото-гепідської групи, які до приходу гунів встановили своє політичне домінування над більшістю земель майбутньої України. При цьому значної асиміляції герман­ців слов'янами дослідження все ж не засвідчують. Тим більше, що з при­ходом гунів готи, за винятком невеликих груп, наприклад у Криму, були витіснені з території України.

Суттєвою була взаємодія слов'ян – спо­чатку протоукраїнців, а потім і власне українців – з тюрками. Асиміляція ними тюрків, що почалася ще з епохи великого слов'янського розселення, мала місце протягом всього середньовіччя, у тому числі й після того, як українська етногенетична ніша в основному сформувалася. В основному, бо якраз асиміляція татарського населення – і при просуванні українців у степову зону, і у випадках міграцій татар на північ зі степів у XIV–XVI ст., все більше формувала в українського етносу механізм етнокуль­турної адаптації до умов степу.

На Поліссі проживали племена, які вважаються балто-слов'янами, тобто проміжною в етнічному відношенні групою між балтами й слов'яна­ми, а отже спорідненими як з першими, так і з другими. Це балто-слов'янське населення, якщо й слід розглядати як етнічний субстрат для україн­ців, то вельми специфічний, не тотожний іншим.

Всі названі дані, одержані археологами й лінгвістами, підтверджує і антропологія.

Треба зазначити, що давня Україна, починаючи вже з епохи неоліту-енеоліту, розвивалася під сильним впливом Близькосхідно-Середземноморської цивілізації, який спочатку опосередковано, а потім і прямо відбивався на формуванні етнокультурних традицій слов'ян - протоукраїнців. Перші такі впливи досягли території України близько V тисячоліття до н. є. з північного заходу в обхід Карпат (культура лінійно-стрічкової кера­міки). Проте магістральним напрямком близькосхідно-се­редземноморських цивілізаційних впливів на давню Україну був півден­но-західний – через Балкани й нижню Наддунайщину. Звідси в епоху енеоліту поширюється й найбільш розвинута та одна з найзначніших за територією тогочасна культура в Україні – трипільська. Саме з названими впливами пов'язана поява на українських землях відтворюючих форм гос­подарства, зокрема землеробства, скотарства, а також металургії й житлобудування з традиційною для України технікою будівництва з викорис­танням глини. Цивілізаційні впливи через Балкани на територію Украї­ни продовжують поширюватися й в епоху бронзи, а також раннього заліза. Ще одним напрямком таких впливів був Кавказ, якому належить велика роль у розповсюдженні на українських землях скотарства й, можливо, ме­талургії. Починаючи з епохи неоліту-міді по території України прохо­дить північно-східний кордон зони так званих ранньоземлеробських куль­тур. Україна входить до зони впливу Близькосхідно-середземноморської цивілізації, складаючи її північно-східний форпост. Зокрема, цей форпост становили названі вище та деякі інші археологічні культури, які займали більшу частину Правобережжя. На північ і північний схід від цього регіо­ну в V–III тисячоліттях до н. є. знаходилися примітивні мисливсько-ри­бальські культури місцевого населення, які поступово переймають від розвинутих землеробів-скотарів новітні культурні досягнення. З часом і на сході та південному сході України під впливом високорозвинутих захід­них сусідів та цивілізаційних впливів через Кавказ, а також внаслідок сприятливих природно-географічних умов формується ряд культур, в ос­новному скотарського спрямування (середньостогівська, нижньомихайлівсько-кеміобинська, ямна культурна спільності), які започатковують майбутній етнокультурний комплекс степовиків. Ці культури в епохи бронзи й раннього заліза, а потім і пізніше, мають більш чи менш тісні зв'язки з азійсько-близькосхідним регіоном, у тому числі через Кавказ. Північний схід України ще досить довго залишався відсталою культурною периферією. Тут жили угро-фінські племена, які до початку нашої ери бу­ли, очевидно, в основному витіснені за межі українських земель.

У VII ст. до н. є. в Північному Причорномор'ї виникають численні грецькі колонії, культурний вплив яких поширюється не тільки на сусід­ніх скіфів, а пізніше сарматів, а й на більш віддалених фракійців і досягає навіть області зарубинецьких племен, слов'янську належність яких можна вважати доведеною. А з завоюванням римлянами Дакії та включенням північнопричорноморських грецьких колоній і держав до складу Римської імперії, на землі України розповсюджується вплив провінційно-римської культури, під дією якої тут формується черняхівська археологічна культу­ра. Ці впливи, зокрема, поширювалися шляхом утворення в районах роз­селення черняхівських племен численних торгово-ремісничих факторій, які засновувалися вихідцями з наддунайських провінцій імперії, а також з надчорноморських міст. Таких впливів інші території Східної Європи, зокрема майбутні Росія та Білорусь, не зазнавали. Дещо подібним було становище в Польщі, Чехії та Словаччині. Проте там довготривалих греко-римських поселень не було, а культурні впливи надходили переважно з західних областей Середземномор'я.

З причорноморських грецьких колоній та наддунайських провінцій Римської імперії, в першу чергу серед фракійського та скіфо-сарматського населення півдня України, а потім і серед слов'ян, розповсюджуються передові прийоми агротехніки, нові землеробські культури та знаряддя, зокрема плужного типу з залізним наральником. Фракійці, а також кельти, окремі групи яких досягли українських територій, мали й свої давні високі культурні традиції в землеробстві та ремеслах. Традиції ремісни­чих виробництв, що стали надбанням українського етносу, взагалі в дуже значній мірі склалися в результаті впливів неслов'янського населення та Середземноморської цивілізації (гончарство, включаючи технологію й форми посуду, поява ткацького й токарного верстатів, передові технології в металургії, ювелірні ремесла, виробництво скла і т. д.).

Численні етно­культурні паралелі між українцями й іранцями Причорноморського регіо­ну свідчать про використання слов'янами їх досвіду життєдіяльності тут. Зокрема, слід назвати каркасно-турлучну конструкцію житла, пристрій для відведення диму (кагла), предмети хатнього інтер'єра (низенький кру­глий столик, килими та орнаментальні мотиви їх декору), важкий коліс­ний плуг, високі хутряні шапки конічної й напівсферичної форми, шкіря­ні пояси з мідними бляхами, пряжкою й спеціальною дужкою тощо.

При запозиченні тих чи інших культурних реалій велику роль грала саме відповідність їх місцевим умовам та корисність їх тут для життєдіяль­ності людей, а також близькість власним етнокультурним традиціям. На­приклад, при переселенні зарубинецьких слов'ян у І ст. н. е. з Полісся на Південну Волинь і Північну Галичину та асиміляції ними місцевої пшеворської людності (ймовірно, теж слов'ян, але можливо, й германців), во­ни перейняли в основному місцеві традиції житлобудівництва, пристосо­вані до місцевих умов, доповнивши їх найбільш доцільними елементами.

Значним був вплив дослов'янського населення на духовну культуру українців – мову, народну релігію й міфологію, обрядовість, мистецтво і фольклор. Зокрема, в мові він проявився у появі під впливом іранців фри­кативного γ (h) замість проривного g, анлауті слів з графічним φ (хv) та ін­ших явищах. У релігію й міфологію ввійшло багато персонажів ірансь­кого, а можливо, й іншого етнічного походження. Так, на сьогодні вважа­ється доведеним іранське походження Хорса і Симаргла. Чітко проглядає іранський вплив також в образах Рода, Стрибога й Дажбога. При цьому останні дослідження показують, що відомий язичницький пантеон Воло­димира, до якого входили названі божества, був пантеоном саме південноруських земель. Вій етимологічно й семантично пов'язаний з ірансь­ким Ваю (Ваюг, Ваухка-сура), богом вітру, війни, помсти й смерті. Обрядовість українців теж має багато елементів, які, очевидно, генетично пов'язані з попере­днім, дослов'янським населенням (сліди культу бика, що сягають ще трипільської епохи; обрядові рядження, забави при мерці, які знаходять паралелі у народів Карпато-Балканського регіону, аналогії українського Різдва з іранським Наурузом та ін.). Ареали комплексів обрядово-міфологічної культури українців XIX–XX ст., виявлені шляхом карто­графування, збігаються з ареалами дав­ніх історико-культурних областей та етнічних територій (Правобережно-Центральноукраїнський, Поліський, Південний та Східноукраїнський). Те ж саме слід сказати про мистецтво та фольклор (орнаментальні й фольклорні мотиви, генетично пов'язані з балкансько-середземноморським та ірансько-кавказьким світами тощо).

Впливи Середземноморської цивілізації відбилися також і на соціаль­но-політичній сфері життя місцевої людності. Це проявилося найперше в більш швидкому соціальному й політичному розвитку тутешнього на­селення, порівняно з іншими регіонами Східної Європи. Зокрема, на зе­млях України з VI–IV ст. до н. е. виникає державна традиція, пов'язана з грецькими містами-колоніями та скіфами, яку потім переймають інші народи, і яка відтоді не переривалася. Слов'янам - протоукраїнцям вона передалася, можливо, вже через скіфів і сарматів, а також через готів.

У процесі заселення слов'янськими предками українців території майбутньої України, в свою чергу, головну роль з самого початку відіграла їх соціокультурна пристосованість до умов місцевої природної ніші. Так, археологи, які вивчають етнокультурну ситуацію на території України в І тис. н. є., звертають увагу на те, що слов'янські угруповання, які пізніше склали ядро українського етносу, заселяли місцевість саме на межі лісу (Полісся) й лісостепу.

На лісостеповий характер етнічної культури протоукраїнців вказують і дані мовознавства, а також свідчення літописів. Зокрема, мово­знавці фіксують наявність в українській мові давніх за походженням по­нять, які відбивають реалії як лісового, так і степового ландшафтів. А в "Повісті временних літ", створеній у лісостеповому Середньому Подніп­ров'ї, зокрема в описі звичаїв різних слов'янських "племен", чітко про­глядає негативне ставлення до лісу й жителів лісової зони, які "живяху в лъсъ, якоже всякый звърь".

Саме те, що слов'янські предки українців були лісостеповою етніч­ною спільнотою, дало їм змогу зробити найоптимальніші культурні запо­зичення у прийшлого населення, зокрема в степу, що ще більше поси­лило адаптивність їх етнічної культури в місцевих умовах. А це, в свою чергу, дало їм змогу заселити більшість територій України. В процесі цьо­го розселення, зокрема в південних степових районах, українці продов­жували асимільовувати місцеве іранське й особливо тюркське населення й засвоювати його навички існування в степових умовах.

Взагалі ж, формування української етногенетичної ніші слід віднести на другу половину І тис. н. е., коли не лише відбулося розселення слов'ян на основній частині України та асиміляція ними субстратного населення, а відтак в основному завершилося пристосування їх етнічної культури до умов Лісостепу-Степу, але й виникли умови для складання єдності терито­рії й інформаційної її проникності. Остання умова стала можливою в ре­зультаті розвитку транспортних засобів, зростання щільності населення та розвитку економічних, культурних й інших зв'язків у межах даного приро­дно-географічного та утвореного на його основі історико-культурного ре­гіону. Про існування господарських та інших зв'язків між різними регіо­нами ранньосередньовічної України, свідчить, зокрема, розвиток торгівлі, що добре фіксується історичними та археологічними джерелами. Торгові шляхи, що перетинали територію України в широтному й мери­діональному напрямах, об'єднували її в єдине ціле. В другій пол. IX ст., виникає відомий шлях "З Варяг у Греки", який з'єднав Пів­ніч Східної Європи з Півднем. Але основним етноформуючим факто­ром, що найбільше сприяв переборенню племінної відчуженості, стало об'єднання даного регіону в рамках утворень спочатку переддержавного, а потім і державного типу: союзів племен антів, склавинів, дулібів і нарешті держави Київська Русь зі столицею в Києві.

Таким чином, на другу половину І тис. н. е. процес формування українсь­кої етногенетичної ніші в основному завершився. Названі вище етноси й етнічні угруповання, перебуваючи на території України до заселення її слов'янами, в процесі свого тривалого розвитку витворили ту специфічну етнокультурну традицію, яка, при сполуці з власне слов'янськими тради­ціями та безпосереднім впливом природного середовища, і створила цю нішу. Нішу, лише з появою якої й стало можли­вим формування українського етносу, з утворенням якої і починається етногенеза власне українців.

Отже, критерієм появи українського етносу, на думку етнологів, є саме явище етнічного (в даному разі українського етнічного) як засобу адаптації до певних природних і соціальних умов . Воно виявляється в 1) наявності відповідної етногенетичної ніші; 2) етнокультурних відмінностях; 3)  етнічної самосвідомості, в тому числі на побутовому рівні; 4) наявності ендоетноніма поширеного на всій етнічній території.

Українська етногенетична ніша зформована у ІІ пол. І тис. н. е., слугує обєктивною основою для процесу генези власне українського народу. Відмінність етнокультури слов’янського населення України в давньоруську епоху від етнокультур слов’ян на землях Росії та Білорусі доведена, зокрема в «Повісті времяних літ». Питанню виявлення етнокультурних відмінностей між різними давньослов’янськими угрупованнями присвятив ряд праць відомий археолог В. Баран. Перші вияви самосвідомості етносу, що формувався на землях України, відбилися в етноцентричному зображенні полян у “Повісті времяних літ”, негативному ставленні до слов’ян на землях Росії і Білорусі як до “чужих” і в сприйнятті інших південно-західних співплемінностей як “своїх”. Вони свідчать про формування на час утворення Київської Русі протоукраїнської спільності (до неї входили субетноси полян, тиверців, уличів, хорватів, волинян, деревлян, сіверян та дреговичів). Це, а також деякі інші вияви самосвідомості, в тому числі на побутовому рівні (наприклад, кепкування щодо миття в лазні жителів північноруських земель та ін.), етнічної спільноти, що формувалася, відображені в літописах. Наступний етап етногенези формування в удільний період на території Південної Русі групи земельних етносів (киян-русинів, галичан, володимирців-волинців, чернігівців, болохівців і частин турівців та сіверян-севрюків), що утворювали окрему метаетнічну спільність і були на шляху до консолідації в єдиний етнос. Прояви їх окремих земельних етнічних самосвідомостей відбилися в джерелах у відповідних етнонімах, а також у земельному етноцентризмі, взаємній ворожості, власних земельних інтересах та ін.

Завершальний етап етногенези українців розпочинається під кінець ХІІ ст. з хаотичного суперництва князів на українських, яке М. Брайчевський характеризує так: “На території Південної Русі виразно намітилася політична колізія, яка у найбільш яскравому вигляді промовляла про себе напередодні монгольської навали: виявлення в межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів – західного (Галичина і Волинь) і східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж кінця ХІІ – першої половини ХІІІ ст. вели між собою наполегливу боротьбу за те, щоб очолити об’єднувальні тенденції у межах усієї Південної Русі. [...] Головними речниками цих тенденцій виступали волинська і чернігівська династії князів – Романовичі і Ольговичі, що являли собою найбільш серйозних претендентів на честь фундаторів української держави” . Ця боротьба між південноруськими князями за Київ, а відтак за владу над усіма землями Південної Русі, і об’єднувала фактично всі південноруські землі.

Вперше, очевидно, ця політична спільність на Півдні Русі починає формуватися в кінці 1180-х років, коли за Київ змагалися овруцький князь Рюрик Ростиславич (із смоленських Ростиславичів) і представник чернігівських Ольговичів Святослав Всеволодович (як вважає ряд істориків, вони були у 1181–1194 рр. співправителями), а зять Рюрика Роман Мстиславич володів Волинню. Після смерті Святослава Всеволодовича в 1194 році ця система правління розпадається. Роман Мстиславич починає з Рюриком Ростиславичем змагання за Київ, у якому його союзниками знову ж спочатку виступили чернігівські Ольговичі, що пізніше перетворилися на суперників ⁴⁰. Роман Мстиславич спочатку приєднує до своїх володінь Галичину, а потім встановлює контроль і над Києвом. Відомий радянський історик В. Пашуто зазначав, що галицько-волинський князь Роман Мстиславич на початку ХІІІ століття тримав “у руках величезне княжіння, що розкинулося від Дніпра до Закарпаття” . Після його загибелі в 1205 р. першість захопили чернігівські Ольговичі, яким у часи правління в Києві Всеволода Чермного (1210–1211 рр.) вдалося взяти в руки контроль практично над усією Південною Руссю (Київ, Переяславль, Чернігів, Новгород-Сіверський, Галич, Володимир із підвладними волостями). Син і наступник Романа Мстиславича Данило Галицький теж, як відомо, на час монгольського завоювання володів Києвом. Правда, у зазначений період у політичному житті Південної Русі активну участь взяли і смоленські Ростиславичі: згадуваний Рюрик, що княжив у Києві, походив з Ростиславичів, які йому часто допомагали; а у 1220-х роках Ростиславичі Мстислав Романович та Мстислав Удатний княжили, перший у Києві, а другий у Галичі . Проте це, судячи з усього, не порушило процесу виокремлення Південної Русі в самостійну етнополітичну спільність. Тим більше, що в етнокультурному плані Смоленщина відрізнялася від півдня Русі – майбутньої України, становлячи єдине ціле з рештою протобілоруських земель.

Діяльність названих південноруських князів сформувала тут єдину мережу комунікацій (у т. ч. інформаційних), зокрема пов’язану з політичним життям, яка є обов’язковою умовою виникнення етносу (без неї неможливе усвідомлення населенням етнічної єдності) . У результаті, місцева протоінтелігенція усвідомлює єдність усієї Південної Русі як у політичному, так і в етнічному плані. Як свідчать літописи, у кінці ХІІ на поч. ХІІІ ст. книжники всієї Південної Русі стали вважати себе такими, що і в політичному, і в етнічному плані належать до власне Русі, якою до того для них була лише Київсько-Переяславська Руська земля (Русь у т. зв. вузькому розумінні). Наприклад, описуючи нараду князів при підготовці до походу на монголів 1223 р., літописець називає “старійшими” в Русі галицького, чернігівського і київського князів ("Бо бъаху старъйшины в Роуской земли") тобто всіх головних земельних князів Південної Русі . Крім того, укладачі Галицько-Волинського літопису всіляко підкреслюють свою “руськість” . Як наслідок, у кінці ХІІ - на поч. ХІІІ ст. у джерелах чітко фіксується поширення з Середнього Подніпров’я на всю південноруську територію (Чернігів з округою, Галицько-Волинські землі, Закарпаття) топоніма “Русь” як власної назви й етноніма “русь” (у множині) / “русин” (в однині). (На території Росії етнонім, похідний від назви “Русь”, але вже у формі “русские”, що утворена за зовсім іншою моделлю, розповсюджується з кінця ХІІІ–XIV ст. . Тоді ж етнонім “русь” / “русин” поширюється і в Білорусі, але українці називали білорусів “литвою”, пізніше “литвинами”, відрізняючи їх таким чином від себе . До того ж етнонім “русь” / “русин” серед білорусів так до кінця міцно й не закріпився .)

Відображення процесу поширення назви “Русь” на інші південноруські землі та їх населення у джерелах відбиває стан вищого, ідеологічно формованого, рівня етнічної самосвідомості в рамках усієї Південної Русі. Причому, з кінця ХІІ – поч. ХІІІ ст. все південноруське населення, а не тільки книжники, стало усвідомлювати себе “руссю” (“русин” в однині). Про це недвозначно можна судити з того, що після політичної катастрофи, якої зазнала Південна Русь у результаті монгольської агресії, коли її територія була поділена між сусідніми державами, вживання ендоетноніма “русь” / “русин” фіксується на різних політично роз’єднаних українських землях.

Саме в домонгольський період даний етнонім міг поширитися з Середнього Подніпров’я на всіх південноруських землях і закріпитися як самоназва серед населення цих земель, оскільки після монгольського завоювання умов для цього не було. Адже якраз монгольське завоювання призвело до відриву Подніпров’я від створеної Данилом Романовичем Галицько-Волинської держави, а також до втрати Закарпаття на користь Угорщини, а Буковини спочатку на користь Угорщини, а потім Молдови.

Після монгольського завоювання тенденція до об’єднання українських земель ще двічі пробивала собі дорогу попри несприятливі умови. Зокрема, після 1277 року галицько-волинські князі визнали сюзеренітет Ногая, який не підкорявся зверхності золотоординських ханів. З його допомогою Лев Данилович зміцнив Галицько-Волинське королівство, й до нього “стали горнутися і київські землі” . Але все зруйнувала поразка і загибель Ногая у боротьбі з ханом Токтою 1300 року. Пізніше, під 1322–1325 роками, білорусько-литовські літописи розповідають про війну литовського князя Гедиміна з коаліцією київсько-переяславсько-брянсько-волинськких князів. Але ці спроби об’єднання українських земель закінчилися нічим. З ІІ половини XIV ст. Галичина і Західне Поділля ввійшли до складу Польщі, а Волинь та Середньонаддніпрянсько-Лівобережні землі відійшли до Литви . Зруйнованою була не лише південноруська етнополітична спільність, але й існуюча на її основі мережа комунікацій. А з затуханням у Південній Русі державного життя, послабилася, а в деяких землях і зовсім зникла етнічна протоінтелігенція.

Найбільше відомостей про вживання етноніма “русь” / “русин” у часи після монгольського завоювання маємо з Галичини та Волині, що й не дивно, оскільки західні землі менше постраждали від завоювання, і тут продовжувалося власне державне життя у формі Галицько-Волинської держави та існували й далі осередки книжної культури. Передусім у зв’язку з цим слід назвати Галицько-Волинський літопис, укладений у 40–90-х рр. ХІІІ ст. Зокрема, в ньому зустрічаємо етнонім “русь” (роусь) стосовно Галичини під 1249, 1251, 1254, 1255, 1259 рр. і щодо Волині під 1268 та 1281 рр. Крім власне етноніма, в літописі дуже часто вживається цей термін як означення: "землю Рускую", "Рускои челяди", "князи Рустии", "Руская хоруговь", "Рускыи языкъ" та ін. У грамоті князя Лева Даниловича 1301 р. зустрічається вираз: "землям рускимъ", а в грамоті князів Андрія і Лева Тевтонському ордену 1316 р. вони титуловані як: “Dei gratia Duces totius terrae Russiae” (володарі землі Руської). У листі міської громади Володимира (Волинського) до громади німецького міста Штральзунда в торгових справах 1324 р., також написаному латиною, згадується Bertramus Ruthenus (Бертрам Русин). М. Грушевський, публікуючи документ, відзначив, що названий Бертрам, очевидно, етнічним русином не був. Проте це його прізвище свідчить на користь побутування в той час і етноніма “русин”. Зустрічаємо термін “Ruthenus” (русин) і в грамоті 1339 р. галицько-волинського князя Юрія-Болеслава Тройденовича, складеній, як і попередні документи, по-латині . В угоді литовсько-руських (волинських) князів Явнута, Кейстута, Любарта, Юрія Наримунтовича та Юрія Коріятовича з королем польським Казимиром ІІІ і мазовецькими князями 1352 р. йдеться про "русь што литвы слуаєт" , тобто руське населення підлитовської Волині, і про "русь што короля слуаєт" – руське населення земель, що відійшли до Польщі. Крім того, в цьому ж документі називаються "русин" і "руска" (русинка). У 1361 р. польський король Казимир ІІІ в одному зі своїх земельних пожалувань називає “Ottono de Pilcza capitano nostro Russiae”, тобто “старосту руського”, а в іншому схожому документі значиться “Iohannis de Tarnow capitanei Russiae” – “Ян Тарновський, староста руський” . Так само “capitaneus ... Russie” називає себе староста Андрій, який 1386 р. від імені угорського намісника в Галичині Владислава Опольського дарував шевцям Перемишля права на створення цеху. А в земельному пожалуванні короля польського Владислава 1399 р. говориться, що "много было при томъ добрыхъ люди полянъ" (поляків – В. Б.) "и руси" . Містять етнонім “русь” / “русин” стосовно західного регіону України і джерела XV ст., а також наступних часів.

Фіксується, як у передмонгольські, так і в післямоногольські часи, етнонім “русь” / “русин” та похідні від нього і на Закарпатті.

Джерел зі східноукраїнських земель, які свідчать про побутування там етноніма “русь” / “русин” у період безпосередньо після монгольського завоювання, є, на жаль, дуже мало . Але, по-перше, саме звідси, з Київсько-Переяславської, тобто власне Руської землі цей етнонім прийшов на Галицько-Волинські землі й Закарпаття. Він також перед монгольським завоюванням поширився і на Чернігів з околицею  (жителі більш східної Сіверщини зберегли етнонім “севрю(у)ки” ). І є дуже малоймовірним, щоб місцеве населення раптом перестало вживати свою давню самоназву. А те, що на середньонаддніпрянсько-лівобережних землях продовжувало мешкати численне руське населення, яке пережило завоювання, на сьогодні слід вважати доведеним . По-друге, деякі джерела, які проливають світло на проблему, що нас цікавить, усе-таки є. Це, зокрема, пізні літописи, в основі яких лежать давні джерела, у тому числі місцеві. Один з них, Густинський літопис, послідовно вживає етнонім “русь”, а також прикметник “руський”, “руське” і т. ін. як означення, стосовно східноукраїнських земель . І хоч цей твір є компіляцією XVII ст., складеною на основі різних, у тому числі неукраїнських (польських, російських) джерел, але, як визначив М. Грушевський, принаймні частина записів, де вживається етнонімічний термін “русь” і похідні від нього, зроблені на підставі джерел місцевих . Такою ж пізньою компіляцією є і “Хроніка” Феодосія Софоновича. Але, як показали дослідження, головним джерелом першої частини твору – “Кройніки о Русі”, яка доведена до кінця ХІІІ ст., був т. з. “Золотоверхий літопис” (за назвою Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві). А саме у цій частині “Хроніки” вживається етнонім “русь” / “русин” стосовно всієї Русі, в тому числі східноукраїнських територій, у давньоруський період, включаючи час безпосередньо після монгольського завоювання . Ще термін "земля Рускыє" містить ”Похвала св. Феодосія”, яка входить до ”Києво-Печерського патерика”. І хоч деякі дослідники датують час написання цього твору ХІ ст. , М. Грушевський, солідно аргументуючи свою точку зору, доводить, що ”Похвала” була написана в 2-й половині ХІІІ ст. 

Щодо XVI–XVII ст. ми маємо достатньо джерел, які свідчать про вживання етноніма “русь” / “русин” в Центрально-Східній Україні.

Етнонім “русь” / “русин” вживався як самоназва всього слов’янського населення України з кінця ХІІ – поч. ХІІІ ст. аж до XVIII ст. включно, а можливо, й довше (остання виявлена нами фіксація у джерелах зі Східно-Центральної України – 1728 р., а в фольклорних творах – 1850-ті рр. ). Це свідчить, по-перше, що назване населення становило один етнос, а по-друге, що даний етнос зберігався як такий (звичайно, зазнаючи певних трансформацій) упродовж усього цього часу. Як регіональна самоназва українського населення західних областей України цей термін, вже у формі “русини”, побутував до 1-ї пол. XX ст., коли й був витіснений новим загальноукраїнським ендоетнонімом “українці”. Отже, етнос, який виникає на слов’янських землях Південної Русі в кінці ХІІ – на поч. ХІІІ ст., є саме українським.

Таким, чином, критерієм визначення завершення етногенези українців є етнічна самосвідомість, відображена у відповідній самоназві. Поширення першого українського ендоетноніма на всі слов’янські землі Південної Русі , а отже, і формування відповідної самосвідомості, достатньо добре відображено у джерелах. Цим завершальний етап етногенези українців відрізняється від попередніх його етапів.