2. Концепції етногенези українців.

Питання культурно-історичної спадщини Київської Русі – ключова проблема історії Східної Європи. Дискусія за право на київську спадщину між Україною та Росією, що розпочалася після падіння княжого Києва під ударами татар одна із найтриваліших і найгостріших. Однак наукового характеру ця дискусія почала набувати лише у ХІХ ст. Автор сентиментального роману «Бедная Лиза» і водночас «співець Російської імперії» М.Карамзін у своїй белетризованій «Истории государства Российского» сміливо трансформує етнонім «руський» в «российский» і безапеляційно називає Володимира Святого «князем российским», його дружину «российским воинством», а всіх південних русичів разом із киянами Х ст. «россиянами».

У середині ХІХ ст. інший російський історик М.Погодін намагається обгрунтувати надто сміливі етнологічні погляди свого попередника, який проголосив жителів княжого Києва росіянами. За ним великороси спочатку населяли Подніпров’я; саме вони заснували княжий Київ, і державу Русь, але після погрому татарами Південної Русі 1240 р. відійшли на Верхню Волгу, де побудували Московську державу. Малороси нібито прийшли у спустошене татарами Подніпров’я з Волині та Прикарпаття лише в пізньому середньовіччі — у ХIV—XV ст. Отже, культурно-історичний спадок Київської Русі, як і династичне право на її землі, за М.Погодіним, нібито повністю належали великоросам та їх правителям — московським Рюриковичам.

Концепція ця різко загострила дискусію за київську спадщину між українськими та російськими інтелектуалами. Протягом наступних 50 років у ній брали участь практично всі провідні історики, етнографи, мовознавці з обох сторін, зокрема з української — М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, О.Потебня, А.Кримський та ін. Їхні аргументи були настільки переконливі, що на бік «южан» поступово переходять російські колеги К.Кавелін, О.Пипін, О.Шахматов та ін. На їхню думку, Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ ст. великоруська гілка східних слов’ян ще взагалі не існувала.

Варто навести маловідомі широкому загалу міркування російського історика К.Кавеліна з праці «Мысли и заметки о русской истории». Хоча вона вперше вийшла друком ще 1866 р., офіційні історики Російської імперії та СРСР фактично ігнорували її. На думку відомого російського історика М.Покровського, це пояснюється невідповідністю думок К.Кавеліна офіційній імперській історичній концепції. Говорячи про етногенезу росіян, останній твердить: «…Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже ХІ в. Составитель ее (Нестор-літописець. — Л.З.) знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белоруссов).., но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. Там, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена… Мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее ХІ века… Спрашивается, что же такое великоруссы?.. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов… Обрусевшие финнские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую ветвь русского племени…».

Навіть такий офіційний історик царської Росії, як В.Ключевський, визнав, що великорос уперше вийшов на арену історії лише в особі Андрія Боголюбського. Тобто сталося це у ХІІ ст., а значить, як княжий Київ, так і держава Русь Х ст. аж ніяк не могли бути результатом творчості російського народу, якого на той час ще не існувало. «Историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли», — пише інший росіянин О.Пипін. Лідер російської історичної науки 20—30-х рр. ХХ ст. М.Покровський також визнавав «Київську Русь Малоросією, тобто Україною».

Отже, самі російські історики ще у ХІХ ст. відходять від офіційної імперської концепції етнічної історії Східної Європи, за якою фундаторами Київської Русі були росіяни. Усі ці радикальні зрушення в поглядах провідних російських істориків сталися завдяки зусиллям згаданих видатних українських учених другої половини ХІХ—початку ХХ століть, які переконливо показали праукраїнську етнічну суть Південної Русі ІХ—ХІІІ ст. Вагомий внесок у розв’язання цієї проблеми зробив М.Грушевський, який генетично пов’язав українців із ранньосередньовічними антами ІV-VI ст. Отже, Середнє Подніпров’я на час постання держави Русь уже було заселене українцями на середньовічному етапі розвитку.

Засадничі принципи етногенези східних слов’ян викладено в статті М.Грушевського 1904 р., яка підвела підсумок тривалої дискусії за київську історичну спадщину. Дослідник переконливо показав, що «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська — другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік... Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності». А оскільки «Київська держава була утвором однієї народності, українсько-руської», то остання, очевидно, постала раніше Київської Русі, і за М.Грушевським походить від антів ІV—VI ст. Тобто, на початок ХХ ст. ранньосередньовічна версія походження українців була визнана не тільки українськими, але й значною частиною російських учених.

Реанімація Російської імперії в радянській спричинила інтенсивні пошуки неоімперських історичних схем, які б легітимізували тотальний контроль Москви над Східною Європою. Оскільки відстояти російський статус княжого Києва на той час вже було неможливо, треба було… вилучити його з української національної історії. Інакше завоювання Росією Південної Русі-України втрачало свою легітимність і мало вигляд не справедливого повернення великоросами своєї історичної спадщини, а окупації етнічних земель сусідів.

У повоєнні роки цю проблему імперської Москви розв’язував В.Мавродін, концепція давньоруської народності якого, попри нищівну критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у вікопомних тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією». Її суть полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували не протоукраїнці чи проторосіяни, а представники окремого східнослов’янського етносу — давньоруської народності. Остання була розчленована внаслідок окупації території Русі татарами, Литвою та Польщею. Так, зі злої волі сусідів з уламків давньоруської народності в пізньому середньовіччі постали росіяни, українці та білоруси. Нібито заповітною мрією цих братніх східнослов’янських народів, що виникли внаслідок агресії сусідів, було возз’єднання в єдиній державі. З цих позицій захоплення Москвою та Петербургом територій України і Білорусії фактично видається як поновлення історичної справедливості і здійснення заповітної мрії про возз’єднання з росіянами українців та білорусів.

Отже, концепція давньоруської народності фактично надає історичної легітимності імперській експансії царської, а пізніше і більшовицької, Росії у Східній Європі. Вона постала в повоєнній сталінській Москві, будувалася без серйозної аргументації і без будь-якої дискусії з прибічниками концепції історії східного слов’янства М.Грушевського. Відверта підтримка ЦК КПРС неоімперської за своєю суттю історичної конструкції вивела її за межі наукової дискусії в політичну площину. Вона стала офіційною радянською схемою історії східних слов’ян і радянські медієвісти були змушені відштовхуватися від неї.

Відкрито стати на позиції М.Грушевського та прибічників його версії україногенези українські історики до набуття Україною незалежності не могли через ідеологічний контроль з боку держави.

Теоретичне обґрунтування універсальної схеми української етногенези стало можливим лише на стику історичної, археологічної, етнологічної, лінгвістичної, антропологічної наук завдяки зусиллям вчених М.Брайчевського, Я.Дашкевича, Я.Ісаєвича, А.Пономарьова, Г.Півторака, Л.Залізняка, В.Балушка.

Одна із концепцій етногенези українців належить львівському історику Я. Шашкевичу. Історик уважає, що вже в період Київської Русі існувала етнонація під назвою «русь». Київська Русь розглядається ним як «держава-імперія, багатонаціональна за своїм населенням». Цю імперію, вважає Я. Дашкевич, формувала верхівка єдиної політичної нації, що на початковому етапі утворилася з кількох етнічних елементів, серед яких переміг «східнослов’янський початковий субстрат, який таким чином перетворився на суперстрат, що асимілював норманів та іранців, приймаючи для своєї національної держави-імперії назву Русь і утворюючи вже гомогенну не лише політичну, але й етнічну націю під такою ж назвою».

«Етнонаціональну» єдність Я. Дашкевич визначає такими параметрами:

1. Соціокультурна єдність (єдиний язичницький пантеон, а згодом — спільна християнська релігія «в слов’янському обряді з єдиною культовою церковнослов’янською мовою, що відіграла також уніфікуючу роль як мова єдиної руської літератури» та мова еліти).

2. Єдність історії та сучасного досвіду (боротьба з Полем та її традиції, завоювання територій в IX—XI ст.).

3. Уявлення про спільне походження.

4. Колективна ідентичність (поділ на «своїх» і «чужих», який відбувався, на думку Я. Дашкевича, за етнічними та релігійними ознаками) і навіть — «високорозвинене почуття національної самосвідомості й національної гордості».

5. Почуття солідарності (передусім, усередині верхівки «політичної нації»).

До цих складників Я. Дашкевич додає також політико-державний чинник (існування держави з більш-менш визначеними кордонами та центром у Києві), соціально-економічний чинник (специфічна, притаманна лише Київській Русі, соціальна стратифікація суспільства, формування «регіональних ринків» — очевидно, мається на увазі щось на зразок «єдності економічного життя» — сам автор у даному випадку висловлюється невиразно); культурно-ідеологічний чинник (наявність єдиної давньоруської культури).

До подібних висновків приходить у своїх студіях української етногенези етнолог і археолог Л.Залізняк. Він стверджує, що «сучасні українці генетично пов’язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу... [...]. Українці XVI—XVIII ст. за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, самосвідомість, антропологічний тип тощо) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X — XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями (виділено мною. — Т.К.)». Зрозуміло, що ця «етнокультурна тяглість» має засвідчити наявність подальшого історичного зв’язку з «національним відродженням» XIX ст., українською державністю XX ст. тощо. Л. Залізняк дещо пом’якшує радикальність своїх висновків, застосовуючи термін «праукраїнці».

Подібну аналітичну схему пропонує А. Пономарьов. Український етнос, вважає він, шляхом тривалої історичної еволюції перетворився в націю. Цей процес, зокрема, знайшов відображення у зміні етнонімів-самоназв. «Етап формування українського етносу, — стверджує А. Пономарьов, — пов’язаний з етнонімом «русь», формування української нації — із самоназвою «українці». За часом перший етап охоплює історію до XII ст., другий розпочинається з XII ст., тобто від того часу, коли етнос утворив державу».

«Етногенез українців слід відшукувати в київсько-руських пластах. Проте націогенетичний процес тоді було перервано і відновлено у XVI—XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого виступили: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки української нації, замішаної на козацькому грунті [...]. Щоправда, географічні кордони генетичного процесу формування українців швидко розширилися, бо національна ідея оволоділа всім населенням України, як і національний дух — в основі спільний для українців (виділено мною. — Г.К.)».

Згодом, продовжує А. Пономарьов, націогенетичний процес «дозрівав» через низку етапів, відомих як національно-культурне відродження. «Розпочавшись у XVI ст. як воєнно-політичне відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського етносу».

Проблема етногенези українців – одна із ключових в етнології та національній історії. Сьогодні вона є об’єктом наукових інтересів багатьох українських культурологів, археологів, етнологів і істориків: М.Поповича, Я.Грицака, Г.Касьянова, Н.Яковенко, В.Даниленка, В.Барана, П.Толочка, Л.Залізняка, В.Балушка. Без її вирішення неможливе завершення формування історичної свідомості українців, що, своєю чергою, гальмує остаточне формування модерної української нації.

Навпаки, з’явилися нові модифікації пізньосередньовічної версії походження українців. Їх продукують деякі представники нової генерації істориків, які вперто не помічають деякі універсальні закони етноісторичного розвитку Європи, за якими зародження більшості великих етносів середньої смуги Європи сталося в ранньому середньовіччі. Саме з V—VIІ століть ведуть початок своєї етнічної історії французи, іспанці, англійці, чехи, поляки, серби, а також українці, за М.Грушевським та його послідовниками.

Крім старої радянської версії походження українців з пізнього середньовіччя (ХIV—XV ст.), що базується на імперській концепції давньоруської народності, та її модерних модифікацій, за роки незалежності в середовищі аматорів розквітла буйним цвітом романтико-фантастична версія трипільського коріння українців. Незважаючи на повне неприйняття фахівцями квазінаукового покруча, цей відвертий неоімперський міф має досить широке коло прихильників серед «свідомих» українців. Як відомо, культура Трипілля сформувалася 7,5 тис. років тому на території Румунії, звідки її носії просунулися на Правобережну Україну. Отже, прибічникам трипільського походження українців доведеться визнати, по-перше, що всі ми родом із Румунії і не є автохтонами в Україні, а по-друге, що українці найдавніший народ у світі і нам — 7500 років! Усе це повністю суперечить усім відомим науковим фактам з україногенези. До того ж, постає питання, чому власне трипільці були українцями, а не стародавніми румунами? Адже культура Кукутені, східною гілкою якої було Трипілля, продовжила свій розвиток на теренах Румунії паралельно з останнім.

Після тривалого перебування в статусі «молодшого брата» нам дуже хочеться бути найстаршим з народів світу, якому всі вони завдячують світлом цивілізації. Замішана на постколоніальному комплексі меншовартості, щирому патріотизмі, аматорстві та зрозумілій недовірі до офіційної науки, трипільська версія україногенези — це типовий приклад псевдонаукової міфотворчості. Користь від неї Україні сумнівна, а шкода очевидна. Крім того, що в наш непростий час дезорієнтується і вводиться в оману громадськість, дискредитується українська історична наука в ідеологічній боротьбі за місце України в сучасному світі.

Останнім часом апологетом цієї антинаукової фантастики став Ю.Шилов, який виклав її суть в своїх брошурах «Победа» (2000 р.) та «Праслов’янська Арата» (2003 р.). Після двох років плідної праці в Москві в «Российском Объединительном Движении», що бореться з «колониальной экспансией Запада… за объединение братьев-славян в единое экономическое пространство и оборонный союз на территории бывшего СССР», він повернувся з Росії до Києва, де активно пропагує свою політизовану казку про найдавнішу у світі трипільську державу Арату. «Включивши екстрасенсорику і ясновидіння», Ю.Шилов дійшов висновку, що Трипілля-Арата було не тільки матір’ю всіх стародавніх цивілізацій (Шумер, Єгипет, Китай тощо), а ще й колискою трьох братніх народів — українців, росіян та білорусів. Після її розпаду (звичайно ж, зі злої волі сусідів — євреїв, греків, латинян) частина трипільців пішла в болота Полісся і започаткувала білорусів. Ті, що лишилися в Україні, стали пращурами українців. Росіяни, за Ю.Шиловим, — це нащадки найактивнішої частини трипільців, які нібито сіли на кораблі кріто-мікенського типу і подалися до Малої Азії, де започаткували легендарну Трою.

Після спалення Трої греками її захисники трипільці-росіяни втекли до Італії. Пропливаючи повз Грецію, вони побачили там чорнявих людей, яких назвали «граками». Звідси, на думку Ю.Шилова, походить етнонім греки. А легендарний Одіссей звався так, бо був родом з Оріси, що в наш час зветься Одесою. На Апеннінському півострові присутність росіян нібито фіксує етнонім «етруски», що, за Ю.Шиловим, значить «это русские». Хитрі латиняни, будуючи Римську імперію, вигнали бідних етрусків і ті попливли світ за очі в холодну Скандинавію, де прославилися під іменем норманів-вікінгів. Пізніше ці літописні вікінги-варяги нарешті повернулися на свою колишню трипільську батьківщину в Подніпров’я, де започаткували державу Русь. Після татарського погрому Києва варяги-великороси нібито помандрували на Верхню Волгу будувати Російську імперію. Таким чином, остання, за Ю.Шиловим, є «прямой наследницей древнейшего государства Араты, и следовательно хранительницей етнокультурного корня индоевропейских народов и земной цивилизации вообще. С крушением Российской империи начался смертоносный процесс», який загрожує всьому людству і зупинити його можна лише об’єднанням Росії, Білорусії та України.

Слід звернути увагу на відвертий неоімперський характер концепції. Виявляється, трипільська археологічна культура — це все та ж колиска трьох братніх народів, що розпалася зі злої волі сусідів. Однак трипільській колисці східних слов’ян не 1000 років, як давньоруській, а 7000 років, що, звичайно, зобов’язує до чергового «единения».

Так трипільська версія походження українців, яка нібито повинна піднести Україну й українство в очах сусідів, трансформувалася в черговий міф, що знову тягне нас у старе імперське стійло «єдиної і неділимої».

На жаль, за роки незалежності започаткована патріархом української історії М.Грушевським, перевірена кількома поколіннями українських і зарубіжних дослідників, глибоко аргументована ранньосередньовічна версія походження українців виявилася затиснута між двома імперськими псевдоконцепціями україногенези — трипільської Арати та давньоруської народності. Ці дві модифікації імперського міфу про колиску трьох братніх народів фальсифікують реальну історичну картину з очевидною метою створення ідеологічного підгрунтя для реанімації імперії.

Про походження української мови

Нехватка популярной филологической литературы заставила взяться за дело энтузиастов, которые зачастую не являются специалистами в вопросах языка. Однако проявляют на удивление большую активность.

Одни “спецы” выводят украинский едва ли не из санскрита, другие распространяют мифы о мнимом польском или даже венгерском влиянии, хотя в большинстве своем не владеют ни польским, ни украинским, ни тем более венгерским языком.

Недавно опубликованная мной популярная статья о формировании русского языка вызвала значительный интерес среди посетителей сайта УНИАН. Читатели прислали нам множество отзывов, замечаний, вопросов из сферы языкознания. Обобщив эти вопросы, попробую ответить на них на “популярном языке”, не углубляясь в научные дебри.

Почему в украинском языке много слов из санскрита?

Сравнивая различные языки, ученые пришли к выводу, что некоторые из них очень близки друг другу, иные являются родственниками более отдаленными. А есть такие, которые вообще не имеют между собой ничего общего. Например, установлено, что родственными являются украинский, латынь, норвежский, таджикский, хинди, английский и т.д. А вот японский, венгерский, финский, турецкий, этрусский, арабский, баскский и пр. с украинским или, скажем, испанским никак не связыны.

Доказано, что несколько тысячелетий до нашей эры существовало некое сообщество людей (племен), которые разговаривали на близких диалектах. Мы не знаем, где это было и в какое точно время. Возможно, 3–5 тысяч лет до н.э. Допускают, что эти племена проживали где-то в Северном Средиземноморье, возможно даже, в Поднепровье. Индоевропейский праязык не сохранился до наших времен. Древнейшие письменные памятники, дошедшие до наших дней, были написаны тысячу лет до нашей эре на языке давних жителей Индии, которая имеет название “санскрит”. Будучи самым давним, этот язык считается наиболее приближенным к индоевропейскому.

Ученые реконструируют праязык на основании законов изменения звуков и грамматических форм, двигаясь, так сказать, в обратном направлении: от современных языков – к общему языку. Реконструированные слова приведены в этимологических словарях, древние грамматические формы – в литераторе из истории грамматик.

Современные индоевропейские языки унаследовали большинство корней со времен былого единства. В разных языках родственные слова порой звучат очень по-разному, но эти различия подчиняются определенным звуковым закономерностям.

Сравните украинские и английские слова, имеющие общее происхождение: день – day, ніч – night, сонце – sun, матір – mother, син – son, око – eye, дерево – tree, вода – water, два – two, могти – might, сварити – swear, веліти – will. Таким образом, украинский, как и все остальные индоевропейские языки, имеет много общих слов с санскритом и другими родственными языками – греческим, исландским, древнеперсидским, армянским и пр., не говоря уже о близких славянских – российским, словацким, польским…

В результате переселения народов, войн, завоеваний одних народов другими языковые диалекты отдалялись друг от друга, образовывались новые языки, исчезали старые. Индоевропейцы расселились по всей Европе и проникли в Азию (потому и получили такое название).

Праиндоевропейская языковая семья оставила после себя, в частности, следующие группы языков: романские (мертвая латынь, французский, итальянский, испанский, португальский, румынский, молдавский и др.); германские (мертвый готский, английский, немецкий, шведский, норвежский, исландский, датский, голландский, африкаанс и т.д.); кельтские (валлийский, шотландский, ирландский и др.), индоиранские (мертвый санскрит, хинди, урду, фарси, таджикский, осетинский, цыганский, возможно, также мертвый скифский и пр.); балтийские (мертвый прусский, литовский, латышский и др.), славянские (мертвый старославянский, или “староболгарский”, украинский, болгарский, польский, великорусский, белорусский и т.д.). Отдельные индоевропейские ветви пустили греческий, армянский, албанский языки, у которых нет близких родственников. Достаточно много индоевропейских языков не дожили до исторических времен.

Почему индоевропейские языки так отличаются друг от друга?

Как правило, формирование языка связано с географическим обособлением ее носителей, миграцией, завоеваниями одних народов другими. Различия в языках индоевропейцев объясняются взаимодействием с другими – часто неиндоевропейскими – языками. Один язык, вытесняя другой, получал определенные признаки побежденного языка и соответственно отличался этими признаками от своего сородича (вытесненный язык, оставивший свои следы, называют субстратом), а также испытывал грамматические и лексические изменения. Возможно, существуют определенные внутренние закономерности развития языки, которые со временем “отдаляют” его от родственных говоров. Хотя, по всей видимости, причиной появления любых внутренних закономерностей является влияние других (субстратных) языков.

Так, в древнейшие времена в Европе были распространены многочисленные языки, влияние которых и привело к нынешней пестрой языковой картине. На развитие греческого языка повлияли, в частности, иллирийский (албанский) и этрусский. На английский – норманнский и различные кельтские говоры, на французский – галльский, на великорусский – угро-финнские языки, а также “староболгарский”. Угро-финнское влияние в великорусском языке дало ослабление безударных гласных (в частности аканье: молоко – млаако), закрепления g на месте г, оглушение согласных в конце слога.

Считается, что на определенном этапе языковой эволюции, до образования отдельных славянских и балтийских языков, существовало балто-славянское единство, поскольку эти языки имеют огромное количество общих слов, морфем и даже грамматических форм. Допускают, что общие предки балтов и славян населяли территории от Северного Поднепровья – до Балтийского моря. Однако в результате миграционных процессов это единство распалось.

На языковом уровне это отразилось удивительным образом: праславянский язык возникает как отдельный язык (а не балто-славянский диалект) с началом действия так называемого закона открытого слога. Праславяне получили этот языковой закон, взаимодействуя с каким-то неиндоевропейским народом, язык которого не терпел сочетания нескольких согласных звуков. Суть его сводилась к тому, что все слоги заканчивались на гласный звук. Старые слова начали перестраиваться таким образом, что между согласными вставлялись краткие гласные или гласные менялись местом с согласными, конечные согласные терялись или после них появлялись краткие гласные. Так, “ал-ктис” превратился на “ло-ко-ти” (локоть), “кор-вас” на “ко-ро-ва” (корова), “ме-дус” на “ме-до” (мед), “ор-би-ти” на “ро-би-ти” (работать) “драу-гас” на “дру-ги” (другой) и т.п. Грубо говоря, представление о “дославянском” языковом периоде дают балтийские языки, которые не затронул закон открытого слога.

Откуда нам известно об этом законе? Прежде всего, из древнейших памятников славянской письменности (Х – ХІІ века). Краткие гласные звуки передавались на письме буквами “ъ” (что-то среднее между коротким “о” и “ы”) и “ь” (короткий “і”). Традиция написания “ъ” в конце слов после согласных, перешедшая в великорусский язык по киевской традиции передачи церковнославянского, дожила до начала ХХ века, хотя, конечно, эти гласные в великорусском никогда не читались.

На каком языке разговаривали праславяне?

Этот язык просуществовал с І тысячелетие до н.э. до середины ІІ тысячелетия н.э. Конечно, не было какого-то целостного языка в современном понимании этого слова, а тем более его литературного варианта. Речь идет о близких диалектах, которые характеризовались общими признаками.

Праславянский язык, приняв закон открытого слога, звучал приблизительно так: зе-ле-нъ лие-съ шу-ми-тъ (читается “зе-ле-ни лие-со шу-ми-то” – зеленый лес шумит); къ-де і-доун-тъ медъ-вие-дъ и влъ-къ? (читается “ко-де і-доу-то ме-до-вие-до и влы-ко? (где идут медведь и волк?). Монотонно и равномерно: тра-та-та-та … тра-та-та… тра-та-та… Наше современное ухо вряд ли бы могло распознать в этом потоке знакомые слова.

Некоторые ученые считают, что субстратным языком для праславян, “запустившим” в действие закон открытого слога, был неиндоевропейский язык трипольцев, которые населяли нынешние украинские земли (субстратный язык – поглощенный язык, который оставил в победившем языке фонетические и другие следы).

Именно он не терпел скоплений согласных, слоги в нем заканчивались только на гласные звуки. И именно якобы от трипольцев к нам дошли такие слова неизвестного происхождения, характеризующиеся открытостью слогов и строгим порядком звуков (согласный – гласный), как мо-ги-ла, ко-бы-ла и некоторые другие. Мол, от трипольского языка украинский – через посредничество других языков и праславянских диалектов – унаследовал свою мелодику и некоторые фонетические особенности (например чередование у–в, і–й, которое помогает избегать неблагозвучных скоплений звуков).

К сожалению, невозможно ни опровергнуть, ни подтвердить эту гипотезу, поскольку каких-либо достоверных данных о языке трипольцев (как, кстати, и скифов) не сохранилось. В то же время известно, что субстрат на определенной территории (фонетические и другие следы побежденного языка) действительно очень живуч и может передаваться через несколько языковых “эпох”, даже через посредничество языков, которые не дожили до наших дней.

Относительное единство праславянских говоров продлилось до V–VI веков новой эры. Где жили праславяне – точно не известно. Считается, что где-то к северу от Черного моря – в Поднепровье, Подунавье, в Карпатах или между Вислой и Одером. В середине первого тысячелетия в результате бурных миграционных процессов праславянское единство распалось. Славяне заселили всю центральную Европу – от Средиземного до Северного моря.

С тех пор начали формироваться праязыки современных славянских языков. Точкой отсчета появления новых языков стало падение закона открытого слога. Такое же загадочное, как и его возникновение. Мы не знаем, что стало причиной этого падения – очередной субстрат или какой-то внутренний закон языковой эволюции, который начал действовать еще во времена праславянского единства. Однако ни в одном славянском языке закон открытого слога не уцелел. Хотя и оставил в каждом из них глубокие следы. По большому счету, фонетические и морфологические различия между этими языками сводятся к тому, насколько различными являются рефлексы, вызванные падением открытого слога, в каждом из языков.

Как появились современные славянские языки?

Приходил в упадок этот закон неравномерно. В одном говоре напевное произношение (“тра-та-та”) сохранилось дольше, в других – фонетическая “революция” состоялась быстрее. В итоге праславянский язык дал три подгруппы диалектов: южнославянские (современные болгарский, сербский, хорватский, македонский, словенский и др.); западнославянские (польский, чешский, словацкий и т.д.); восточнославянские (современные украинский, великорусский, белорусский). В древние времена каждая из подгрупп являла собой многочисленные говоры, характеризовавшиеся определенными общими чертами, которые отличали их от других подгрупп. Эти говоры далеко не всегда совпадают с современным делением славянских языков и расселением славян. Большую роль в языковой эволюции в разные периоды сыграли процессы образования государств, взаимное влияние славянских наречий, а также иноязычные элементы.

Собственно, распад праславянского языкового единства мог происходить следующим образом. Сначала территориально “оторвались” от остальных племен южные (балканские) славяне. Этим объясняется то, что в их говорах закон открытого слога продержался дольше всего – до ІХ–ХІІ веков.

У племен, являвшихся предками восточных и западных славян, в отличие от балканских, в середине первого тысячелетия язык испытал кардинальные изменения. Падение закона открытого слога дала старт развитию новых европейских языков, многие из которых не дожили до нашего времени.

Носители праукраинского языка представляли собой разрозненные племена, каждое из которых разговаривало на собственном наречии. Поляны разговаривали по-полянски, деревляне – по-деревлянски, сиверяне – по-сиверянски, уличи и тиверцы – по-своему и т.д. Но все эти наречия характеризовались общими чертами, то есть одинаковыми последствиями падения открытого слога, которые и сейчас отличают украинский язык от других славянских языков.

Откуда нам известно о том, как разговаривали в Украине в древние времена?

Имеется два реальных источника наших сегодняшних знаний о древнеукраинских говорах. Первый – письменные памятники, давнейшие из которых были написаны в Х–ХII веках. Однако, к сожалению, записей на том языке, на котором разговаривали наши предки, не велось вообще. Литературным языком Киева была “староболгарский” (церковнословянский) язык, пришедший к нам с Балкан. Это язык, на который в ІХ веке Кирилл и Мефодий перевели Библию. Он был не понятен для восточных славян, поскольку сохранила древний закон открытого слога. В частности, в нем звучали краткие гласные после согласных звуков, обозначавшиеся буквами “ъ” и “ь”. Однако в Киеве этот язык постепенно украинизировали: краткие звуки не читались, а некоторые гласные были заменены на свои – украинские. В частности, носовые гласные, которые до сих пор сохранились, скажем, в польском, произносились как обычные, “староболгарские” дифтонги (двойные гласные) читались на украинский манер. Кирилл и Мефодий очень бы удивились, услышав “свой” язык в киевской церкви.

Интересно, что некоторые ученые пытались реконструировать так называемый “древнерусский” язык, который был якобы общим для всех восточных славян, – опираясь на древние киевские тексты. И получалось, что в Киеве разговаривали едва ли не на “староболгарском” языке, что, конечно, никоим образом не соответствовало исторической правде.

Древние тексты можно использовать для изучения языка наших предков, но в весьма своеобразный способ. Что и сделал профессор Иван Огиенко в первой половине ХХ века. Он исследовал описки, ошибки киевских авторов и переписчиков, которые помимо воли испытывали влияние живого народного языка. Временами древние писари “переделывали” слова и “староболгарские” грамматические формы умышленно – чтобы было “понятнее”.

Второй источник наших знаний – современные украинские говоры, особенно те, которые долго оставались изолированными и почти не подвергались внешнему влиянию. Например, потомки деревлян до сих пор населяют север Житомирской области, а сиверян – север Черниговской. Во многих говорах сохранились древнеукраинские фонетические, грамматические, морфологические формы, совпадающие с описками киевских писарей и писателей.

В научной литературе можно найти другие даты падения кратких гласных у восточных славян – ХІІ – ХІІІ века. Однако подобное “удлинение жизни” закона открытого слога вряд ли обосновано.

Когда появился украинский язык?

Отсчет, видимо, можно начать с середины первого тысячелетия – когда исчезли краткие гласные. Именно это вызвало появление собственно украинских языковых признаков – как, в конечном итоге, и признаков большинства славянских языков. Перечень признаков, отличавших наш праязык от других языков, может оказаться несколько скучным для неспециалистов. Вот лишь некоторые из них.

Древние украинские говоры характеризовались так называемым полногласием: на месте южнославянских звукосочетаний ра-, ла-, ре-, ле — в языке наших предков звучало -оро-, -оло-, -ере-, -еле-. Например: солодкий (по-“староболгарски” – сладкий), полон (плен), середа (среда), морок (мрак) и т.п. “Совпадения” в болгарском и русском языках объясняются огромным влиянием “староболгарского” на формирование русского языка.

Болгарским (южнославянским) звукосочетанием в начале корня ра-, ла  — отвечали восточнославянские ро-, ло-: робота (работа), рости (расти), уловлюю (улавливаю). На месте типичного болгарского звукосочетания -жд  — украинцы имели -ж-: ворожнеча (вражда), кожен (каждый). Болгарским суффиксам -ащ-, -ющ  — отвечали украинские -ач-, -юч-: виючий (воющий), спопеляючий (испепеляющий).

Когда краткие гласные звуки пали после звонких согласных, в праукраинских говорах эти согласные продолжали произноситься звонко, как и в настоящее время (дуб, сніг, любов, кров). В польской развилось оглушение, в великорусском тоже (дуп, снек, любофь, крофь).

Академик Потебня обнаружил, что исчезновение кратких звуков (ъ и ь) кое-где “заставило” продлить произнесение предыдущих гласных “о” и “е” в новом закрытом слоге, чтобы компенсировать “сокращение” слова. Так, сто-лъ (“сто-ло”) превратился на “стіел” (конечный ъ исчез, зато стал дольше “внутренний” гласный, превратившись в двойной звук – дифтонг). Но в формах, где после конечного согласного идет гласный, старый звук не изменился: сто-лу, сто-ли. Мо-стъ (“мо-сто”) превратился на міест, муест, міист и т.п. (в зависимости от говора). Дифтонг со временем трансформировался в обычный гласный. Потому в современном литературном языке “і” в закрытом слоге чередуется с “о” и “е” – в открытом (кіт – ко-та, попіл – по-пе-лу, ріг – ро-гу, міг – мо-же и т.д.). Хотя некоторые украинские говорі хранят древние дифтонги в закрытом слоге (кіет, попіел, ріег).

Древние праславянские дифтонги, в частности в падежных окончаниях, обозначавшиеся на письме буквой “ять”, нашли свое продолжение в древнеукраинском языке. В одних говорах они сохранились до сих пор, в других трансформировались в “і” (как и в литературном языке): ліес, на земліе, міех, біелий и пр. Кстати, украинцы, зная свой язык, никогда не путали написание “ять” и “е” в дореволюционной российской орфографии. В некоторых украинских говорах древний дифтонг активно вытеснялся гласным “і” (ліс, на землі, міх, білий), закрепившись в литературном языке.

Часть фонетических и грамматических особенностей праславянского языка нашла продолжение в украинских диалектах. Так, праукраинский унаследовал древнее чередование к–ч, г–з, х–с (рука – руці, ріг – розі, муха – мусі), которое сохранилось и в современном литературном языке. Издавна в нашем языке используется звательный падеж. В диалектах активной является древня форма “предбудущего" времени (буду брав), а также древние указатели лица и числа в глаголах прошедшего времени (я – ходивем, мы – ходилисьмо, ты – ходивесь, вы – ходилисте).

Описание всех этих признаков занимает целые тома в академической литературе…

На каком языке разговаривали в Киеве в доисторические времена?

Конечно же, не на современном литературном языке.

Любой литературный язык в известной мере искусственен – он вырабатывается писателями, просветителями, деятелями культуры в результате переосмысления живого языка. Часто литературный язык является чужим, заимствованным, а порой и непонятным для необразованной части населения. Так, в Украине с Х по ХVIII век литературным языком считался искусственный – украинизированный “староболгарский” язык, на котором написано большинство литературных памятников, в частности “Изборники Святослава”, “Слово о полку Игореви”, “Повисть времянных лит”, произведения Ивана Вишенского, Григория Сковороды и пр. Литературный язык не был застывшим: он постоянно развивался, изменялся на протяжении веков, обогащался новой лексикой, грамматика его упрощалась. Степень украинизации текстов зависела от образованности и “свободомыслия” авторов (церковь не одобряла проникновения народного языка в письмо). Этот киевский литературный язык, созданный на основе “староболгарского”, сыграл огромную роль в формировании великорусского («российского») языка.

Современный литературный язык был сформирован на основе надднепрянских говоров – наследников диалекта летописных полян (а также, видимо, антского союза племен, известного из иноязычных исторических источников) – в первой половине ХІХ века благодаря писателям И. Котляревскому, П. Гребинке, Г. Квитке-Основьяненко, а также Тарасу Шевченко.

Следовательно, до формирования общенационального языка украинцы разговаривали на разных украинских наречиях, используя на письме украинизированный “староболгарский”.

В княжескую эпоху в Киеве разговаривали на “общепонятном” для жителей стольного города языке (койне), который был сформирован на основе различных древнеукраинских племенных говоров, главным образом полян. Никто никогда его не слышал, и в записях он не сохранился. Но, опять же, описки древних летописцев и переписчиков, а также современные украинские диалекты дают представление об этом языке. Чтобы представить его, следует, видимо, “скрестить” грамматику закарпатских говоров, где древние формы сохранились лучше всего, черниговские дифтонги на месте “ять” и современного “і” в закрытом слоге, особенности “глубокого” произношения гласных звуков у нынешних жителей юга Киевщины, а также Черкащины и Полтавщины.

Способны ли были современные украинцы понять язык, на котором разговаривали киевляне, скажем, в первой половине ХІІІ века (до орды)?

Бесспорно, да. Для “современного” уха звучал бы он как своеобразное украинское наречие. Что-то наподобие того, что мы слышим в электричках, на базарах и строительных площадках столицы.

Можно ли называть древний язык “украинским”, если самого слова “Украина” не было?

Назвать язык можно как угодно – суть от этого не меняется. Древние индоевропейские племена тоже свой язык “индоевропейским” не называли.

Законы языковой эволюции никоим образом не зависят от названия языка, которое ему дают в разные периоды истории ее носители или посторонние люди.

Мы не знаем, как именовали свой язык праславяне. Возможно, обобщенного названия не существовало вообще. Так же нам не известно, как называли свое наречие восточные славяне в доисторическую эпоху. Скорее всего, каждое племя имело свое самоназвание и по-своему называло свой говор. Имеется предположение, что славяне именовали свой язык просто “свой”.

Слово “руський” касательно языка наших предков появилось относительно поздно. Этим словом сначала обозначали простой народный язык – в противоположность письменному “славянскому”. Позже “руська мова” противопоставлялась “польскому”, “московскому”, а также неславянским языкам, на которых разговаривали соседние народы (в разные периоды – чудь, мурома, мещера, половцы, татары, хазары, печенеги и пр). Украинский язык назывался “руським” до Х VІІІ века.

В украинском языке четко различаются названия – “руський” и “російський”, в отличие от великорусского, где эти названия безосновательно путаются.

Слово “Украина” появилось тоже относительно поздно. В летописях оно встречается с ХІІ века, следовательно, возникло несколькими веками раньше.

Как другие языки повлияли на формирование украинского?

Украинский язык принадлежит к “архаичным” языкам по своему словарному составу и грамматическому строю (как, скажем, литовский и исландский). Большинство украинских слов унаследованы из индоевропейского праязыка, а также из праславянских наречий.

Достаточно много слов пришли к нам из племен, которые соседствовали с нашими предками, вели с ними торговлю, воевали и т.д., – готов, греков, тюрков, угров, римлян и др. (корабель, миска, мак, козак, хата и пр.). В украинском имеются также заимствования из «староболгарского» (например, область, благо, предок), польского (шпаргалка, забавний, сабля) и других славянских. Однако ни один из этих языков не повлиял ни на грамматику, ни на фонетику (звуковой строй) языка. Мифы о польском влиянии распространяют, как правило неспециалисты, которые имеют весьма далекое представление как о польском, так и об украинском языке, об общем происхождении всех славянских языков.

Украинский постоянно пополняется за счет английских, немецких, французских, итальянских, испанских слов, что является характерным для любого европейского языка.

Владимир Ильченко, к.ф.н.