Тема 4. Організація як соціум

Основні поняття: Соціальна спільнота, соціум, соціальна система, соціальна організація, формальна організація, неформальна організація, регулювання, механізми регулювання (регулятори), управлінське рішення, управлінська дія, управлінська діяльність, самоорганізація, організаційний порядок

Заняття 4.1.

1. Соціальна організація і соціальна спільнота.

2. Людина як елемент соціальної системи.

Питання 1.

Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституційно, а й організаційно шляхом формування соціальних спільнот. Соціальна спільнота – сукупність індивідів, що набуває цілісності як суб'єкт певної соціальної дії – соціальної, політичної, виробничої, культурної або етнічної. Всі соціальні спільноти інтегровані в соціум. Соціум (від лат. socium – загальне, сумісне) – стійка соціальна спільнота, відмінна спільністю культури і єдністю умов життєдіяльності; соціальне середовище, з яким контактує людина. В межах певного соціуму діяльність соціальних спільнот, груп і окремих індивідів, які входять до нього, регулюється загальними традиціями, звичаями, моральними нормами і правовими законами. Розрізняються великі і малі, стійкі і імпульсні, згруповані і незгруповані, контактні і дисперсні соціальні спільноти. Соціальні спільноти є носіями різних ціннісних уявлень і норм поведінки, виступають як суб'єкти соціокультурної діяльності. У кожній соціальній спільноті, разом із загальнолюдськими цінностями, існують стійкі уявлення про норми групової поведінки, свої звичаї і традиції.

Соціальна організація є формою соціальної спільноти. Поняття соціальної організації використовується у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні поняття «соціальна організація» означає засоби впорядкування і регуляції дій і стосунків індивідів та груп. Різноманітні механізми соціальної організації охоплюють усі рівні та сфери їх взаємовідносин, забезпечуючи їх управління. Засобами соціалізації, засвоєння норм і цінностей, характерних для даної культури, створюються необхідні передумови для позитивної (продуктивної, соціотворчої) співучасті окремих людей і людських спільнот у відтворенні як існуючих, так і виробництві нових суспільних відносин. Виходячи з цього, соціальна організація може проявлятися:

- у розподілі соціальних дій відповідно до статусів та ролей у групі;

- у взаємодоповненні цих диференційованих дій;

- у стабільності, тривалості у часі статусної та ролевої структури;

- у відносній незалежності соціальних дій від персони, що їх виконує (дія має відбуватися навіть тоді, коли повністю або частково змінюється склад групи) та ін.

У вузькому значенні, під соціальною організацією розуміють відносно автономні групи людей, орієнтовані на досягнення певної мети на основі спільних, узгоджених і скоординованих дій. Характерною особливістю таких груп є наявність спеціалізованих структур, функцій, персоналу, ресурсів, контролю, засобів впливу відповідно до означеної мети.

Розвиток соціальних організацій є об’єктивною необхідністю історичного процесу, який постійно зростає в обсязі, структурній і функціональній диференціації, складності соціальних систем, розбіжності інтересів, загостренні боротьби, конфліктів і опозицій, глобалізації техносфери, одержавлення всіх сторін суспільного буття. Отже, особливість соціальних організацій як соціальної спільноти полягає в тому, що вони є такими спільнотами людей, де має місце чітке визначення мети, засобів її досягнення, свідоме і добровільне входження і вихід індивідів з даної структури. Соціальна організація характеризується формальним розподілом функцій, встановленням і владною підтримкою ієрархії статусів, ролей і престижу, фіксованим, у більшості випадків, членством: права і обов’язки тут визначаються заздалегідь, як і розподіл керівних і виконавських функцій. Соціальна організація являє собою складну і досить взаємопов’язану систему соціальних позицій і ролей, що мають виконуватися її членами. Внаслідок того, що соціальна організація базується на чітко визначеній меті, для досягнення якої вона і створюється, то її можна позначити як інструментальну (ціледоцільну, цілеспрямовану, цілереалізуючу) людську спільність. Тому критерієм зовнішньої оцінки та внутрішньої самооцінки її діяльності є ефективність.

Звичайно, подібно до інших соціальних спільнот, соціальна організація створюється та існує задля задоволення певних індивідуальних та колективних потреб, але в суворо визначених межах, засобах і умовах. Інші соціальні спільності можуть також сприймати риси ієрархічної будови, проте соціальна організація завжди ієрархічна, з пірамідальним розташуванням її складових елементів.

Слід розрізняти два способи побудови соціальної організації. У першому випадку вона створюється як обширна соціальна структура задля задоволення власних потреб (скажімо, партія як інструмент політичної боротьби). Суб’єктом її може бути клас, страта, нація або певна територіальна спільноти. У кінцевому результаті творцем усієї мережі соціальних організацій є суспільство, соціальна система. Тому можна вести мову про соціоорганізаційну діяльність суспільства, його особливих сфер чи інституцій. В інших випадках соціальні організації створюються спонтанно, добровільно, як відповідь на ту чи іншу ситуацію, в якій опинилася певна множина індивідів. Це – прояв соціальної самоорганізації та самоврядування. Звідси випливає їх інша відмінність: мета організації може визначатися як ззовні, так і з середини, шляхом активної комунікації і наступної конвенційної згоди.

Соціальна організація, як соціальна спільнота, має потрійну (трійчасту, троїсту) внутрішню будову. Вона є водночас соціальним інструментом для досягнення певних цілей, людською спільнотою і формальною системою. На основі цього розподілу її можна характеризувати у трьох відношеннях. Передусім, слід виявити, наскільки вона є ефективною у контексті тих культурно-ціннісних орієнтацій і цілей, котрі обрало певне суспільство і у відповідності з якими воно визначило особливу мету саме даної соціальної організації. За цим критерієм можна розрізняти позитивні соціальні організації (сприяють відтворенню існуючих суспільних відносин) і негативні (спрямовані на їх руйнування, або функційні і дисфункційні). Близьким до них у формально-правовому аспекті є розподіл соціальних організацій на легальні (визнані законом) і нелегальні. У більшості випадків це стосується політичних партій, але до цієї групи належать і власне кримінальні структури: злодійські кліки, банди, мафіозні угрупування та інші “групи ризику”. Можна розподілити соціальні організації на ефективні – неефективні, доцільні – недоцільні, автономні – залежні (дочірні), державні – громадські, зовнішньокеровані – самоврядувальні та ін.

За змістом основної діяльності, що розгортається в базових сферах суспільства, соціальні організації розподіляються на економічні (виробничі, обмінні, розподільчі, споживацькі, керівницькі, науково-технічні, проектні та ін.), політичні (законотворчі, судочинні, пенітенціарні, виконавські, партійні, профспілкові, групи спільних інтересів, впливу, тиску (лобі), демонстративні (громадські організації, соціальні рухи тощо), культурно-ідеологічні (художні школи, творчі об’єднання і спілки, групи ідеологічних однодумців, наукові та філософські течії, групи прихильників і підтримки певного художнього чи загальнокультурного спрямування, гуртки художньої самодіяльності, любителі певного виду творчості тощо.).

Ефективна робота соціальної організації можлива за умовою, що кожний її член повністю включений в структуру організації, систему комунікаційних зв’язків, технологічні і соціальні процеси, які відбуваються в організації. Для рішення цього завдання кожний член соціальної системи повинен бути залучений в системи владних відносин, інтегруватися у колектив організації або її підрозділу, бути лояльним до її культурних норм та приймати існуючі та загальноприйняті основні цінності. Отже, складність соціальної організацій як соціальної спільноти зумовлена тим, що в ній переплітаються та уживаються інтереси особистості й груп, стимули й обмеження, жорстка технологія та інновації, безумовна дисципліна і вільна творчість, нормативні вимоги й неформальні ініціативи.

Питання 2.

Люди є тими одиницями, діяльність яких утворює динамічну модель суспільства. Але одна з головних умов її ефективності полягає у тому, що така діяльність повинна носити постійний, стійкий характер. Між людьми в соціумі складаються певні соціальні зв'язки. Вони виражаються в тих умовах, в яких здійснюється взаємодія людей. Дії людей в суспільстві і відносини між ними називають соціальними взаємодіями. Включення людини в соціум, здійснюється через соціальні групи, соціальні інститути, соціальні організації. Через це людина виявляється включеним в безліч соціальних систем, кожна з яких здійснює на нього дію. Людина стає не тільки елементом соціальної системи, але і сам представляє систему, яка має складну структуру. Тому для розуміння місця та ролі людини у соціальній організації необхідно звернутися до поняття «соціальна система».

Соціальна система – це особливий клас систем (поряд з технічними, біологічними, кібернетичними, економічними та ін.), елементами яких є люди і соціальні стосунки, що виникають між ними. До найбільш розвиненого виду соціальних систем належить соціальна організація, для якої характерні таки системо творчі якості, як мета, ієрархія, управління, синергія. Серед соціальних систем вирізняються гомогенні, що складаються тільки з соціальних елементів – людей, і гетерогенні, в яких поряд з людиною введено елементи іншої природи: соціально-технічні (підприємство, місто), екосоціальні (географічний район). Важливою характеристикою систем є їх складність. Соціальні системи загалом складніші, ніж системи технічні та біологічні, оскільки їх основний елемент – людина – має власну суб’єктивність і великий діапазон вибору поведінки. З одного боку, людина має свободу вибору форми поведінки, вирішуючи для себе, приймати чи не приймати цінності соціальної системи, її цілі та філософію. З іншого, набуває принципово нових вимірів, втрачає свою окремість, усуспільнюються.

Соціальна система передбачає її розгляд та сприйняття не тільки як сукупності індивідів. Кожна людина – окрема особистість, але у соціальній системі вона є частиною загального цілого. В процесі діяльності у межах системи координуються дії людей, які виконують свої функції, різні за складністю та важливістю для суспільства. Завдяки цьому система залишається цілісною та успішно функціонує.

Важливою особливістю соціальної організації як соціальної системи є те, що людина в цій системі виступає у двох ролях. З одного боку, він є для організації частиною середовища, яка формує для неї настанови у вигляді власних цілей та створює масу чинників, які можна об’єднати поняттям «людський фактор». З другого боку, людина є елементом системи і, взаємодіючи з іншими членами організації та елементами середовища, є засобом реалізації організації її функцій.

Розглядаючи людину як частину соціальної системи необхідно враховувати наступне:

1) людина представляє собою складне явища, певну цілісність, розуміння якої пов’язано з врахуванням комплексу взаємопов’язаних характеристик;

2) людина не проводиться однаково у різних ситуаціях (у першу чергу це стосується ситуації спілкування з іншими членами організації), що ускладнює використання простих оцінок людини.

При дослідженні людини як елемента соціальної системи необхідно враховувати культурні, соціальні, ситуаційні та біологічні чинники, що впливають на формування її діяльності та поведінки. Суттєве значення для цього має особистісний потенціал людини, який виражається у комбінації з п’яти змінних:

- компетентність (здібності, знання, навички);

- конструктивність (ефективність взаємодії з оточенням);

- очікування (засвоєння власного досвіду, досвіду інших людей, а також певних ситуацій);

- цінності (оцінка людиною елементів свого оточення на підставі власних переваг та моральних норм, пов’язаних з поняттями «правильно» або «неправильно»);

- стратегії (результат визначення цілей або намагань, розробка планів дій, які певною мірою відображають уподобання и настанови людини).

Соціальна система потребує, щоб весь особистісний потенціал людини концентрувався в одній пересічній точці. Більш конкретно вона виглядає як певна позиція в соціальній організації, статус або посада. У цих нових умовах окремі елементи починають працювати на ціле. Ефективність соціальної системи, зокрема, визначається її спроможністю скерувати роботу складових елементів задля реалізації спільної мети. Водночас, односпрямована і однокерована діяльність примножує її масштаби, обсяг, інтенсивність, доцільність та ін.

Залежно від поєднання цих чинників виокремлюють наступні типи організаційної поведінки людини, як елемента соціальної системи:

- людина повністю приймає та поділяє норми та принципи поведінки, прийняті в соціальній системі. В цьому випадку людина свідомо прагне не входити у протиріччя з інтересами соціальної системи, а результати його діяльності залежать в основному від його особистих можливостей та якостей, від того, наскільки правильно був визначений зміст її ролі у системі;

- людина не сприймає системних цінностей, проте намагається повністю відповідати нормам поведінки, прийнятим у даній соціальній системі. Вона все робить за правилами, але такий «елемент» соціальної системи неможна вважати надійним. Хоча він є хорошим, сумлінним виконавцем, проте у будь-який момент може вийти з соціальної системи або скоїти дії, що суперечать інтересам соціальної системи;

- людина поділяє цінності соціальної системи, але не сприймає існуючі в ній норми поведінки. Така людина здатна стати джерелом певних складнощів у взаємостосунках з іншими членами соціальної системи. Якщо соціальна система може собі дозволити відмовитись від сталих норм поведінки по відношенню до окремих її «елементів» та забезпечити їм свободу вибору форми поведінки, то у цьому випадку людина зможе знайти своє місце в системі і буде приносити їй користь;

- людина не поділяє ні норми поведінки, ні цінності соціальної системи. Вона вступає у відкриту суперечку з системним оточенням, створюючи тим самим конфліктні ситуації.

Таким чином, характерною ознакою соціальних систем є їх людська сутність та природа. Соціальні системи є одночасно й продуктом, й сферою діяльності людини. В усіх соціальних системах в якості універсального елементу виступає людина, особистість. Відбувається взаємний вплив, соціальна система «виробляє» людину, в той же час людина «виробляє» соціальну систему. Взаємодія конкретних людей утворює соціальну структуру соціальної системи. Отже, людина є універсальним, вихідним елементом соціальної системи. Людина здійснює свою діяльність в процесі взаємодії з іншими людьми, які об’єднані у різні соціальні спільноти. Дана взаємодія людей і перетворює їх суму на соціальну систему. При цьому відбувається як вплив соціальної системи на певну людину, так і зворотній вплив людини на інших індивідів та соціальне середовище.

Заняття 4.2.

1. Загальні риси соціальної організації.

2. Основні види соціальних організацій та механізми регулювання (регулятори) у соціальних системах.

Питання 1.

Соціальна організація є вищим рівнем розвитку соціальних систем. Найчастіше вони виникають тоді, коли досягнення будь-яких спільних цілей визначається тільки через досягнення індивідуальних цілей, або коли досягнення індивідуальних цілей є можливим лише через висунення і досягнення спільних цілей. У першому випадку створюються трудові організації (підприємства і заклади), у другому – акціонерні товариства і так звані масові спілчанські організації. Таким чином визначальною ознакою соціальної організації є цільова спільність. Саме колективне ціле досягнення викликає необхідність впроваджувати ієрархію та управління. У цьому зв’язку вирізняють такі властивості соціальної організації.

По-перше, соціальна організація утворюється як інструмент вирішення суспільних завдань, засіб досягнення цілей, тому на першому місці при її вивченні стоять такі проблеми, як виявлення (з’ясування) її цілей і функцій, ефективності результатів, мотивації та стимулювання її членів.

По-друге, соціальна організація складається як людська спільність, специфічна соціальність, тобто сукупність соціальних груп, статусів, норм, відносин, лідерства, згуртованості або конфліктності.

По-третє, соціальна організація об’єктивується як безособова структура зв’язків і норм, детермінована адміністративними й культурними чинниками. Предметом аналізу організації в цьому розумінні виступає агрегована цілісність, що ієрархічно побудована і взаємодіє із зовнішнім середовищем. Головне тут – рівновага, самоуправління, розподіл праці, керованість організації.

Певна річ, що всі ці сторони мають лише відносну самостійність, між ними немає чітких меж, вони постійно переходять одна в одну. Більше того, будь-які елементи, процеси і проблеми соціальної організації мають бути розглянуті в кожному з цих трьох вимірів, у яких вони виступають в різних якостях. Наприклад, людина в організації є одночасно працівник, особистість і елемент системи.

Соціальні організації відзначають високим рівнем як багато вимірності, так і невизначеності побудови та функціонування. Вони належать до надскладних систем. Їх складність може перевищувати можливості управління контролювати організаційні процеси. Вирішення проблеми залежіть від того, наскільки у певній соціальній системи виражені загальні риси, аналіз яких може сприяти як звуженню діапазону управління, так і на спрощенню будови соціальних організацій або підвищенню вирішальної здатності управління. Коротко охарактеризуємо основні з них:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, система її статусів і ролей — ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких — чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

4. Складність соціальної організації буває абсолютною (об’єктивною, тобто закладеною в об’єкті) і відносною (суб’єктивною, що характеризує здатність управління). Організаційна складність починається вже зі збільшення кількості елементів у організації. У такому разі посилення відносної складності відбувається при незмінності абсолютної складності. Однак кожний приріст абсолютної складності викликає зростання відносної, хоч остання може змінюватись і без посилення першої, наприклад, через розвиток знання про систему. Наступний рівень складності починається на стадії, коли виникає різноманіття елементів, особливо якщо це стосується не тільки функцій, а й природної якості елементів соціальної системи. Далі – різноманіття зв’язків між елементами, якщо в соціальній системі виявляються частини та рівні. Максимум складності на цій стадії полягає в суперечностях між елементами, частинами та рівнями соціальної системи (наприклад, протилежність функцій, несумісність). Вищий ступінь складності соціальної системи означає автономію всіх складових: рівнів, частин та елементів. В соціальних організаціях – це суб’єктивність їх основного «елементу» - людей, тобто наявність у них власних цілей, інтересів, свободи, поведінки, тощо.

5. В соціальній організації наявні всі вищеозначені ступені складності – як у багатовимірності, так і у невизначеності. Для подолання складності найчастіше застосовується метод соціальної формалізації, тобто стандартизація організаційних зв’язків і норм. Соціальна формалізація як спосіб організованості соціальних систем – це цілеспрямоване формування стандартних, знеособлених зразків поведінки в правових, організаційних і соціокультурних формах. У соціальних організаціях формалізація охоплює контрольовані зв’язки, статуси і норми, що сприяє зниженню абсолютної і відносної організаційної складності. Найважливішою ознакою цього способу організованості є різного роду фіксованість його елементів, тобто договірне, документальне закріплення їх в єдиній системі правових, технологічних, економічних та інших норм і залежностей.

6. Існують два шляхи формалізації соціальних організацій. Перший шлях ґрунтується на осмисленні попереднього досвіду. При цьому аналіз усталеної практики функціональних відносин, зафіксованої в свідомості як дане, призводить до пошуку і ви членування з неї найбільш повторювальних, сталих, неперехідних елементів. Наприклад, стихійний розподіл функцій, що тривалий час складається в певному підрозділі організації, одного разу фіксується і закріплюється у вигляді спеціального адміністративного розпорядку (документу), який стає організаційною основою функціонування цього підрозділу і еталоном для створення нових. Другий шлях формалізації – це «конструювання» соціальної організації. У даному випадку створення програми передує актуальному існуванню організації. Наприклад, створення нового підприємства передбачає попередню розробку спеціального проекту, плану роботи тощо. Минулий досвід тут також присутній, але тільки як прецедент. Слід зауважити, що формалізація, природно, означає звуження діапазону вибору, обмеження, навіть підпорядкування суб’єктивної волі учасника соціальної організації визначеному порядку. Однак це неминуча, вироблена об’єктивним ходом розвитку соціальних процесів, і перш за все організаційних, форма стабілізації будь-якого об’єднання людей.

7. Формалізація ніколи не може охопити всі організаційні відносини. Тому поряд з формальною частиною завжди існує і неформальна. Це інший тип організованості, що представлений соціально-психологічною організацією як спонтанно складеною системою міжособистісних стосунків, що неминуче виникає у ході більш чи менш тривалого спілкування людей, яке ґрунтується на взаємодії членів соціальної організації як особистостей. Така організація є результат безпосередньої вибірковості стосунків у колективі, спрямованих на досягнення мети, задоволення індивідами їхніх соціальних потреб (у спілкуванні, визнанні, належності). Соціально-психологічна організація проявляється, головним чином, у групоутворенні. Соціально-психологічні групи включають невеликий контингент людей, зв’язки між якими утворилися стихійно, але які порівняно довго підтримують між собою ці безпосередні зв’язки. У таких групах люди об’єднані взаємним інтересом, хоча кожен із них усвідомлює або виокремлює себе як специфічну соціальність. Межі такої групи можуть збігатися з формальними або відрізнятися від них, включати членів декількох підрозділів соціальної організації, розбивати останні на неформальні підгрупи, яка за межами організації не функціонують взагалі.

8. Формальній структурі соціальної організації протистоїть не тільки соціально-психологічна, а й позаформальна організованість членів соціальної організації. Нерідко службові відносини не вкладаються в суто формальні зв’язки та норми. Для вирішення ряду проблем працівникам доводиться вступати між собою у стосунки, не передбачені жодними правилами, інструкціями, взагалі заздалегідь заданими приписами. Іншими словами, позаформальна організація виникає внаслідок прагнення людей як працівників краще вирішувати свої службові справи. Це цілком службові, націлені на справу, на роботу, але не передбачені інструкціями і правилами, не підтверджені офіційно ділові стосунки. Тому в будь-якій соціальній організації звичайно існує «паралельна» система зв’язків і норм. Вона може бути дуже корисною для організації або шкідливою. Але вона виникає природно, через неможливість охопити офіційними стандартами всі відносини, ситуації, особистісні особливості.

Таким чином, соціальні організації охоплюють різні сфери діяльності людини у суспільстві, адже соціальна організація — соціальна спільнота, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур шляхом реалізації потенційних можливостей та якостей людини і формування єдності інтересів людей (особистих, колективних, суспільних).

Питання 2.

Загальновідомо, що переважна більшість цілей, які ставлять перед собою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, саме це й зумовлює їх різноманітність. Будь-яка стійка соціальна група з регламентованою поведінкою може перетворитися на соціальну організацію, якщо в ній сформується система базових цінностей і норм, яка охоронятиметься відповідним соціальним механізмом, що виявляє і вирішує соціальні проблеми, тобто ліквідує відхилення від загальноприйнятих (в групі) соціальних норм, відтворює базові цінності і норми. Це стає можливим за допомогою соціальної формалізації організаційного простору.

Соціальна формалізація як спосіб організованості систем – це цілеспрямоване формування стандартних, знеособлених зразків поведінки в правових, організаційних і соціокультурних формах. Найважливіша ознака формалізації стосунків у середині організації – фіксованість її елементів, тобто договірне, документальне закріплення їх в єдиній системі правових, технологічних, економічних та інших норм і залежностей. Формалізація організації виявляється у вигляді свідомо заданих сталих зразків функціональної поведінки (статус, режим, зв’язки, стандарти, приписи, процедури, програми тощо), які виступають як елементи організованості. Прикладом високоформалізованої процедури є складальна лінія конвеєру. До організацій з низькою формалізацією відносяться ті, що постійно мають справу з новими ситуаціями, для яких немає прецеденту (наприклад, організації зайняті в передових галузях наукових досліджень).

Результати формалізації наступні:

- концентрація організаційної діяльності в найбільш оптимальному напрямку,

- стійкість, стабільність функціонування організації,

- можливість тривалого прогнозування функціональних процесів,

- зниження абсолютної і відносної організаційної складності,

- економія організаційних зусиль за рахунок скорочення амплітуди пошуків у кожній конкретній ситуації.

Формалізація соціальних систем веде до утворення формальних організацій. Формальні організації – це офіційно зареєстровані утворення, що мають систему встановлених відносин для досягнення поставлених цілей, структуру посад, прописані правила поведінки в якості основи для оцінки та аналізу. Кожна формальна організація повинна включати:

- різноманітні форми структурного розподілу;

- систему результативних й ефективних стимулів, які будуть збуджувати людей вносити свій вклад в групові дії;

- систему влади, що схиляє членів групи погоджуватися з рішеннями керівництва;

- систему логічного прийняття рішень.

Формальна організація не може існувати, якщо немає індивідів, які: спроможні спілкуватися один з одним; погоджуються вносити свій вклад у групові дії; мають усвідомлену загальну мету. Формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв'язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим більш розвинена спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації.

Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв'язки між індивідами. Іншими словами, формальні організації – великі вторинні групи, організовані для ефективного досягнення своїх цілей. У «вторинних групах» (на протилежність від «первинних» – сім’я, група друзів) тобто в організаціях, їх члени відіграють строго визначені ролі та між ними майже відсутні емоційні відносини (див. табл. 1).

Таблиця 1