- •3. Суспільно-політичне і економічне життя східнослов'янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (IV - перша половина хііі ст.)
- •4. Культура Київської Русі
- •5. Розвиток Галицько-Волинської держави
- •6. Устрій, господарство, побут українських земель в складі Литви
- •8. Люблінська унія
- •9. Берестейська унія та її вплив на розвиток українського державотворення в майбутньому
- •10. Постать Дмитра Вишневецького як державника України
- •11. Постать Петра Сагайдачного в історії України
- •12. Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну
- •13. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини
- •14. Перші кроки дипломатичної служби Богдана Хмельницького
- •15. Формування збройних сил Гетьманщини
- •16. Козацька старшина як українська політична еліта доби Гетьманщини
- •17. Підготовка українсько-московського союзу
- •18. Статті Богдана Хмельницького 1654 року
- •20. Віленське перемир'я 1656 року
- •21. Підготовка українсько-шведсько-угорського союзу в 1656-1657 роках
- •22. Постать Юрія Немирича в історії України
- •23. Проект нового українсько-московського договору після смерті Хмельницького
- •24. Гадяцький трактат 1658 року
- •25. Конотопська битва в історії України
- •27. Чорна рада 1663 року
- •29. Андрусівський договір 1667 року
- •31. Батуринський переворот 1672 року
- •32. Гетьманування Івана Самойловича
- •33. Постать Івана Сірка в історії України
- •34. Обрання Івана Мазепи на гетьманство
- •35. Полтавська битва в історії України
- •36. Нова Січ
- •37. Гетьманування Кирила Розумовського
- •38. Друга Малоросійська колегія
- •39. Ліквідація Запорозької Січі 1775 року
- •40. Участь українського козацтва в освоєнні Слобожанщини та Кубані
- •41. Крим у складі Катеринославського генерал-губернаторства
- •43. Українська культура в добу Гетьманщини
- •44. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.
- •45. Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині хіх ст.
- •46. Суспільно-політичний рух в українських землях в другій половині хіх ст.
- •47. Шевченко, Франко, Українка
- •48. Постать Миколи Міхновського в історії України
- •49. Український національно-визвольний рух під час Першої російської революції
- •50. Вплив українців Петрограду на революційні події 1917 року
- •51. Українізація російської армії
- •53. Берестейський договір 1918 року
- •54. Гетьманський переворот
- •55. Відновлення Української Народної Республіки. Директорія унр
- •57. Радянська Росія і демократична Україна: проблема взаємовідносин
- •58. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях
- •60. Варшавський договір 1920 року
- •62. Входження усрр до складу срср
- •63. Суспільно-політичне і культурне життя українського народу в 20-ті роки
- •64. Становлення адміністративно-командної державної системи управління
- •65. Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор
- •1932-1933 Років та його наслідки
- •66. Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-роки
- •67. Згортання українізації
- •68. Коренізація в урср
- •70. Конституція урср 1937 року
- •71. Проголошення Карпатської України самостійною державою
- •72. Включення Галичини і Волині до складу урср
- •73. Приєднання до урср Північної Буковини та Південної Бессарабії
- •74. Україна в загарбницьких планах фашистської Німеччини
- •75. Оборонні бої на території України в 1941-1942 роках
- •76. Відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року
- •78. Боротьба оун і упа проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави
- •79. Демократичні процеси в Україні після смерті Сталіна, їх суперечливий і непослідовний характер
- •80. Загострення соціальних проблем радянського суспільства. Неосталінізм
- •81. Духовне життя українського народу в 70-80 рр.
- •83. Основні напрямки перебудови м. Горбачова та її наслідки
- •84. Зусилля діаспори щодо відродження української державності
- •85. Проголошення незалежності України
- •86. Прийняття Конституції України
- •87. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України
- •89. Релігійне життя сучасної України
- •90. Роль української діаспори у розбудові держави
75. Оборонні бої на території України в 1941-1942 роках
Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти взяли Київ, у жовтні -- Одесу й Харків. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати.
Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України -- С. Бандеру і Я. Стецька -- було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.
По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада -- політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН-- УПА посібників Німеччини, своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.
Події на фронтах, особливо після поразок Німеччини під Сталінградом та Курськом, стали розвиватися вже на користь антигітлерівської коаліції. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалося визволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу над німецькою в кількості військ, майже п'ятикратну -- в техніці, значна частина якої поставлялася
98
союзними державами, насамперед США та Великою Британією. Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула енергійний наступ. Протягом літа--осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні -- Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ. Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні.
76. Відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року
Акт відновлення Української Держави-- проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».
Збори створили уряд-- Українське Державне Правління-- на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган-- Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.
30 червня 1941р. в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.
Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.
Представник Німецької Армії, бувший полковник УГА, професор Ганс Кох, що був запрошений на проголошення та прсутній на ньому, за словами Ярослава Стецька, намагався перешкодити проголошенню Акту. Після проголошення Акту виступив з промовою, в якій висловився негативно до Акту проголошення державності. Він підкреслив, що в плани німецької держави, в даний час, не входить творення української держави і Німеччина сподівається, що українська нація працею помагати німцям у їх боротьбі. [1]
5 липня 1941 гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:
«Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України». Цей документ згодом відіграв важливу роль на Нюрнберзькому процесі, і ОУН-УПА була визнана цілим цивілізованим світом як воююча сторона. На ультиматум Гітлера-- відкликати Акт Відновлення Української Держави-- провідник ОУН Степан Бандера, прем'єр уряду Ярослав Стецько і голова УНК Володимир Горбовий відповіли відмовою, потрапивши до концтабору Заксенгавзен.
Звіт з національних зборів українців Західної України які відбулися дня 30 червня 1941. (Жовківські вісті, Орган Українських Націоналістів, 10 липня 1941)
Дня 30.06. відбулися в год. 8 вечером в залах матірного Товариства «Просвіта» у Львові великі збори українців Західних Земель України, на яких проголошено святочне відновлення
99
Української Держави і покликано перше Краєве Правління на чолі з Ярославом Стецьком, заступником провідника Організації Українських Націоналістів.
Збори відчинив промовою заступник провідника ОУН Ярослав Стецько, передав привіт провідника ОУН Степана Бандери, зізвав віддати честь борцям, поляглим за волю України і прочитав святочний акт проголошення Української Державности.
Діяльність комуністичного та націоналістичного підпілля
кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший -- «зародження і становлення» -- тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий -- «стабілізації» -- тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції
фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій -- «активних наступальних дій» -- тривав до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.
Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни.
На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937--1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців -- радистів, мінерів-підривників, шифрувальників.
Через це, як свідчить один із керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні -- вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.
Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць -- Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.
Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з?єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року
100
партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності, оскільки можна було завдавати потужних руйнівних ударів малими силами. Усього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941--1945 pp. у партизанських загонах і з? єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.
Отже, радянський партизанський рух в окупованих ра-йонах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів -- від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.