2) Закони й інші законодавчі акти.

Наступна сходинка після конституцій - закони. Адміністративні органи не можуть діяти, як їм хочеться, а тільки на основі і в межах, визначенних законами. Найважливіші рішення щодо держави й кожного окремого громадянина, які застосовує адміністрація, приймає законодавець.

У країнах континентальної правової родини звичайно встановлюється ієрархія законів, серед яких виділяються закони більш високої юридичної сили - конституційні і/або органічні, прийняті в особливому порядку. У Франції й Іспанії органічні закони приймаються на основі прямої вказівки Конституції. В Італії конституційні закони вирішують найбільш значні питання, наприклад, тільки конституційними законами можуть бути утворені області або змінена їхня територія.

Звичайні (поточні) закони в адміністративному праві регулюють безліч інших, менш значимих проблем. Як правило, саме ці акти визначають правовий статус міністерств і відомств, регулюють управління в окремих областях громадського життя.

У країнах англо-саксонської системи права термін "конституційний закон" застосовується, але він має доктринальне значення й виділяє закони по значимості предмета їхнього правового регулювання. За юридичною силою всі акти парламенту в країнах загального права рівні.

У ряді країн в адміністративному праві застосовуються зведені тексти (компіляції) - документи, що поєднують положення законів, прийнятих у різний час по одній проблематиці. Наприклад, в Італії діє Зведений текст про Державну Раду 1924 р. Після опублікування зведеного тексту припиняється дія всіх не включених у нього норм відповідної проблематики.

Слід зазначити, що адміністративне право в переважній більшості держав – не кодифікована правова галузь. Єдиного кодексу, що узагальнює адміністративно-правові норми, немає в жодній країні. Однак спроби кодифікувати окремі адміністративно-правові інститути вживають у багатьох державах. На початку XXв. у країнах континентальної правової родини прийняті адміністративно-процесуальні кодекси, що уніфікують питання адміністративного судочинства. У США в 1966 р. був кодифікований V розділ Зводу законів "Урядові організації й службовці".

3) Акти публічної адміністрації, які прирівнюються до законів.

Оскільки потреби адміністративно-правового регулювання в сучасному світі збільшуються, парламенти не встигають розробити й прийняти всі необхідні законодавчі акти. У зв'язку із цим законодавчі органи делегують частину своїх повноважень іншим суб'єктам публічного права - главі держави, уряду, міністрам, керівникам виконавчих органів регіонів тощо. Парламенти залишають за собою розробку принципових положень, що вказують основні напрямки й методи регулювання. Функції детальної регламентації нерідко передаються виконавчим органам. Так виникає делеговане законодавство - нормативні акти, прийняті органами виконавчої влади з питань, що відносяться до компетенції законодавчих органів та мають силу закону.

Парламент повинен видати спеціальний акт, що надає адміністрації делеговані повноваження. У ньому вказуються: суб'єкти делегування; конкретні повноваження, які вони зобов'язані виконати; цілі й принципи, відповідно до яких вони повинні діяти. У деяких країнах (наприклад, у Японії) повна передача законодавчих повноважень не допускається, тому повинні бути зазначені також і строки делегування. Усюди вважається непорушнім обов'язок уповноваженого органа діяти строго в рамках наданих йому повноважень.

В англосаксонських країнах делегування повноважень є єдиною підставою здійснення адміністрацією нормотворчих функцій. У Великобританії право парламенту делегувати свої законодавчі повноваження засноване на конституційному правовому звичаї. У США дотепер має значення доктрина, відповідно до якої Конгресу як представникові народу заборонено передавати кому-небудь свої повноваження. Делегування всіх законодавчих повноважень вважається неприпустимим. Якщо ж у законі встановлені чіткі межи, у яких повинна здійснюватися нормотворча діяльність адміністрації, делегування визнається конституційним.