Валюта і номінальний валютний курс

Необхідним інструментом і важливим чинником зовнішньоекономічної діяльності країни є валюта, до якої відносяться національні та міжнародні грошові одиниці, що використовуються в процесі міжнародних розрахунків. В залежності від умов обміну та використання всі валюти поділяються на три види: вільно конвертована, частково конвертована і неконвертована.

Вільно конвертована валюта — це така валюта, яка без перешкод обмінюється на інші валюти і без обмежень використовується у поточних та фінансових операціях. До такого виду валют належать грошові одиниці розвинутих країн, наприклад, долар США, або регіональні валюти, наприклад, євро. До частково конвертованої валюти відносяться грошові одиниці, умови обміну та використання яких обмежуються державою. Це стосується валют переважної більшості країн світу. Неконвертованою валютою є грошові одиниці тих країн, в яких забороняється їх обмін на іноземні грошові одиниці.

Валюта є не лише засобом платежу, а й товаром, що купується і продається на валютному ринку. Тому вона має ціну, яка отримала назву «валютний курс» або «обмінний курс». Під терміном валютний курс в першу чергу розуміють номінальний курс валюти, який відображає ціну однієї валюти, виражену через певну кількість іншої валюти. Процес визначення ціни валюти, тобто валютного курсу, називається валютним котируванням.

Існує два способи котирування валюти: пряме котирування і обернене котирування. Пряме котирування — це оцінювання одиниці іноземної валюти через певну кількість національної валюти. Наприклад, 1 дол. США = = 5,0 грн. Обернене котирування передбачає оцінювання одиниці національної валюти через певну кількість іноземної валюти. Наприклад, 1 грн = 0,2 дол. США. В Україні, як і в переважній більшості країн, застосовується пряме котирування. Тому в подальшому ми будемо спиратися лише на цей спосіб визначення курсу валюти.

Слід зауважити, що в процесі оцінки динаміки валютного курсу пряме котирування валюти може викликати певні незручності. Наприклад, в поточному періоді 1 дол. США = 6 грн, а в попередньому — 1 дол. США = 5 грн. Маючи таку інформацію, ми повинні констатувати, що курс гривні збільшився від 5 до 6 грн за 1 дол. США. Але при цьому ми розуміємо, що гривня знецінилася, тобто подешевшала, оскільки тепер за 1 дол. США потрібно давати більшу кількість гривень.

Отже формально, тобто як числове значення, курс гривні зростає, а за змістом , тобто як ціна гривні, – він падає. Щоб усунути таку двозначність при визначенні динаміки валютного курсу в США застосовується умовність за таким правилом: “підвищення означає зниження”². Спираючись на це правило надалі під зростанням курсу гривні ми будемо розуміти зменьшення кількості національної валюти за одиницю іноземної. І навпаки, під зниження курсу гривні ми будемо розуміти збільшення кількості національної валюти за одиницю іноземної.

Виникає питання — які чинники визначають валютний курс, або чому 1 дол. США складає, наприклад, 5 грн, а не 2 грн чи 3 грн? Відповідь полягає в тому, що валютний курс залежить від співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку. Як будь-яка ціна, так і курс валюти, визначений згідно з нашим правилом знаходиться в прямій залежності від попиту і в оберненій — від пропозиції.

Співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку в першу чергу відображає стан торговельних відносин країни з рештою світу. Це означає, що на боці попиту стоїть експорт, а на боці пропозиції — імпорт. Якщо національний експорт збільшується, то це збільшує попит іноземців на вітчизняну валюту. Якщо зростає національний імпорт, то вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні, щоб задовольнити зростаючий попит на іноземну валюту.

Попит і пропозиція на валютному ринку залежать також від співвідношення між вітчизняною і світовою процентною ставками. Якщо процентна ставка в нашій країні зростає порівняно зі світовою, то при інших незмінних умовах це збільшує попит на вітчизняні фінансові активи (акції, облігації), а значить і попит на вітчизняну валюту. І навпаки. Іншим чинником, що визначає співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку, є інфляція. Якщо в нашій країні виникає тенденція до зростання темпів інфляції, що може викликати знецінення гривні, то власники національної валюти будуть намагатися конвертувати її в тверду іноземну валюту. Внаслідок цього пропозиція гривні на валютному ринку збільшиться порівняно з попитом.

Особливим варіантом визначення валютного курсу є концепція паритету купівельної спроможності (ПКС). Згідно з концепцією ПКС валютний курс залежить виключно від співвідношення між внутрішніми та іноземними цінами:

(15.3)

де, — валютний курс за паритетом купівельної спроможності;

—ціна видів товарів або ринкового кошика відповідно у національній (внутрішній) та іноземній валютах.

В основі концепції ПКС лежить закон єдиної ціни, за яким ціна товару на ринках різних країн, обчислена у спільній валюті, є однаковою. Наприклад, ,. Отже,за 1 дол. США. За таких умов ціна товару в Україні складає 1000 грн. В США його ціна теж дорівнює 1000 грн (200 дол. США 5 грн за 1 дол. США). І навпаки, якщо ціна товару в США складає 200 дол., то його ціна в Україні теж дорівнює 200 дол. США (1000 грн / 5 грн за 1 дол. США). Але в дійсності валютний курс не дорівнює співвідношенню цін. Як було зазначено вище, безпосереднім чинником валютного курсу є співвідношення попиту і пропозиції на валютному ринку. Що стосується співвідношення цін, то воно впливає лише на тренд валютного курсу, тобто визначає валютний курс в довгостроковому періоді.

На формування валютного курсу великий вплив справляє держава, яка визначає відповідний режим курсоутворення. Залежно від ступеня втручання держави в процес ринкового курсоутворення розрізняють два види валютних курсів: фіксовані і плаваючі (гнучкі). Фіксований валютний курс, це такий курс, який уряд офіційно оголошує на фіксованому рівні або в межах «валютного коридору» і бере зобов’язання його підтримувати. Інструментом підтримання валютного курсу на офіційно оголошеному рівні є валютні інтервенції, тобто продажа або купівля іноземної валюти центральним банком на валютному ринку. Якщо попит на вітчизняну валюту зростає порівняно з пропозицією, то для протидії підвищенню валютного курсу центральний банк здійснює закупівлю іноземної валюти і в такий спосіб збільшує пропозицію вітчизняної валюти до рівноваги з попитом. І навпаки.

Плаваючий валютний курс — це такий курс, який змінюється переважно від впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Якщо держава зовсім не втручається в кон’юнктуру валютного ринку, то валюта перебуває в режимі чистого плавання. Але в дійсності центральні банки, як правило, намагаються корегувати процес ринкового курсоутворення за допомогою валютних інтервенцій з метою обмеження курсових коливань. За таких умов валюта знаходиться в режимі керованого плавання.

Реальний валютний курс

Номінальний курс валюти, який ми досі розглядали, відображає спроможність валюти обмінюватися на іншу валюту. Тому, якщо номінальна вартість національної валюти зростає, то економічним суб’єктам даної країни потрібно менше цієї валюти для купівлі необхідної кількості іноземної валюти. І навпаки. Проте кінцевою метою обміну валют є забезпечення міжнародного обміну товарів. В цьому випадку мова має йти не про обмінну, а про купівельну спроможність валюти, тобто про її спроможність забезпечувати обмін вітчизняних товарів на іноземні. Оскільки товари мають ціну, то це означає, що купівельна спроможність валюти не лише від її обмінної спроможності, тобто номінального курсу, а й від співвідношення цін на товари торговельних партнерів. Обидва ці чинники враховує реальний валютний курс. Відповідно з прямим котируванням номінального курсу валюти її реальний курс можна визначити за формулою:

(15.4)

де, е — номінальний валютний курс;

є — реальний валютний курс.

Для ілюстрації реального валютного курсу звернемося до числового прикладу. Припустімо, що 1 дол. США = 5 грн, ціна товару в США = = 100 дол., ціна аналогічного товару в Україні = 400 грн. Звідси реальний курс гривні буде дорівнювати:

.

Спираючись на числовий приклад, можна стверджувати, що чисельник формули (15.4) представляє ціну іноземного товару співставлену з ціною аналогічного національного товару, яка показується в знаменнику . Таке співставлення забезпечується завдяки тому, що обидві ціни обчислюються у спільній, тобто внутрішній валюті України. Отже, реальний валютний курс — це коефіцієнт, який показує відношення іноземних цін до внутрішніх цін, обчислених у спільній валюті або пропорцію, в якій іноземні товари обмінюються на вітчизняні товари. В нашому прикладі одиниця українського товару обмінюється на 1,25 одиниць американського товару.

Реальний валютний курс є індикатором, який видображає умови торгівлі даної країни з іншими країнами. Якщо, наприклад, , то. За цих умов співставлена ціна товару за кордоном нижча від його внутрішньої ціни. Тому, з одного боку, вітчизняним покупцям даного товару вигідніше його імпортувати, ніж закуповувати у національних виробників; з іншого боку, вітчизняним продавцям даного товару є вигіднішим його продаж на внутрішньому ринку, ніж експорт в інші країни. Якщо, то. В цьому випадку висновки щодо умов міжнародної торгівлі для економічних суб’єктів даної країни будуть протилежними.

Звичайно, що реальний валютний курс не змінює техніко-економічні або споживчі властивості товарів. Він впливає впливає лише на цінову конкурентоспроможність національних товарів, тобто збільшує або зменшує їх відносні ціни. При його зростанні закордонні товари стають дорожчими відносно вітчизняних, що може сприяти збільшенню попиту на вітчизняні товари як всередині країни так і з боку іноземців. Якщо, навпаки, реальний валютний курс падає, то це свідчить про здешевлення закордонних товарів відносно вітчизняних, що може викликати зменшення як внутрішнього так і зовнішнього попиту на вітчизняні товари.

Отже, між реальним валютним курсом і попитом на експорт спостерігається пряма залежність. Але звернути увагу на те, що між номінальним курсом валюти і попитом на експорт існує обернена залежність. Про це свідчить формула (15.4). Якщо в цій формулі номінальний курс гривні (е) зросте, тобто зменшиться кількість гривень за 1 дол. США, то реальний курс впаде і зменшиться попит на вітчизняні товари з боку іноземців.

Двосторонній та багатосторонній валютний курс

Валютний курс, що відображає пропорцію, в якій вартість національної валюти оцінюється лише через одну іноземну валюту, називається двостороннім валютним курсом. Якщо ми говоримо, що 1 дол. США = 5 грн, то це двосторонній курс гривні. Але кожна країна має економічні відносини не з однією, а з багатьма країнами. Тому виникає необхідність оцінювати динаміку курсу національної валюти по відношенню до певної сукупності валют. З цією метою застосовується багатосторонній валютний курс.

Багатосторонній валютний курс — це індекс національної валюти, обчислений як середньозважена величина на базі індексів двосторонніх курсів валют основних торговельних партнерів країни за певний період. При цьому частка кожного торговельного партнера у кошику іноземних валют визначається його часткою у зовнішньому товарообороті даної країни. Виходячи з цього, індекс багатостороннього валютного курсу можна визначити за такими формулами:

(15.5)

(15.6)

При цьому

де, ,— індекс багатостороннього номінальногоі реальноговалютного курсу;

—індекс двосторонніх номінальних валютних курсів і-х торговельних партнерів;

—частка і-х торговельних партнерів країни в зовнішньому товарообороті країни;

—індекси відповідно іноземних та внутрішніх цін.

Звернемося до числового прикладу, в якому обмежимося обчисленням багатостороннього номінального валютного курсу, оскільки він лежить в основі індекса багатостороннього реального валютного курсу. Врахуємо при цьому, що основними торговельними партнерами України є Європейський Союз, Російська Федерація і США. Припустімо, що їх частка в структурі зовнішнього товорообороту України складає відповідно 40, 30 і 10 %. Оскільки велика кількість інших країн складає в зовнішньому товарообороті України 20 %, а частки кожної з них є дуже незначними, то вони не враховуються. За цих умов суму часток основних торговельних партнерів України слід звести до одиниці. Після цього частка ЕС складе 0,5; РФ — 0,375; США — 0,125. Далі припустімо, що за аналізований період індекс двостороннього номінального курсу гривні до євро склав 97,2 %, російського рубля — 99,8 %, долара США — 101,4 %. Звідси індекс багатостороннього номінального курсу гривні визначиться так:

.

Отриманий результат свідчить, що багатосторонній номінальний курс гривні (пряме котирування) зменшився на 1,3 %. Це означає, що гривня номінально подорожчала, тобто її вартість зросла на 1,3 %.

23. Здійснити аналіз ринку праці та визначити механізм його функціонування. Розкрити сутність та механізм державного регулювання зайнятості.

Центральне місце серед інших ринків займає ринок праці. Він перебуває під впливом багатьох факторів, більшість яких залежить від товарного ринку. Але, представлений людським фактором виробництва, ринок праці здатний не тільки діяти в межах певних завдань, а й самостійно створювати умови для їх вирішення.

Головні дійові особи на ринку праці – роботодавці та наймані працівники. Принципова різниця між ними полягає у відношенні до засобів виробництва. Власниками засобів виробництва є роботодавці, а особи, які не володіють засобами виробництва, але мають здібності до праці, – це наймані працівники. Вони пропонують свою робочу силу за певну плату, а роботодавці пред’являють попит на неї та оплачують її.

Ринок праці – ринок, на якому в результаті взаємодії попиту та пропозиції встановлюється ціна на трудові послуги у вигляді заробітної плати. Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів: рівнем заробітної плати, освіти, профспілкового захисту, релігією, податковою системою тощо. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців мати необхідну кількість та якість найманої робочої сили для випуску продукції та технічного оснащення виробництва.

За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин:

1) потенційного, тобто тієї сфери, де формується сама праця;

2) циркулюючого, тобто сфери купівлі – продажу робочої сили;

3) внутрішньо фірмового, тобто того, де боротьба за робочі місця ведеться на підприємствах між зайнятими працівниками.

Отже, ринок праці охоплює всю робочу силу і визначається як сукупність економічних відносин, які складаються в суспільстві для узгодження попиту і пропозиції на робочу силу.

Суб’єктами на ринку праці виступають наймані працівники та роботодавці, а об’єктами – умови найму на роботу, що визначаються попитом і пропозицією на ринку праці.

Обсяг ринку праці переважно визначається попитом на робочу силу, який, в свою чергу, прямо залежить від загальної економічної кон’юнктури та фази економічного циклу в країні. Коли економіка перебуває в стані економічного піднесення, попит на робочу силу зростає. Отже, ринок праці розширюється. Якщо економіка в стані кризи чи депресії, попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується. Розширення чи звуження ринку праці впливає на чисельність та співвідношення між його складовими – зайнятими та безробітними.

Державне регулювання зайнятості здійснюється з допомогою державної політики зайнятості – діяльності держави, спрямованої на регулювання елементів ринку праці для досягнення оптимального в конкретних соціально–економічних умовах рівня зайнятості, більш повної відповідності робочої сили та структури робочих місць, пом’якшення наслідків безробіття.

Основним елементом механізму державного регулювання зайнятості населення є вплив держави на рівень і динаміку національного виробництва методами політики експансії (фіскальної чи монетарної).

Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов’язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання виробництва, а створення додаткових умов для працевлаштування безробітних.

Державне регулювання зайнятості здійснює державна служба зайнятості. Вона складається з державного центру зайнятості, обласних центрів зайнятості, міських центрів зайнятості, районних центрів зайнятості, міжрайонних центрів зайнятості.

До складу державної служби зайнятості входять також центри профорієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри.

Основні завдання державної служби зайнятості:

• облік громадян, які потребують працевлаштування, та надання їм допомоги в пошуку роботи;

• аналіз стану ринку праці, прогноз попиту та пропозиції на робочу силу, підготовка програм зайнятості та організація їх виконання;

• проведення профорієнтації населення, насамперед молоді та незайнятих громадян;

• організація професійної підготовки й перепідготовки працівників, які звільняються, та інших категорій незайнятого населення;

• забезпечення населення достовірною та оперативною інформацією про можливість працевлаштування на основі обліку вільних робочих місць та вакантних посад;

• надання допомоги підприємствам та установам у підборі необхідної робочої сили, забезпечення їх інформацією про стан ринку праці;

• забезпечення (у своїй компетенції) соціального захисту незайнятого населення;

• здійснення контролю за виконанням законодавства про зайнятість.

Державна політика в сфері зайнятості орієнтується на повну за сприятливих умов зайнятість населення та передбачає макроекономічне регулювання ринку праці.

23. Поняття економічної нерівності. Крива Лоренцо. Розкрити основні елементи системи соціального захисту населення в Україні.

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя. Рівень життя означає забезпеченість населення необхідними матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення людських потреб. Набір необхідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров’я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб залежить від доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини.

Перехід до ринкової економіки пов’язаний із виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Ця проблема має давню історію. Деякі економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші – що прагнення до рівності в розподілі доходу не стимулює зростання виробництва та призводить до кризових явищ у економіці.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є його необхідність для максимізації задоволення потреб споживачів, а на користь нерівного розподілу – збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростання доходу. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренця (“лук Лоренця”), яка характеризує фактичний розподіл доходів між домашніми господарствами на основі зв’язку між відсотком сімей у складі населення та їхнім процентом у сукупному доході.

На графіку по осі абсцис відкладена кількість сімей (у відсотках), по осі ординат – їхній дохід (теж у відсотках). Абсолютна рівність розподілу доходу представлена бісектрисою.

Якщо нанести на графік підраховані за рік дані про розподіл доходів, то одержимо криву Лоренцо, яка показує фактичний розподіл доходу в країні. Ділянка між бісектрисою (лінія, яка показує абсолютну рівність у розподілі доходів) та кривою Лоренця відображає ступінь нерівності доходів. Що більша ця ділянка, то більший ступінь нерівності доходів. Якби фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренця та бісектриса співпали б і розрив зникнув би. Наближення кривої Лоренцо до прямої лінії абсолютної рівності доходів знищує стимули до продуктивної праці.

23. Розкрити сутність, фактори та типи економічного зростання. Визначити основні засади моделі економічного зростання Домара-Хорродата Р. Солоу

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара-Харрода:

1. Модель ґрунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. Модель базується на принципі, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці.

= const, де:

Δ П – приріст праці; Δ К – приріст капіталу.

2. Модель не враховує технічного прогресу.

3. В моделі приймається, що =.

4. У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит.

5. У моделі приймається, що інвестиції дорівнюють заощадженням (ВІ = З).

6. Чисті інвестиції тотожні приросту капіталу (ЧІ = Δ К).

Величину економічного зростання можна обчислити за формулами:

ЕЗ = де: ЕЗ – економічне зростання; Δ ВВП – приріст ВВП протягом певного періоду;

ВВП – обсяг ВВП у попередньому періоді.

ССЗ = =де:

ССЗ – середня схильність до заощадження; З – обсяг заощаджень; ВВП – обсяг валового внутрішнього продукту;

ЧІ – обсяг чистих інвестицій (ВІ = З).

Частка приросту капіталу (Δ К) у прирості ВВП позначається k:

k = =

Виходячи з того, що = ССЗ, а=k, і визначивши

ВВП = і ВВП =, отримаємо формулу економічного зростання :

ЕЗ = ==.

Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у ВВП (через яку оцінюється ССЗ), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання ВВП. Згідно з наведеною вище формулою, економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у ВВП, або через підвищення ефективності використання додаткового капіталу.

Таким чином, модель Домара-Харрода відображує зв’язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням.

Модель економічного зростання Р. Солоу є неокласичною моделлю та показує вплив заощаджень, зростання населення й науково-технічного прогресу на динаміку рівня життя.

Розглянемо основні ознаки моделі економічного зростання Р. Солоу:

1. За основу зростання береться зростання продуктивності праці, а не збільшення ВВП.

2. Модель враховує вплив трьох чинників:

• капіталоозброєності (к = );

• зростання населення (Δ Н);

• технічного прогресу (ТП).

3. За моделлю Р. Солоу, існує сталий рівень капіталоозброєності (к*), який визначає економічну динаміку. Цей сталий рівень капіталоозброєності (к*) можна визначити за формулою:

= де:

НЗ – норма заощаджень;

НА – норма амортизації;

к* – сталий рівень капіталоозброєності;

ПП (к*) – продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєності.

Сталий рівень капіталоозброєності – рівень капіталоозброєності, якому відповідає тотожність капіталу, що інвестується, капіталові, що вибуває.

4. Джерелами економічного зростання за Р. Солоу є:

а) зростання капіталоозброєності (к), яке залежить від зростання норми заощаджень (НЗ). Але зростання норми заощаджень не може бути постійним, оскільки заощадження (З) обмежують споживання (С). Р. Солоу сформулював золоте правило нагромадження – норма заощаджень, за якої сталий рівень капіталоозброєності забезпечує максимум споживання;

б) зростання населення (ТЗН – темп зростання населення) впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:

Δ К = – (НА+ ТЗН) де:

Δ К – зростання капіталу;

–інвестиції на одного працюючого;

НА – норма амортизації;

ТЗН – темп зростання населення;

к – капіталоозброєність;

в) технічний прогрес, який за моделлю, на відміну від попередніх чинників, є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (ПП), так і загального продукту (ВВП).

Якщо ефективність виробництва (Е ) під впливом технічного прогресу змінюється з темпом (g), то продуктивність праці змінюється з таким же темпом, а загальний обсяг виробництва зростає з темпом ТЗН + g:

ВВП = (ТЗН + g) ПП_б х Н (12.13), де:

ТЗН – темп зростання населення;

g – темп зміни ефективності виробництва (Е) під впливом технічного прогресу;

ПП_б – базова продуктивність праці;

Н – кількість працюючих.

Висновки моделі Солоу

Перший висновок стосується ролі технічного прогреса в економічному зростанні. Як показує аналіз моделі Солоу, вплив нагромадження капіталу і приросту населення на економічне зростання не є безкінечним, а обмежується досягненням економікою стійкого стану. Таке обмеження виникає тому, що нагромадження капіталу і приріст населення потребує збільшення інвестицій у фізичний капітал, а значить, збільшення суми амортизації. За цих умов збільшення заощаджень та інвестицій здатне спричиняти економічне зростання лише доти, доки економіка не досягне стійкого стану. Як тільки вона досягає цього стану, економічне зростання може підтримуватися тільки за рахунок технічного прогресу.

Здатність технічного прогресу викликати зростання економіки, яка знаходиться у стійкому стані, пояснюється тим, що він не вимагає збільшення інвестицій у фізичний капітал і тому не спричиняє збільшення суми амортизації. Проте він впливає на продуктивність праці фактичних робітників. Такий висновок випливає із формули продуктивності ефективної праці: . Звідси продуктивність праці фактичних робітників зростає:. Внаслідок цього загальний обсяг продукту, який визначається за формулою, збільшується швидше, ніж зростає населення, тобто з темпом. Це свідчить про те, що технічний прогрес є нескінченним фактором економічного зростання і підвищення життєвого рівня населення, яке спостерігається в багатьох країнах світу.

Другий висновок пов’язаний з визначенням оптимальних обсягів нагромадження капіталу. Аксіоматичним є положення, згідно з яким економічне зростання не може бути самоціллю, а повинно здійснюватися заради збільшення рівня споживання. У моделі Солоу зазначене положення реалізується на основі Золотого правила нагромадження капіталу. Під Золотим правилом мається на увазі така норма заощаджень, яка забезпечує економіці стійкий стан з найвищим рівнем споживання.

Головні особливості моделі Домара-Харрода:

Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL – приріст праці; DK – приріст капіталу).

Модель не враховує технологічних змін.

У моделі приймається, що К / Y = DK / DY; (див. формулу 3);

У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит.

У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S).

Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK).

Величину економічного зростання можна обчислити за формулою:

ЕЗ = DY / Y (19)

де, ЕЗ – економічне зростання;

DY - приріст продукту протягом певного періоду;

Y – обсяг продукту в попередньому періоді.

Sy = S / Y = І / Y (20)

де, Sy – схильність до заощадження;

S – обсяг заощаджень;

Y – обсяг продукту;

І – обсяг чистих інвестицій (І = S).

Частка приросту капіталу (DK) у прирості продукту позначається k:

k = DK / DY = І / DY (21)

Виходячи з того, що І / Y = Sy, а І / DY = k, і визначивши:

Y = І / Sy і DY = І / k

отримаємо функцію економічного зростання:

ЕЗ = DY / Y = (І / k) / (І / Sy) = Sy / k (22)

Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.

Згідно з формулою 22 економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу.

Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв’язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням.

Для більш точного визначення приросту продукту на одиницю капіталу дана модель враховує такий чинник, як темп зростання кількості населення, який віднімається від показника загального економічного зростання.

ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА