Висновки

В ХІХ – на початку ХХ ст. українські землі входили до складу двох імперій – Російської та Австрійської. Різний рівень політичного та соціально-економічного розвитку цих країн позначився на розвитку частин України.

Процес національного відродження та становлення перших українських суспільно-політичних організацій розпочався на початку ХІХ ст. фактично одночасно на західно- та східноукраїнських землях. Однак, починаючи з середини ХІХ ст., на західноукраїнських землях з᾽являються можливості легального розвитку українських національних і політичних організацій. У цей же час у східних та центральних регіонах України, що входили до складу Російської імперії, боротьба за вирішення „українського питання” до 1905 р. мала напівлегальний та нелегальний характер. Після першої російської революції серед східноукраїнських політичних сил поширюється ідея парламентського шляху боротьби за українську національно-культурну автономію. Процес національного та політичного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. супроводжувався швидкими темпами розвитку промисловості та сільського господарства, тоді як на Західній Україні промисловість перебувала в занепаді, а через низький рівень агротехніки та малоземелля українці масово емігрували до Європи, Америки та інших країн світу. Водночас по обидва боки кордону виразно окреслюються ідеї політичної незалежності української нації, об’єднання східних і західних українців та реформування.

Не маючи власної держави, українці на початку ХХ ст. залишалися об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу. Це, безумовно, позначилося на розвитку соціально-економічного, національного та суспільно-політичного життя в Україні. Бурхливий економічний розвиток Наддніпрянської України в пореформений період визначили місце всіх українських земель в європейській і світовій економіці майже на все ХХ ст. Більшість суспільних діячів українських земель, які входили до складу Російської імперії, пов’язували національне відродження України з проведенням соціальних реформ або перемогою революції в Росії. Майбутнє країни вони вбачали у федеративному устрої. Лідери західноукраїнських політичних сил покладали надії на демократичну еволюцію Австро-Угорської імперії, пов’язуючи українську державність із західним, „німецьким” світом. Негативні наслідки такого штучного розподілу національних та політичних сил українського народу відчувалися протягом всього ХХ ст. і найбільш гостро – нині, в умовах розбудови незалежної Української держави.

Список рекомендованої літератури

1. Бойко, О.Д. Історія України [Текст] : посібник / О.Д. Бойко. – К. : Академія, 2002. – С. 218-248, 255-263, 289-298, 302-313.

2. Історія України [Текст] / за ред. В.А. Смолія. – К. : Альтернативи, 1997. – С. 137-141, 146-175, 177-183.

3. Коник, О.О. Селянські депутати з України в І і ІІ Державних думах Російської імперії [Текст] / О.О. Коник // Український історичний журнал. – 1995. – № 1. – С. 58-66.

4. Магочий, П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура [Текст] / П. Магочий // Український історичний журнал. – 1991. – № 3. – С. 97-107.

5. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ – ХХ ст.) [Текст] : навч. посіб. / за заг. ред. Я.Й. Малика. – Л. : Світ, 2001. – С. 3-56.

6. Семененко, В.И. История Украины с древнейших времен до наших дней [Текст] / В.И. Семененко, Л.А. Радченко. – Х. : Торсинг, 2002. – С. 203-248.

7. Сергієнко, Г.Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов’янському світі [Текст] / Г.Я. Сергієнко // Український історичний журнал. – 1996. – № 1. – С. 14-28.

8. Субтельний, О. Україна. Історія [Текст] / О. Субтельний. – К. : Либідь, 1992. – С. 184-294.

9. Якимчук, М.Д. Наш земляк – декабрист Юліан Люблінський [Текст] / М.Д. Якимчук // Національні меншини Правобережної України: Історія і сучасність : наук. зб.  ⁄ відп. ред. М. Костриця. – Житомир, 1998. – С. 139–140.

10. Шашкевич Маркіян [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://osvita.ua/vnz/reports/history/4674.

1Метлинський Амвро́сій Лук᾽янович (1814 року – 29 липня 1870 року) – український поет і етнограф, фольклорист, перекладач, видавець, професор Харківського (1848–1849), згодом Київського (1849–1854) університетів. Народився в сім᾽ї дрібного поміщика в селі Сари Гадяцького повіту Полтавської губернії. Спочатку навчався в Гадяцькій повітовій школі, а потім – у Харківській гімназії та університеті. Під псевдонімом Амвросій Могила видав збірку оригінальних поезій та перекладів „Думки і пісні та ще дещо” (1939), виразно позначених рисами романтизму, пізніше – фольклорний збірник „Народные южнорусские песни”. Перекладав українською мовою поезії чеського поета Франтишека Челаковського. Тяжко хворіючи, останні роки життя Метлинський провів у Ялті,депокінчив життя самогубством.

2Мартос Іван Петрович (1754 року – 5 (17) квітня 1835 року) – український скульптор, автор пам᾽ятників Кузьмі Мініну та Дмитрові Пожарському (Москва 1804–1818 рр.), герцогу Ришельє (Дюк) (Одеса, бронза, 1823–1828).

3За замах на імператора Олександра ІІ вироком сенату всі троє були повішені.

4Столипін Петро Аркадійович (14.041862, Дрезден, Німеччина – 05.09.1911, Київ) – російський державний діяч, реформатор, прем᾽єр-міністр (1906–1911 рр.). Службова кар᾽єра Столипіна значною мірою пов᾽язана не тільки з його проектами реформування країни, але й видатними ораторськими здібностями.

5Шашкевич Володимир Маркіянович (07.04.1839 – 16.02.1885) – письменник, освітньо-культурний діяч, син Маркіяна Шашкевича, одного із засновників культурного об᾽єднання „Руська трійця”, ініціатора видання альманаху „Русалка Дністровая”

6Батько нині відомого письменника Володимира Набокова, автора роману „Лоліта”

7 Донцов Дмитро Іванович (30 серпня 1883, Мелітополь – 30 березня 1973, Канада) – український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. Філософською основою його світогляду стали ірраціоналізм і волюнтаризм. Донцов заперечував розум як головний мотор психічного життя, вважаючи, що основним рушієм вчинків людини є її бажання і пристрасті. Він наголошував: „Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучатися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, у потребах нації, в її емотивній, ірраціональній волі до життя і панування”.

18