Ііі. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки

Проблему визначення суспільного добробуту вирішують в рамках двох різних підходів, індивідуалістського та інституціонального.

Індивідуалістичний підхід полягає в тому, що тягар оцінки індивідуального добробуту покладається на саму людину, тільки сама людина здатна визначити, що добре для нього, а що погано. При цьому передбачається, що вона здатна провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя.

Інституціональний підхід до визначення добробуту полягає в тому, що суть людини виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формується базовий етичний критерій, на якому будується теорія добробуту.

Індивідуалістичний підхід представлений утилітарною і монетарною теоріями, а інституціональний ‒ теорією суспільного прогресу та егалізмом.

Добробут − соціально-економічний стан суспільства, який виражає відповідність матеріального і духовного забезпе­чення всіх і кожного згідно з їх природними потребами.

Добробут пов'язаний з потребами, а потреби визначають струк­туру виробництва і споживання продукту. Отже, створений на­ціональний продукт є кінцевим результатом управлінських рішень уряду та діяльності зайнятих у сферах виробництва товарів та надання послуг.

Валовий внутрішній продукт є національним стимулом, ос­кільки виражає кінцевий продукт споживання у країні. Від його розподілу залежать і стан економіки, і рівень життя населення. Теорія макроекономіки розподіл валового внутрішнього продук­ту dВ* обґрунтовує такими показниками:

де С − споживання домашніх господарств; Б − споживання дер­жави (бюджетні надходження і витрати держави); К − капітальні вкладення; Е − експорт; І − імпорт.

Для кожного суб'єкта ринку стимулом є отримання якнайви­щого доходу (і прибутку) від його діяльності: найманим працівни­ком у формі заробітної платні, власником капіталу − у формі прибутку, державою − у формі бюджету, зовнішньою торгів­лею − у формі чистого експорту (ЧЕ = Е-І).

У практичній діяльності стимули у формі грошей і товарів мо­жуть спонукати для їх отримання до використання таких методів:

• економічних (через формальне (зареєстроване) здійснення капітальних вкладень, створення виробництва, наймання праців­ників, виробництво продукту, його реалізацію, отримання заро­бітної платні і прибутку та сплати податків згідно із законодав­ством);

• «тіньових» (через неформальну (незареєстровану) вироб­ничу, торговельну чи іншу діяльність, що не контролюється по­датковими і державними інститутами, усі доходи і прибутки від якої привласнюються, податки не сплачуються);

• кримінальних (через вилучення і привласнення частини на­ціонального продукту причетними до його руху і контролю за цим рухом особами державного, правового чи господарського управлі­ння в обхід (ігнорування) статей Кримінального кодексу).

Економічна теорія виробництва, розподілу, обміну і спо­живання ґрунтується на основі вимог законів товаровиробницт­ва, товарообміну і господарської збалансованості. Дотримання цих вимог забезпечує формування продуктивної і ефективної системи виробництва, справедливого розподілу продукту і доходів, зба­лансованості і стабільності економічних і соціальних процесів, підвищення стимулів виробництва і праці, ресурсів економічного зростання загалом.

Формування соціально-орієнтованої рин­кової економіки передбачає виробництво та роз­поділ національного продукту для піднесення добробуту нації.

Соціально орієнтована ринкова економіка − модель соціально-економічного розвитку, для якої характерне переважання приватної власності та ринку, їх поєднання з дер­жавною власністю і державним регулюванням та системою соціального захисту населення.

Досвід розвинених країн показав, що за соціально-орієнтованої ринкової економіки суб'єктам ринку притаманна низка спільних фундаментальних характе­ристик.

Економічна свобода − найзагальніший принцип функціонуван­ня ринкової економіки.

Власність на засоби виробництва є важливою передумовою, оскільки реальна власність на капітал забезпе­чує реальну економічну свободу його суб'єктові: фізичній чи юри­дичній особі.

Конкуренція передбачає свободу виробничої, торговель­ної та інших видів діяльності людей в індивідуальній і колектив­них формах.

Діяльність суб'єктів ринку регу­люється правовою базою (Конституцією, законами виробничих відносин, управління, самоуправління і регулювання) та відповід­ними інститутами, наділеними певними функціями.

Жорсткі бюджетні обмеження – це один з найважливіших аспек­тів діяльності суб'єктів ринку різного рівня господарської органі­зації: підприємства, регіону і навіть домашніх господарств.

Соціально-ринкова економіка побудована на реалізації інтересів через економічні стимули. Початковою її ланкою є підприємництво, бізнес і стимули до їх організації. В основі підпри­ємництва і бізнесу як форми реалізації стимулів − потреби та інтереси, причинно-наслідкові зв'язки: причини постають як фактори, а результати як наслідки цих факторів.

Інтерес − усвідомлений суб'єктом предмет потреби, який здатний задовольнити її і спонукає до політичних, економіч­них, правових, соціальних, організаційних дій для заволодіння цим предметом.

Інтереси формуються унаслідок реалізації національних, дер­жавних, економічних відносин між суб'єктами − тими, хто бере участь в управлінні країною, виробництві, розподілі та обміні. Основними суб'єктами інтересів, що виникають у процесі відно­син державотворення і економіки, є людина, підприємство, регіон, держава, нація.

Відповідно й інтереси мають реалізовуватися за таким самим порядком: індивідуальні (приватні); колективні (підприємств і підприємців); регіональні (населених пунктів, районів, областей); державні (бюджетних установ і організацій); національні (ста­лого розвитку нації).

Зміст і структура кожного виду інтересів мають істотне зна­чення для створення дієвої системи стимулів у сфері виробництва і послуг.

Економічний стимул − усвідомлені суб'єктом предмет чи явище, здатні збудити в нього інтерес до них, спонукати до певних дій для їх отримання і задоволення певних потреб.

Стимули є важливим інструментом ефективної підприємниць­кої діяльності.