1. 12.ДіалектикаСократа Сократ (близько 470-399 до н.е.) - античний мислитель, афінський філософ. Філософ вважав, що записувати свої думки не потрібно, а кращою формою філософствування є жива бесіда у формі діалогу, що «письмена мертві», віддавав перевагу усному міркування в ході діалогів на площах і в палестра. У силу відсутності текстового авторського спадщини філософське вчення Сократа реконструюється на основі вторинних джерел, у першу чергу - сократического діалогів раннього Платона, сократического апології Ксенофонта, відомостей з Діоген Лаертський і Арістотеля. В історико-філософської традиції фігура Сократа посідає особливе місце: якщо хронологічно він є сучасником Демокріта, то семантично його вчення відкриває нову сторінку в розвитку давньогрецької філософії. 13. Ідеалізм Платона

На початку IV століття до н.е. в Греції виникла система об’єктивного ідеалізму IIлатона, що є найбільш розвиненою ідеалістичною філософією стародавнього світу. Платон (428-348 рр. до н.е.), ідеолог афінської рабовласницької аристократії, виступив з численними творами, в яких теоретично обгрунтовував ідеалістичний світогляд і переваги аристократичних форм рабовласницької держави перед демократичними. Узагальнюючи і розвиваючи ідеалістичні переконання своїх попередників, Платон вів систематичну боротьбу з матеріалістичною філософією, особливо з вченнями її головних представників-Геракліта і Демокріта. Первинним Платон визнавав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих духовних сутностей, ідеї. Матеріальний же світ він вважав світом вторинним, похідним від світу ідей. Платон всіляко принижував матеріальний світ і прославляв світ ідей. Про всі почуттєві речі він говорив як про скороминущі тіні своїх вічних прообразів – ідей.

14. Етика і політика Платона

Згідно з ученням Платона, існують надприродний світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним він вважав світ вічних, незмінних, самодостатніх (божественних, мудрих, досконалих) ідей-сутностей, а вторинним, похідним — чуттєвий світ, окремі предмети якого є блідими копіями відповідних ідей: прекрасні речі існують тому, що є ідея прекрасного; благо існує, оскільки є ідея блага і т. д. Ідеї, за Платоном, не тільки загальне (рід) начало, причина, а і образ та зразок.Світ ідей для людини як чуттєвої, тілесної істоти недоступний. Проте в ній існує безсмертна душа, розумна і вища частина якої причетна до світу ідей. Будучи обтяженою нерозумною частиною, яка, поєднуючись із тілом, стає його рабом, душа забуває про своє колишнє існування у світі ідей. Тому пізнання є нагадуванням того, що закладено в людині. Тобто людина розвиває одвічно притаманні своїй душі потенції, якості, а виховання лише оформляє, розкриває їх.Визнання вродженості чеснот дало змогу Платону обґрунтувати становість моралі. Найвища чеснота, мудрість властива філософам, тому саме вони здатні найефективніше управляти державами. Хоробрість, сила духу є вродженою чеснотою воїнів, захисників держави. Землеробам і ремісникам, на його погляд, властива помірність. Справедливість він вважав найважливішою чеснотою держави, що уможливлює її існування: "...державу ми визнали справедливою, коли наявні в ній три різні за своєю природою стани роблять кожен свою справу". Тому справедливість, згідно з концепцією Платона, означає "...займатися своєю справою і не втручатися в чужі..." Перехід з одного стану в інший є найбільшою шкодою для держави, найбільшим злочином та несправедливістю. Однак дітей, які мають високі задатки, треба з усією пошаною переводити з нижчого стану до воїнів, і навпаки.Щоб зберегти державний устрій і спосіб життя, Платон рекомендував обмежити спілкування 

15. Метафізика неоплатонізму

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела. Розбудова  супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відобразилося на філософії III—IV ст. н. е., яка дедалі більше набувала рис  вчення.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах  філософської традиції. Плотін, Порфирій, — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.Еманація. Джерело світла, що поширюється в темряві.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття єбожественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.