1321

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна

Кафедра «Філософії та соціології»

СВІТОВА ПОЛІТИКА ТА ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ: ПЕРСОНАЛІЇ

Словник для самостійної роботи та підготовки до семінарських занять Частина І

Укладачі: С. Ш. Айтов Л. К. Дешко

І. Ю. Пономаренко С. С. Тупіцин

Для студентів денної та дистанційної форм навчання усіх спеціальностей усіх курсів з дисциплін політологічного циклу

Дніпропетровськ – 2012

УДК 621.332.3

Укладачі:

Айтов Спартак Шалвович Дешко Лариса Костянтинівна Пономаренко Ірина Юріївна Тупіцин Сергій Сергійович

Рецензенти:

канд. іст. наук, проф. В. Ю. Пушкін (НГУ, м. Дніпропетровськ) канд. іст. наук, доц. В. В. Ковтун (ДІІТ)

Світова політика та політичне управління: персоналії [Текст] : словник для самостійної роботи та підготовки до семінарських занять : у 2-х ч. Ч. 1 / уклад. : С. Ш. Айтов, Л. К. Дешко, І. Ю. Пономаренко, С. С. Тупіцин ; Дніпропетр. нац. ун-т залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна. – Д. : Вид-во Дніпропетр. нац. ун-т залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна, 2012. – 45 с.

Словник призначений для самостійної роботи та підготовки до семінарських занять з таких дисциплін: «Політологія», «Політичне управління», «Міжнародні конфлікти», «Філософія глобальних проблем», «Психологія», «Психологія особистості».

Іл. 29. Бібліогр.: 40 найм.

© Айтов С. Ш. та ін, укладання 2012

© Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна, редагування, оригінал-макет, 2012

АДЕНАУЕР КОНРАД

(5 січня 1876–19 квітня 1967)

Конрад Аденауер – перший федеральний канцлер ФРН (1949–1963 роки). Пішов у відставку в 87 років, є одним із найстарших глав урядів у новітній історії. Один із засновників (1946 рік) і з 1950 року голова Християнсь- ко-демократичного союзу. Федеральний канцлер ФРН у

1949–1963 роках.

У 1951–1955 роках був міністром закордонних справ. У 1917–1933 роках – обер-бургомістром Кельна,

в 1920–1932 роках – головою пруської Державної ради. Працював членом наглядових рад акціонерних компаній енергетичної і вугільної промисловості та Німецького банку. Після приходу нацистів до влади у 1933 році пішов зі своїх постів через безкомпромісне неприйняття Гітлера і філософії націоналсоціалізму. 17 лютого 1933 року, коли рейхсканцлер Гітлер відвідав Кельн, Аденауер демонстративно відправив до аеропорту зустрічати його свого заступника, заборонив вивішувати на вулицях міста нацистські прапори, а два вже вивішених наказав зняти. Він двічі, у 1934 і 1944 роках, заарештовувався гестапо як непримиренний противник режиму. Після закінчення Другої світової війни Аденауер, вже у вельми поважному віці, був одним із засновників партії ХДС (Християнсько-демократичний союз), а з 1946 року став її головою.

У 1948–1949 роках Конрад Аденауер був президентом так званої Парламентської ради, з вересня 1949 по жовтень 1963 року – федеральним канцлером Західної Німеччини. Вольовий і енергійний політик авторитарного стилю, жорсткий і одночасно гнучкий, скептик, прагматик і християнин-ідеаліст в душі.

Аденауер, будучи надзвичайно популярним у народі, заслужив прізвись- ко-звертання «Der Alte» («Старий» або «Господар» ). Його політика ґрунтувалася на двох китах – соціальній ринковій економіці і концепції «нової Німеччини в новій Європі». У програмних цілях Аденауера важливе місце займали християнська етика як основа суспільного ладу, відмова від панування держави над індивідом, надання шансу для прояву ініціативи кожному в будь-якій сфері життя. Він вважав, що в зосередженні політичної і економічної влади в руках держави (а цього прагли соціалісти) міститься небезпека для індивідуальної свободи: більше можливостей для збереження свобод особи надає розведення сфер економіки і держави, за яких державі відводиться обмежена, суто контролююча функція. За задумом Аденауера, його партія, Християнсько-демократичний союз, повинна була стати народною партією: мати представництво у всіх сферах суспільства, об'єднати протестантів і католиків, оскільки скрізь є люди, які тягнуться до цінностей ідейного консерватизму.

Знаряддям своєї політики Аденауер зробив політичний блок партій ХДС/ХСС. Клерикальні за назвою і деклараціями, ці партії, як часто вважають, фактично стали політичними оплотами перш за все промислових кіл,

3

проте вони забезпечили неухильний і успішний політичний та економічний розвиток Німеччини.

Аденауер направив зусилля насамперед на регулювання міжнародного положення країни, що несе тягар історичної провини, на пом'якшення обмежень, введених союзниками відносно Німеччини, за що в 1949 році піддався примусовій відставці. Аденауер багато в чому сприяв усвідомленню німецьким народом відчуття провини за скоєні нацистами злочини, вирішував проблему збалансованого політичного положення Німеччини між Сходом і Заходом, невирішеність якого кинула цю країну у вир двох світових війн. Він сприяв і зміцненню зв’язків з колишнім ворогом – Францією, руху за європейську інтеграцію. Аденауер підписав Паризький мирний договір 1947 року, який вирішив післявоєнні складнощі в європейській рівновазі. Німеччина повинна була стати федеральною, а в майбутньому – увійти до складу Сполучених Штатів Європи. Канцлер говорив: «Ми сьогодні знаємо, що тепер потрібен інший погляд, який встановить нові кордони в Європі, змінить їх або пересуне. Ми повинні кордони ліквідовувати, щоб в Європі виникли господарські регіони, які могли б стати основою європейської єдності народів».

У 1955 році Західна Німеччина увійшла як рівноправний учасник до Північноатлантичного союзу – НАТО. Аденауер сприяв створенню сприятливого соціального клімату для євреїв у Німеччині. Під час зустрічей з генеральним директором міністерства фінансів Ізраїлю Давидом Горовіцом і головою Всесвітнього єврейського конгресу Наумом Голдманом він погодився виплатити репарації за злочини голокосту. Йшлося про 1,5 млрд доларів, що становило більше половини всіх субсидій, які Західна Німеччина отримала за «планом Маршалла». Тим самим Аденауер щиро прагнув повернути добре ім'я Німеччини. Показово, що в 1967 році в останню дорогу Аденауера проводжав і засновник держави Ізраїль Бен Гуріон.

Вдале використання складної зовнішньополітичної кон'юнктури зробило Аденауера одним із видатних діячів сучасності. Черчилль говорив, що Аденауер – найрозумніший німецький державний діяч з часів Бісмарка.

Бібліографічний список

1. Петелин Н. М. Конрад Аденауер – патриарх германской политики [Текст] : Новаяиновейшаяистория / Н. М. Петелин. – 2006. – №3. – С. 142–170.

АЛІЄВ ГЕЙДАР

(10 травня 1923–12 грудня 2003)

Гейдар Алієв народився 10 травня 1923 року в місті Нахичевань у родині робітника залізниці. Закінчивши у 1939 році Нахічеванський педагогічний технікум, Гейдар вступив на архітектурний факультет Азербайджанського індустріального інституту ім. М. Азибекова в Баку. Війна, що почалася, не дозволила йому завершити навчання. Із 1941 року Гейдар Алієв працював завідувачем відділу в НКВС Нахічеванської АРСР і Раді народних комісарів Нахічеванської

4

АРСР, із 1948 року– начальником 5-го управління Міністерства держбезпеки Азербайджану.

У 1956 році його призначили на посаду заступника начальника бакинського відділу КДБ. У цей час під його керівництвом і його участі проводяться оперативні заходи «Дуель», «Алагьоз», «Натураліст» та інші. У 1957 році Алієв закінчив історичний факультет Азербайджанського державного університету. Із 1964 року Гейдар Алієв обіймав посаду заступника голови, а з 1967 року – голови Комітету державної безпеки Азербайджанської РСР у званні генерал-майора.

У1969 році Алієв був призначений Леонідом Брежнєвим на посаду Першого секретаря ЦК Компартії Азербайджану в період радянської кампанії по боротьбі з корупцією. Гейдар Алієв досяг певних успіхів у боротьбі з корупцією. Керуючи радянським Азербайджаном, він не виконав зобов'язання щодо модернізації соціальних структур, але його зусилля призвели до значного економічного росту в Азербайджанській РСР.

Уперіод з 1974 по 1979 роки був заступником голови Ради Союзу Верховної Ради СРСР, із 5 березня 1976 по 22 листопада 1982 року – кандидатом у члени Політбюро ЦК КПРС.

Улистопаді 1982 року Гейдар Алієв був призначений першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Із 22 листопада 1982 по 21 жовтня 1987 року працював членом Політбюро ЦК КПРС, із 1984 року очолював комісію з реформи радянської школи. У жовтні 1986 року Алієв обійняв посаду голови бюро Ради міністрів СРСР із соціального розвитку. Алієв очолював також комісію Ради міністрів із будівництва та освоєння Байкало-Амурської магістралі. Із 1987 по 1988 рік був державним радником при Раді міністрів СРСР, а також депутатом Верховної Ради СРСР VIII–XI скликань.

На засіданні Політбюро 11 березня 1985 року, на якому обговорювалося питання про обрання нового генерального секретаря, Алієв підтримав М. Горбачова. Однак із приходом до влади Горбачова Гейдар Алієв потрапив в опалу.

Улипні 1990 року Алієв повернувся до Азербайджану. Восени того ж року його обирають депутатом Азербайджанської РСР від Нахічевані. На знак протесту проти політики керівництва СРСР, у зв’язку з гострою конфліктною ситуацією, він у липні 1991 року покинув ряди Комуністичної партії Радянського Союзу.

3 вересня 1991 року Гейдар Алієв був обраний головою Верховної Ради Нахічеванської АРСР, а у 1992 році обійняв ще й посаду заступника Верховної Ради Азербайджану.

3 жовтня 1993 року відбулися президентські вибори, перемогу на яких здобув Гейдар Алієв, набравши 98,8 % голосів. Ситуація в країні була важкою: економіка близька до краху, гостро стояла проблема біженців, а воєнні дії не припинялися. Після того як бойові дії були припинені. Алієв прагнув

5

підписати нафтові контракти із західними компаніями. 20 вересня 1994 року уряд Азербайджану уклав контракт з найбільшими світовими нафтогазовими корпораціями. Ця угода відіграла виняткову роль у справі залучення інвестицій і розвитку промисловості.

У 1998 році Алієв був переобраний на черговий президентський термін. На президентських виборах 2003 року, перебуваючи в лікарні, зняв свою кандидатуру на користь сина Ільхама. Гейдар Алієв помер 12 грудня у лікарні.

Бібліографічний список

1. Медведев, Р. А. Юрий Андропов: Неизвестное об известном [Текст] /

Р. А. Медведев. – М., 2004. – 484 с.

АХМАДІНЕЖАД МАХМУД

(28 жовтня 1956)

Махмуд Ахмадінежад – президент ісламської республіки Іран. Став президентом після перемоги на президентських виборах у червні 2005 року.

Здобув інженерну освіту в Ірані (докторський ступінь за фахом «Дорожній рух і транспорт»).

До обрання президентом країни Ахмадінежад працював губернатором двох провінцій, а пізніше мером столиці – Тегерана.

Ахмадінежад був одним із семи дітей у родині коваля, яка мешкала в селищі Арадан, біля міста Гармсар на північному сході країни. Коли Махмуду виповнився рік, його сім'я переїхала до Тегерана. У столиці закінчив середню школу, 1976 року вступив до університету на факультет інженерії. Під час правління шаха Ірану Ахмадінежад приєднався до ісламської опозиції і пізніше брав участь в Іранській революції. Під час Ірано-Іракської війни записався добровольцем в армію і став членом елітного підрозділу Революційної Гвардії Ірану, де згодом отримав ранг командира підрозділу.

Після закінчення війни його було призначено мером міста Маку, а потім міста Хой у провінції Західний Азербайджан. Упродовж двох років також був губернатором провінції Курдистан на заході країни. Пізніше його було знову призначено губернатором провінції Ардабіль. За часи його правління цією провінцією Ахмадінежада було визнано найкращим губернатором країни. 1997 року закінчився його термін перебування на посту губернатора провінції Ардабіль і він переїхав до Тегерана, де Ахмадінежад працював науковим співробітником у Тегеранському технологічному університеті.

2003 року його було обрано мером Тегерана. До 2005 року Ахмадінежад вів досить скромне життя: мешкав у простій трикімнатній квартирі у Тегерані і їздив на роботу на старій побитій машині. Він також друкувався у праворадикальній іранській пресі. Простий спосіб життя та працьовитість надали йому популярності серед мешканців столиці. 2005 року на президентських

6

виборах він випередив шістьох інших кандидатів і став президентом країни. На посаді президента Ірану Ахмадінежад висловлювався дуже критично щодо Сполучених Штатів та Ізраїлю. Основою його внутрішньої та зовнішньої політики був намір продовжувати дослідження в галузі ядерних технологій та будувати ядерні реактори в країні. Уряд Ірану та сам Ахмадінежад стверджували, що ядерні реактори будувалися для мирного використання ядерної технології у виробництві електроенергії, проте низка країн висловила занепокоєння, побоюючись використання ядерних технологій для озброєння. Результатом суперечок між Іраном і деякими західними країнами стало запровадження санкцій проти Ірану. Незважаючи на це, більшість іранців підтримують внутрішню та зовнішню політику Ахмадінежада. У 2010 році його

було переобрано на посаду президента країни.

Бібліографічний список

1. Ахаменідежад, М. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ladno.ru/person/ahmadinezhad/bio/.

БЕРЛУСКОНІ СІЛЬВІО

(29 вересня 1936)

Сільвіо Берлусконі – голова Ради міністрів Італії

(1994–1995, 2001–2006, з 2008 року), підприємець, стра-

ховий магнат і магнат з нерухомості, власник банків та футбольної команди «Мілан». Він – найбагатша людина країни, медіамагнат і власник контрольного пакета акцій компанії «FinInvest». Народився в Мілані 29 вересня 1936 року. Його батько, Луїджі, був банківським службовцем, матір звали Розелла Боссі.

Після закінчення звичайної середньої школи у 1955 році Берлусконі вступив до Міланського університету на юридичний факультет, який закінчив із відзнакою в 1961 році.

У 1980 році він заснував Canale 5 – першу національну комерційну телевізійну мережу в Італії, яка відразу ж завоювала популярність серед телеглядачів. Дещо пізніше він створив ще два телеканали: Italia 1 (1982 рік) та Retequatro (1984 рік). Успіх йому забезпечили, по-перше, створення Pubitalia80, компанії, що займається створенням інформаційної реклами і, подруге, створення програмних графіків із підбором найпопулярніших телепрограм. На початку 1994 року Сільвіо Берлусконі вирішив покинути бізнес і зайнятися політикою. 26 січня того ж року він пішов зі свого поста в Fininvest і створив новий політичний рух Forza Italia.

На виборах 27 березня 1994 року новий рух набрав найбільшу кількість голосів, а коаліція партій, яка утворилася довкола руху I Polo della liberta, становила абсолютну більшість у парламенті. Надалі президент республіки доручив Берлусконісформуватиуряд, якийбулозатвердженоПарламентомутравні1994 року.

7

У1999–2000 роках сам Берлусконі кілька разів з'являвся перед італійським судом по звинуваченню в економічних злочинах (несплаті податків, дачі хабара), але був повністю виправданий.

Після 1995 року Берлусконі неодноразово з'являвся перед судом і навіть був тричі засуджений до тюремного терміну (за приховування доходів, дачу хабарів податковим інспекторам і незаконне фінансування). Щоразу адвокати Берлусконі подавали апеляції і вигравали: двічі вироки відмінялися через брак доказів, один раз – через закінчення терміну давності.

Проблеми у Берлусконі з’явилися не лише в Італії. Суддя Балтасар Гарсон, який намагався свого часу добитися суду над чилійським диктатором Піночетом, пред’явив Берлусконі звинувачення в ухиленні від сплати податків і порушенні іспанського законодавства про володіння телекомпаніями (Берлусконі через підставні фірми володів 80 % іспанського каналу Telecinco, тоді як згідно із законом іноземці можуть володіти лише 25 %). Схожі звинувачення були пред’явлені Берлусконі і в Швейцарії. Проте залишати політичну арену Берлусконі не збирався, він став депутатом Європарламенту від своєї партії.

У2001 році Сильвіо Берлусконі повернувся в крісло прем’єр-міністра Італії. Під час передвиборної кампанії він запропонував виборцям комерційний контракт: в обмін на довіру обіцяв скоротити податки, створити 1,5 млн нових робочих місць, збільшити пенсії й ухвалити нові закони щодо боротьби зі злочинністю. Берлусконі обіцяв піти у відставку у разі невиконання як мінімум чотирьох з п’яти пунктів контракту. Один із екземплярів контракту Берлусконі власноручно підписав у прямому ефірі і пообіцяв повісити у себе в спальні, «щоб пам’ятати про свої зобов’язання щодня». У 2008 році був переобраний на пост прем’єр-міністра Італії, а у 2011 році він подав у відставку.

Бібліографічний список

1. Берлусконі, С. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://urussu. biz/bizm/55–silvio–berluskoni.html.

БЛЕР ТОНІ

(6 травня 1953)

Ентоні Чарльз Лінтон Блер – прем'єр-міністр Великобританії (3 травня 1997 – 27 червня 2007 років), перший лорд Казначейства, член Таємної ради, міністр Британської громадської служби і член Парламенту по виборчому округу Седжфілд у північно-східній Англії. Народився 6 травня 1953 року в Единбурзі.

У дитинстві прожив три роки у місті Аделаїда (Австралія). Вчився в елітному Феттес-коледжі в Един-

бурзі, потім у 1972 році вступив до Оксфордського університету, де вивчав юриспруденцію. У 1975 році після закінчення університету викладав право в

8

Оксфорді. У 1976 році вступив до колегії адвокатів. Працював в адвокатській конторі Деррі Ірвіна – керівників Лейбористської партії, під керівництвом яких почав політичну діяльність. У тому ж році став членом Лейбористської партії. У 1982 році він вперше висувався від лейбористів на додаткових виборах у Біконсфілді, але невдало. У 1983 році на загальних виборах Блер був обраний в Палату общин від округу Седжфілд у графстві Дарем.

Із 1984 по 1987 роки Блер був помічником представника опозиції з питань фінансів і економіки. У 1987–1988 роках вів колонку в газеті «The Times». У 1988 році очолив тіньове міністерство енергетики. З 1989 року був членом національного виконавчого комітету Лейбористської партії. У 1992 році новий лідер лейбористів Джон Сміт призначив Блера міністром внутрішніх справ у тіньовому кабінеті.

Після несподіваної смерті Джона Сміта 21 липня 1994 року Блер був обраний лідером Лейбористської партії. 2 травня 1997 року Блер став прем'єрміністром Великобританії. Із 1999 року очолює міжпартійний проєвропейський рух «Великобританія в Європі», спрямований на приєднання країни до зони євро. У 1997 році за здатність «робити політичну погоду» газета «Financial Times» назвала його людиною року. Одружений із 1980 року. Дружина – у дівоцтві Чері Бут – за освітою юрист. У Блерів четверо дітей.

Рішучі дії Блера після терористичних актів у Лондоні 7 липня 2005 року дали йому підтримку громадян. У листопаді 2005 року в парламентській фракції лейбористів розгорнувся рух за імпічмент Блера: підставою стали дії пре- м'єр-міністра перед війною в Іраку. 10 травня зробив довгоочікувану заяву про свою відставку. Прем'єр покинув свою посаду 27 червня 2007 року. Піддався критиці преси громадських організацій за підтримку США у війні з Іраком.

Бібліографічний список

1.Перегудов, С. П. Тоні Блер [Текст] : Ліонель Жоспен. Тоні Блер. Герхард Шрьодер. Політичні портрети / С. П. Перегудов та ін. – К., 2004. –

С. 115–170.

2.Смотров, А. Нетонущий Тони [Текст] / А. Смотров // Итоги. – 2007. –

№19. – С. 32–33.

БУШ ДЖОРДЖ

(6 липня 1946)

Джордж Герберт Уолкер Буш народився 6 липня

1946 року.

Дитинство Буша пройшло в містах Мідленд і Х’юстон у штаті Техас. Почав освіту в Академії Філіпса і Ендовері, штат Массачусетс. У 1968 році отримав ступінь бакалавра історії в Йєльському університеті, де вчився посередньо, але користувався популярністю. У 1968–1973 роках служив у

9

Національній гвардії. Був пілотом літака F-102 у Національній гвардії Техасу. У 1973–1975 роках вчився у Гарвардській школі бізнесу, отримав ступінь майстра ділового адміністрування (МВА). Потім повернувся до Мідленда, де працював у нафтовій галузі до 1986 року.

У1977 році Буш познайомився із Лорі Велч, шкільною вчителькою і бібліотекарем. Вони одружилися та оселилися у Мідленді.

Буш кілька разів активно брав участь у передвиборних кампаніях батька, був його радником. У 1978 році виставляв кандидатуру на виборах в Палату представників Конгресу США від 19-го Виборчого округу Конгресу, але не був обраний.

Буш із сім’єю переїхав до Вашингтона (округ Колумбія) у 1988 році, щоб брати участь у передвиборчій президентській кампанії батька. Повернувшись до Техасу після кампанії, Буш придбав частину бейсбольної команди «Техас Рейнджерс» у квітні 1989 року, де працював керівним партнером протягом п’ятьох років. Продаж частини «Техас Рейнджерс» приніс Бушу понад $15 млн, тоді як початкові інвестиції становили $800 тис.

У1994 році Буш був обраний губернатором Техасу. Як губернатор Буш працював над навчальною реформою, шкільними фінансами і юридичною реформою та, використовуючи надлишок бюджету, провів найбільшу програму зниження податків ($2 млрд) в історії штату. Був переобраний на посаду губернатора Техасу в 1998 році.

Дж. Буш виграв президентські вибори 2000 року як кандидат від Республіканської партії, проте результат і досі вважається неоднозначним. Він не набрав більшості голосів, але виграв завдяки системі представників у американській виборчій системі.

Як президент Буш провів програму заниження податків на $1,3 трлн, програму перерозподілу фондів системи освіти під назвою «Ніяка дитина не залишиться позаду», а також намагався приватизувати системи медичної допомоги і соціального забезпечення. Буш також докладав зусилля, реалізовуючи такі популярні серед республіканців проекти, як «Акт заборони абортів частково народжених», «Засновані на вірі ініціативи добробуту», «Компроміс пальмової неділі» і запропонував «Федеральну шлюбну поправку», яка визначає шлюб як стосунки між одним чоловіком та однією жінкою і запобігає визнанню одностатевих шлюбів у Сполучених Штатах.

Після терористичних атак 11 вересня 2001 року Буш оголосив глобальну війну проти тероризму і наказав армії США вторгнутися до Афганістану з метою скинення режиму руху Талібан, знищення Аль-Каїди та захоплення Осами бен Ладена. Така відповідь на терористичні напади призвела до значного росту його популярності. Для контролю над іракською зброєю масового знищення Буш ініціював вторгнення США до Іраку, хоча інспекції, які проводилися у той час, ще не закінчилися і зброя масового знищення, яку США намагалися захопити, ніколи не була знайдена. Після повалення уряду Саддама Хусейна в Іраку Буш започаткував програму встановлення демократії на

10