Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
295
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
409.09 Кб
Скачать

21.2. Уява і творчість

 

Уява і художня творчість

Отже, уява – здатність людини вільно оперувати враженнями, отриманими від навколишнього світу, перегруповувати їх, по-новому сполучити.

Але уявіть собі людину, дитину або дорослого, що володіє даром уяви, і безмежний світ довкола неї. Незліченні предмети і явища, і кожен предмет – з незліченними ознаками, що до того ж змінюються більш-менш стрімко. Що з них взяти і з чим поєднати? Що підсилити, що приглушити, у якому напрямку трансформувати і головне – навіщо це робити?

На думку А.М.Мелік-Пашаєва, художник бажає виразити у своєму творі деякий внутрішній зміст (сенс). Цей зміст треба “уявити” – тобто знайти для нього відповідний образ і форму. Творець підкоряє враження зовнішнього світу своєму власному задуму (силою уяви). Очевидно, що задум виникає в душі художника і відбувається це при певних психологічних умовах, що вимагає якогось особливого ставлення до дійсності.

Головне – усвідомлене переживання своєї безпосередньої єдності зі світом (естетичне переживання); здатність сприймати чуттєвий вигляд предметів і явищ як вираження внутрішнього, родинного людині змісту і завдяки цьому переживати свою єдність з навколишнім світом.

Художній задум, духовний зміст стимулює уяву і додає їй певну спрямованість. Образ, спочатку сформований в уяві, уточнюється і здійснюється вже в ході практичної діяльності (образотворчої, літературної тощо).

 

Уява і наукова творчість

Т.Кун у праці “Структура наукових революцій” зауважує, що в науці час від часу накопичуються факти, які не укладаються в рамки основних наукових установок. Тоді виникає необхідність змінити сформовані фундаментальні уявлення. Це і складає зміст наукових революцій. Факт змушує переглянути теорію. “Нормальна наука” – це дослідження, засновані на деяких досягненнях минулого, визнані членами даної наукової групи і прийняті ними як основа подальшої роботи – парадигма. Теорія “нормальної науки” містить у собі невирішені питання, відкриває простір для дослідження, але в рамках даної парадигми.

Аномаліями Т.Кун називає явища, що не випливають із прийнятої парадигми. Аномалія веде до відкриття нового, але її потрібно помітити, звернути на неї увагу.

У науковому пошуку виділяються етапи:

а) усвідомлення аномалії;

б) поступове виявлення й усвідомлення нового;

в) наступна зміна парадигми, що, як правило, зустрічає опір.

Специфіку уяви в науковому пізнанні треба бачити в тому, що вона виступає як не скуте шаблонами і схемами мислення. Однією з форм переходу від старих знань до нового є гіпотеза. У гіпотезі сполучення сьогодення, минулого і майбутнього має специфічний характер. Минуле – це знання, якого недостатньо для пояснення якихось нових фактів, встановлених в експерименті і спостереженні. Майбутнє – це деяке припущення про характер зв'язків, про характер законів. Уява в науковій творчості виявляється в створенні наочних моделей і уявних експериментів.

21.3. Уява як основа цілепокладання

 

На думку сучасного українського вченого Ю.М.Швалба, “нормальна наука” у розгляді уяви зайшла у глухий кут. Цей стан викликаний двома вихідними глобальними установками:

1) уява дає щось нове, але є відображенням реальності;

2) уява розглядається як діяльнісний процес з усіма структурно-функціональними елементами.

Саме ці установки і не дозволяють побудувати несуперечливу психологічну модель уяви. На думку Ю.М.Швалба, уява не є відображенням реальності та функціонує не-діяльнісно.

 

Чи є уява відображенням? – наявність реалістичних елементів в образі ще не доводить і не означає, що він є відображенням дійсності. Крім того:

1. На феноменологічному рівні легко фіксується суб'єктивне незлияння і віддиференційованість в індивідуальній свідомості феноменів відображення й образів уяви.

2. Наші уявлення про реальність (у сприйманні, спогаді й т.п.) завжди однозначні, тобто у свідомості мається тільки одна “картинка” деякої конкретної ситуації або предмета реальності (йдеться саме про “картинні” елементи свідомості і не обговорюються уявні реконструкції й інтерпретації). На противагу цьому образи уяви завжди множинні, тобто в нашій свідомості співіснують одночасно, в одному хронотопі, безліч картинок уяви, що виникають з якогось одного приводу. Істотно те, що кількість цих картинок принципово нічим не обмежена, крім сили індивідуальних здібностей. Той предмет (ситуація), із приводу якого виникають образи уяви, виступає як факт свідомості і завжди однозначно співвіднесений з реальністю, є її чітко ідентифікуємим фрагментом. Але він виступає тільки приводом для виникнення образів уяви і місцем їх “стягування” у свідомості. Це означає, що конкретна реальність значима для функціонування уяви, але не задає зміст образів-картинок.

Отже, на феноменологічному рівні аналізу ми можемо в загальному полі свідомості виділити умовно дві площини – площину відображення і площину картин уяви, що не збігаються, але перетинаються на деякому предметному матеріалі.

Розбіжності картин уяви та образів реальності

1. Уява спирається на відображувану миттєву реальність тільки як на привід для розгортання своїх власних картин. Реальність є лише вихідний матеріал, до того ж не самодостатній. У цьому полягає одна з істотних відмінностей уяви від діяльнісних процесів. У будь-якій діяльності відбувається перетворення матеріалу (чи деякого вихідного стану) в необхідний, котрий і є продуктом. Це припускає облік власних іманентних властивостей матеріалу, що визначають межі його перетворюваності. Тому для будь-якої діяльності одна із істотних проблем – проблема адекватності засобів, що фіксується й існує за логікою мета – засіб – результат. В уяві властивості матеріалу виступають як незначущі, тому що сам матеріал може наділятися будь-якими властивостями (пластилінова анімація, комп'ютерна графіка). Матеріал трансформується.

Якщо в площині відображення у свідомості фіксуються наявні і іманентно-імовірнісні стани предмету, то в площині уяви предмет поданий у фіксуємих, але необмежених можливих станах. Саме можливе існує в границях “реально можливенереально можливе” (чи в парадоксальних термінах: від “можливо можливого” до “неможливо неможливого”), не втрачаючи при цьому своєї якісної визначеності.

2. У кожному акті сприймання (чи спогаді) навколишній світ даний нам у своїй миттєвій предметності, тобто кожен елемент даний у своєму наявному стані на поточний момент часу і не має безпосереднього розгорнення ні в минуле, ні в майбутнє.

Ще одна важлива особливість образів уяви – вони відкривають сферу “можливого” для усіх форм часового відображення реальності. Це можливе минуле, можливе теперішнє і можливе майбутнє. Іншими словами, саме в площині уяви виникає потенція множинності можливостей, не реалізованих у реальності, а суб'єкт відповідно стає здатним вийти за межі детермінізму.

Виникає питання: як при необмеженості трансформацій кожного елемента в уяві складаються цілісні несуперечливі “картинки” ситуації, що містять велику кількість елементів? Мабуть існують два психологічних механізми, що забезпечують цілісність і скінченність картин уяви.

Перший пов'язаний з тим, що будь-яка ситуація (як у відображенні, так і в уяві) будується суб'єктом за значеннєвим принципом. Це означає, що найбільш могутньо і яскраво представлений елемент починає виконувати функцію значеннєвого центра, “стягаючи” на себе всю ситуацію і визначаючи напрямок і характер трансформацій інших елементів. Цей же механізм визначає відомий феномен нерегульованості метаморфоз образів уяви – будь-який елемент у результаті трансформацій може виявитися більш сильним, створюючи новий значеннєвий центр. Таким чином, цей механізм діє за принципом “фігура–тло”, забезпечуючи центрованість образів і напрямок їх метаморфоз при збереженні асоціативної зв’язності для послідовного ряду образів.

Другий механізм є додатковим і забезпечує внутрішню зв’язність усіх частин образу в цілісній “картинці”. Цей механізм діє за принципом прегнантності, погоджуючи окремі елементи в систему, що має деяку внутрішню достовірність.

Сила уяви, і особливо творчої, полягає саме не стільки в несподіваних трансформаціях окремих елементів, скільки в здатності побудувати таку “картинку”, що мала би внутрішню реалістичність і правдоподібність при самих фантастичних елементах (така “картинка” і є в повному розумінні слова Твором і подальша проблема полягає в пошуку засобів опредметнення).

Отже:

1. Уява не є відображенням реальності. Це особлива психічна функція, що лише перетинається з відображаючими на деякому матеріалі, хоча і має загальну з ними властивість “картинності”.

2. Уява спирається на відображення, використовуючи його елементи тільки як матеріал для свого власного функціонування. Більш того, перетворення цього матеріалу здійснюються не за логікою дії (що спирається на іманентні властивості матеріалу), а за логікою спонтанних трансформацій і метаморфоз. І в цій логіці образи уяви нескінченні.

3. Уява “байдужа” до реального минулого, теперішнього і майбутнього, створюючи стосовно кожного фрагмента множинність однаково можливих, але не реалізованих форм. Образ уяви – це абсолютна можливість, не залежна від ступеня реалістичності або можливості реалізації.

4. Окремі елементи складаються в цілісний образ (“картинку”) за рахунок двох механізмів, що забезпечують виникнення значеннєвих центрів (“стяжок”) у процесі метаморфоз і прегнантність самого образа.

5. У своїй розвинутій формі сила уяви створює “картинку”, що власне кажучи є Твором, який може бути оформлений і у відповідних засобах представлений.

Проведений аналіз дозволяє говорити про те, що уява не може бути представлена як діяльність. На відміну від багатьох інших психічних процесів (сприймання, пам'ять, мислення, контроль тощо) вона сама функціонує не-діяльнісно.

Неможливо описати мотиви уяви. Є поштовх, можна аналітично установити, що саме підштовхнуло акт уяви, але безглуздо виглядає навіть саме питання про те, що спонукує людини уявляти що-небудь.

Не можемо сформулювати мету. Уява – процес продуктивний, але не результативний.

Неможливо виділити культурно-фіксовані норми і засоби функціонування.

Це не означає, що уява ніяк не пов'язана з діяльністю.

Образи уяви завжди мають емоційне забарвлення. Навіть коли вони не стосуються нас чи особисто не відносяться до наших ситуацій, то і тоді вони виразно переживаються як позитивні або негативні. Мова йде не про вторинні переживання, що виникають із приводу образів уяви – самі ці образи емоційно “заряджені”.

Якщо врахувати, що образ уяви за змістом є можливістю буття предмета (ситуації), то в сполученні з емоційної зарядженістю ми одержуємо сферу “бажаного можливого і/або небажаного можливого”.

Ця сфера є особливим “місцем”, де фіксуються й існують інтуїтивні особистісні цінності та змісти. Саме в цій якості образи уяви перестають бути епіфеноменом реального практичного життя людини. Сила уяви і перевага одного з полюсів (позитивного чи негативного) визначають ставлення індивіда до світу, а точніше, систему ставлень. Саме тут укладений той глобальний особистісний механізм, що задає або узагальнено-інтуїтивний страх перед життям, постійне очікування чогось поганого і відповідно прагнення до запобігання невдач, або настільки ж узагальнено-інтуїтивне очікування радості і відповідно прагнення до досягнення успіху.

У такому розумінні уява і є та психологічна інстанція, що створює вихідно “склеєний” образ – образ–бажання – до і незалежно від будь-якої конкретної діяльності. Цілепокладання виступає як процес перекладу образа з вторинної реальності уяви в первинну реальність діяльності. Метафорично кажучи, уява – це створення міфу, а цілепокладання – його “заземлення” в діяльність. Образ уяви, виникаючи з приводу якоїсь конкретної реальності, матеріалізується в створенні нової реальності. У залежності від засобів оформлення – у твір мистецтва чи в саме життя людини, що стає Твором [19].

 

 

Соседние файлы в папке 7.Конспект_Загальна психологія