2. Сучасні соціологічні теорії.

Сучасна соціологія базується на теоріях, описаних вище. Однак із розвитком соціологічної науки зростає її спеціалізація. Соціальна реальність є дуже складною і різноплановою, а тому існує багато різних шляхів зрозуміти її і жоден з них не є вичерпним. Тобто, вчений не може і не прагне осягнути всі можливі підходи до вирішення якоїсь наукової проблеми.

Так як їжак, що скручується в клубок, ніби відгороджується від усього світу і концентрується на чомусь одному, своєму, так і учений-соціолог зосереджується на власній теорії і відмовляється від усього, що суперечить його концепції.

Kонцепція(лат.сonception– розуміння) – система взаємопов’язаних і витікаючих один із одного поглядів на певні явища і процеси; спосіб їх розуміння і трактування; головна ідея якоїсь теорії.

Для того, щоб розмежувати різні наукові підходи до розгляду тих самих явищ, американським вченим Томасом Куномбуло запропоновано поняттяпарадигма.

Парадигма – це сукупність переконань, цінностей і методів, які визнаються певним науковим співтовариством. Парадигма – це спільне світорозуміння, поділяючи яке розмежовані спочатку вчені утворюють згуртовану групу – наукове співтовариство. Поява парадигми є завжди результатом певного індивідуального теоретичного досягнення – біля її витоків завжди конкретний автор з його ідеями, які приваблюють інших вчених настільки, що ті починають брати його твори за взірець. Вони не копіюють його творів, але ті настільки їх приваблюють, що головні ідеї, висловлені у цих творах стають для них взірцями і орієнтирами. Тобто, парадигма є певним науково-теоретичним, концептуальним та методологічним баченням світу, яке скеровує під певним кутом зору науковий підбір проблем та емпіричного матеріалу, що обґрунтовує теорію.

Парадигма в соціології – це певний ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору крізь призму якого відстежуються, аналізуються та узагальнюються соціальні явища та процеси.

Поняття парадигма є ширшим за поняття теорія чи концепція. В рамках сучасної соціології виділяють різні парадигми. Одним із варіантів є поділ на структурніпарадигми, які включають в себе теорії макрорівня таінтерпретативніпарадигми, що включають теорії мікрорівня.

Теорії макрорівня (макросоціологія)

Макросоціологічні теорії вивчають великі соціальні системи, такі як суспільство, цивілізації, їх внутрішні структури і взаємини між структурними елементами. Цей підхід більше пов’язаний з такими науками як демографія, політологія, економіка.

Теорія структурного функціоналізму. Її засновником є американський вченийТолкотт Парсонс (1902 – 1979). Він починав свою кар’єру як економіст у Гарварді. Стажувався в Німеччині де познайомився з теоріями Вебера, Зіммеля, Тьонніса. Повернувшись до Гарварда, почав викладати на факультеті соціології, щойно організованому Пітірімом Сорокіним. Основні праці: “Структура соціальної дії” (1937), “Соціальна система” (1951), “До загальної теорії дії” (1951).

Якщо намагатися знайти якусь “точку відліку” розвитку соціологічної теорії у ХХ столітті, то найбільш придатною для цього виявиться якраз теорія Толкотта Парсонса. Його всеохоплюючий синтез підвів риску попереднього соціологічного знання і намітив шляхи його дальшого розвитку. Після Парсонса навіть ті соціологічні школи, які спиралися на інші концепції не могли залишити його теорію поза увагою.

Згідно теорії Парсонса, реальність, попри те, що є неосяжною, організована логічно і раціонально, має системний характер і завдання теорії полягає у тому, щоб побудувати несуперечливі схеми у які вкладається усе накопичене знання і встановити логічні зв`язки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. Тому основна частина робіт Парсонса присвячена переведенню інших теорій і результатів чужих досліджень на власну термінологічну мову.

Центральне поняття соціальної структури – рівновага. Суспільство в рівновазі – суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль. Повної рівноваги досягнути неможливо, але суспільство повинно до цього прагнути.

Задовго до горбачовської „перестройки”, ще наприкінці 70-х років минулого століття, Толкотт Парсонс, аналізуючи перспективи модернізації Радянського Союзу, дійшов висновку, що радянська система неминуче розпадеться. Адже, переконував він, кожна модернізація тягне за собою весь ланцюжок системних змін, а позаяк осучаснення вимагає переходу до системи прийняття самостійних управлінських рішень, то переміни у цьому напрямку неминуче докорінно змінять обличчя радянської соціальної системи.

Систему Парсонс часто критикували за те, що його модель соціального життя утопічна, це світ рівноваги, без руху, а значить і без історії, без внутрішніх джерел соціальних змін, у його теорії немає місця конфліктам, котрі так часто зустрічаються в реальному житті.

Розвиток теорії Парсонса було здійснено Робертом Мертоном(нар. 1910 р.) удосконалив і модифікував структурний функціоналізм Парсонса. Він показав, що критики „єдності і рівноваги” не помічають, що соціальна система та її елементи можуть мати як явні функції, так і латентні (приховані). Явні – це ті, які відомі учасникам даного виду суспільної діяльності, латентні – ті, про які учасники не знають. Як приклад Мертон наводить „танець дощу” індіянців племенігопіз Нью-Мексико.Гопі вірять, що даний танець примусить пролитися дощ на їхні поля (явна функція). Однак танець дощу, який притаманний тільки цій суспільній групі і ніякій іншій – згуртовує їх, сприяє усвідомленню своєї єдності, „інакшості” від усіх інших людей (латентна функція).

Роберт Мертон твердить, що не всі соціальні структури є функціональними для суспільства, деякі з них можна вилучити без шкоди для суспільної структури, наприклад, Коста-Рика не має такого елемента суспільної структури, як армія.

Мертон розрізняє також дисфункції – негативні дії, які загрожують цілісності суспільства. Відтак, згідно з теорією Р. Мертона, структурно-функціональне пояснення конфлікту може бути досягнуте введенням розмежування між явними і латентними функціями, а також між функціями і дисфункціями.

Соціологія, за Мертоном, повинна вивчати ступінь реальної інтегрованості суспільства, явні і приховані функції соціальних інститутів, пояснювати соціальну організацію і поведінку людей. Йому належить ідея, що суперечності у суспільстві можна подолати шляхом зміни соціальної структури і запровадження нових організацій.

Критики структурного функціоналізму звертають увагу також на деякі інші його слабкі сторони, наприклад, неоднозначність такого терміну як суспільна рівновага. Запозичений з біології, у якій ознаки браку рівноваги досить легко виміряти, наприклад зміни температури тіла чи кров’яного тиску, він є дуже неоднозначний щодо суспільства (та сама структура може бути функціональною для однієї частини суспільства і дисфункціональною для іншої, наприклад, різні релігійні конфесії в одному суспільстві). Ще однією критичною думкою щодо структурного функціоналізму є та, що дана теорія, яка трактує стабільність як щось вище і визнає суспільні зміни деструктивними, є внутрішньо консервативною. Структурний функціоналізм підтримує існуючий суспільний лад, а його критики вважають, що зміни є необхідними для суспільного розвитку.

Теорія конфлікту. Альтернативою для структурно-функціоналістських поглядів є теорія конфлікту. Її засновником вважається Карл Маркс, який наголошував на взаємній боротьбі антагоністичних суспільних класів. Сучасні теоретикиРальф Дарендорф(нар.1929),Чарльз Райт Міллз(1916-1962),Льюїс Козер(нар. 1913) не концентрують усю свою увагу на конфлікті між суспільними класами, вважаючи не менш важливими за сучасних умов й інші види конфліктів: між різними расовими, етнічними, релігійними і статевими групами.

Льюїс Козервважає, що конфлікт є внутрішньо притаманний суспільству і відіграє не тільки деструктивну, але й стабілізуючу роль: конфлікт робить чіткішими певні базові вартості суспільства, дозволяє різним суспільним групам краще пізнавати один одного і тим самим сприяє їх зближенню; конфлікт із зовнішнім ворогом допомагає підтримувати згуртованість суспільства в цілому. Козер обґрунтовує подвійну роль конфлікту у внутрішньому згуртуванні групи: внутрішня згуртованість зростає, якщо група вже достатньо інтегрована і якщо зовнішня небезпека загрожує усій групі і сприймається усіма членами групи, як спільна загроза. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.

Льюїс Козер намагався поєднати теорію конфлікту із теорією структурного функціоналізму з тим, щоб подолати недоліки останнього і створити синтетичну теорію.

Ральф Дарендорф же запропонував нову всеохоплюючу теорію соціального конфлікту, відому як конфліктна модель суспільства. Суть її у наступному: кожне суспільство постійно змінюється, а зміни означають конфлікти нового зі старим; конфлікти всюдисущі. Картина соціального світу, з точки зору Дарендорфа, становить поле бою багатьох суспільних груп, які борються між собою, зникають і виникають, створюють і руйнують різноманітні альянси. Суспільства відрізняються одне від одного не наявністю чи відсутністю конфліктів, а тільки різним ставленням до них з боку влади. У демократичному суспільстві переважають раціональні методи їх врегулювання.

Якщо функціоналісти звертають увагу передусім на позитивні сторони існування певного соціального укладу, то конфліктологи розглядають суспільство як динамічне утворення, всі елементи якого перебувають у стані боротьби. Критики теорії конфлікту вказують на радикалізм її представників, їхню тенденцію концентрувати свою увагу на аспектах, котрі поділяють і конфронтують суспільство, не помічаючи процесів гармонізації суспільних взаємин.

Теорії мікрорівня (мікросоціологія)

В центрі уваги мікросоціології перебувають масові соціальні процеси, масова свідомість, поведінка, взаємодії у малих групах. Мікросоціологи оперують поняттями соціальної поведінки, соціальної дії, акцентуючи увагу на її механізмах, включно із міжособистісною взаємодією, мотивація, стимул і т. ін. Цей соціологічний напрямок ближчий до таких наук як соціальна психологія і психологія особистості.

Символічний інтеракціонізм. Засновником цієї теорії вважається американський ученийДжордж Герберт Мід(1863-1931). Його головна книга “Розум, Я і Суспільство” (1934) була створена вже після смерті автора його учнями, на базі студентських конспектів лекцій Дж. Г. Міда.

Символічний інтеракціонізм грунтується на твердженні, що інтеракція (взаємодія) є головним у суспільному процесі. Все інше – і соціальний світ, і оточуюче середовище, і сам індивід – є похідним від взаємодії індивідів. Взаємодія індивідів відбувається за допомогою символів – мови, жестів, письма, знаків. Інтеракція розглядається як своєрідний переговорний процес під час якого обидві сторони намагаються виробити спільне розуміння ситуації. Кожен з партнерів приймає ряд положень щодо партнера і ситуації як самоочевидні. Ці положення становлять, так зване тло і визнаються суспільством як базові.

Символічні інтеракціоністи підкреслюють, що взаємодії відбуваються не між знеособленими представниками соціальних ролей і статусів, а між особистостями, котрі і визначають напрямок інтеракції.

Найкоротше основні постулати символічного інтеракціонізму викладені у праці Герберта Блумера“Символічний інтеракціонізм: перспективи і метод” (1969):

1. людська діяльність здійснюється щодо об’єктів на підставі тих значень, якими вони (люди) їх наділяють;

2. ці значення є продуктом соціальної взаємодії (інтеракції) індивідів;

3. ці значення змінюються і застосовуються шляхом інтерпретації символів.

Суспільство символічні інтеракціоністи тлумачать радше як колективну діяльність, а не як соціальну структуру, а тому відмовляються від вивчення питань структури суспільства, його інститутів та організацій, держави і влади, концентруючись на вивченні форм і способів міжособистісної взаємодії.

Етнометодологія. Засновниками цієї теорії вважають австрійсько-американського вченогоАльфреда Шюца (1889-1951), та американського соціологаГарольда Гарфінкеля(нар. 1917).Сам термін „етнометодологія” було введено у науковий обіг Гарфінкелем за аналогією з терміном „етнонаука”, котрим в культурній антропології позначаються методи и форми примітивного ненаукового пізнання соціальної дійсності: магія, шаманство, спіритизм тощо. Етнометодологія, на думку Гарфінкеля, має протистояти „етнонауці” як сукупність наукових прийомів і методів пізнання суспільства. Представники етнометодології не вважають цінності, норми, вірування та інші суспільні значення незмінними елементами соціального оточення індивіда. На думку етнометодолога не існує впорядкованого соціального світу. Люди самі “домовляються” про те, як поводити себе у різних умовах, створюючи певний порядок.

Етнометодологи вважають, що комунікація між людьми несе істотнішу інформацію, ніж та, котра висловлюється вербально, тобто за допомогою слів, тому що існує ще неявне, фонове знання, котре опирається на поняття, які за мовчазною згодою визнаються учасниками комунікативного процесу. Вони закликають учених-соціологів вивчати не те, ЩО сказано, а те, ЯК сказано.

Ось приклад досить типового діалогу:

Студент: Розумієте, цей матеріал такий складний...

Викладач: Ні, не розумію.

Студент: Я вчив...

Викладач: Я вас слухаю.

Студент: Мабуть, я ще трохи повчу.

Якщо соціальний контекст цієї розмови нам не відомий – вона може здатися безглуздою. Але насправді за рамками цього діалогу перебуває ще великий пласт інформації, яку знають і враховують у спілкуванні обоє співрозмовників. Просто вони не промовляють вголос того, що є самоочевидним, що належить до їхнього спільного життєвого досвіду.

Соціокультурна реальність з точки зору етнометодологів є потоком неповторних, унікальних ситуацій, які виникають у процесі комунікацій. З допомогою мовних конструкцій людина долає цю унікальність і, ґрунтуючись на власному досвіді і знаннях, уніфікує і класифікує її. Люди спільно будують соціальну реальність. Описуючи яку-небудь ситуацію, встановлюючи зв’язки між значеннями, пояснюючи їх сенс, люди одночасно створюють її. Бо будь-який опис прагне до більшої раціональності і упорядкованості, ніж реальність, при цьому люди подають іншим зрозумілі вказівки, як належить ситуацію сприймати і оцінювати.

Позаяк соціальну дійсність можна конструювати, то вона, на думку етнометодологів, розпадається на численний набір різних ситуацій і подій. Етнометодологія вивчає багато феноменів, яким раніше не приділялося достатньої уваги: як ми бачимо певний порядок у світі, як передаємо власне бачення іншим, як встановлюються певні сталі елементи суспільного життя (наприклад, “говорити по черзі” під час розмови). Гарольд Гарфінкель писав, про те що “підтримання враження соціального порядку є результатом постійно триваючої діяльності”. Предметом вивчення в етнометодології є прийняті на віру правила, які регулюють взаємини між людьми. Ці правила визначають як поводити себе у різних ситуаціях: коли треба щось сказати, або, навпаки, промовчати, коли можна пожартувати, а коли усмішка виглядатиме недоречною.

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Соціологічна думка в Україні розвивається як частина світової соціологічної думки. В розвитку соціологічної думки в Україні можна виділити три основні етапи: перший – з кінця 70-х років ХІХ століття до 1918 року.; другий – від 1918 року до кінця 80-х років ХХ століття і третій – з кінця 80-х років ХХ століття до наших днів.

Перший етаппов’язаний насамперед з діяльністю т. зв. “Женевського гуртка” (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинськийта ін.), а також таких видатних вчених, якМихайло Грушевський(1866-1934),Михайло Туган-Барановський(1865-1919),Богдан Кістяківський(1868-1920). Для цього етапу характерним є те, що українська соціологія перебуває під впливом західної соціологічної думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами і займалися соціологічною наукою принагідно, в руслі своїх філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених в той час не створив власної цілісної теорії

Представники “Женевського гуртка” (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинськийта ін.), який називався так тому, що його учасники об’єдналися навколо українського часопису “Громада”, який вони видавали у Женеві в 1878-1882 роках, виступали популяризаторами творів європейських соціологів.МихайлоДрагоманов одним із перших не лише в українській, але й у російській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії сформулював основні ідеали розвитку громадянського суспільства. В його розумінні суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадської ініціативи і асоціації, поєднання приватних і колективних інтересів та розв’язання суперечностей між ними на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, пошуку суспільних цілей та завдань.

Сергій Подолинський– автор першої праці української праці соціологічного характеру – “Ремесла і хвабрики на Україні” (Женева, 1880).

Михайло Грушевськийзахопився соціологією перебуваючи в Парижі, куди його запросили в 1903 році прочитати лекції з історії України. В 1919 році він заснував у Відні Український соціологічний інститут. Як професор Інституту викладав курс генетичної соціології і підготував свою основну соціологічну працю “Початки громадянства (генетична соціологія)”. Критикував марксистську теорію за її претензії на універсальність і однобічне бачення джерела еволюції тільки в зміні економічних відносин. Вважав, що основною рушійною силою еволюції є протиборство індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Наполягав, що дію усіх факторів соціального розвитку врахувати неможливо тому, що всі вони є опосередковані впливом свідомої людської волі на суспільний процес.

Богдан Кістяківськийза українофільство був вигнаний з чернігівської гімназії, київського та харківського університетів. У 1895 році виїхав за кордон. Вчився у Берлінському університеті під керівництвом відомого соціолога Георга Зіммеля. Вважав, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу. Виступав з аналізом моральної оцінки соціальних явищ, заперечуючи класову доктрину марксизму. Велику роль у суспільстві відводив елементам культури, які в стабільній спільноті перетворюють владу в і усі її атрибути в елементи суспільної свідомості. Якщо ж цього не відбувається, то в суспільстві переважає правовий нігілізм, який приводить до соціальних збурень.

Другий етап розвитку української соціології охоплює період від листопада 1918 року до початку 90-х років ХХ століття. В листопаді 1918 року відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук у структурі якої діяла кафедра соціології (керівник –Богдан Кістяківський).Початок 90-х років ХХ століття – час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. В рамках цього періоду вирізняються дві течії в українській соціологічній науці – соціологія в УРСР і українська соціологія в еміграції.

В УРСР у 20-і роки відбувається інституціоналізація соціології, набуття нею статусу соціального інституту. Поряд з уже згаданою кафедрою соціології в рамках ВУАН, Михайлом Грушевським, після його повернення в УРСР у 1924 році було відкрито секцію методології і соціології при науково-дослідній кафедрі історії України. Функції соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 року “Асоціація культурно-історичного досліду”. З кінця 20-х – початку 30-х років в УРСР торжествує тоталітарний режим, марксизм остаточно утверджується як ідеологічна основа суспільства. Це привело до розгрому соціології і її повного занепаду в УРСР. Соціологічні дослідження, що спираються на точні факти, були непотрібні тоталітарному режимові, оскільки вступали в суперечність із пропагандою т. зв. “завоювань соціалізму”. Соціологічні установи ліквідовуються. багато українських вчених винищили фізично, були перервані будь-які зв’язки із світовою соціологічною наукою. До 1990 року в Україні не було жодної окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах. У тоталітарній державі соціологія своєю науковою об'’ктивністю та здатністю до обґрунтованих прогнозів суперечила ідеології, управлінському волюнтаризму та бюрократичному суб’єктивізму.

Українська соціологія в еміграції диспонувала достатньо значною кількістю відомих вчених та наукових інституцій. У міжвоєнний період головними центрами української соціологічної думки в еміграції виступали Український соціологічний інститут у Відні, заснований Михайлом Грушевським, Український науковий інститут в Берліні. Але головним центром української емігрантської науки у 30-х роках була Чехословаччина. Тут знаходилися такі наукові осередки, як Український вільний університет (на кафедрі соціології працювали Олександр Ейхельман, Володимир Старосольський, Віктор Доманицький) та Український інститут громадознавства у Празі (Микита Шаповал, Володимир Петрів), Українська господарська академія в Подєбрадах (Ольгерд Бочковський).

Після Другої світової війни наукові центри української еміграції перемістилися за океан – у США і Канаду. Соціологічні студії в еміграції у цей час не проводилися планово. Не існує соціологічної інституції, ані спеціального соціологічного видання, які би об’єднували українських соціологів у діаспорі.

Третій етапу розвитку української соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це час рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У !993 році Міністерство освіти України надало соціології статус базової навчальної дисципліни, тобто обов’язкової для викладання і сьогодні в Україні немає вищого навчального закладу у якому би студенти не вивчали цю науку. Створено десятки науково-дослідних та комерційних закладів, котрі забезпечують зрослу потребу суспільства в соціологічній інформації (Соцінформ, “Українська перспектива”, Соціс-Геллап та ін.).