ТДП-Братасюк / ТДП - Тема Легістський тип праворозуміння

ТДП - Тема Легізм як тип праворозуміння

Поняття типу праворозуміння, значимість його для правового розвитку. Людина загалом живе і розвивається завдяки своїй здатності розуміти світ і себе в ньому. Розуміння – це спосіб буття людини в світі. Право на розуміння себе і світу свого буття є невід’ємним природним правом кожної людини. Право на розуміння світу, свого місця і значимості в ньому є природним невідчужуваним правом і кожного народу. Розуміючи себе, світ свого буття, люди формують ідеї, принципи, переконання, створюють відповідні образи світу, його явищ, людей, народів, дають оцінки, приймають рішення стосовно того, як їм жити, що чинити.

В кожному суспільстві правова сфера життя пронизана ідеями та принципами, які в кінцевому підсумку, формують відповідний “образ” цієї сфери. Сукупність основоположних кодів мислення, понять та категорій, цінностей, ідей та принципів, що лежать в основі правового життя суспільства і впливають вирішальним чином на її розвиток, прийнято називати типом праворозуміння.

Розуміння права - це доволі непроста і дуже важлива для суспільства проблема. Як засвідчує історичний досвід, право в різні епохи і в різних національних культурах, в залежності від економічного, політичного, релігійного, духовно-культурного тощо чинників, може бути сприйманим, зрозумілим, трактованим по-різному. Дуже важливо розуміти його так, щоб це розуміння було адекватним духові часу, епосі, її реаліям. Якщо ж трактування права не увідповіднене конкретному часові, якщо воно відстає від нього, тоді право перестане бути рушієм суспільного розвитку, перетвориться в чинник нестабільності, відсталості, гальмування розвитку тощо, тобто в свою протилежність.

Право можна розуміти, наприклад, як сукупність загальних принципів, які адекватно відображають основні життєві потреби та інтереси людей і є загальнообов’язковими для виконання. Таке розуміння права властиве для народів, що входять в сім’ю загального права. Можна розуміти право як виписані законодавцем норми, які окреслюють певні межі поведінки, щось дозволяють, щось забороняють, і теж є загальнообов”язковими для виконання всіма індивідами. Таке розуміння права властиве країнам, що складають романо-германську правову сім’ю. Можна також вважати правом сукупність релігійних правил поведінки, тобто ототожнити релігійні норми і правові і надати їм статусу загальнообов’язкових для виконання – таке розуміння права властиве країнам, що складають сім’ю мусульманського права. Як бачимо, специфіка історичного, культурного, ментального, політичного тощо розвитку зумовлює неоднакове розуміння права у різних культурах.

На трактування права впливають найрізноманітніші чинники: в одному випадку на перший план може вийти релігійний чинник, який, домінуючи над іншими, “одягає” право в релігійний зміст, створює синтез суто правового та релігійного. В іншому випадку на передній план виходить державно - політичний чинник, і, домінуючи над іншими, зумовлює розуміння права як писаної законодавцем норми поведінки. Ще в іншому випадку, в суспільствах, де народ сильніший від державної влади, або ж існує з нею на паритетних засадах, прижилося розуміння права як загальних принципів, тобто природного права, що має свої витоки чи то в Богові, чи в природі, чи в людському розумові.

Право можна розуміти дуже механістично, частково, усічено, звівши його до писаних законодавцем норм, правил. В тоталітарних державах, як правило, існує монологічна парадигма розвитку права: держава – єдиний “автор” права, єдиний “тлумач” його, єдиний “шукач” істини в праві тощо; народ, громадянство, окремішні індивіди до розвитку права не мають ніякого стосунку. Державна влада, зрозуміло, нав’язує суспільству своє розуміння права, суспільство ж, будучи слабшим від влади, змушене прийняти це розуміння права і керуватися ним. Таке монологічне розуміння права та його розвитку сприяє “консервації” тоталітарного устрою надовго, як це було, напр., в колишньому СРСР, або ж відбувається в посттоталітарній Україні, де існують доволі виразні риси в дещо пом’якшеному вигляді тоталітарного способу життя.

Але в суспільстві може бути стверджена і діалогічна парадигма розвитку права, тобто право можна розуміти як процес, діалог, в якому беруть участь окремішні індивіди, їх об’єднання, громадянське суспільство, державна влада тощо. В їх спільному пошукові з’являється істина в праві, відшукується право як однаковий масштаб, однакова міра добра, справедливості, свободи, істини, поваги до людської гідності для однойменних суб’єктів права тощо. Таке розуміння права і його розвитку властиве суспільствам, де в суспільному житті домінує громадянство, а не державна влада, де здійснюється розумне партнерство влади і громадянства, де стверджується демократія як спосіб життя.

Для сучасної України проблема праворозуміння є аж надто актуальною. За роки незалежності в країні появилося багато нових реалій життя, найважливішою з–поміж яких є нова українська людина, людина ринкового типу, яка хоче жити на засадах партнерських відносин із владою, яка прагне справедливого ставлення до себе, у якої сформовано почуття власної гідності: людської, громадянської, національної. На жаль, в нинішній Україні не відбулося глибинної правової реформи. Правову сферу обслуговує успадкована від колишньої тоталітарної держави псевдоправова, законницька ідеологія, яка ототожнює право і закон, підмінює право узаконеним неправом. Ця ж ідеологія в повній мірі знаходить своє втілення в практичному житті. Парадоксально, проте та ж, законницька доктрина, що обслуговувала колишнє тоталітарне суспільство, працює нині в незалежній посттоталітарній Україні. То ж, чи дивно з огляду на це, що проблема прав людини в нинішній Україні є настільки гострою. Проаналізуємо легістське (законницьке) трактування права, попередньо прояснивши його теоретико-методологічні засади.

Юридичний позитивізм як теоретико-методологічна засада легізму. Абсолютизація позитивістського підходу до права в легізмі. Появі, розвитку і поширенню легізму в європейських країнах дуже посприяли відповідні історично-політичні, соціокультурні, економічні та теоретичні передумови. Теоретико-методологічною засадою легізму став позитивізм, який для західноєвропейської філософії та науки – явище, дуже органічне, закономірне. Позитивізм як метод був зрощений західноєвропейською ментальністю, раціоналістичною традицією, витоки якої містяться ще в античній культурі, усіма соціокультурними реаліями західноєвропейського суспільства в XIX ст. Грунтуючись на предметно-чуттєвому досвіді, позитивізм, тим не менше, є формою західноєвропейського раціоналізму і, на жаль, формою далеко не кращою, – формою виродженого раціоналізму. М. Бердяєв, осмислюючи це явище у філософському і науковому житті Західної Європи, наголошував, що “позитивізм - це антиренесансне явище і криза гуманізму”, це “якийсь нелюдський акт пізнання, очищений від всього гуманістичного” [1, 126]. Позитивізм – це раціоналізм розсудку, який все підраховує, розраховує, співставляє, вимірює, відсікає, препаровує, на все накладає свої утилітарні форми, в які не втискаються смисли і цінності людського буття. В. Соловйов визначив сутність позитивізму так: “Смисл всього історичного розвитку людства, за позитивізмом, полягає в тому, що позитивне знання, засновані на ньому форми життя, повинні остаточно замінити, знищити теологічне і філософське, або метафізичне, так само, як і ті форми життя або суспільних відносин, котрі на цих знаннях ґрунтуються” [2, 127]. Позитивізм як метод заперечує духовний вимір людського буття.

Нині можна з впевненістю стверджувати, що позитивізм був породженням культури кількості, яка в XIX ст. в Західній Європі уже інтенсивно формувалася. Цю культуру творили дуже практичні, заражені буржуазним вірусом, індивідуалізмом та утилітаризмом, люди. Це період розквіту вільнопідприємницького капіталізму. Невипадково психологія вільного підприємництва, нічим не обмеженої ділової ініціативи, прагнення до збагачення “діловим шляхом” набувають на той час масового характеру, стають до певної міри стилем життям. Своєрідним символом віри тієї доби стає гасло “роби, що хочеш”. Процес освоєння природи при допомозі науки, розпочатий активно в добу Нового часу, тепер інтенсивно фіксується, вдосконалюється завдяки надбанням технічної революції. Для західного європейця досягнення особистого матеріального успіху – одна із найважливіших ментальних установок. А успіх цей виражається, звичайно, кількісно і досягається при допомозі природознавства – це і склало соціально-психологічні передумови, що здетермінували появу “позитивної” науки. Все можна обчислити, виразити кількісно, виміряти, все має бути точно, чітко, визначено, з очевидною вигодою. Все має оцінюватися з боку його корисності для людей. Все, що не відповідає цьому критерію, має вважатися соціально недоцільним, шкідливим, не вартим уваги.

І. Бентам, англійський ліберал, стверджує, що егоїстичні людські нахили можна нейтралізувати не шляхом вивершення над ними тоталітарно-авторитарного левіафану, а через відповідну “каналізацію” егоїстичних інтересів у суспільно-корисному напрямку [5, 135].

Життя засвідчило, що “позитивні” науки стали наслідком вузькопрагматичної проекції духу, що став на позицію заземленої ближньої корисливості. К. Лоренц зауважував з цього приводу, що оскільки “цінності неможливо виразити в притаманній природничим наукам термінології кількості”, то виникає переконання: все, що неможливо відобразити в кількісних вимірах і відтворити на мові так званої точної науки, не має реально існувати [6, 45] – саме тут і приховані витоки позитивізму в масовій свідомості, свідомості міщанина, буржуа.

Іншим джерелом позитивізму як специфічної методи стала, як згадувалося вище, наукова свідомість, європейська раціоналістична традиція. Світ науки, невпинно трансформуючись у кількісний світ, наближав тим самим еру позитивізму. Ще Г. Галілей наголошував: “Я надаю перевагу пошуку однієї істини, хоча й про незначні речі, перед довгими дискусіями про питання величні, але в яких не досягається ніякої істини” [7, 143]. Уже перший позитивізм має своєю засадою не безпосередньо почуттєвий досвід, а емпіричний матеріал природничих наук, тобто раціональний, закономірно впорядкований досвід – капіталістичні форми виробництва, що передбачають точний розрахунок, облік витрат та прибутків зумовили це звернення до раціонального, наукового досвіду, що має статус загальнозначимого та істинного. Ідеалом пізнавального процесу стає таке пізнання, з якого вилучено будь-які світоглядні, ціннісні, нормативні, тобто всі соціокультурні особливості вченого. Мовиться не лише про індивідуально-психологічні риси, але й про традиційне, нормативне, ціннісне тощо, характерне для даного соціокультурного простору. Суб’єкт пізнання в позитивізмі мислиться лише зовнішнім спостерігачем, що знаходиться поза об’єктом і жодного впливу не чинить на останній. Суть позитивної науки трактується як волевиявлення, фіксація та наступна раціональна обробка емпіричних даних, виходити за межі яких вона не може і не повинна. “Основою пізнання є безпристрасні і не спотворені ніякими сторонніми впливами спостереження”, – писав про суть позитивізму М. Маклей [8, 38]. Е. Гуссерль, аналізуючи кризу західноєвропейського суспільства, наголошував, що “причини скрути раціональної культури полягають не в суті самого раціоналізму, а лише в його спотворенні “натуралізмом” та “об’єктивізмом” [9, 115].

Отже, заперечення метафізики як “першої філософії”, яка обов’язково ставить світоглядні проблеми буття, людини, пізнання і розглядає їх масштабно, було неодмінною умовою ствердження позитивізму.

Поскільки метафізика не є точним знанням і не претендує на статус істинного (спробуй перевірити фактами чи є Бог, або ж, спираючись на ті ж факти, довести, що його немає; або ж вивести чітку формулу людської свободи чи щастя), то цьому знанню взагалі треба відмовити в існуванні. Позитивістський підхід передбачає, що суспільство має стати науково організованим, наука (точна) буде його основним рушієм, конструктивна частина філософії має бути асимільована наукою, інша (неконструктивна) частина її має зникнути як така, що безпосередньої практичної цінності не має. Науковець мислиться позитивістами безпристрасним, стерилізованим від філософсько-світоглядних знань та установок, людиною, що живе поза конкретним часом і простором, поза конкретними культурними впливами, є байдужим до смисложиттєвих та ціннісних сенсів суб’єктом. Всі ці риси властиві і юридичному позитивізму

[41; 53; 56]. В цьому і виявила себе негуманна, антилюдська сутність гіпертрофованого позитивізму – його розвиток формував, стверджував, розвивав у різних нових формах зараціоналізоване технократичне мислення, для якого людина ніколи особливої цінності і цілі не складала, швидше, – навпаки – виступала засобом, “гвинтиком”, “нулем”, – мислення, яке причетне найбезпосередніше до всіх найбільших катаклізмів ХХ ст.

Нині західноєвропейський метаетнос переживає еволюцію глибинних ментальних засад. Стосовно раціональності, то треба констатувати, що відбувається трансформація тих принципів, які були сформульовані в добу Нового часу як вихідні засади нового типу раціональності у порівнянні з античною раціональністю. Нинішній європейський науковець – це людина, що живе повнокровним, органічним життям свого народу, цивілізації і не виношує ідеї встановлення абсолютної влади над Всесвітом і людиною у всіх її вимірах. У соціальному знанні позитивісти протиставляють раціональне, впорядковане суспільне життя нераціональному, стихії, хаосу. Вони переконані, що існує раціональний досконалий порядок, що відповідає природнім потребам людини, незалежно від культури, в якій вона перебуває. Кожна людина покликана цей порядок осягати і жити відповідно до його парадигм. Проте, вважають позитивісти, не всі люди із-за недосконалості свого розуму можуть осягнути розумний порядок буття, а тому і виходить, що суспільне життя є дуже недосконалим. Завдання людей – виявляти справжні закони функціонування соціуму і вибудувати досконале суспільство, грунтоване на раціональних засадах. Зараціоналізоване, відокремлене від своїх живих коренів, європейське мислення стало витоком і знаряддям багатьох нещасть та бід європейців в минулому, приниження та нищення в масовому масштабі людей у ХХ ст. Але й саме це мислення було закономірним вислідом розвитку раціоналістичної західно-європейської культури.

Ці та аналогічні позитивістські ідеї дуже помітно вплинули на європейське праворозуміння. В XIX ст. з’являється такий напрям як юридичний позитивізм, який став теоретико-методологічною засадою легістського праворозуміння. Представники цього напряму заперечували теорії природного права (що це за право, яке ніде письмово не зафіксовано?). Несприйняття, тотальне заперечення всілякого зв’язку правознавства з людинознавством, усілякою філософією людини, метафізикою – це характерна вимога юридичного позитивізму. Позитивісти від правознавства наголошували, що право, має бути лише емпіричним, чуттєво-предметним, фіксованим, а не метафізично-ідеальним явищем. Єдино можливим і правильним, вважали вони, є лише державне, позитивне право – на противагу природному, т. з. негативному праву. Негативне, бо невиписане, невизначене, неокреслене, незмінне тощо. Вивчення тому вартує лише державне право. Оцінка й критичний аналіз його при цьому позитивістами заперечувалися. Юриспруденцію представники юридичного позитивізму заперечували як гуманітарне, людинознавче знання і мислили її по аналогії з природничими науками, де емпіричні підходи легко застосовні, оскільки в природі немає духовності, правосвідомості, правових почуттів, загалом духовного виміру, який не піддається застосуванню емпіричних методів.

Юриспруденція, на їх думку, має справу не з сутностями, а лише з правовими явищами,з тим, що є ззовні, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Юриспруденція має бути лише формальною наукою про позитивне право. В цих твердженнях дуже добре відчувається відголос позитивістського підходу до дійсності. Позитивізм керувався у ставленні до людини і суспільства відповідною методою: основні методи – це спостереження і точні (аналогічно природничим) методи фіксації явищ та описування їх взаємодії та зв’язку, а не дослідження метафізичних першопричин явищ. Пізнати сутність права та держави неможливо і немає потреби, вважали юридичні позитивісти [17]. Загалом, позитивізм як метод пізнання сам по собі не є якимось, поганим, недосконалим, негативним. Він спотворює істину загалом і про право, зокрема, коли той, хто його використовує, вдається до абсолютизації цього методу. Так сталося в легістському праворозумінні – позитивістський підхід до права, тобто погляд на право як на предметно-емпіричне явище був безпідставно забсолютизований, перебільшений і право постало в спотвореному вигляді.

Наука про право має досліджувати лише позитивне (державне) право, яке є суто предметно-емпіричним, описовим явищем, що є незмінним, і не займатися дослідженням ідеї права, не шукати його сутнісних характеристик з позицій розуму. Правознавство, зокрема, філософія права, має бути розсудково-емпіричним, інструментальним знанням.

Право з позицій юридичного позитивізму є сукупністю правил поведінки – норм, які дані індивіду об’єктивно, будучи створеними державною владою, і не потребують обгрунтування. Соціальним призначенням права, тобто цих норм, є забезпечення соціального компромісу. Норма – це усталена, раз і назавжди дана догма, наказ, веління, нормативні міркування законодавця. В юридичному позитивізмі право і закон ототожнено. Розвиток юридичного позитивізму був пов’язаний із вивищенням ролі держави як форми втілення розуму і збільшенням в цих умовах питомої ваги і значення державних нормативних актів в системі джерел права Це була ідеологія захисту офіційного, наявного законопорядку проти всілякого роду критично і опозиційно (“непозитивно”) налаштованих вимог і уявлень про “природне”, “належне”, “ідеальне”, “розумне”, “справедливе” тощо право.

Позитивізм наголошує лише на формально-логічному підході до права. Це якраз і є одна із основних ідей позитивізму – досліджувати не змістовний бік права, а вивищувати над ним формальний, зовнішній бік – на цьому наголошували такі мислителів як: Дж. Остін, Ш. Амос, Б. Віндшайд, К. Бергбом, П. Лабанд, А. Цітельман, С. Пахман, Є. Васьковській, Д. Грімм та інші. Ці мислителі намагалися “очистити” право від суспільних відносин, а юриспруденцію – від культурних параметрів, оціночних сенсів, від “метафізичних” положень про природу, причини, сутність права тощо. Звичайно, вивчення права з позиції формально-догматичного підходів необхідне. Але позитивістське обмеження теорії права розробкою догми права, дослідження лише формального його боку, є за суттю, підміною власне наукового вивчення права формально-технічним описуванням. Ця позиція юридичного позитивізму веде фактично до ототожнення права і закону, жодних суттєвих відмінностей в такому разі між ними виявити неможливо.

Нехтуючи правовий сенс і зміст закону, наприклад, позитивіст І. Бентам вважав природне право словесною химерою, фікцією, а невідчужувні права людини – химерою уяви. Російський позитивіст В. Катков запропонував взагалі відмовитися від поняття “право” і замінити його словом “закон”, поскільки, як стверджував він, такого “особливого явища як “право” немає в реальності” [19, 391; 407]. Сучасні позитивісти, навпаки, успішно здійснюють підміну понять в протилежному напрямі: замість поняття закону систематично використовують поняття права, нівелюючи тим самим відмінності між ними, ототожнюючи справедливе і несправедливе, рівне і нерівне, правове і свавільне тощо [53; 54; 55].

Позитивісти намагалися очистити право від аксіологічного виміру, ціннісних сенсів. Особливо випукло “оцінка” права по командно-владній ознаці звучить у радикально-позитивістському підході Г. Кельзена. Право у Г. Кельзена – це норма, яка є очищеною від правового змісту, порожня форма повиннісного, придатна для надання імперативно-наказового статусу і характеру будь-якому свавільному позитивно-правовому змісту. Той же Г. Кельзен, наголошуючи на відмінності правових норм від інших, писав, що єдиною відмінною ознакою їх є примусовий порядок. Використання примусу означає, що акт, передбачений порядком в якості наслідку соціально шкідливої дії, повинен здійснюватися також і всупереч волі його адресата, “а у випадку противлення з його боку – і з застосуванням фізичної сили” [21, 51-52].

Гіпертрофований (абсолютизований) позитивізм, нехтуючи сутнісні ознаки права – добро, повагу до людської гідності, загальнозначиму свободу, формальну рівність, всезагальну справедливість, істину тощо, оминаючи його гуманістичну сутність, тим самим зводить, в кінцевому підсумку, право до сили, насильства, примусу. Як зазначає В. С. Нерсесянц, “кельзенівське “очищення” права як форми (форми нормологічного належного) від змісту з необхідністю поєднується з допущенням (і визнанням) будь-якого свавілля в якості права. Очищене таким способом від правових начал праворозуміння (і правознавство) виявляється змушеним навіть тоталітарне насильство від імені науки легітимувати як право” [23, 593]. В 1962 р. Г. Кельзен під час наукової дискусії про природне і позитивне право назвав нацистське свавілля правом. Радянське неправо також було названо правом [23, 593-594]. По аналогії і держава з будь-якою, навіть тоталітарною формою влади, є у Г. Кельзена правопорядком [21, 93]. Таким чином, юридичний позитивізм виступив теоретико-методологічним підгрунтям для легістського (від лат. lex – закон) типу праворозуміння.

Позитивно-розсудкове мислення, на якому грунтується легізм як тип праворозуміння, є догматичним, консервативним, негнучким, нетворчим, не здатним вийти за межі мислительних стереотипів юридичного позитивізму, який плекає негуманне, зневажливо-принизливе ставлення до людини зі сторони державної влади, вивищуючи над нею норму, закон, державну владу, порядок, дисципліну, відповідальність, обов’язок. В сучасній Україні цей тип праворозуміння, будучи несумісним з демократичними засадами життя, є, на жаль, домінуючим.

Легізм як тип праворозуміння: основні коди мислення, ідеї та принципи. Легізм як тип праворозуміння має дуже давню історію. Відомо, що вже в IV ст. до н. е. в Китаї існувала школа легістів(законників), засновником якої прийнято вважати Шан Яна, правителя області Шан. Його думки викладені в книзі “Книга правителя області Шан”. Це вчення є відверто державоцентристським. В умовах кризи державно-політичного життя Шан Ян пропонував розширити чиновницький та каральний апарат, зміцнивши тим самим державу, і при допомозі цього апарату примусити народ старанно працювати і поповнювати державну казну. Народ повинен шанувати державну владу, яка повинна бути вивищеною над народом, бо тільки завдяки їй Китай як такий існує. Народу не можна дозволяти забувати про своє основне заняття – працю на землі, бо він може деградувати, віддавшись розвагам і тоді Піднебесна загине. Щоб цьому запобігти, необхідно застосувати систему жорстких державних приписів, в яких треба чітко окреслити, що народу дозволено. Ці приписи мають бути для всіх загальнообов’язковими, містити санкції для порушників цих правил. Ці приписи називаються законом – фа, на відміну від ритуалу – лі, в латинізованому варіанті система дістала назву “легізму”. Легістське вчення вивищує закон як систему норм, створених державною владою, над таким природним регулятором суспільного життя як правовий звичай. Ця система була покликана уніфікувати все суспільне життя, заборонити всіляке вільнодумство, особливо конфуціанство. Передбачалась строга система покарань для порушників норм. Система норм була спрямована проти приватної власності, будь-якого збагачення населення – багатою має бути лише держава. Заохочувались доноси, нетерпимість, колективна відповідальність, будь-які засоби і шляхи зміцнення державної влади. В цій ідеології держава мислиться як самодостатній політичний інститут, сенс і мета існування суспільства, ця ідеологія активно захищає східну деспотію. Політична система грунтувалась на строго централізованому апараті управління. Азіатський спосіб виробництва складав основу економічного життя деспотії. Покарання і примус стали звичним явищем. Суспільство було однорідним в соціальному плані. Легізм дозволяв поділ його лише на управлінців і підлеглих. Китайський легізм демонструє зневажливе ставлення до людини, принижує її перед державною владою, робить знаряддям процвітання Піднебесної, позбавляючи її автономії, людської гідності, справедливого ставлення до себе з боку вдади тощо.

Китайський легізм активно пропагує насильство державної влади у всіх можливих формах над людьми як засіб наведення порядку в суспільному житті. Автор “Книги правителя області Шан” писав, що, для того, щоб зберегти природну гармонію, повернути людей до доброчинства, запобігти суспільній деградації: “…той, хто прагне влади в Піднебесній, повинен карати ще до того, як вчинено провину, тоді зникнуть і тяжкі злочини. Коли стануть нагороджувати людей, що повідомили про злочини, то не промайнуть непоміченими навіть найменші провини. Якщо, керуючи народом, можна буде досягнути такого становища, коли зникнуть важкі злочини і найменші провини не будуть залишатись непоміченими, то в державі буде панувати порядок, а коли в державі порядок, то вона неминуче буде могутньою. Такий мій метод повернення до доброчинства шляхом смертних кар та примирення справедливості з насильством” [24, 223].

Легісти вели жорстоку боротьбу проти філософії, бо вважали, що вона вчить людей думати, мати свої погляди на життя, а це приносить державі шкоду, бо такими людьми важко управляти так, як необхідно чиновництву.

В сучасних умовах сутнісні риси легізму як специфічного праворозуміння збереглися. До основоположних ідей та принципів легізму можна віднести наступні:

- держава – це особлива цінність, що займає виняткове становище в суспільно-політичному просторі. Міцна державна влада, порядок і дисципліна засобом виконання закону (права) – це ціль, до якої мають прагнути громадяни, які є лише засобами досягнення цієї цілі. Жодної цінності для державної влади людина як така не складає;

- легізм і як ідеологія, і як практика стверджує і захищає монополію державної влади на право і в праві.  Він є вираженням принципу етатистського патерналізму, тобто принципу опікунського відношення держави до людини, створює образ держави-благодійниці, яка нібито однаково дбає про всіх своїх громадян, знаючи краще від них, що їм треба, і видаючи їм блага, обдаровуючи всім необхідним, і правом в т. ч. В цій ідеології звучить недовіра до громадян з боку влади, стверджується підхід до людей, як таких, що “не дозріли”, “не доросли” до здатності жити самостійно, бути автономними, самодостатніми. Це ідеологія принизливо-примусового ставлення до громадян як неповноцінної сторони стосовно державної влади, її носіїв і держави як самодостатньої інституції;