3. Форми правочинів

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчи­нили правочин. Вони можуть вчинятися, перш за все, усно або у письмовій формі. Крім того, законом може встановляюватися необхідність нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочинів. Причому, як­що інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК). Крім того, правочин, для якого за­коном не встановлена обов'язкова письмова форма, може вчинятися шляхом здійснення копклюдентних (від лат. concludere - укладати) дій. Такий правочин вважається вчиненим, якщо поведінка сторін за­свідчує їх волю до настання відповідних правових наслідків (ч. 2 ст. 205 ЦК). Прикладом вчинення правочину шляхом здійснення конклюдентної дії є купівля-продаж товарів, розміщених у автоматах. На­решті, у випадках, встановлених договором або законом, воля сторо­ни до вчинення правочину може виражатися її мовчанням (ч, 3 ст. 205 ЦК). Наприклад, якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень най-модавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК).

Суть усної форми правочину полягає у тому, що його сторони спілкуються між собою на словах (за допомогою усної мови) і тому їх воля сприймається ними безпосередньо.

За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст, 206 ЦК, в усній фор­мі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторона­ми у момент його вчинення. Йдеть­ся, наприклад, про правочин купівлі-продажу, за яким здійснюється одночасна сплата у повному обсязі покупної ціни продавцеві та пере­дача останнім покупцю придбаного товару. Слід підкреслити, що юридичній особі, яка сплатила за товари і послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтвер­джує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК).

Із загального правила про усну форму правочину є й винятки. Не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК) або ті, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійс­ність (ч. 1 ст, 218 ЦК).

Суть письмової форми правочину та вимоги, що ставляться до неї, закріплені у ст. 207 ЦК. Правочин вважається таким, що вчине­ний у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований у одному чи де­кількох документах, листах або телеграмах, якими обмінялися сторо­ни, або якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного та іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Незалежно від способу фіксації (вираження) волі учасників право­чин вважається таким, який вчинений письмово, за умови, що він під­писаний ними. Правочин, який вчиняється юридичною особою, по­винен бути підписаний особами, уповноваженими на це її уста­новчими документами, довіреністю або актами цивільного законода­вства, та скріплений печаткою юридичної особи (ч. 2 ст. 207 ЦК). За загальним правилом, підписання правочину здійснюється сторонами (уповноваженими особами) власноручно. З цього правила є винятки.

По-перше, у випадках, коли фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її доручен­ням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка йменується рукоприкладником.

По-друге, у випадках, передбачених законом, іншими актами ци­вільного законодавства або за письмовою згодою сторін при підпи­санні правочину може використовуватися факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису, зразки якого має інша сторона. Правовий статус електронно­го цифрового підпису та відносини, що виникають при його викорис­танні, регулюються Законом «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 р.

Викладені положення стосовно вимог, що ставляться до зазначе­ної форми, поширюються як на просту письмову, так і на письмову нотаріально посвідчену форму правочинів.

Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти:

• правочини між юридичними особами;

• правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

• правочини фізичних осіб між собою на суму, що переви­щує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторо­нами в момент вчинення;

• інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає згідно з ч. 1ст. 209 ЦК нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановле­них законом або домовленістю сторін. (наприклад, укладення договорів застави нерухомого майна (ч„ 1 ст. 577 ЦК), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплек­сів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК), дарування (пожертви) нерухомої речі, валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян (ст. 719 ЦК), договорів ренти (ст. 732 ЦК), договорів довічного утримання (ст. 745 ЦК), найму бу­дівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин) строком на один рік і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК), найму транспортних засобів за участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), заповіту (ст. 1247 ЦК).

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209ЦК).

Державна реєстрація правочину. Державна реєстрація правочину— це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випадках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує ци­вільні права та обов'язки.

Вказаній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, вста­новленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Безпосередньо у ЦК передба­чається необхідність державної реєстрації застави нерухомого майна (ч. 2 ст. 577), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухо­мого майна (ст. 657), відчуження майна під виплату ренти (ч. 2 СТ.732), довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомо­го майна (ч. 2 ст. 745), договору найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин), які укладаються на строк щонайменше в один рік (ст. 794). Законами можуть передбачатися й інші правочини, що потребують такої реєстрації.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК). Відносини, пов'язані з дер­жавною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням та правочинів з нерухомістю, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухо­ме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р..

Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчи­неними з моменту її здійснення (ч, 1 ст, 210 ЦК). Таким чином, дер­жавна реєстрація правочинів набуває правоутворюючого значення, оскільки саме з нею пов'язано виникнення у сторін у такому правочинів прав і обов'язків.