Григорій сковорода (1722–1794).
Початок творчості Григорія Сковороди припадає на добу Гетьманщини. Головною і найвищою наукою філософ вважав науку про людину та її щастя. Щастя людини, на думку мислителя, полягає в свободі бути людиною в вищому духовному розумінні. Вчений мріяв про справедливее суспільство про “горню” духовну республіку. Григорію Сковороді належить розробка теорії “сродної праці”.
В плані концепції “сродної” праці Сковорода розглядає і проблему рівності, висовуючи ідею “нерівної рівності”. Він визначав тільки одну неминучу нерівність – нерівність здібності і покликання в одному і тому ж виді діяльності. Ця нерівність не є соціальною, вона здебільшого має природне походження.
Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення:
нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією;
майбутню форму правління (в ідеалі) - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян;
способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі;
самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо,
поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.
В основі філософської системи Сковороди – концепція трьох світів:
макрокосм (Всесвіт),
мікрокосм (людина)
і світ символів (Біблія).
У людині, поєднуються дві «натури»: видима і невидима. Головне в людині – її духовність, «серце». І перш ніж пізнати світ, потрібно пізнати себе. Самопізнання – ключ до істини, розуміння свого призначення, місця в суспільстві. Щастя людини – у пізнанні, її розум – інструмент пізнання. Тому філософа сучасники часто називають «Українським Сократом»[1, 120].
Філософ засуджує сучасне йому суспільство, адже у ньому, як у бездуховної людини, превалює зло, жадібність, користь. Самодержавну, кріпосницьку систему він називає «миром темным, миром прескверным». На думку мислителя, зосередження багатства у небагатьох, різка соціальна нерівність – шлях до загибелі держави [2, 124].
"Сродності" і "несродності" праці Г.Сковорода надавав великого соціального значення. Причиною всього нерозумного, спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, працю з необхідності, примусову або працю з метою збагачення. Тому, засуджуючи соціальні вади суспільства, Г. Сковорода закликав до морального вдосконалення, соціального поділу праці подоланням її "несродності" в усіх сферах суспільної діяльності. Саме "несродна" праця і є основним джерелом усіх суспільних негараздів. Як просвітник Сковорода вважав, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати свої природні задатки в "сродній" праці, втілити їх у життя за допомогою освіти. Тому він і проголошував самопізнання універсальним способом перебудови світу [3, 95].
Г.Сковорода, розробляючи свою концепцію самопізнання, не заперечував ролі і значення наукового і технічного прогресу, проте підкреслював недостатність цього прогресу для людського щастя, вважаючи більш важливою для досягнення останнього науку про людину. Відповідно до цього соціальний прогрес він ставив у залежність не від пізнання зовнішньої природи, а від пізнання і вдосконалення духовних потенцій людини, її здібностей. На цій основі Сковорода намагався обґрунтувати своє уявлення про суспільний ідеал, виводячи ідею "горней республіки", яку часто витлумачують як "духовну республіку". Ідея "горней республіки" являє собою інтерпретацію Біблії як символічного світу, дійсною суттю якого є образ ідеальних стосунків між людьми, що будуються відповідно до їх духовної природи і дійсно людських прагнень та інтересів. В цьому "новому світі", країні і царстві любові не можуть бути "ні старості, ні статі", оскільки в ньому немає місця для всього "плотського". "Горній" світ будується відповідно до начал любові, рівності, спільності усього. Він протилежний світу зла, але не є потойбічним, куди переселяються люди після смерті. Цей ідеал може бути досягнутий шляхом освіти, самопізнання та морального самовдосконалення.
Мислитель глибоко засуджував феодальну систему, із її правом та судочинством і визнавав волю найбільшим надбанням людини. Суспільно-політичним ідеалом Г.Сковороди була республіка (суспільний компроміс), де відсутні майнова нерівність, гноблення людини людиною, закони гарантують рівні права всім громадянам, а республіканський устрій забезпечує умови для чесної праці усім вільним людям відповідно до їх здібностей і нахилів. Визнаючи об'єктивну необхідність в державі, мислитель засуджував злочинну владу, а закони розглядав як результат людської діяльності, а не як продукт природи. Принцип "схильності" був проголошений Г. Сковородою як головний принцип республіканського устрою.
Таким чином, Сковорода накреслив шлях досягнення суспільного ідеалу через освіту молодого покоління та моральне вдосконалення людини, котру він розглядав як мірило правди.
Національно-політичні доктрини кінця 19 – поч. 20 ст.(Антонович, Драгоманов, Липинський, Грушевський, Петлюра)
Володимир Антонович (1834 - 1908)
Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад — напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обгрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).
Володимир Антонович - професор Київського університету - працював у галузі історії України ХVІ - ХVIII століть, Великого князівства Литовського, Київської Русі та був одним із основоположників української археології.
Своє народницьке життєве кредо Антонович сформулював у статті під назвою "Моя сповідь" (1862), надрукованій у журналі "Основа", проголосивши тим самим програму "свідомого українства". Основою цієї програми стали "культурницька" ідея, прагнення до класового примирення всередині нації, соціального компромісу: пройняте національною свідомістю українське панство повинне повернутися до народу, просвітити його й повести за собою, а ті шляхтичі, які не українізувалися, мусять покинути Україну. Таким чином, українофіли мали пропагувати прихильність до вироблених історично форм місцевого життя, підкреслювати свої національні відмінності, виховувати любов до своєї мови, звичаїв, способу й умов життя.
Цією публікацією Антонович намагався допомогти цілій групі українофільської польської інтелігенції, об'єднаних у гурток так званих "хлопоманів", визначити своє громадське становище в південно-західному краї.
Усе своє життя був прихильником народоправства і федералізму. У своїй програмі "культурництва" (українофільства) Антонович ставив вимоги "дати народові освіту й громадське усвідомлення", стоячи на позиціях певної лояльності до уряду, намагався досягти цього виключно мирними, "дозволеними" методами.
Учений також уважав, що талановитим політиком у майбутній українській державі можна буде назвати лише ту людину, яка, будучи ознайомлена з усіма суспільними напрямами свого часу, зможе вибрати найбільш зручний момент для втілення у життя своїх планів.
В. Антонович обстоював також ідею соціального миру всередині нації (українська нація - давно утворена спільність, що виникла поза конкретним середовищем, своєрідна містична "понадкласова сила"), миру, який може забезпечити держава. Він уважав, що окремі соціальні групи можуть виробити взаємну повагу, але за умови, що панівна група, маючи свідомість, зрозуміє недоцільність експлуатації і піде на певні поступки.
Учений-народник твердив, що в історичному процесі діють певні "начала"; одні з них коріняться в основах народної техніки, властивої даному народові, інші (географічні) є зовнішніми чинниками. Історичний процес є боротьбою цих "начал" (точніше, розвиток, боротьба і взаємодія певних сил, начал і провідних ідей), унаслідок якої утворюються нові форми суспільного життя. Носіями "начал" є певні (вищі) соціальні верстви народу.
Суспільне життя, за його переконанням, складається залежно від "провідного народу" (або "духу народу"), від рівня свідомості, культури й освіти даного народу. Він уважав, що тільки при високому рівні народної освіти і культури можна найкраще втілити "провідну ідею", а при низькому - будь-які спроби організувати більш досконалі форми суспільного життя будуть марними (звідси - його програма "культурництва").
У недостатньому запасі культури як народу загалом, так і його керівників коріниться, на думку вченого, невдача українського народу втілити в життя свій одвічний демократизм (саме цей "принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства" був провідною ідеєю українців).
Окрім того, що В. Антонович аргументував докорінні відмінності українців і росіян в антропологічних та етнопсихологічних відношеннях ("Три національні типи народні", "Погляди українофілів"), велику увагу він приділяв характеристиці українців як окремого народу (нації). Його підхід до проблеми під поглядом антропології та психології давав йому підстави стверджувати, що український народ не може розглядатися як однорідне явище.
"Народність наша, - зазначав він, - з трьох явно виражених типів: південно-західний - галицький, північний та український". Проаналізувавши географію розміщення кожного з них, учений дійшов висновку, що "галицький тип відрізняється здатністю до найширшої ініціативи, прагненням до зближення із західними культурними народами, стійкістю у збереженні своїх національних особливостей".
Загалом же невід'ємною прикметою українського народу Антонович уважав його природжену нездатність і нелюбов до державного життя, протиставляв державі (з її регламентацією та апаратом, політикою державності задля державності) апофеоз вільної творчої суспільності.
Характеризуючи український національний тип як своєрідний бездержавний, учений наголошував, що росіяни розвинули у своєму історичному житті принцип авторитету і монархічної влади, поляки - принцип аристократизму, а українці - громадської правди і рівності; що українець знаходить задоволення у у внутрішньому усвідомленні свободи, у розвитку особистості, усвідомленні справедливості й істини.
Український же народ загалом виявився, на думку вченого, нездатним творити своє державне життя тому, що вся його енергія пішла на відстоювання свого внутрішнього, не політико-державного, а соціального устрою. Тому вияв "українського духу", провідних ідей його історичного буття потрібно шукати саме тут.
МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841–1895)
Український історик, етнограф, літературознавець і публіцист.
Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.
Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була “своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств”.
Поняття “громада” є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова, первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об’єднань. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах.
Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу (“громадівського соціалізму”(асоціація вільних особистостей)) можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.
Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. У зв’язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.
М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.
У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам — державній і союзній. Зміни в основні закони мали вноситися в разі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів.
Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава, держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.
Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу — управи.
До функцій обласних дум та їхніх управ входили вирішення місцевих господарських проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти і под.
Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами, регулювалися законодавством. Можливі суперечності розглядалися Верховним судом.
До третьої гілки влади — судової, окрім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави, їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.
Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюзному рівні утворювалася невелика армія, а в областях — ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.
Центральне місце в суспільних поглядах Драгоманова посідає ідея поступу: вищого ступеня соціальної справедливості та духовної культури [2]. Обґрунтування її вчений вважав найважливішим досягненням європейської науки. І тут слід наголосити, що опинившись на еміграції, Михайло Петрович прагнув здійснити введення справи українського визвольного руху до загальноєвропейського контексту: зорієнтувати українську справу на взірці європейської науки і культури [3].
Бачучи, “головним ділом” у людській історії – невпинний суспільний розвиток, Драгоманов визнавав найважливішим “поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний… ” [4].
Необхідною об’єднуючою між собою умовою для асоціацій індивідів розглядуваний нами мислитель вважав національне, що “живе в людині”. Національне, національність є сукупністю спільних людських ознак. І не брати до уваги національного, у прагненні людства об’єднатися, не можна – бо людство і є “лише сукупністю націй” [6]. Та все ж “громаду” Драгоманов ставить понад національні елементи асоціацій, вважаючи національність лишень ґрунтом.
Щодо втілення своїх суспільних ідей у життя, то вчений виступав противником загальної соціальної революції. “Не революція, еволюція” – було девізом Драгоманова.
Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.
Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”.