Змістовий модуль № 3: Держава і право України періоду середньовіччя

Тема № 3: Держава і право Київської Русі (др. пол. IX – середина XIV ст.)

Семінарське заняття № 3: Ранньофеодальна держава Київська Русь (др. пол. IX – поч. XII ст.)

Навчальна мета заняття: сформувати цілісне уявлення про Київську Русь як ранньофеодальну державу, особливості її адміністративно-державного устрою.

Час проведення – 2 год.

Навчальні питання:

1. Причини та передумови утворення Давньоруської держави. Теорії походження держави у східних слов’ян.

2. Суспільний лад.

3. Адміністративно-державний устрій:

а) центральні органи влади

б) формування вищих органів управління

в) місцеві органи управління

Ключові поняття: «ранньофеодальна монархія», «норманська теорія», «феодали», «бояри», «васально-сюзеренні відносини», «смерди», «челядь», «холопи», «ізгої», «княжі мужі»,«домен», «дружина старша», «дружина молодша», «десятинна система», «двірцево-вотчинна система»

Методичні вказівки:

При вивченні даної теми курсу необхідно згадати ті об’єктив­ні суспільно-політичні процеси, що тривали протягом перших століть нашої ери в слов’янських землях. Кінцевим підсумком цих процесів був перехід від „військової демократії” до перших держав-князівств і, нарешті, до ранньофеодальної держави та права. Отже, у VI—VIII ст. формування елементів державності відбувалося в рамках окремих князівств. До середини IX ст. вже сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.

Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники. Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси. Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства. Зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, який прискорив процес консолідації східнослов’янських племен і утворення Давньоруської держави. Серед зовнішніх факторів слід з’ясувати ступінь норманського впливу на державотворчі процеси у східних слов’ян. Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Опрацьовуючи друге питання, варто пам’ятати, що розквіту Київська держава досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система. Все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патриціат, священики, мешканці міст, дрібне духівництво й смерди. Князь та його дружина („княжі мужі”) стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам. Слід звернути увагу на те, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан - старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих „градських старійшин”, „старців”. У подальшому все більшого значення набирала „княжа дружина”. І нарешті в XI ст. бояри „земські” та дружинники зливаються в одну вищу верству населення - бояр. Суттєвим є те, що у самій дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на „дружину старшу” - бояри „більші”, „старіші”, бояри „думаючі” і на „дружину молодшу” - бояри „менші”. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади — воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін. В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями - хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі „луччими людьми”. Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економіч­ну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників. За допомогою допоміжної літератури, курсанти мають з’ясувати, в чому полягало панівне становище боярства. Це стосувалось і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо. Зазначимо, що феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету. Верхівка духовенства - чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі. До класу феодалів належав і патриціат міст - купці, які здебіль­шого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів. Купці-іноземці називалися „гостями” і мали інший правовий статус. „Гості” користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква. Решта населення міст складала середню групу вільних людей. Сюди входили так звані „чорні Бродські” люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки. Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами. Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоєм­ців синів, його майно переходило до феодала. Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи - це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після відпрацювання „купи” закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді. Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь - це, як правило, раби з полонених. Холопи - це раби-соплемінники. Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо. Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав господар і за злочин проти холопа винагороду одержував господар. Холоп не мав власності, сам був власністю свого господаря. Холоп міг дістати волю через самови дружину старшу куп або звільнення його паном. Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю. Курсантам рекомендується ознайомитися з такими умовами, користуючись текстами „Руської Правди”. Слід зауважити, що особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення - так званих „церковних людей”. Серед людей, опікуваних церквою, були так звані „ізгої” - люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг стати кожен: смерд, купець і навіть князь.

У третьому питанні необхідно звернути увагу на те, що Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’я­зані між собою в економічному відношенні. Волості об’єдну­валися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності. „Руська Правда” згадує стару адміністративну одиницю - вервь, яка об’єднувала людей територіальними зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади - за всіх. Ціла громада, все її населення керувалося в суспільних відносинах стародавніми правовими звичаями. Вервь мала також свою судову організацію, відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підтримувався на території верві лад і порядок. У Пскові та Новгороді верві відповідала сотня і губа. За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права. Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви. Курсанти мають усвідомити сутність ранньофеодальної монархії: Великий князь київський не був абсолютним монархом у державі, не мав якихось виключних юридичних прав відносно інших князів, а вважався старшим більше морально, звичайно маючи у своєму розпорядженні більше матеріальних сил і більше засобів для поширення своїх впливів. Такою була природа влади українського князя. В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори. Вони мали назви: „ряд”, „докінчання”, „цілування”. Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції - умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язко­вими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі. Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. Разом з тим, боярська Дума не мала в Київській державі чітко означеної форми і компетенції. Верховним народним органом, який зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір - „ряд”, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було – „не ображати народу”. Всі важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах. Отже, віче було владою загальнонародною. Постанови віче „старшого города” (міста), тобто центральної громади землі, були обов’язковими для пригородів. В самих пригородах також відбувалися віча вони займалися розв’язанням справ місцевого значення. Кожен громадянин, у тому числі й князь, міг стати ініціатором скликання віча. Курсанти повинні усвідомити, що протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її міс­це посідає руська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві „ясні князі”. Центральне управління повністю зосереджується в руках князя. Необхідно взяти до уваги, що певного розподілу на центральні і місцеві органи управління в Київській Русі не було. Цей поділ був відносний. Так, первісно існувала десятинна система, потім розвинулась двірцево-вотчинна. В цьому плані зверніть увагу на те, що органом центрального управління, крім самого князя й думи, був так званий княжий двір - місце, де зосереджувався суд і розправа. Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці - тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тиуни мали категорії: тиун огнишний або двірський, що відав двором; тиун конюшний; тиун сільський. Ключники - підручні тиунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при „муках” (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану. „Ябедники” - урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців („сочення”). Гриді - придворні слуги князя. Дітські, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система „кормління”). Бояри і мужі становили дружину старшу. Вище фінансове управління зосереджувалося в особі самого князя, який стягував податки (данина й урок) за допомогою різних урядовців - данщиків, пошлинників (митників) та ін. На місцях центральне управління представляли посадники. Згадаймо, що ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління. Зверніть увагу на те, що в Київській Русі був чітко визначений договірний характер правових стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо. Цими фактами можна пояснити наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави. Елементами демократичності державного устрою можна вважати відсутність станів як замкнених у собі самих корпорацій, каст. Фактично в політичному відношенні і смерд, і боярин були рівноправні. Так, вони разом з князем беруть участь у вічі як органі, що виявляє верховну волю народу. В Київській Русі була досить сильною автономія громад, місцеве самоврядування. Народ управлявся своєю виборною владою, а представники центру не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Нерівність існувала фактично лише в економічній сфері.

Питання цільових виступів:

1. Норманська теорія походження Давньоруської держави.

2. Державотворча діяльність великих київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Теми рефератів:

1. Теорії про походження державності у східних слов’ян.

2. Реформи княгині Ольги.

3. Реформи великого київського князя Володимира Великого та їх наслідки.

4. Органи народовладдя, їх функції і роль у Київській державі.

Література:

Базова:1, 2, 3, 4, 5, 6.

Допоміжна: 11, 22, 26, 34, 43, 62, 63, 70, 77, 79, 81, 87, 88, 95, 102, 114.

Семінарське заняття № 4: Право Київської Русі

Навчальна мета заняття: сформувати цілісне уявлення про зміст та характерні риси найвідомішої пам’ятки права Київської Русі – Руської Правди, а також інших джерел права, особливості розвитку державного, цивільного, шлюбно-сімейного, кримінального та процесуального права давньоруського населення.

Час проведення – 2 год.

Навчальні питання:

1. Загальна характеристика джерел права Київської Русі.

2. Право власності та зобов’язальне право за Руською Правдою.

3. Шлюбно–сімейне право Київської Русі.

4. Злочини та покарання за Руською Правдою та іншими джерелами права.

5. Суд та процес за Руською Правдою.

Ключові поняття: «списки Руської Правди», «редакції Руської Правди», «закупництво», «татьба», «ведство», «роспуст», «смільне», «умикання», «урікання», «віра», «головництво», «продаж», «урок», «потік та пограбування», «доменіальний суд», «звід», «заклич», «гоніння сліду», «видоки», «послухи», «ордалії», «поле», «рота»

Методичні вказівки:

При підготовці до першого питання курсантам слід створити загальне уявлення про основні джерела права Київської Русі. Варто звернути увагу на те, що найвизначнішою пам’яткою права періоду Київської Русі є Руська Правда - перший з кодексів, збірок норм права, які дійшли до нас. Але слід мати на увазі: вона не перша пам’ятка східнослов’янського права взагалі. Відомі більш давні - угоди Русі з Візантією 907, 913, 945 та 971 рр. Разом з нормами Руської Правди у Київській Русі були поширені й інші, зокрема ті, що містилися у князівських статутах. До нашого часу, наприклад, збереглися тексти Статуту князя Володимира та Статуту князя Ярослава. Серед пам’яток церковного права цього періоду слід відзначити також Номоканон, Еклогу, Прохірон тощо.

Готуючись до відповіді на друге питання щодо специфіки правового регулювання відносин власності необхідно, спираючись на текст Руської Правди, прослідкувати особливості суб’єктів та об’єктів права власності, звернути увагу на захист нормами Руської Правди права власності на землю та рухоме майно. Необхідно також зауважити, що у Руській Правді відносно невелике місце відведено регулюванню різноманітних договорів. Як правило, вони укладалися в словесній формі з використанням традиційних символічних обрядів - рукобиття чи символічного зв’язування рук, могоричу, литки тощо. При укладанні важливих договорів необхідною вважалася присутність свідків (послухів). Іноді договір передбачав певні додаткові умови, наприклад, виплату неустойки (пені) у випадку недотримання основних умов. В деяких випадках законодавство встановлювало розстрочку для виконання договорів.

Розглядаючи третє питання слід звернути увагу на те, що у дохристиянський період шлюбно-сімейні відносини регулювалися місцевими правовими звичаями. Після запровадження християнства на Русі наприкінці X ст., шлюбно-сімейні стосунки стали регулюватися нормами церковного права. Будучи монопольною юридичною установою у регулюванні шлюбно-сімейних відносин, церква закріпила за собою, насамперед, монопольне право на затвердження та розірвання шлюбу. Для того, щоб висвітлити характерні риси шлюбно-сімейного права курсанти мають опрацювати тексти князівських статутів, вміщених у хрестоматії.

У часи, що розглядаються, поступово складаються окремі елементи кримінального права, і насамперед виникає поняття злочину. На відміну від сучасного визначення, у Київській Русі під злочином розуміли дію, що заподіювала шкоду конкретній приватній особі, а не суспільству в цілому. Тому така дія називалася «образою». Шкода могла бути фізичною, моральною або ж матеріальною. Готуючись до семінару необхідно, користуючись текстами пам’яток права Русі, визначити основні види злочинів, а також звернути увагу на мету та види покарань, визначених у Руській Правді та князівських статутах.

Розглядаючи останнє питання курсантам слід з’ясувати особливості системи судових органів Київської Русі, звернути увагу на форми досудового процесу (звід та гоніння сліду) та судочинства, визначити види доказів, які бралися судом до уваги.

Питання цільових виступів:

1. Договори Русі з Візантією.

2. Стадії юрисдикційного процесу у Київській Русі.

3. Джерела та основні риси державного права Русі у період роздробленості.

4. Охорона громадського порядку та боротьба зі злочинністю у Київській Русі.

Теми рефератів:

1. Джерела церковного права періоду Київської Русі.

2. Злочин та покарання за Руською Правдою та Салічною Правдою: порівняльна характеристика.

3. Роль православної церкви у регулюванні шлюбно-сімейних відносин.

4. Колективна відповідальність селянської общини у кримінальному праві Київської Русі.

5. Особливості державно-правового розвитку Галицько-Волинського князівства.

Література:

Базова: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Допоміжна: 11, 22, 26, 34, 43, 62, 63, 70, 77, 79, 81, 87, 88, 95, 102, 114.

Семінарське заняття № 5: Галицько-Волинське князівство (сер. ХІІ-ХІV ст.)

Навчальна мета заняття: сформувати цілісне уявлення про утворення, суспільний лад та державний устрій, джерела та основні риси права Галицько-Волинського князівства та інших удільних земель Русі періоду феодальної роздробленості (сер. ХІІ-ХІV ст.)

Час проведення – 2 год.

Навчальні питання:

1. Утворення Галицько-Волинського князівства та його історичний розвиток.

2. Особливості суспільного ладу та державного устрою Галицько-Волинського князівства.

3. Джерела та характерні риси права Галицько-Волинського князівства.

Ключові слова: «дуумвірат», «двірсько-вотчинне управління», «печатник», «стольник», «ловчий», «конюший», «биричі», «мостники», «митники», «смерди», «мужі градські», «чудинці», «гречники», «боярська рада».

Методичні вказівки:

Вивчаючи перше питання необхідно мати на увазі, що осередком політичного і державного життя до середини XIV ст. стає Галицько-Волинська земля. Галицько-Волинське князівство виникло у 1199 р. завдяки об’єднанню Волинським князем Романом Мстиславовичем двох великих і могутніх князівств – Володимира-Волинського та Галицького, які наприкінці ХІ – початку ХІІ ст. відокремилися від Київської держави. Свого розквіту Галицько-Волинське князівство досягло за князя Данила Галицького, коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції. За наступників князя Данила внаслідок посилення феодальних міжусобиць і чвар та спустошливих нападів монголо-татар починається занепад Галицько-Волинського князівства. Закінчуючи розгляд питання, курсанти мають зазначити, що до занепаду спричинилися також і зовнішні фактори: Польща, Угорщина і Литва давно вже зазіхали на українські землі. 1340 р. галицький князь Юрій II був отруєний боярами. Польща використала безладдя, внаслідок чого Галичина, Холмщина, Белзька земля, а потім західне Поділля до I пол. XV ст. підпали під владу Польщі. Центральні українські землі (Київщина, Волинь і Східне Поділля, а також частина Чернігівщини) увійшли до складу Литовської держави. З того часу українські землі на тривалий час втратили самостійність.

Розглядаючи друге питання, курсанти повинні зрозуміти особливості суспільного розвитку, управління, розвитку права в Галицько-Волинській державі. Як і в Київській Русі, населення Галицько-Волинської Русі поділялося на вільних, напіввільних і невільних. Особливістю Галицького князівства було те, що боярська олігархія мала значний вплив на політичне життя князівства. Галицько-Волинська Русь знаходилась осторонь від великого торговельного шляху „з варяг у греки”, однак мала тісні зв’язки з європейськими державами. Ця особливість у розвитку Галицько-Волинської держави привела до бурхливого зростання міст і забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави. Слід пам’ятати, що для всіх українських князівств залежність від монголів була тяжкою. Князі мали обмежений суверенітет на власній території. З 1242 р. вони повинні були отримувати в хана спеціальний дозвіл - ярлик, який гарантував право на князювання. З 1257 р. монголами було введено інститут баскачництва (адміністративно-фінансове управління). Галицько-Волинська держава мала розвинену державну організацію. Тут раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірсько-вотчинне управління. В системі цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в управлінні, війську, суді. Як „суддя князівського двору”, він входив до Боярської ради. В його обов’язок входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства. Серед чинів двору згадується печатник, стольник, оружник, отрок, ловчий, конюший, ключник. Печатник відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами з їх складання, зберігав князівські грамоти та інші державні документи, керував князівською канцелярією. Стольник відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Оружник відповідав за князівське військо. Отрок супроводжував князя в військових походах. В системі адміністративного управління територія князівства поділялася на воєводства і волості, які очолювали відповідно воєводи і волостелі. Воєвод і волостелів призначав князь. У межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких також призначав князь. Вони стежили за збиранням з населення податків. Усі названі посадові особи мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Так, в апараті посадників були биричі (збирачі податків), мостники (збирали платню за проїзд через мости), митники (збирали мито) та ін. Місцеве управління будувалося за системою „кормління”. В общинах обиралися старости, які відали адміністративними та дрібними судовими справами. Органами влади в Галицько-Волинській державі були князь, боярська Рада й віче. Верховна влада належала князю. Він приймав законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь очолював військо, керував зовнішньополітичними відносинами, у його віданні було збирання податків, карбування монети тощо. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав. Необхідно звернути увагу на те, що Галицько-Волинській державі відома й така система управління, як дуумвірат (спільне правління Данила Галицького та його брата Василька, а також Лева Галицького і Володимира Волинського). Всі значні посади в центральній і місцевій адміністрації займали, як правило, бояри. Галицько-Волинська федерація мала й інші особливості. Тут дуже широкі повноваження мала Боярська рада. До неї входили великі землевласники, єпископи, посадові особи князівської адміністрації. Практично жодного рішення князь не міг прийняти без згоди цієї установи.

Відповідаючи на третє питання, курсанти повинні зазначити, що джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, „Руська Правда”, князівське законодавство (грамоти, заповіти, статути, договори тощо), магдебурзьке право, церковне право. В кінці XIII ст. в українських землях з’являється магдебурзьке право. Вперше це право вводилось у Володимирі і стосувалося лише німців: виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга. Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Серед пам’яток цього періоду також – збірник постанов галицько-волинських правителів і договори («ради») князів з народом, але ці пам’ятки права не збереглися.

Питання цільових виступів:

1. Причини роздробленості Давньоруської держави, її юридичне закріплення.

2. Вплив монгольського (золотоординського) права на Південно-західну Русь.

Теми рефератів:

1. Державницька діяльність Данила Галицького.

2. Судова система Галицько-Волинського князівства.

3. Характерні риси кримінального права Галицько-Волинського князівства.

Література:

Базова: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Допоміжна: 11, 22, 43, 62, 63, 114.

Тема № 4: Держава і право в українських землях литовсько-польського періоду (сер. XIV – сер. XVII ст.)

Семінарське заняття № 6: Литовсько-Руська держава та її право

Навчальна мета заняття: сформувати цілісне уявлення про Литовсько-Руську державу, до складу яких входили українські землі, засвоєння комплексу загальних знань про джерела права та правове регулювання суспільних відносин у цій державі, з’ясування значення правової спадщини даного періоду для подальшого розвитку права України.

Час проведення – 2 год.

Навчальні питання:

1.Входження українських земель до Великого князівства Литовського.

2. Державний лад.

3. Джерела і характерні риси права в українських землях у складі Великого князівства Литовського.

Ключові поняття: «Велике князівство литовське», «великий князь», «Великокняжа рада», «Пани-рада», «Литовські статути», «Городельська унія», «Кревська унія», «Великий вальний сейм», «магдебурзьке право», «Устава на волоки», «Литовська Метрика»