Завдання для самостійної роботи 1 студентки Бебякіної Ірини групи_346-з
Питання для самостійного вивчення:
Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України.
Серед чинників, що протягом століть відчутно впливали на розвиток українського суспільства, важливу роль відігравали етнонаціональні та релігійні, взаємозв'язок між якими встановився ще у язичницькі часи. Із запровадженням християнства етнонаціональні і релігійні процеси відбувалися не лише у нерозривній єдності між собою, а й з державним та політичним розвитком України.
Різні релігії, передусім християнські течії, існуючи тривалий час на українському етнонаціональному грунті, охопили своїм впливом широкий спектр національного буття народу, стали невід’ємною складовою духовного світу українців.
Географічне положення України між Сходом і Заходом, перебування різних її територій у складі тих чи інших імперій та держав зумовили політичну строкатість, етнонаціональну мозаїчність, мовну неоднорідність та конфесійну полігамність українського соціуму. Ці чинники нерідко спричиняли прояви нетерпимості та сепаратизму на національному і релігійному грунті, церковні розколи, що стояли на заваді духовної єдності українців та консолідації українського суспільства.
Внаслідок втрати своєї державності та тотальної русифікації, яка провадилася російським самодержавством з допомогою православної церкви, українці з часом перейшли у розряд неісторичних, "плебейських" (М.Драгоманов) народів.
Значних деформацій етнонаціональне і релігійно-церковне життя в Україні зазнало у радянський період. Політика держави у цих сферах спрямовувалася на нівелювання національних особливостей українців, подолання релігії, штучний розрив її зв'язків з етносом, з яким вона органічно поєднана всім ходом української історії. Все це значно підірвало духовність народу, негативно відбилося на його національній свідомості, культурі, звичаях, традиціях.
Із здобуттям незалежності українська держава отримала можливість відродити втрачене, позбутися колишніх упереджених ідеологічних установок щодо нації та релігії, докорінно переосмислити суспільну роль цих феноменів, виробляти і провадити власну політику в етнонаціональній та релігійно-церковній сферах. В цих умовах дослідження взаємозв’язку етнонаціональних та релігійних процесів набувають особливої актуальності.
Наукове дослідження ролі релігії і церкви у етнонаціональному розвитку України актуалізується й тим, що ці важливі сфери суспільного життя останнім часом набули відчутного політичного забарвлення, стали об’єктом протиборства політичних сил різної орієнтації. Про себе як про суб'єктів громадсько-політичного життя все частіше заявляють деякі національно-культурні та релігійні організації.
Сучасне суспільно-політичне, етнонаціональне та релігійно-церковне життя викликає інтерес у різних категорій населення України. Науковців цікавлять його історичні та теоретичні аспекти, представників державних структур - практичні, пов'язані з пошуком ефективних форм і методів управління ними. Пересічні громадяни мають визначитися у своєму ставленні та безпосередній участі у цих процесах.
Необхідність дослідження означеного кола питань актуалізує та обставина, що вони майже не зникають із сторінок російських видань, які мають значне поширення в Україні. Їх висвітлення здійснюється, зазвичай, з позицій національно-державних інтересів Росії, що останнім часом активно використовує етнонаціональні та релігійні чинники як інструмент своєї геополітики.
До об’єктивного вивчення ролі релігії і церкви в етнонаціональному розвитку українського народу значною мірою спонукає як його минуле, що дає багатий досвід та повчальні уроки для сьогодення, так і нинішня суспільно-політична, етнонаціональна та релігійна ситуація в Україні.
Важливість дослідження політичних аспектів взаємодії етносу і релігії пов’язана передусім з проблемами внутрішнього життя українського суспільства, проте вона переконливо підтверджується також світовим досвідом та сучасними міжнародними подіями, оскільки в ескалації політичних і міжетнічних конфліктів нерідко одним з найважливіших чинників виступає релігійний.
Тема дисертації актуальна також з огляду на 2000-ліття Різдва Христового та виникнення християнства, яке істотно впливало, впливає і впливатиме на політичний, національний, духовно-культурний розвиток багатьох народів світу, зокрема й українського.
Стан наукової розробки проблеми. У радянські часи з різних причин, передусім ідеологічних, дослідження етноконфесійних процесів не належали до пріоритетних. Тим більше неможливим було осмислення політичних аспектів взаємодії етносу та релігії, оскільки політологія як наука тоді взагалі не визнавалася. Тривале ігнорування офіційною радянською наукою етнорелігійних проблем призвело до того, що вони залишились найменш вивченими.
Щоправда окремі дослідники робили спроби виявлення точок дотику етносу та релігії, особливостей їх взаємодії. Так, наприкінці 60-х років ХХ ст. російські етнографи С.Брук, П.Пучков, Н.Чебоксаров, Я.Чеснов та інші запровадили до наукового вжитку поняття "етноконфесійна спільнота", дали його визначення, досліджували співвідношення етнічних і конфесійних спільнот.
Взаємозв’язок етносу і релігії найбільш глибоко й всебічно у радянські часи осмислив московський дослідник О.Іпатов, який на початку 80-х років дійшов справедливого висновку, що чимало релігій, існуючи на конкретному етнонаціональному грунті, з часом набувають відчутного етнічного забарвлення, а деякі з них стають етноконфесійними суспільними утвореннями.
Певний внесок у вивчення окремих аспектів взаємозв'язку етнонаціональних і конфесійних елементів наприкінці 60-х та у 70-х роках зробили Н.Аширов (Узбекистан), І.Макатов (Дагестан), Я.Мінкявичюс (Литва), М.Мустафінов (Чечня), О.Осипов, А.Орлов (Росія), М.Фазилов (Казахстан), К.Фасєєв (Татарстан), Н.Возняк, І.Мигович, І.Полук (Україна) та ін. Вони досліджували особливості взаємодії певних етнонаціональних спільнот з конкретними релігіями - в основному з католицизмом, греко-католицизмом, ісламом, а також особливості проявів релігійності у поліетнічному середовищі. Одначе тодішні ідеологічні та методологічні установки не давали можливості справді науково досліджувати ці процеси в усій їх повноті.
В умовах незалежної України науковий інтерес до дослідження етносу, нації та релігії як суспільних феноменів значно зріс. Посилилась увага дослідників до вивчення національної самобутності українського православ’я, етноконфесійної специфіки культури, ролі конфесійних чинників в утвердженні української національної ідеї, питань становлення в Україні національної церкви. Ці проблеми нині плідно досліджують вітчизняні релігієзнавці нової генерації, зокрема С.Здіорук, О.Саган, Б.Яськів. Не обтяжені старими стереотипами, вони демонструють перспективні підходи до вивчення окремих аспектів взаємодії етносу і релігії. Проте, політологічного осмислення проблем релігії і церкви в контексті етнонаціонального розвитку України бракує й досі .
У 1995-1997 роках Україна опинилася на 41 -му місці з 59 країн світу і на 2 - 3 -му місці ( після Литви і, можливо , Молдови) з 7 європейських республік колишнього СРСР за часткою населення , регулярно відвідує церкви. За даними цього дослідження , на Україні ходять до церкви один раз на тиждень і частіше 10 % населення (у Росії , що зайняла останнє місце з 59 країн , - 2 %). Приблизно 20 млн чоловік з 50 -мільйонного населення України сповідували православ'я. Приблизно 15-16 млн жителів України - парафіяни УПЦ МП , 3-4 млн. - УПЦ КП і близько 1 млн. - УАПЦ. За даними ватиканського Католицького альманаху , на 31 грудня 1995 в 3323 парафіях було 5752 тисяч прихожан. З цих парафій не менше 600 належать римо -католикам (близько 1 млн прихожан ) , а решта приблизно 2700 - греко -католикам ( 4,5-5 млн прихожан ) . Серед українських конфесій на третьому місці знаходяться протестанти. За даними міжнародної Євангелічної місіонерської організації , в 1995 році євангелічні протестанти ( лютерани , кальвіністи , баптисти , адвентисти та інші ) становили 2,74 % населення України . Найбільш відома баптистська організація Союз євангелістських християн- баптистів України мала в 1999 році 2453 громади з 125457 членами , а Братство християн- баптистів України - 98 громад з 9950 членами . Кальвіністи ( реформати ) налічують на Україні приблизно 200 тисяч прихильників - в основному це угорці, які живуть в Закарпатській області. Адвентисти мали до середини 1990 -х років 150 тисяч віруючих (з них 138 тисяч - адвентисти сьомого дня , решта - адвентисти - реформісти ) . Крім того , наприкінці 2000 року тут було близько 1000 зібрань Свідків Єгови і 260 тисяч осіб , які брали участь у зустрічах Товариства Сторожів Вежі (наприкінці 1997 року - 710 громад і 225 тисяч відвідували зборів ) , а також на кінець 1997 року було 52 мормонські громади з 5 тисячами членів ( на кінець 1995 року - 3100 членів в 37 громадах ) . На четвертому місці знаходилися мусульмани ( суніти ), що складають 0,5 % населення ( за оцінками на 1998 рік) і представлені майже виключно кримськими татарами , що повернулися до Криму в 1989-1991 роках з Казахстану та Середньої Азії. На п'ятому місці був іудаїзм . За даними на 2006 рік релігійна структура структура населення (у відсотках): УПЦ КП - 14,5 ; УПЦ МП - 10,5 ; Українська греко -католицька церква - 5,0 ; Українська автокефальна православна церква - 1,8 ; Римсько -католицька церква - 1,6 ; протестантизм - 1,8 ; іслам - 1,2 ; іудаїзм - 1,1; буддизм - 1,1 ; інші релігії - 40,8 ; невіруючі - 20,6 . За даними на 2010 рік на Україні значно зросла кількість прихожан УПЦ МП (до 16,8 %) і невіруючих (до 26 % населення). . За прогнозами , найближчим часом Україна увійде до п'ятірки європейських країн з найбільшим відсотком мусульман серед населення. Крім " суто українських " , корінних кримських татар і представників мусульманських народів колишнього СРСР , на Україну проживають ще досить великі афганська , пакистанська , арабська громади .
Причини депортації польського та німецького населення в 1930-1950-х рр. та Голокосту євреїв України.
1 Вплив радянсько – німецьких договорів 1939 року на становище західноукраїнських земель. У 80-90 роках минулого століття стало відомо широкому загалові про те, що стало приводом для початку Другої світової війни – укладення в ніч з 23 на 24 серпня 1939р. радянсько-німецького пакту про ненапад, розрахованого на десять років (по великому рахунку, це був договір швидше не про ненапад, а про співробітництво у розподілі Східної Європи, що не виглядає дивним, враховуючи хоча б тісні військово – технічні стосунки СРСР і Німеччини в 1923 – 1933 роках). [12] Та додаткового таємного протоколу, яким „розмежовувалися сфери інтересів” сторін(пакт Ріббентропа - Молотова). Це „розмежування” разом із підписаним у вересні 1939р. ”Договором про дружбу і кордон” означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства. У тексті угоди та таємного протоколу немає жодного натяку про наміри радянського уряду воз’єднати західноукраїнські землі з Радянською Україною. Фігурують лише терміни агресивного характеру, як „сфера впливу”, „інтереси сторін”, „політичні перетворення”... [13] Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин. Підписання цього договору уможливило впевненість Гітлера у війні з Польщею, яка почалася 1 вересня 1939 року. Уже 5 вересня Молотов відповів згодою на прохання німців увести радянські війська у Східну Польщу. Спочатку наступ планувався з 12 вересня, але, оскільки Варшава ще трималась, польський уряд і військове командування перебували в країні, то „визвольний похід” було перенесено на 17 вересня 1939 року. Результати того „походу” відомі. Польська держава перестала існувати. Західна Україна опинилася у складі СРСР. [14] Два агресори, підступно бавлячись перед світом у демократів, добрих і щирих сусідів, дозволили своїм громадянам за власним бажанням добровільно переселятись або до Німеччини, або на польські землі чи землі Радянського Союзу.
Цим скористалися декілька тисяч польських євреїв, які перебралися на сторону Радянського Союзу. А в другий бік їхали німці і українці німецького походження. Таким чином у 1939-1940 роках вдалося виїхати з радянського “раю” і значній частині української національної інтелігенції (понад 10 тис.). З польських земель (із Західної Лемківщини, Холмського повіту) до Радянської України виїхало біля 900 русофільських родин. Одним із перших на Коломийщину приїхали переселенці з українського села Лупків Сяноцького повіту, що на Лемківщині. Це було останнє село на території Польщі. А вже через кілометр був кордон із Словаччиною. Німецько-польська війна була для них коротким епізодом, бо вже через кілька місяців у село прийшли радянські агітатори. Вони стали вести пропагандистську роботу серед селян, аби ті добровільно переселялися на радянські землі. Радянський Союз мав попередню домовленість з Гітлером про переселення українських сімей з тих територій, які повинні були в майбутньому залишитися під Німеччиною. Переселенцям пропонувалися території за Уралом та в Красноярському краї, але згодом, з наближенням війни їх залишили в Станіславській області. На новому німецько-радянському кордоні їхні сім'ї перевели з теплих європейських вагонів, які їм надали німці у холодні російські телятники і через недовгий час, 20 лютого 1940 року цей потяг зупинився в Коломиї. Зима була холодна, на дворі стояли великі морози. На пероні переселенців урочисто зустрічали представники радянської влади в Коломиї, а також делегації з сіл з червоними прапорами і портретами Сталіна. Радянська влада в Коломиї зразу ж запропонувала прибулим переселенцям недавно звільнені німецькі будинки (господарі виїхали до Німеччини) в присілку Ясінки, що поблизу села Турки, а також в с. Малій Кам'янці. На запропоновані в Ясінках 10 будинків погодилися 10 сімей. Решта виїхали до Малої Кам'янки, а також на Тернопільщину. Більша половина переселенців, що були поселені на Тернопільщині повернулися назад додому, коли туди прийшли в 1941 році німці, бо обіцяного там не отримали. [15] Величезна більшість західних українців потрапила на період 1939 – 1941 рр. під радянську владу, але деяка їх частина опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони. Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань більшовиків, сюди втекло з Галичини 20 – 30 тис. українських політичних біженців. Переважно вони розселялися серед земляків або у Кракові, своєрідного центру діяльності українських біженців, активізуючи українські громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі. За спеціальним наказом Гітлера ці території вважалися німецькою колонією, а місцевому населенню надавалися тільки мінімальні права. Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких переважно входили члени або прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Весною 1940 р. комітети утворили у Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, головою було обрано Володимира Кубійовича. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі військовополоненим та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеччини. Діяльність комітету не лише допомогла українцям компенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто полегшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації.
Після нападу німців на СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що могла , хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси українців Генеральному губернаторстві. [16] Розглянемо які були стосунки польського незалежницького підпілля і „червоних” партизанів, ставлення до Червоної армії і до СРСР загалом. Незабаром після початку німецько – радянської війни було відновлено дипломатичні відносини між СРСР і польським еміграційним урядом у Лондоні. Пункт 1, підписаної між сторонами 30 липня 1941 року, угоди гласив: „уряд СРСР визнає радянсько – німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу”. Але остаточно кордони між країнами так і не було визначено, тож СРСР і польський уряд, а з ними і суспільство прагнули до зміни їх на свою користь, що між іншим і пояснює впертість польської позиції щодо українського руху протягом війни, аж до Ялтинської конференції 1945 року. [17] Але з ходом війни і в міру того, як Червона армія просувалася до колишнього польського східного кордону відчувалося посилення зацікавленості СРСР Західноукраїнськими землями. Вже 6 січня 1942 року , Москва фактично підтвердила свої претензії на Західну Україну.[18] 2 Волинська трагедія 1943 р. та її наслідки. Український і польський народи зазнали більше лиха в ХХ столітті ніж за всю свою тисячолітню історію. Забути про порівняно недавнє жахливе минуле неможливо. Чи здатні історики лікувати, а не роз’ятрювати рани у колективній пам’яті обох народів? Майже півстоліття волинська трагедія була ”білою плямою” історії, тому що в Кремлі вважали за краще приховувати незручні факти. Однак замовчування – не вихід з ситуації. Є тільки один шлях до лікування історичної свідомості – безсторонній аналіз причин трагічних подій, виявлення мотивів їх учасників, висвітлення об’єктивних чинників, які обумовлювали нюанси політики або поведінки. [19] Цей конфлікт, обтяжений цілим суцвіттям стереотипів з того й того боку. Найпоширеніші уявлення з польського боку: різанина поляків на Волині й Східній Галичині, на захід од Сяну й Бугу, масова колаборація з німцями бульбівців, бандерівців чи й усіх українців, поляки ж тільки змушені були вдаватися до самооборони. Українські стереотипи: колаборація поляків з німцями і москалями, вчинення ними масової різні українського населення, українці ж вдавались до відплатних акцій.[20] Сьогодні, коли відкрилися вчорашні спецсховища, розв’язати цю наукову проблему є всі можливості. Однак замість того, щоб спокійно розібратися, деякі польські автори, зокрема Прус, Сємашко, продовжують повторювати гасла комуністичної пропаганди про злодіяння українських націоналістів. Виникає питання, чому вони не вважають за потрібне заглянути в підручники історії. А з них можна довідатись, що Волинь і Галичина, як і Надсяння, Холмщина, Лемківщина та Підляшшя, ще з часів Київської Русі належали державі наших предків, і українці ніколи не відмовлялися від своїх етнічних земель, які поляки почали загарбувати з 1349 року, скориставшись з ослаблення Галицько-Волинського князівства. За даними професорів польського університету в Кракові Крижанівського і Куманецького (Статистика Польщі – Краків, 1915р.) етнографічний склад населення Волині перед Першою світовою війною був таким: на Ковельщині поляків нараховувалося лише 4100 на загальну кількість населення 279900 чол., Крем’янеччині відповідно 9800 і 288200, Луччині – 13300 і 340000, Острожчині – 15500 і 224900, Рівненщині – 19600 і 376100, Володимир-Волинщині – 22000 і 365900, Дубнівщині – 9900 і 152074. [21] Справа якраз в тому, що саме постійна експансія Речі Посполитої на схід не тільки витіснила значною мірою український етнос із західних регіонів, а й заполонила польським осадницьким елементом інші землі наших предків Берестейщину, Волинь, Галичину, Поділля, Полісся.
Тому хотілося би почути відповідь від деяких польських журналістів: яка вина українців у розширенні польсько-української міжусобиці, якщо історія не називає нам фактів збройної боротьби цих двох етносів за межами споконвічного розселення нашого народу. Невже українці збиралися включати до склади ЗУНРу Краків і Познань? Чомусь про все це забувають ті, хто став джерелом вигідної “правди” про вину українців. З обох супротивних сторін лунали звинувачення у співпраці з німцями, а це лише загострювало відносини між українцями і поляками. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителів з обох сторін. Питання про кількість жертв залишається недослідженим. Польський еміграційний уряд у Лондоні створює Східну Комісію і Східне бюро, які займалися питанням про національні меншини, що проживали в Польщі. Як стверджує відомий дослідник М. Савіцький, у Польщі шукали “спосіб ліквідації шести мільйонів українців і білорусів. Вироблялися різні проекти, відповідні настанови летіли з Лондона до окупованого краю. Польща знову перетворилася на ворога українського народу”. “Польський шовінізм, - пише з цього приводу О. Баган – не міг відмовитися від своїх національних амбіцій, занадто закорінених в характері поляків. Таке ставлення польського руху до українців ґрунтувалося на тому, що поляки були переконані тоді в особливій якійсь місії свого народу у світовій війні. Українців вони розглядали як найголовніших своїх ворогів” В цілому ряді українських і польських досліджень зазначається, що до жахливого українсько-польського конфлікту спричинилися німецькі окупанти і радянська влада, які не втрачали нагоди нацькувати один народ проти іншого, маючи з цього користь. Німецька розвідка, влада в цілому прагнули спровокувати поляків проти українців. Відомо, що німці одягали форму з тризубом і нападали на польські села, спалювали їх. Німці у тій справі мали і свій інтерес: взаємопоборювання двох народів зменшувало загрозу проти окупантів, дозволяло виставляти окупанта, як рятівника обох народів і далі грабувати продовольство і відсилати дармову робочу силу в Німеччину. Радянській владі теж був вигідний вихід поляків з Волині і Галичини – тим самим автоматично вирішувалося б питання приналежності цих земель не до Польщі, а до СРСР – на основі голосувань 1939 року. [22] Конфлікт під час Другої світової війни почав розгорятись на Волині і це має свою закономірність. І не тому, що на Волинь поширили свою діяльність бандерівці, а тому, що там раніше почався збройний виступ українців проти німецьких загарбників. І фашистські окупанти зуміли зіштовхнути між собою українців та поляків, особливо після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла в підпілля і влилась в УПА. Ось тоді гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, розгорнувши бойові дії з окупантами. Це також добре усвідомлювали більшовики, фіксуючи такий поворот політики фашистів на території Західної України. Зокрема М.Хрущов, аналізуючи в червні 1943 року загострені українсько-польські відносини на Волині заявив чітко: ”Моя думка, що все це – справа рук німців”. Польська поліція, що перебуває на службі в німців, спровокувала виступи проти націоналістів. У м. Корці польським поліцейським надано право самостійного розстрілу мирних жителів. В той час, коли українське населення північно-західних земель, зокрема Волині, доведене до краю німецькою окупаційною політикою і терором більшовицьких партизан, перейшло до збройних форм самооборони, польська шовіністична верхівка підбурила все своє населення до боротьби проти тих, хто був автохтоном у цьому краї. “ в час, коли український народ став до збройної охорони свого життя і майна перед сталінсько-гітлерівськими імперіалістами і коли кривавився в боротьбі за вільне життя, підкреслювалося в матеріалах ОУН, - польські колоністи, що налізли на українські землі, й жили там як меншина, не те, що не дали допомоги українському населенню, і не зберегли нейтралітету, а навпаки, взяли активну участь у боротьбі – на стороні сталінсько-гітлерівських бандитів”.
За таких обставин більшовицька влада остаточно вирішила перетягнути поляків на свій бік, і використати їх не тільки проти гітлерівців, а й українських формувань. Ось чому ми мусимо, розглядаючи проблему україно – польського конфлікту в роки війни, дуже уважно вивчити причини його. Без цього нашим народам буде важко досягти повного порозуміння. Нині більшість польських істориків сходяться на думці, що винні у всьому польські і українські націоналісти. Вони, мовляв, розв’язали війну між українцями і поляками. Звичайно, тут є доля правди, але хто і де кого бив? Не українські націоналісти прийшли в Польщу і почали палити польські села. Поляки прийшли на Волинь, у Галичину, забрали землі, оголосили ці території східними кресами Польщі і почали палити українські села, нищити українську людність. І волинянин, і галичанин, і українець Закерзоння змушені були захищатись, чинити опір. Організатором цього опору були українські націоналісти. Тому оцінювати діяльність польських і українських націоналістів у роки війни однозначно не слід. Війна, яку вели на тих землях УПА, а до того – бульбівці, була, як відомо, не пов’язана з жодною зі сторін, що брали участь у Другій світовій війні. Українці в УПА вели національно – визвольну війну на здобуття власної державності. Тому можна говорити в даному випадку тільки про українсько – польський фронт українського руху, хоч і мав він вигляд відкритої війни. Цей фронт був спрямований проти існуючих у підпіллі представництв польського уряду і його збройних відділів, які створювали, насамперед, з місцевого населення. Далі справа переходила – за логікою боїв і різні – на знищення чи не всіх поляків і українців взаємно. Одним із способів самозахисту поляків від акцій УПА стала масова втеча поляків у міста. Частина збіглого населення зразу вступила в поліцію, в тому числі й для того щоб отримати зброю. Поліція, з якої у квітні 1943 року пішли українці, ставала польською поліцією на службі у німців. [23] Велика частина поляків рятувалась від взаємопоборювання тим, що стала виїздити з Волині на терени власне Польщі. Загальне число втікачів за 1943 – 1944 рр., що прибули зі Сходу, дорівнювало близько 30 тис. осіб, які осідали в основному в Любешівському і Ряшівському воєводствах. Велика частина людей зголосилась на виїзд до Німеччини на роботу. Близько 5 тис. поляків прийшло в радянські партизанські загони, частина поляків утікала на Житомирщину. [24] Щодо мети протипольських акцій: йшлося не так про нищення польського населення в цілому, - що було неможливим, як то стверджують деякі автори. Це було неможливим з огляду на існування на тих теренах, окрім українського і польського чинників політики, ще й німців, і радянських партизанів, які навряд чи прагнули таким робом зміцнювати УПА. Йшлося до того, щоб змусити польське населення залишити Волинь і Полісся, згодом – і всю Східну Галичину, різанина згодом могла стати одним лиш із засобів цього. [25] У багатьох випадках ОУН добились порозуміння з мадярами і румунами. Тільки на польському відтинку цих успіхів не було, хоч робились спроби створення спільного польсько-українського фронту проти Гітлера і Сталіна. Здавалося б, що боротьба польського народу повинна була скеруватись проти німців та більшовиків, які у вересні 1939 року спільно знищили польську державу. Польські шовіністи основне вістря боротьби спрямували проти українського народу. З українського боку на ті події пробували вплинути митрополит А. Шептицький і В. Кубійович В., але без видимих успіхів.[26] В усіх переговорах польське підпілля вимагало від ОУН-УПА повної капітуляції і підпорядкування під польський провід. Українське підпілля таких умов прийняти не могло, а тому польсько-українські взаємини гіршали з дня на день. Напруження переросло у відверту ворожнечу, що вилилась у страшну кровопролитну війну між двома підпільними арміями – Армією Крайового (АК) та УПА, яка тривала декілька років, на велику втіху історичних ворогів обох народів, що без сумніву, всіляко заохочували її.
До тепер остаточно не відомо хто розпочав цю війну. Польський терор проти українського населення мав плановий характер. У Галичині створювалися спеціальні підпільні збройні загони, які підкріплювалися “сотками” боївкарів з Варшави та Кракова. Особливо “розгулювали” польські терористичні боївки на Волині, Холмщині, Підляшші. Армія Крайова намагалася зробити все можливе щоб утримати так званий “стан польського посідання” (присутності) на волинських землях і застосовувала терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану. Армія Крайова підпорядковувалася еміграційному урядові, очолюваному В.Сікорським. Це була добре озброєна військова формація. У німецькому тилу існували й інші збройні формування місцевого значення, які були ідеологічно пов'язані з компартією СРСР. Це зокрема, Гвардія Людова, Батальйони Хлопські. Армія Крайова у своїй діяльності опиралася на польське населення. Своєю метою вона мала відбудову польської державності на західноукраїнських землях. На Волині польські колоністи повели боротьбу проти місцевого українського населення, колаборуючи відверто з німцями і більшовиками. Одна її частина як “фольксдойчі” служила німцям, працюючи в німецькій окупаційній адміністрації, поліції, а друга утворювала таємні гуртки - “пляцуфки” для співпраці з енкаведиськими партизанськими загонами проти українського самостійного руху. Перші, хоч ще спорадичні українсько-польські сутички сталися вже в 1942 році. Вони не роблять честі ні полякам, ні українцям. Здавалося, що повернулися часи Я.Вишневецького і М.Кривоноса, в умовах екстремальної історичної ситуації польські боївки і українські повстанські відділи у відповідь діяли адекватно. 28 вересня 1943 року польська боївка напала на с. Руду (Костопільщина) і вбила 12 українців. У жовтні 1943 року „аківці” замордували 22 українців у с. Замостя (Володимирівщина). У м. Горохові польські поліцаї повісили на телеграфних стовпах 50 українців. Активна співпраця поляків з німцями і червоними партизанами в їх антиукраїнській боротьбі змусила українців Волині перейти до самооборони і розплатитися за всі кривди. Там починаються широкомасштабні “відплатні акції”. Так, наприклад, українські партизани вчинили масові вбивства в польських колоніях Гута Щепанська на Костопільщині, Киселині на Горохівщині. Українські націоналісти з ініціативи М.Лебедя почали “деполонізувати” західноукраїнські території, у першу чергу Волинь, шляхом примусового виселення польського населення. Головнокомандувач УПА Василь Кук стверджує: “Якби поляки ставилися до ідеї української державної незалежності лояльно, ніхто б їх не чіпав. Як не займали представників інших національностей”. Польсько-німецький і польсько-більшовицький колабораціонізм на терені Західної України був ганебним явищем у польсько-українських відносинах. Ще в рішеннях надзвичайного Збору ОУН від серпня 1943 року відзначалося: ”Польська імперіалістична верхівка є слугою чужих імперіалізмів і ворогом свободи народів. Вона намагається втягнути польську меншість на українських землях і польські народні маси в боротьбу з українським народом, а також допомагає німецькому і московському імперіалізмові у знищенні українського народу”. Всякі спроби порозумітися зі сторони керівництва ОУН-УПА з поляками не давали бажаних результатів. Це послужило посиленням антипольських акцій із закликом до польського населення покинути українські землі і переселитися до Польщі. Щодо втрат населення з обох сторін, то польські історики говорять про 50 – 70 тис. загиблих, тоді третину з них відносять до втрат української сторони. Але ці дані ще потребують детального опрацюваня, а в Галичині 20 – 30 тис. поляків.
Голоко́ст(відангл.the Holocaust, здав.-гр.ὁλοκαύστος— «всеспалення») — переслідування і масове знищення євреїв і циган у Німеччині під часДругої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв і циганнацистськоюНімеччиною іколабораціоністамипротягом 1933 — 1945 років;геноцидєврейського народув часиДругої світової війни. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, геї,масони, безнадійно хворі тощо)[1]. Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.
З початком Другої світової війнинацисти захопили країни та області з місцями компактного проживання єврейського населення —Польщу,Прибалтику,Україну,Білорусію.
У великих містах (набагато рідше — в невеликих містах) створювались єврейські гетто, куди зганялося все єврейське населення міста і околиць. Найбільше гетто було створено уВаршаві— у ньому містилося до 480 000 євреїв.
На території СРСР найбільшими гетто були Львівське гетто (409 тисяч чоловік, існувало з листопада 1941 по червень 1943 року) і Мінське гетто (близько 100 тисяч чоловік, ліквідовано 21 жовтня 1943).
До прийняття рішення про повне фізичне знищення євреїв, німці застосовували наступну схему «вирішення єврейського питання»:
концентрація єврейського населення у великих міських районах — гетто;
відокремлення їх від не єврейського населення — сегрегація;
повне витіснення євреїв з усіх сфер суспільного життя;
конфіскація їх майна, витіснення євреїв з усіх сфер економічного життя і розорення;
доведення євреїв до стану, коли рабська фізична праця стане єдиною можливістю для виживання;